Відгуки глядачів і критиків неоднозначні.Та одна загальна риса: усі і задоволені, і невдоволені, посилаються на Василя Кожелянка, який, на їхній погляд, схвалив би чи розвінчав нинішню постановку. Дозволю собі навіть не рецензію, а кілька зауважень, які, можливо, могли б стати шляхом до примирення у ставленні до вистави.

На мій погляд, Людмилі Скрипці вдалося поєднати два рухи історії – уперед, від 1938-го до 1945-46-го, так би мовити, подієвого змісту вистави – і змісту містичного, навпаки від сучасних подій вистави назад, углиб історії, до описаної в Євангелії зради Іудою Іскаріотом Ісуса Назареянина. Ці напрями аніскільки не заважають один одному навіть тим, хто роману не читав.Чернівці постають не тільки містом нашої з вами любові, і не лише географічною точкою, але місцем де світова історія протікала не менш густо, ніж у столицях.

Танцювальна пластика вистави (хореограф-постановник Василь Гринюк), знову ж таки, на мій погляд, якнайкраще передає неординарне ставлення автора роману до історії. Персонажі чернівчан раз-по-раз застигають у вибагливих позах, ніби іронізуючи над усім, що відбувається. А може, натякаючи на старі фото з чернівецьких вулиць чи пляжів…

Сценографія вистави (дебют на чернівецькій сцені Наталії Тарасенко) являє собою мінімум виразних засобів і чисто інженерну складність. Для чернівецького глядача умовність не може бути каменем спотикання, адже в цьому руслі театр рухається останніми роками доволі успішно.

Сподобалася пара головних героїв (Олексій Надкерничний, Назар Кавуля). Трохи побоювалася, чесно кажучи, за Назара, але йому вдалося заразитися, коли можна так сказати, авторською легкою іронією, і вони з Олексієм склали цікаву пару. Очікувано порадував Микола Гоменюк у ролі начальника поліції Попеску. Запам’ятовуються Дмитро Леончик, Ігор Андроник.  І, звичайно, старше покоління: Богдан Братко, Тамара Кільчицька, Катерина Чумакова, Лариса Попенко. Окремий респект Вадиму Глазнєву в ролі Іуди.

Мені вже доводилося зазначати, що чернівецька трупа однаково заповзято грає і головні ролі, і ролі другого плану, як головні, не покладаючись на статистів, відтак кожна постать, репліка – така собі маленька вистава у виставі, аніскільки не випадаючи з головного полотна постановки. Ще одна складність полягає в тому, що одні й ті ж актори грають і комедійні, і детективні, і трагічні, і містичні епізоди, абсолютно перевтілюючись.

Прямі перегуки з нашим часом не дивують, тим більше не відвертають: вони помітні вже при читанні роману і доречні на сцені. Посилатися тепер на те, що в Кожелянка не було такої кінцівки, як на сцені, мені здається, не конструктивно: Василь завжди був відомий саме живим реагуванням на життя. І може, дописав би кінцівку ще прозорішу й гострішу, ніж дозволили собі в чернівецькому театрі.

І знову про інтернаціональність нашого міста. Це і в романі, і у виставі вийшло яскраво і від душі. Власне, треба було подивитися на присутніх у залі представників різних політичних сил: реакція була однакова й спільна. Бо всі ми були в цей вечір перш за все чернівчанами. Тобто людьми.

Лариса ХОМИЧ, «Версії», фото Лариси ХОМИЧ і Віталії КОЗМЕНКО

Запис Передбачення Василя Кожелянка: війни завжди починаються однаково спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Це науково-публіцистичний твір, – розповіла авторка. – Спрямований на студентів, аспірантів, науковців. Я намагалася зробити виклад читабельним і для широкого загалу. Адже це не тільки перше дослідження творчості Василя Кожелянка, але й взагалі перша книжка, присвячена Кожелянку. Я додала сюди спогади про Василя і власний – теж, вірші, присвячені йому, різні цікавинки.

Матеріали для публікації Антоніна збирала п’ять років. Деякі уривки текстів Кожелянко сам читав і коментував, отож, окремі його відгуки надруковані у книзі.

На думку авторки, Василь Кожелянко отримав за життя свою порцію визнання, читацької уваги та критики. Але відміряну і не дуже щедру. Тому вона переконана, що доки у Чернівцях та інших містах живуть друзі, знайомі, видавці та читачі Василя Кожелянка, у нас є спогад, а у Василя – майбутнє.

– Василь Кожелянко – це не минуле, Василь – це сучасне і майбутнє, – наголосив під час презентації Ігор БУРКУТ, політолог. – Мені доводилося спілкуватися з ним. І тепер, згадуючи можливості, які ми мали і які змарнували, я думаю: «Господи, а чим ми займалися, замість того, аби сісти та поговорити?» Про Василя можна багато говорити, та я би хотів сказати як політолог. Василь закінчив філологічний факультет, але за своїм характером був прекрасним політологом, бо дуже глибоко розумів ті події, що відбувалися у світі. Я гадаю, що з роками у творчості Кожелянка ми знаходитимемо більше, ніж бачимо зараз. Бо це – письменник, який відкриває перед нами майбутнє.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Письменник, що відкриває майбутнє Або Апокаліпсис Василя Кожелянка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тут можна переглянути усі надруковані твори Василя Кожелянка, до того ж більшість з них – незвичайні, адже багато книжок були подаровані бібліотеці самим автором з дарчими написами. Представлені тут також драматургія, статті письменника й матеріали про нього, фотографії та листи.

Загалом авторський «послужний список» виглядає так:

Романи

Дефіляда у Москві (1997, премія «Сучасності»)
Конотоп (1998)
Людинець пана Бога (1999)
ЛЖЕNostradamus (1999)
Котигорошко (2000)
Тероріум (2001)
Срібний павук (2003, Кальварія)
Третє поле, видавництво “Теза” (2007)
Ефіопська Січ (2005, Лілея-НВ)
Діти застою (неопубліковано)

Збірки оповідань

Логіка речей (2007, Кальварія)
Чужий (2008, Кальварія)

Збірки поезій

Терновий іней (1994, премія «Гранослов’92»)
Білий і рудий (1994)
Семибарвний кінь (1995)
Як вчив Кожелянко-цзи (2000)

П’єси

(у співавторстві з Володимиром Сердюком)
Пластиліновий метал
Солдатське щастя
Гільйотина
Лізикава
Казка діда Зигмунда

Запис Згадуючи Василя Кожелянка… Йому було б 55 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нострадамус і Кожелянко

У катренах Нострадамуса біс ногу зломить. Почитайте, як буде вільна хвилина. Такої мутної нісенітниці годі й шукати. Вже п’ятсот років морочаться, що він там напророчив. Кіно знімають про нього, книги пишуть про його дар провидця. Хоча пророків і зараз не бракує – зрозумілих і прозорих. Колись в Азії вважали, що поет і пророк – одне й те саме, якщо тільки поет справжній. Хочете перевірити це твердження просто зараз? Ось що пише поет Василь Кожелянко з Кам’яної у своїй колонці «МБ» у 2000 році:

«Для Ющенка тягарем є його прем’єрство, бо він не виявляє особливого інтересу до ефективного управління народним господарством, а найбільш комфортно, здається, почував би себе в кріслі Президента. Він же бачить, яка це посада в Україні: конкретної відповідальності – мінімум, зате реальної влади – максимум».

А Кожелянко ж ще десь у тому ж році писав про майбутній майдан. Такий непомітний пророчий злет. За копійки і в кожному кіоску.

Поети, пророки і птахи літають завжди. Незалежно від того, чи дивляться на них, чи ні. Бо це їхня властивість. Ви ще хочете думати про незрозумілого Нострадамуса? А як щодо катренів Кожелянка? Замало екзотики?

Коли читаєш щотижневу колонку Кожелянка у старій підшивці, то розумієш, як можна визначити 2000-й рік. Це час, коли треба було пояснювати зовсім прості речі. І цим він ані на йоту не відрізняється від, скажімо, нинішнього року. У цьому жах, який нікого не лякає (і це лякає ще більше!).

Приміром, у 2000-му році поет Кожелянко пояснював читачам, що не варто вести мовну війну, тим паче забороняти російськомовні пісні, тому що це призведе до тупої взаємної ненависті і… більше ні до чого. Він пояснював, що коли ти сам крадеш і поводишся нахабно, то навколо тебе обов’язково зберуться люди, які крастимуть і поводитимуться, як ти. А якщо вас таких багато, то таким буде і Президент, і члени уряду, і твій безпосередній начальник. І навіть те, що так жити незручно, також довелося пояснювати.

…Можна, звісно, передавати смак часу через події, факти. А можна через те, що в ті часи треба було пояснювати. І, здається, це буде точніший портрет епохи. Просто в яблучко.

Мер і терорист. Не кіно

Не тільки кіно бере сюжети із життя, але й життя від кіно. Непоганий сюжет для детектива: мер міста з валізою, набитою доларами, чекає когось просто на вулиці (Гайдара), яка живе своїм повсякденним життям. Знайомі підходять і вітаються, мер стримано відповідає. Чернівчани достатньо делікатні для того, щоб запитувати: що ви тут робите? «Хотів, щоби думали, що призначив побачення», – пожартував потім Федорук. Насправді десь позаду посадовця спецназ, а сам він чекає на терориста, який погрожує отруїти місцевий водогін.

Терорист не ідейний борець і навіть не божевільний, вірніше настільки ж божевільний, як і всі. Просто йому потрібні гроші. Багато. 225 тисяч доларів. Папірці за життя. Кожен заробляє, як може. Цей надсилав на адресу мера листи, де повідомляв, що підготував вибухи у житлових будинках. З’ясувалося, це правда.

Правоохоронці врешті-решт затримують злочинця. Аж дивно. З’ясувалося, хтось-таки вмів працювати. Хоча тій пастці з міським головою на вулиці Гайдара так і не вдалося раптово зачинитися. За грошима не прийшли. Терориста затримали в пивбарі біля «Черемошу». Він пив не отруєне пиво і думав про новий різновид щастя – 225 тисяч доларів. Кінець фільму.

Промова Воланда у Чернівцях

Булгаківський Воланд казав, вдивляючись у мешканців комуністичної Москви: «Люди як люди. Тільки квартирне питання їх зіпсувало». Можливо, у 2000-му цей похмурий чувак навідувався до Чернівців. Тільки Булгакова не було, і про це не було кому написати.

Майже всі кримінальні злочини цього періоду у Чернівцях відрізняються, так би мовити, дрібним прайсом. За п’ятсот доларів вбивають родину і дітей молотком (батько дістає вісім ударів, дружина – чотири, дитина – два), за триста гривень роблять інвалідом (не праці) тощо. Тож люди як люди, але питання грошей трохи зіпсувало чернівчан.

Грошовою подією 2000-го у Чернівцях можна вважати випадок, коли мати не могла заплатити 19 гривень за ліки для своєї дитини у дитячій стоматології. І так бігала містом, щоби дістати ті злощасні 19 гривень, що дістала серцевий напад, від якого померла. Гадаю, на такий випадок у Воланда просто слів би не знайшлося. Тут уже не до фокусів. Цікаво, що цього ж року в Чернівцях офіційно зафіксували смерть від голоду.

З’їж мівіни – вмийся мінералкою

Що-що, а реклама вражає різноманітністю. Вона починає нагадувати окремий вид мистецтва, спосіб мислення і життя. Тут Чернівці йшли завжди у ногу з часом, не шкутильгаючи. Деякі з цих реклам мене настільки вразили, що вирішив написати про них кілька рядків. Вони гідні захоплення.

Ось із пожовклої шпальти широко посміхається відомий буковинський науковець, проректор БДМУ п. Коломоєць. У статті, підписаною його ім’ям, є досить екзотичні поради. Наприклад, вмиватися мінеральною водою «Миргородська». Така точність деталей – не просто мінералкою, а саме «Миргородською» притаманна нашим лікарям новітньої епохи. Нещодавно мені довелося дізнатися вже від іншого лікаря, що недостатньо просто купити ліки. Їх потрібно купити в такій-то аптеці. Вочевидь, це запорука успіху теперішнього лікування.

Якщо зараз у моді короткі рекламні гасла, то в тодішніх газетах був популярним жанр рекламних статей. Історія локшини «Мівіна» мене зачепила. У рекламній історії йшлося про те, що вантаж «Мівіни» затримали на кордоні з Німеччиною задля експертизи. І німецькі експерти були так вражені, що з тих часів «Мівіну» вже ніхто не затримує. І всі радіють локшині. І діти, і старі. Все б нічого. Але з натхненням «пересолили». Не знаю, чи цілували німецькі митники бампери фур з сухою українською локшиною, яка так порадувала німецьких експертів, але настрій статті був такий, що в цьому просто не було сумнівів.

І ще одна перлина із серії « Чернівці – місто контрастів». Цього разу – реклама позашляховиків. Задля наочності ілюстрацій журналісти сфотографували джип Федорука, джип Прокопця і ще чиїсь джипи, які мали спонукати чернівецьких крутих звернути увагу на ці машини. Цікаво, що коли через кілька років треба було подавати декларації про статки і доходи, ці джипи мені вже не пригадуються. Їх уже ніхто не фотографував.

Диваки

Люди, які випадають з часу, також характеризують час. І, що показово, в усі часи це приблизно однакові люди. Серед публікацій 2000-го мою увагу привернула стаття про Івана Калинюка з с. Ревне, який вилікував себе від тяжких хвороб. У публікації переважно про янголів, про любов, про зустріч із Всесвітом на світанку, про марноту мирського, видимого тощо. Одужала людина, але з часом уже не збіглася, лише із Всесвітом на світанку.

Інша публікація про колишнього вчителя, який побудував собі дім на дереві, вразила мене своєю символічністю. Звісно, це була розповідь про надто дивакувату, асоціальну, але, загалом, не злу людину. Головний дефект якої – вона нічого не хоче робити проти себе. Ніщо з того, що здається їй ненормальним. І, показово, що єдине місце, де ця людина почувалася комфортно, – на дереві, подалі від людей.

Епілог

Пристрасть до пошуку висновків обтяжує. Чи не простіше подати факти, вмити руки, а читач нехай згадує, фантазує, міркує і робить висновки самотужки? Мене, наприклад, в цій безкінечній газетній хроніці вразив випадок, коли онук з дідом у потязі (здається, на Окницю) шукали туалет і – випали з вагону, бо там не було дверцят. Мені здалося, цей окницький розбитий обшарпаний потяг нагадує суспільство. Люди випадають з нього, хоча їхні вимоги, здавалося б, – найпростіші, щось на кшталт, знайти туалет. І то не вдається.

Та у письменника Пєлєвіна я знайшов більш узагальнений образ. Письменник згадує, що його у дитинстві цікавило: чому у космонавтів, які прямують на старт, у руці завжди валізка. Хтось пояснив йому, що в скафандрі у космонавтів, мовляв, нема куди спускати сечу і випорожнятися. Тож лайно по шлангу йде до тієї валізки. І Пєлєвіна весь час мучив цей образ польоту до зірок із валізою свого лайна. Мені невідомо, що розбудовує наше суспільство: капіталізм, незалежна держава, власні особняки. Але здається, що валізка з лайном переповнилася, вона стає надто важкою. І жодна мрія не виправдовує такого тягаря.

(далі буде)

Запис Позбавлення ілюзій. 2000-й: Злам без змін спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 січня для мене свято потрійне, бо це перший день нового року, день народження моєї тітки Наталі, і… Василя Кожелянка. Завжди, коли заговорюю про останнього – не обходиться без містики. Так і цього разу: гортаємо всією сім’єю альбоми, згадуємо приємні події і небайдужих нам людей. Зупиняємося на світлині, зробленїй під час чергової літ-вечірки 2003 року: Кожелянко видається на ній трохи сумним, прете відсутність посмішки не заважає позитивній енергетиці проявитися на плівці.

Я нагадую мамі, що сьогодні (1 січня), визначному чернівецькому козерогові виповнилося б 54 роки і в цей момент ми чуємо, як за дверима щось нявчить. Якби я жила у своїй рідній Садгорі, то не здивувалася б появі чорного з білими вусами чотириногого гостя, але у Сполучених Штатах безпритульні білки чи єноти, то справа звична, а от коти…

Кіт, що завітав до нас був із нашийником, але, що дивно, без імен і телефонів господарів; почувався у нас, як вдома, але в якийсь момент попросився на вулицю і зник так само несподівано, як і з’явився. З усіма сусідськими котами ми давно потоваришували, прибульця ж бачимо у своєму нейборхуді* вперше. Словом, якби ми вірили у матеріалізацію привидів, чи перевтілення душ, то обов’язково б припустили, що до нас на гостину прийшов Кожелянко, який до котів відчував особливу повагу і ніжність.

Переповідати минуле – справа невдячна, завжди існує ризик додумування того, чого насправді ніколи не траплялося, тому я більше нічого не писатиму про Василя Кожелянка, натомість, запропоную вашій увазі уривки з нашої з Василем електронної переписки, бо листи Кожелянко писав просто і легко, наче сидів не перед комп’ютером, а в якійсь затишній кав’ярні i неспішно пив свій улюблений зелений чай із жасмином, вгощаючи співрозмовника свіжими ранетами і хокку.

Привіт, Ю!

Якщо все буде добре, постараюся найближчим часом написати передмову для Твоєї книжки. За традицією передмови я пишу, якщо Ти не проти, не великі, десь на книжкову сторінку. Ну, й не буду аналізувати Твою поезію, просто напишу як я бачу Тебе у просторі мистецтва і взагалі в світі.

У мене останнім часом не дуже добре працює Інтернет, тож нам здалося б встановити резервний зв’язок, думаю через Тоню, у мене є її домашній телефон, мій мобільний не змінився.

У мене все нормально, маю два нові романи, один у видавництві, готується до друку, другий я поставив на «витримку», як коньяк J. Зараз обдумую новий проект, а поки-що вся моя творча енергія йде не хоку. Посилаю Тобі три нові, серпневі, писав я їх під болісним внутрішнім переживанням.

Ти порізала крила об місячний серп,
краплі крові упали в зелену траву.
Серпень. Запах м’яти. Серп.

Забагато у серпня роси,
у безсонної ночі – сліз.
Минає літо. Минає світ.

Він розбризкує світло по жовтій траві,
він висушує кров і затоплює сни,
він страшний і великий – серпень.

Щиро В.К.
9 серпня, 2008

Привіт,Ju!

У нас зараз неділя, я встав рано, зробив зарядку, напився чаю, нагодував пса та кота, ввімкнув музику (класика в сучасній обробці) і сідаю малювати ілюстрацію до Твого вірша. Якщо все буде добре до кінця тижня постараюся Тобі відправити.

Дві книжки – поезія «Як учив Кожелянко-цзи» та проза «Чужий» чекають на Тебе ( не знаєш, коли приїдеш?), готується до друку третя.

Щиро В.К.
20 липня, 2008

Привіт Ju!

Радий, що Ти на творчому піднесенні. Твоя ідея мене зацікавила, якщо Ти не проти, спробую намалювати щось до вірша «Піп-Іван розглядає еротику неба…»

Фотографії вишлю дві – одну армійську, другу – маленький у тата на руках, вибирай сама.

До речі висилати буду з «Молодого буковинця», бо в мене нема сканера.

У мене все гаразд. Вийшла книжка оповідань під назвою «Чужий», один примірник відклав для Тебе.

З найкращими побажаннями В.К.
18 липня, 2008

Ju!

У нас сьогодні 8 Березня, не знаю, чи це для Тебе свято, але всеодно вітаю. Бажаю щастя, світла, творчого натхнення… Пам’ятаю, чотири роки тому я випадково зустрів Тебе в місті 8 Березня з червоними тюльпанами, тож – святоJ Замість тюльпанів посилаю три хоку.

Червоне, чорне, біле –
це барви ранньої весни:
це – пір’я дятла, це моя душа.

Місце зими,
де ти топтав сніг і власне щастя,
заростає травою, бо – весна.

Ілюзії, як почорніле листя,
змітає вітер з березня – туди,
де заспокоївся торішній сніг.

В.К.
8 березня, 2008

Привіт, Ju!

Сьогодні я повернувся з Києва, був на фестивалі «Під знаком Водолія» він же «Сліва-фест». Читав хоку. Пантюк уже вивів цей фест на всеукраїнський рівень тож поети і барди були з усієї України, з Чернівців приїхали Богдан Ільницький, Тарас Григорчук, Роман Жахів, ну і я. Три дні співалося і читалося вірші, а також пилося алкоголь і курилося траву, мабуть, лише я один не пив і не курив. Київський журнал «Україна» (www.ukraina-magazine.com.ua) в своєму літблоці представив мене, дали інтерв’ю, фото, рецензію на «Логіку речей» і наше з Тобою оповідання «Щастя».

До нас повернулася зима, а до мене особисто – спокій. Минулося січневе шаленство, я вже не хитаюсь між ейфоріями та депресіями, а перебуваю в нормальному робочому рівному настрої. Справді, все минає…

Посилаю найсвіжіше хоку:

Світло – в уяві сонця.
Сніг – в снігурових мріях.
Сила – в моєму серці.

В.К.
8 березня, 2008

Ju

Я отримав Твою картину і хоку. У мене бракує слів, хоча ніби сякий-такий письменникJ Я просто вражений, адже як художницю, справжню, це без компліментарності, я Тебе ще не знав. Це око дивиться мені просто в душу. Але дві гілки ніколи не будуть пов’язаними, бо нашому світі так не буває, у нашому світі, зазвичай, дві гілки одного дерева ніколи не з’єднуються, вони зв’язуються з чужими гілками. А споріднені душі приречені вічно шукати одна одну і перебувати в самотності. Але є надія: Будда казав, що душ у світі менше ніж тіл і рано чи пізно кілька споріднених душ з’єднаються в одну, звісно, що вже не на цьому світі. Та всеодно приємноJ

Голова Твого фан-клубу V. K.
22 січня, 2008

Ju

Пробач, що я Тебе грузю своїм депресивним настроєм. У мене проблеми не з серцем, а зі світовідчуттям. Я навіть не знаю, як це правильно сформулювати – навалилося все на купу, якісь непорозуміння, тривога неясного походження, сум безпричинний, отаке.

Будь ласка, не хвилюйся за мене, все буде добре. Готується до друку книжка «дефілядних» оповідань, готовий роман «Ефіопська січ», написав новий роман під назвою, поки-що, «Діти застою», це якби автобіографічний твір, ну про покоління тим кому зараз 45-50, розумієш, це люди, які зазнали найбільшого в житті розчарування. Зрештою мій головний персонаж, залишає все і йде на пасіку у віддаленому селі, десь під горами, чого я собі, звісно, не бажаю, хоча Бог знає, що буде.

Чекаю Твоїх віршів і хоку.

V.K.
21 січня, 2008

Jy .

Я дякую Тобі, що Ти є! Ти собі не уявляєш, що ти значіш для мєня,J (чула таку пусту пісню?) Пробач за дурний ліричний настрій, просто…. просто… Юля, мене болить серце. У мене за вікном обмерзла калина, і така моя душа. Пробач за пафос.

Твій навіки V.K.
17 січня, 2008

Привіт, Ju.

Я дуже радий, що Ти знову є. Дякую за вітання і оскільки в нас уже 9-го січня вітаю Тебе з Днем народження. На відміну від Тебе, бажаю, бажаю одного – щастя, а все решта додасться.

Я можна сказати не святкував ніяк, мені вже не цікаві застілля і гамірні компанії, але те, що з десяток друзів написали листи, есемески і подзвонили, зізнаюсь, втішило. Бо я хоч і письменник, що передбачає відлюдництво, люблю самотність, але без фанатизму.

З літературних новин: у мене вийшов аудіо диском роман «Тероріум», готується «Срібний павук». Пишу новий роман.

У нас чудова зима, якої вже давно не було, є трохи снігу, несильний мороз, дерева вкриті інеєм – все просто, як у казці. У мене за вікном – обмерзла, але все ж червона калина і снігур дзьобає теж обмерзлу і теж червону шипшинуJ

За традицією три хоку:

Холодна-холодна тверезість.
Обліплена колючим інеєм
твоя груднева вишня.

Все більше снігу
і все менше болю.
У всесвіті – твій січень.

Подружися нарешті із січнем
і соком калини напиши на снігу:
Червоне – це любов, а біле… теж.

Привіт, Юля!

Над усією Буковиною безхмарне небо. Так, у нас – бабине літо. Поети шаленіють, а люди нормальні просто тихо втішаються життям. Пишу тобі листа, слухаю етнічну музику, бачу як за вікном зелене переходить у жовте, троянди осипались, зате розквітли хризантеми, виноград стає темно-синім, аж чорним… Вчора обривав яблука в т.ч. і чорний ранет, пам’ятаєш? J Коти сплять на даху, пес – у ще густій траві. Якщо десь і є рай, то він має бути десь таким. Посилаю тобі три нові «садово-яблучні» хокку, з яких ти, напевне, здогадаєшся, що в моєму особистому внутрішньому саду не все так тихо-мирно та ідилічно. Але то все мине, а вірші, можливо, залишаться надовше. Напишу, як пройшли наші презентації, що мають бути на початку жовтня.

Увесь огорнутий любов’ю
ти – яблуко у вересневому теплі.
Твій рік. Твоє життя…

Ніч. Упало яблуко.
Зоряне небо розуміє все.
Я тебе любив.

Моє серце, як емблема Юлі:
розірване в один бік.
А в саду – рай. Без Єви.

До зв’язку. В.К.

Привіт, Юля!

Як справи? Сподіваюсь, у тебе все гаразд. Я писав тобі кілька тижнів тому, на японську тему(як це не прикро може бути для твоїх учнів-китайчат), не знаю чи ти отримала.

Осінь закінчилася і, здається, я її пережив. У нас холодно, похмуро, чорно-біло, лише хризантеми ще якось тримаються, відповідні й хоку.

Як змерзле жовто-біле кошеня,
Ти гладиш, намагаючись зігріти,
Осінь, яку ти пережив.

Хризантема квітне і не знає,
Що у світі – пізня осінь.
Як це, сестро в фіолеті?

Восени – чорно-білий світ.
На печі – чорно-білий кіт.
Ти – чорний чи білий?

До зв’язку. В.К.
17 листопада, 2007

Привіт, Юля!

Давно не писав, бо їздимо тепер з Пантюком Україною, як поп-зірки, стадіони, звісно, не збираємо, але інтерес у людей до сучасної літератури в т.ч. до поезії є. Сьогодні лиш приїхав з Києва, де була презентація в «Смолоскипі» і виступи у Київському університеті. Нас ніяк не покине золота осінь, буває, правда, холодно і йде дощ, але на загал – прозоре повітря, срібне павутиння, багряні дерева… Мені тепер не дуже пишеться проза (новий роман), я пропускаю цей етап свого життя в основному через серце, нерви, кров… і час від часу пишу хоку (які, до речі, мають успіх в Україні), посилаю тобі три найновіші. Думаю, що нічого в цім світі не буває даремно в т.ч. недаремно тиша в ніч дише скрипами…

Якщо ти заходила на inlit і читала маю анкету, то мала бачити на фотографії мого пса Тузіка, він передає тобі вітання -:).

Серед тисяч ночей – безсонна одна,
Серед мільярдів доль – твоя єдина.
Віч-на-віч з безоднею всесвіту.

Жовтневий світанок – тривожить,
А туман тобі радить, як другу:
Повертайся до себе, старий.

За вікном твого потяга –
Осінь, діти, веселий песик.
Твоя кінцева – самотність.

До зв’язку! В.К.
8 жовтня, 2007

Привіт, Юля!

Над цілою Буковиною небо хай вже не таке безхмарне, але все ж триває тепла, світла, лагідна, золота осінь. Новин у мене особливих нема, але не можу Тобі не написати – Твоя пісня про вовка мене схвилювала до сліз, а рядки «Я знаю дорогу на той бік туману…» та «Вовчику, нора у хащі, ми з тобою вже пропащі…» просто щось у мені перевернули. Справа в тому, що недавно я легковажно накаркав собі «непережиту осінь» і, ось, тепер маю… Твоя поезія, без перебільшення, рятує мене.

Хочу похвалитися. Поет Микола Рачук (маєш знати), якому я подарував книжку « Як учив…» сказав, що я у своїх хокку знайшов те, що він шукає все життя: код зв’язку людини зі всесвітом. А як приклад навів вірш позначений у книжці присвятою Ю., це відомий Тобі: «Під небом золотим/ є захід цього світу,/ і там моє серце.», написаний дев’ятого січня цього року. До речі, це хокку має два варіанти: у книжці з якихось невідомих мені містичних причин вийшло «є захід цього сонця». Дива. Посилаю ще одне «яблучне» хокку.

Сонце сорту «золотий ранет»
услід за серцем котиться на захід.
Зв’язується розірване павутиння.

До зв’язку. В.К.
30 вересня, 2007

Привіт, Юля!

Звісно, що книжка на тебе чекає.

В Україні, зокрема на Буковині справді бабине літо, не зважаючи на короткочасні дощі.

На фестивалі в Києві було, як завжди: багато поезії, багато музики, чимало випивки, хоча ми з Богданом Ільницьким яко люди ідеологічно непитущі (так -J) мерзли цілу ніч на Михайлівській площі, коли решта грілися гарячим вином. Богдан співав Алетинету, я читав хокку, все було класно. Вийшов Пантюків роман «Сім днів і вузол смерті» з моєю передмовою. Плануються презентації наших книжок у Чернівцях, Кам’янці, Києві… Спробую надіслати тобі дві фотографії з фестивалю, на одній (там, де Богдан І.) я, як п’яний, але я тверезий аж противно_-J.

Додаю хокку, яке написав тільки що.

По траві розлите сонце,
змішане зі світлими слізьми –
ти входиш у ще не пережиту осінь.

В.К.
16 вересня, 2007

Привіт, Юля!

Впевнений, що твої мистецькі успіхи примножились.

У мене все-таки вийшла поетична книжка – «Як учив Кожелянко-цзи» у видавництві Сергія Пантюка. Ми з Богданом Ільницьким були в Києві на літературно-мистецькому фестивалі «Ніч поезії» в рамках проекту «Київська барикада». Збираюся у Львів на книжковий Форум. Пантюк казав, що якщо ти хочеш, можеш послати йому свої твори для публікації на сайті «Інша література» (pantyuk@ukr.net). Книжка на тебе чекає, я не маю сканера, то спробую вислати тобі обкладинку з редакції.

До зв’язку. В.К.
12 вересня, 2007

Привіт Юля!

Радий, що в тебе все добре, що ти на творчому піднесенні і що поки-що не підводить зв’язок. В мене особливих новин немає, крім того, що на землі розпочалася моя улюблена пора року – кінець літа початок осені. Такої пори написалось, до речі, «Вино». Пейзажі … просто шкода, що я не став художником, хоча міг, бо малим малював Ось я пишу тобі листа і дивлюся у вікно. Там – все зелене: сад, трава, кукурудза, але те зелене вже потрохи береться жовтим. Таке тло. А на ньому зухвало виділяється червоне: калина, яблука і – у мене не городі – одна самотня, горда, навіть бундючна троянда. Темно-червона. І майже відразу з’явилося хоку:

Жовто-зеленому серпню
кидає виклик – темно-червоним –
троянда на ім’я Козерог.

Дякую за фото, ти просто супер!

До зв’язку. В.К.
12 вересня, 2007

Ю.

Це – Кожелянко. Сподіваюсь, ти долетіла щасливо і в тебе все добре.

Я починає про тебе думати як про оригінального, ні на кого не схожого художника

(та ти, до речі, у всьому оригінальна).

Крім того починаю розуміти такі очевидні речі як от:
відстані на нашій маленькій планеті не діють;
люди знайомляться, зустрічаються, спілкуються не тому, що так хоче випадок чи ще Хтось, а тому, що вони потрібні одне одному;
помаранчі розквітають восени.

Додаю три хокку 2006 року:

Ти, я і небо –
так закінчується травень,
але – не весна.
—–
Цвіркун вчить і вчить
з чим у липні порівняти
спілу вишню.
—–
Холодний вітер
жене горіхове листя туди
где я не буду никогда.

(Пишу мало, бо ще не знаю як спрацює моя сільська пошта)

В.К.
12 серпня, 2007

Юля Косівчук

Запис Василь КОЖЕЛЯНКО у листах спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Директор книжкового магазину «Букініст» Марина Лібанова:

– Навіть не пригадаю, як познайомилася з Василем – тоді це не здавалося важливим. В «Букініст» я потрапила в 97-му році (до того працювала в «Науці»), а він часто заходив до нас у магазин.

Тісніше спілкуватися ми почали завдяки «Вернісажу», адже часто бачилися на різноманітних виставках. А потім я вирішила продавати в «Букіністі» українську сучасну літературу…

Майже нічого в ній не тямивши, я розуміла: така література повинна бути в книжковому магазині, особливо в «Букіністі». Ось тоді й виявилося, що Василь – не тільки журналіст, але і письменник, який особисто знає Галину Тарасюк, Марію Матіос (на той час це були вже відомі імена в Україні), пам’ятає такі дивовижні речі, про які мені навіть не було з ким поговорити: про певні періоди нашої молодості, про якісь тонкощі… Чомусь мені здавалося, що він далекий від усього цього. Можливо, тому, що для мене він був не надто міським і я його недооцінила…

– У нас були звичайні, дружні стосунки однолітків, ми ніколи не дистанціювалися як письменник і читач, між нами ніколи не стояла «книжкова комерція», адже Василю було абсолютно байдуже, хто продає його книги. Він був з тих письменників, які продавали свої рукописи. І сам факт продажу книжок для нього не був важливим. Він ніколи не цікавився: – Як там мої книги, чи продаються? Більше того, він завжди мені повторював: – Та не читай тих моїх книжок, я не для тебе їх писав!

Тому що в нього була достатньо чоловіча проза, в якій він ніби грався в солдатиків… Я часто йому повторювала: «Василю, ти в дитинстві не награвся!».

– Мене завжди вражала його невідповідність певним стандартам: він народився у селі, жив там далі – й не хотів до міста. Василь був дивовижно інтелігентною людиною, ніколи ні з ким не загравав, не хотів нікому сподобатися… Проте дуже прагнув популярності: збирав про себе все, що друкувалося в періодиці, – і приховував це, соромився, адже вважав це «неінтелігентним»… Я ж, навпаки, марила телебаченням, «бачила» себе на шпальтах газет – мені завжди це подобалося! «Ти прагнеш дешевої слави!» – кепкував з мене Кожелянко.

Журналіст Ігор Кравців:

– Василя як письменника я знав ще від студентських років. Із захопленням перечитував його твори: мені дуже імпонувала відносна простота стилю і правдоподібність вигадки, яку охрестили потім альтернативною історією. Ми познайомилися у редакції «МБ», де я писав на музичну тематику, а він вів свою колонку «Коментар тижня». Від Василя Кожелянка так і віяло добротою. Він був не пафосною, а дуже комунікабельною людиною…

– Позаяк жив у селі, ми часто розмовляли про роботу на городі, біля хати: мені у спадок від бабусі дісталося обійстя в селі, тож ділилися своїми враженнями від сільських буднів. Ще одна спільна тема – мистецтво. Василь дуже любив українську музику, особливо осучаснене етно. Його улюбленими колективами були «Перкалаба», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт» і «ВВ»…

– До речі, Олег Скрипка перечитав усього Кожелянка і вважає його своїм улюбленим письменником. Одного разу в Києві ми зустрілися з Василем і поїхали до Олега в гості. Просиділи на кухні півночі, жваво обговорювали стан речей у державі, музику, літературу. Було видно, що вони одне одного дуже поважають…

– Я бував у Василя у Кам’яній. Якось після веселої вечірки у Чернівцях Василь запропонував нашій компанії: «Гайда до мене на озеро!» Серед ночі бовталися у воді, потім взяли машину і поїхали до лісу. Ввімкнули на повну гучність румунську музику і танцювали при світлі увімкнених фар. Капот слугував нам столом, а галявина – танцмайданчиком. Я ніколи не бачив Кожелянка насупленим чи злим. Він завжди був на позитиві.

Підготував  Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис На Василія– за Василеву світлу душу… спершу з'явиться на Медіа-Версії.