На новорічному столі мають бути страви, які підкорять серце володарки наступного року – Свині. Однак декор не повинен відставати від меню: як зустрінеш Новий рік, так він і триватиме. Надихайтеся й звертайте увагу на деталі. Акцент декору – на натуральних матеріалах, простих прикрасах, природних елементах.

Сервірування
Свиня любить сільське помешкання. Запасайтеся лляними скатертинами та серветками. Композиції з гілочок і сухих квітів, ялинкові лапки, шишки, фрукти й овочі. Маєте самовар? Він гарно виглядатиме поруч зі зв’язкою бубликів. Пироги, булочки у вигляді косичок, гірляндочки з перцю й часника, кілька пучків соломи чи снопики з пшениці або жита – все на ваш смак і фантазію.
Щодо посуду, головне, аби на столі не було жодного пластику, не лише одноразового, але й салатниць чи тарелей. Замість салатниць доречними будуть миски з розписом. Те саме стосується й бокалів та чарок: жодних одноразових!
Доречним у прикрашанні новорічного столу буде червоний колір: вишивка на серветках і рушниках, бантики, прибори для спецій. Знову ж таки – за вашими можливостями й фантазією.
А ще не полінуйтеся вирізати з кольорового паперу чи картону маленькі ялиночки, й написати новорічні побажання кожному гостеві.
Та в цілому Новий рік і відповідний настрій створюють емоції та казковий настрій, посмішки, запах хвої та цитрусових…

Пригощання

Чим пригощаємо, зустрічаючи рік Жовтої Земляної Свині? За старовинними переказами, вона енергійна, амбітна й темпераментна.

Овочі сирі та у стравах, багато фруктів, сирні закуски та гарячі м’ясні (не з свинини!) страви: запечена у фользі бараняча нога, приправлена зеленню, шашлик з овочей та курятини. Салати й закуски, навіть перші страви, звісно ж, десерти. І не полінуйтеся оформити страви красиво. Звичай вшанувати господаря наступного року за східним звичаєм став ще однією новорічною забавою.

Пропонуємо як головну страву: Ніжний кролик у духовці 

Ингредиенти: тушка кролика, півсклянки негострої гірчиці, кефір, 3-4 цибулини, спеції до шашлику, рослинна олія, сіль, перець.

Промийте м’ясо й поділіть його на порційні шматки. Цибулю наріжте кільцями чи на півкільцями. Покладіть м’ясо в глибоку миску, посипте спеціями й покрийте нарізаною цибулею, посоліть. Налийте в миску кефір, аби він цілком покривав м’ясо. Накрийте кришкою, поставте на 12 годин у холодильник.

Після цього терміну додайте гірчицю й перемішайте. Налийте олії в посуд для запікання, викладіть у нього м’ясо без рідини. Поставте на 15 хвилин у розігріту духовку. Переверніть шматки іншим боком і знову поставте на 15 хвилин. Залийте рідиною, в якій маринували, посипте зеленню й тушіть у духовці до готовності. Викладати можна перед подачею на спільну тарелю і на порційні. Подавайте гарячим з гарнірами й салатами.

Запис Новий рік за столом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В основі сюжету – трагічні події 1941 року на Буковині. Головна героїня – 12-річна Іванка, яка опиняється у самому вирі перипетій того часу.

–  «Черевички Божої Матері» – це дуже «моя» книжка: стиль, персонажі, місце подій. Це письмо без ретуші і без «кучерявості». Це оголена правда про людину в критичний час. Ще одне українське історичне пекло, при згадці про яке ми соромливо опускаємо долу очі, – написала Марія Матіос на своїй сторінці у Фейсбуку. – «Черевички…» я присвятила пам’яті свого тата. Без його заступництва з небес я ніколи не знайшла б у собі сили в такий чорний для себе час дописати книжку. Але я татові обіцяла. І виконала обіцянку. Цю книгу, як ніяку іншу, я писала плачучи і плакала – пишучи… Так, вона про людське зло і жорстокість. Але, разом із цим, я хотіла, щоб вона була світла, як її головний персонаж – 12-літня Іванка Борсук, очима і словами якої я і розповідаю цю сумну історію.

Вл.інф.

Запис «Цю книгу, як ніяку іншу, я писала плачучи…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Рувен Рубін (Reuven Rubin), справжнє прізвище Zelicovici – видатний представник сучасного ізраїльського мистецтва, один з найбільш відомих художників цієї країни. Прикметно, що митець успішно поєднував заняття живописом з дипломатичною діяльністю. У 1948-1950 роках він був першим послом Ізраїлю в Румунії.

Народився Рувен у румунському місті Галаті 1893 року. Його дитинство та юні роки пройшли в єврейському провінційному середовищі селища Фалтічені поблизу Сучави. Професійну освіту майбутній художник здобував у школі мистецтв і ремесел у Єрусалимі та в Паризькій школі красних мистецтв.

Чернівецький період: «Культур-ліга»

Ранній період  творчості Р. Рубіна припадає на роки, проведені у Чернівцях (1919-1921). Відомо, що для Чернівців 20-30-ті роки ХХ століття були часом мистецької активності та яскравого творчого піднесення культурних кіл – митців та літераторів. Такі помітні індивідуальності, як живописці Євзебій Ліпецький, Яків Айзеншер, Артур Кольнік, скульптор Бернард Редер стояли в центрі культурного життя нашого міста. Однією з найбільш цікавих серед них постатей був Рувен Рубін. Його особиста творчість відчутно впливала на забарвлення тієї унікальної культурної метрополії, якою були тодішні Чернівці. Разом з художником Артуром Кольніком він був ініціатором створення в місті відділу культурно-освітньої організації «Культур-ліга», брав участь у мистецьких виставках. Саме тоді й постали його перші модерністські живописні твори, скульптури та графічні аркуші. Він захоплюється християнською символікою, біблійними мотивами, створюючи композиції з пророками й аскетами. Його експресивні твори сповнені загостреного драматизму та емоційності, позначені образною містичністю та духовністю. Вже тоді роботи Р. Рубіна вирізнялися промовистою й лаконічною формою, чіткою силуетною лінією та стриманим колоритом («Спокуса у пустелі», «Мойсей», «Ісус та останній апостол»). Скласти певну уяву про творчий почерк митця тих років дозволяють репродукції, надруковані в раритетному Єврейському альманасі 1922-23 років, який експонується в Чернівецькому художньому музеї («Автопортрет», «Мадонна та бездомні»). Свої картини тих років  Рувен Рубін позначав підписом латиницею «Rubin», часом «Reuven», пізніше – на івриті. На жаль, оригінали творів митця відсутні у збірці музею. З Чернівців Рувен Рубін їздив до Нью-Йорка, де з успіхом пройшла його перша персональна виставка. Експозицію було відкрито у галереї Андерсен. Цю поїздку він здійснив разом зі своїм другом  Артуром Кольніком.

«Ерец-Ісраель» – не просто стиль, це доля митця

Після повернення з Америки в житті Рувена Рубіна  сталася подія, від якої  розпочався новий етап у його біографії. 1923 року він переїздить до Єрусалима, згодом оселяється в Тель-Авіві, де стає одним із засновників Асоціації живописців та скульпторів, яку й очолив 1924 року.

У подальшому митець активно і з великим ентузіазмом працює, розробляє власний мистецький стиль, відомий в історії ізраїльського мистецтва як  Eretz-Yisrael (Ерец-Ісраель – Земля Ізраїлю). Він створив серію жанрових композицій і портретів рибалок, молочників, двірників. Водночас постали цікаві групові сімейні портрети й автопортрети. Яскравою сторінкою творчої біографії художника став цикл натюрмортів і пейзажів із зображеннями Єрусалима та природи країни у стилі близькому до символізму та наївного мистецтва. Палітра митця набула відчутного колористичного багатства. Рубін плідно працював і як театральний художник.

Життя після смерті

Протягом життя Рувен Рубін брав участь у великій кількості виставок у різних країнах. Серед них – участь у Венеціанських Бієнале 1940-50-х років та численних виставках у Франції, Америці, Італії тощо. Його персональні виставки проходили регулярно у багатьох країнах протягом усього його життя. У 1960-х роках відбулося кілька його персональних виставок у Тель-Авіві та Єрусалимі. 1969 року вийшла автобіографічна книга митця «Моє життя – моє мистецтво». 1973 року майстер отримав Державну премію Ізраїлю за досягнення у мистецтві.

Рувен Рубін помер у віці 80 років 1974-го. В його будинку в Тель-Авіві відкритий меморіальний музей. Твори Рубіна зберігаються в численних музеях світу, серед них Музей сучасного мистецтва на Манхеттені та Єврейський музей у Нью-Йорку, «Ангел-галерея» у Тель-Авіві та Музеї єврейського мистецтва в Лондоні, у галереї «Віфлеєм» у Манчестері та в Національному музеї сучасного мистецтва у Парижі.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Художник із Чернівців – посол Ізраїлю в Румунії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Україні ХХІ століття встановлюються середньовічні порядки. Монарх спирається на ожирілих товстосумів-лихварів і на купку баронів, ті ж – на ватаги мордоворотів і банди кривосуддів і митарів, – і всі разом п’ють народну кров. А перетворення сучасної європейської країни на релікт далекого минулого прикривають красивими словами про «демократію», «права людини» тощо. Які права, коли вся влада належить касті «недоторканих», які не несуть жодної відповідальності за злочини?

Простій людині шлях нагору перекритий надійно. Влада затикає останні шпаринки, щоб «чужі» не змогли проникнути до закритої привілейованої касти. Днями міністр торгівлі наукою і освітою повідомив про значне скорочення місць для студентів-юристів, навчання яких оплачуватиме державний бюджет. А це означає, що вихідцям з бідних сімей не вдасться отримати професію судді, прокурора, адвоката, нотаріуса – адже заплатити за освіту десятки тисячі гривень вони не в змозі. Як це й було у середньовіччі: бідняків судитимуть багачі – і правди в такому суді простій людині не знайти.

Недарма подібне суспільство породжувало Робін Гуда, Довбуша чи Кармалюка. Простолюд, зневірений в офіційному правосудді, намагався боротися за справедливість доступними методами – ішов у гайдамаки, опришки, гайдуки. Не лише голота, але і заможні козаки змушені були братися за зброю для захисту своїх прав. Недарма Богдан Хмельницький, коли не знайшов управи на шляхетську сваволю в суді, подався на Січ. Суспільство – складний організм, який намагається регулювати себе самотужки. Що більше тиск згори, то більше й опір знизу. А псевдоеліта, яка нині керує Україною, нездатна до системного підходу до суспільних явищ. Вона через брак справжньої освіти й необхідних знань навіть не уявляє собі, чим намагається керувати. Має лише примітивний хапальний інстинкт і безмірну жадібність. Проковтнути ще зможе – паща велика, але чи зможе перетравити? Тут уже бере сумнів.

Нічого нового сучасні господарі Печерських пагорбів не вигадали. Вони мавпують кроки кремлівських можновладців, проте не розуміють обмеженості власних ресурсів. До кишень московських правителів стікаються сотні мільярдів від продажу нафти і газу, тому вони можуть виділяти дещо й на соціальну сферу. Чимало рядових росіян погодилося віддати власну свободу за повну миску на своєму столі. А в українця свободу забирають, натомість повної миски не гарантують. Цим пробуджують бунтівні інстинкти, яких у нашого люду вистачало в усі історичні епохи.

«Об’єднана опозиція» підіграла владі, випустивши пару народного невдоволення через масові акції «народного повстання». Надовго? Наряд чи. Економіка тріщить по швах, а з різким погіршенням свого життя простолюд погодитися не зможе. Кріпаками добровільно не стають.

Ігор БУРКУТ

Запис На схід чи на захід? – У середньовіччя! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олександр КАРПЕНКО вже два роки працює iнструктором з катання на роликах на ролердромі у “Fantasy Town”, що на третьому поверсі ТРЦ «Депот». Хлопець вільно володіє п’ятьма стилями катання, і навчає цього інших. І не тільки маленьких дітей, а й дорослих. Найстаршому «учню» – 57 років, а наймолодшій учениці – 4.

–Розкажи про свій  перший досвід катання на роликах. Скільки тобі було років, коли вперше став на них?

–Уперше я став не на ролики, а на ковзани. Ми з друзями, щоби розважитися, вирішили покататися. Тоді зрозумів, що це не так легко, як здається. Мабуть, тому спочатку не дуже сподобалося. Та після того, як покатався ще кілька разів, з’явилася жага до цього виду спорту. І я подумав: а чому б не об’єднати своє захоплення з роботою?..

Знімок на пам’ять з героєм першого інтерв’ю – Таня Васкан і Сашко Карпенко 

– І ти почав працювати?

– Так, з шістнадцяти років – на льодовому майданчику інструктором з катання на ковзанах. А у вересні 2010 року влаштувався в ТРЦ «ДЕПОт», де також став інструктором, але вже з роликів. Ролер-спорт має більші можливості, принаймні, так я це побачив.

– Чи кожний охочий може навчитися кататися?

– Кататися на роликах може навчитися будь-хто, незалежно від віку, бо головне – мати бажання. В моїй практиці траплялися різні учні, але найбільше здивував один чоловік. Чернівчанину Сергію Решетнікову 57 років. 2011 року він уперше став на ролики, а зараз вже вільно катається вулицями міста.

– Кого легше навчити: малих дітей чи більш старших?

– Як я вже казав, кожний може навчитися. Але, звичайно, легше оволодівають катанням діти:вони більш рухливі, а тому й здібніші.

– Що є головним у навчанні?

– Особисто для мене важливим є характер людини, її бажання вчитися. І якщо видно, що вона прагне цього, то залишається тільки спрямувати її в правильне русло.

– Знаю, що катання на роликах діляться за стилем на кілька видів. Якими стилями володієш ти, чи об’єднуєш декілька в одному?

–Я вільно володію 5-ма стилями: фріскейт, слайди, long jump, free jump і стакер. Фріскейт – у буквальному перекладі — «вільне катання». Слайди — це такий технічний елемент, коли один або два ролики утримуються в положенні, перпендикулярному рухові. Стакер – катання на роликах-позашляховиках,які спеціально створені для бездоріжніх ділянок. Проте найбільш захопливим є   long jump та free jump – стрибки в довжину та висоту.

– Бувають моменти, коли ти не можеш виконати той чи інший елемент?

– Іноді важко, але я докладаю максимум зусиль, щоби досягти бажаного результату.

– У вас є своя команда ролерів чи ви кожен сам  за себе?

– Офіційної команди немає, але ми збираємо людей, тому, можливо, невдовзі з’явиться.

– Чи брав ти участь у змаганнях? Вигравав призові місця?

–Перші мої змагання, що відбулися в Чернівцях, були для мене успішними. Я брав участь у двох дисциплінах: Long jump та free jump, і скрізь посів 1 місце. Восени 2011 року їздив на міжнародні змагання до Донецька, де здобув 8 місце у free jump і 10 у Long jump серед понад 100 учасників. Тоді я вперше змагався з дуже сильними суперниками – чемпіонами світу. Тож результати цих змагань, вважаю, були досить непоганими. Тим більше, що я вперше виїхав на турнір за межі міста. А вже за кілька тижнів представляв Чернівці на змаганнях у Києві, де було понад 1000 учасників.

–Які в тебе стосунки з колективом «Fantasy Town»?

–Стосунки  чудові, у нас схожі смаки та  захоплення. Та й керівництво ставиться до нас з розумінням, спілкується на рівних.

–Кілька слів про ролер-клуб…

– Клуб створений для людей, які не вміють кататися, але хочуть навчитися і відкрити для себе щось нове. У нас є початковий,середній та високий рівні. Група налічує від 5 до 10 людей приблизно однакового віку і рівня навчання. Стандартний курс із 10 занять коштує 400 гривень. Уроки проводяться 2 рази на тиждень, але учень може і сам відвідувати ролердром для закріплення навичок, які здобуває під час навчання з інструктором. Це додатковий бонус, бо двічі на тиждень учень ролер-клубу може безкоштовно відвідати ролердром і покататися.  Індивідуальні заняття дорожчі – 50 гривень за годину. Але ефект кращий,бо інструктор приділяє всю увагу винятково одному учню. Зазвичай ми займаємося на ролердромі, а влітку іноді і на вулиці.

– Як твоя сім’я ставиться до твоєї роботи?

–Тут є переваги й недоліки. Рідні, приміром, задоволені, що я займаюсь спортом, веду здоровий спосіб життя і маю певні досягнення. Але часті травми змушують їх хвилюватися. Бо, якщо відверто, падати на асфальті – а без цього ніяк не обходиться – не надто… приємно. Та адреналін у крові швидко загоює рани.

– Твої побажання молоді?

–Займайтеся спортом і створюйте інформаційні приводи, щоби було чути імена все нових і нових спортсменів. Хочу, щоби наше місто було спортивним. І – приходьте до нас!

Тетяна ВАСКАН, студентка відділенння журналістики ЧНУ

Іван БОЧУЛИНСЬКИЙ, фото

Запис Через біль до втілення мрій? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цей екстремальний вид спорту виник в Америці наприкінці 60-их років минулого століття. Серед американських тінейджерів він став настільки попуярним, що його визнали видом спорту. Проте в Україні він набуває популярності лише зараз.

Карколомні трюки чергуються з найрізноманітнішими дивними переворотами, але здається,  цим хлопцям не страшні ні падіння, ні розтяжки, ні переломи. Таких у нашому місті поки що можна на пальцах перерахувати.

Мені випала нагода поспілкуватися з одним із найвправніших майстрів екстремального велокатання, юним чернівчанином Владом Федорчуком:

– А не страшно?

– Зовсім ні. Коли катаюся, не думаю про страх, думаю про те, як виконати трюк, – відповідає хлопець, для якого велофристайл не тільки хоббі, а й стиль життя.

Та хоча й боїться висоти, на фобію не зважає: вмикає музику Боба Марлі й вирушає назустріч вітру. Як виявилося, Влад катається  на велосипеді з дитинства, і вже тоді, задивляючись, що виробляють старші хлопчаки, мріяв бути таким же майстерним. Потім ганяв у футбол, грав у більярд, але дитяча мрія все ж таки здійснилася, і тепер він не уявляє своє життя без байка.

– Що кажуть на це твої батьки? – продовжую діалог із симпатичним хлопцем, якому не обійтися без адреналіну в крові.

– Батьки спочатку не були в захваті від мого небезпечного захоплення. Але проти, зрештою, вони не можуть бути, бо це краще, ніж вештатися підвалами, вживати алкоголь чи наркотики. А ще я постійно мушу бути в формі, навіть кожного ранку їм вівсянку.

– Чи не заважає твоє захоплення навчанню?

– Буває, що трапляються  травми, тому іноді не можу відвідувати навчання. Щоправда, витрачаю майже всю стипендію на постійне оновлення «залізного коня».

Найкращий велосипед – зібраний «під себе».  Але це задоволення не з дешевих – приблизно 7000 грн.

– Як плануєш поєднувати майбутню роботу зі своїм стилем життя?

-Я навчаюся на електромеханіка в індустріальному коледжі, на 2 курсі. Проте поки не впевнений, чи працюватиму за фіхом: хотів би відкрити свій магазин, зібрати команду і розвивати велофристайл в Україні, зокрема в Чернівцях.

– Чи проводяться в Україні та за кордоном змагання в категорії ВМХ (Вело-мото-екстрим)?

– До  Дня молоді проводилися змагання в ТРЦ Депот. Там я посів 3 місце. В Україні перший етап кубку проводиться в Дніпропетровську, другий – у Львові.

А щодо закордонних змагань, то для участі в них потрібні чималі гроші або спонсор…

До речі, знайомся, Денис Сегедін. ..

Після перемоги  у змаганннях 2010 року у Трускавці на Дениса Сегедіна звернули  увагу спонсори. Навіть мав їхати у Венгрію на міжнародні змагання. Мало хто на той час в Україні катався так, як він.

Бажання опанувати велосипед пробудив у Дениса брат, який катався з друзями не так прогресивно, як робимо це ми зараз,  але саме вони намагалися щось почати. Після того, як він уже перестав кататися, у нас нібито випадково з’явилася компанія за інтересами і все поступово починалося. Денисі Сегедіну було тоді 15 років.

У суто чоловічій компанії помічаю дівчину. І хоча особливо складних трюків вона ще не робить, проте хлопці мають дійсно вправну і слухняну ученицю.

Насті Павлович лише 14 років. Цьогоріч вона перейшла до 9-го класу. Дівчина почала кататися місяць тому, проте, попри страх перед  швидкістю, добре справляється із поставленими завданнями.

– Все почалося з того, що я написала Владу й запитала, скільки коштує його велосипед. Хоча він його не продавав. Запитала просто так, з цікавості. А вже потім подумала:  треба таки повчитися…

Хибною є думка, що велофристайлом займаються лише підлітки.

Один із найстарших велофристайлерів у Чернівцях – 27-річний Віталій Залевський – починав кататися ще на простому байку «Крос Кантрі ». Але йому завжди подобались стрибки на велосипеді, тож пізніше купив BMX. Саме з цього моменту і почалося справжнє зацікавлення стрибками та переворотами.

–       Катаю вже 4 роки і дуже-дуже радий, що це роблю – кайф неймовірний! Коли познайомився зі своєю майбутньою дружиною, про захоплення їй одразу не сказав – боявся. А потім,коли вона дізналася, то, навпаки, пишалася мною й раділа,що я займаюся спортом!!!

Віталій планує в майбутньому залучити до велофристайлу своїх дітей.

Для багатьох велофристайл – це лише катання на велосипеді. Але для цих хлопців– це стиль життя.  Хотілося б, щоб у Чернівцях був скейт-парк, здоровий спосіб життя набував популярності, адреналін вирував у крові і все більше молоді долучалося до дьортів для того, щоби зробити їх видом спорту.

Вікторія ЯШАН, «Версії»

Запис АДРЕНАЛІН – ПОТРЕБА, ЗАХОПЛЕННЯ – СТИЛЬ ЖИТТЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка Світлани Шевченко нині експонується у центрі культури «Вернісаж». 45 презентованих графічних робіт сповнених енергією світла – неабияка подія в мистецькому житті Чернівців, бо ж тепер, може, як ніколи досі, кожен з нас потребує віри у добре, прекрасне, високе та справжнє… Художниця володіє неповторною манерою виконання – виробила свій власний авторський стиль. Працює у графічних техніках пастелі й акварелі. Помітне місце в її творчості займають жіночі образи, оповиті спокоєм, ніжністю і красою. В них художниця передає найтонші індивідуальні риси особистості.

Особлива мистецька пристрасть Світлани Шевченко – квіти. В графічних роботах із їхнім зображенням – прагнення долучитися до світу краси, відчути красу і досконалість всесвіту, яка втілена у квітці. Та її квіти – не фотографічні, а особливі, бо в них закладені глибокі художні змісти. Вони вирізняються особливими тонкими, чуттєвими настроями. У картинах пані Світлани вишуканий колорит барв, досконале володіння лінією – художниця бере до уваги все аж до кольору та фактури паперу.

         Знаходити життєві орієнтири через… мистецтво

– Мене «зіпсувало» те, що я виросла в інтернаті – нас виховували в дуже патріотичному дусі, і коли випустили з інтернату, виявилося, що тих речей, які нам так старанно прищеплювали, насправді не існує, – каже Світлана Шевченко. – До нас добре ставилися – любили, як власних дітей, гарно навчали, добре годували – коли за часів Хрущова не було хліба та масла, у нас вони були… Але насправді ідейність і досконалий світ існували тільки в інтернаті, а поза його стінами – розруха.

Проте пані Світлана щаслива, що тоді вчителі – люди, які стали насправді рідними, закладали в душі вихованців саме ці переконання. Бо, впевнена вона, людина мусить мати якісь душевні зачіпки у житті, точки відліку, які б чітко розмежовували, що добре, а що – ні, що порядно, а що – ні, зрештою, скеровували її вчинки у житті.

– Сучасним дітям взагалі немає за що зачепитися душею, – говорить художниця. – Не всі ж такі прагматичні і прагнуть виключно рахувати гроші – є люди, які потребують духовного розвитку.

        «Найбільше болить, коли дивишся в байдужі очі»

Світлана Шевченко очолює обласний осередок Спілки дизайнерів України, який сьогодні налічує 29 членів, серед яких Владислав Готинчан, Любомира Зайцева, Ігор Талалай, Ольга Вербицька та багато інших відомих в області та поза її межами прізвищ.

– На жаль, у сучасному суспільстві поняття «дизайнер» стали часто вживати без того смислового навантаження, яке воно насправді має, – каже пані Світлана. – Чомусь ледь не кожен, хто має комп’ютер, вважає себе дизайнером. Але ж уміти натискати на кнопки недостатньо – треба вміти працювати зі шрифтами, світлом, кольором, розуміти стилістику. Цьому треба вчитися все життя!

Тому й бракує на Буковині професійних кадрів у царині дизайну, бо ж освітній рівень сучасних дизайнерів, переконана п. Світлана, залишає бажати кращого: викладачі старшого покоління, які є гуру цієї справи, відходять, а на зміну їм приходять нові, недостатньо підготовлені, і вчать дизайну вже інше покоління…

А ще, говорить керівник обласного осередку Спілки дизайнерів України, дуже важко щось робити, коли стикаєшся з нерозумінням, або, ще гірше, – байдужістю.

– Підтримки, скажімо, від влади, ми нині не маємо жодної – нами ніхто не цікавиться і, навіть на запрошення відвідати виставку, презентацію, інші заходи Спілки владники не відгукуються, – зітхає Світлана. – Іноді складається враження, що допомагають тільки обраним – окремому колу наближених людей, а інші – залишаються наодинці зі своїми труднощами. Тоді, чесно кажучи, стомлююся стукати в зачинені двері, замкнені душі, вдивлятися в пусті обличчя – опускаються руки. Та я оптиміст і продовжую вірити – щось обов’язково зміниться на краще, бо поряд близькі та друзі, які надихають та підтримують.

Відчуває регіональний осередок дизайнерів й негаразди з підтримкою меценатів, яким просто невигідно підтримувати їхні ініціативи – законодавство в нашій державі недосконале і не передбачає жодних преференцій тим підприємцям, які надають допомогу творчим людям в організації виставок, показів.

– Хтось уміє створити мистецтво, але не має грошей, а хтось робить гроші, але не може створити мистецтва, – каже Світлана Шевченко. – І тут мають працювати механізми, коли бізнесу буде вигідно підтримувати митців – так, як це робиться за кордоном: якщо людина профінансувала виставку, вона одразу отримує стимул у вигляді зменшення податкового навантаження.

      Подивись на світ з іншого боку – очима митця

У 2009 році Світлана Шевченко організувала та провела у Чернівцях унікальну виставку, об’єднавши близько чотирьох десятків дизайнерів різного рівня. Організація експозиції мала потужну концепцію: в центрі композиції був хрест як своєрідне начало світу, і саме від нього розміщувалися вироби майстрів. Посередині – роботи прикладного мистецтва, як символ того часу, коли люди вперше почали прикрашати свій одяг, тобто започаткували дизайн як такий, далі – сучасні види дизайну.

– Свою позицію мені довелося відстоювати перед керівництвом та співробітниками музею, адже вони не погоджувалися з моїм баченням, – пригадує пані пані Світлана. – Але я не могла дозволити, щоби роботи дизайнерів були розташовані хаотично, як в якій-небудь галантерейній лавці, бо завше дуже педантично ставлюся до подачі експозиції.

І виставка вдалася на славу – задоволеними лишилися і дизайнери, і відвідувачі.

Правду кажуть, що талановита людина – талановита в усьому. І це про пані Світлану. Бо ж вона творить не тільки чудову графіку, а й пише поезію та прозу.

– Загалом намагаюся втілювати цікаві ідеї, які не були б дублюванням чогось такого, що вже було, – каже художниця. – І навіть продумуючи до дрібниць виставку, яка сьогодні діє у «Вернісажі», мала кілька цікавих думок, як подати свою творчість неординарно.

Саме власні вірші Світлана Шевченко мала намір представити поряд з графікою: біля кожної графічної роботи в рамі хотіла розмістити в такій самій рамі власного вірша. Поезія мала б мати не меншу вагу, що й картина – так само глибоко і виразно підкреслювати тонкощі душі художниці і… бути такою ж повноцінною картиною.

Проте, як це часто, на жаль, буває, на реалізацію задуму не вистачило коштів, бо ж рами – надто дороге задоволення для митця, якому, окрім близьких, ніхто нічим не допоміг в організації вернісажу…

      Про улаштування світу в кількох рядках…

Власне світосприйняття, бачення місця митця у всесвіті мистецтва Світлана Шевченко цілком висловила у кількох рядках свого оповідання. Історія його написання проста: пані Світлана дивилася новини і була вражена сюжетом про японського графіка, який усе життя з дня у день приходить до парку в Токіо, приносить із собою відро води і великого, у людський зріст, пензля. На асфальтованому майданчику він пише величезні ієрогліфи, не звертаючи увагу ані на людей, що проходять повз, ані на палюче сонце. Написавши один ряд ієрогліфів, береться за наступний… Та вода висихає, а він пише ієрогліфи знову і знову…

– Я писала це оповідання й плакала, – пригадує мисткиня. – Бо, як творча людина, дуже розумію його – розумію, чому він це робить: бо просто не може інакше. Люди витрачають ціле життя на рахування грошей, а він щодня, не думаючи про грошові знаки, просто малює ієрогліфи, які потім висохнуть на сонці… І саме це і є мистецтво – коли воно існує не заради чогось, а саме заради мистецтва – коли його вимагає душа.

          Світлана Шевченко закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва – «одяг, художня вишивка», Український поліграфічний інститут ім. І.Федорова у Львові – «художник книжкової та поліграфічної продукції». Бере участь в обласних, всеукраїнських, міжнародних виставках, її постійно діючі виставки експонуються в галереях у Хельсінкі (Фінляндія), Празі (Чехія), Аспені (США). Працює художник у графічних техніках пастелі й акварелі. Автор брендового проекту Буковини «Фігури чернівчан в античних строях». Член спілки дизайнерів України, голова обласного осередку Спілки дизайнерів України, член Національної Спілки рекламістів України.

 Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Світлана Шевченко – художниця, яка дивитися у простір, а бачить – суть спершу з'явиться на Медіа-Версії.