Гадаю, більшість чернівчан не заперечуватиме, що Нік Вуйчич – відома у світі людина, яка щодня, щохвилини  своїм життям достойно відповідає на жорстокий виклик долі. Якщо ж хтось не знає історію життя цієї Людини,  зазирніть у Гугл, вчитайтеся у його книги або ж перегляньте фільм «Цирк метеликів»…  

На відміну від Ніка Вуйчича, мені поталанило значно більше: у мене хворі тільки ноги. Більше того, лікарі допомагають долати хворобу. Однак після операції у мене в руках з’явилися милиці. І, коли набравшися сил, я вийшла на прогулянку, одразу постало багато проблем. Найпершою була якість чернівецьких тротуарів і доріг. І тут я збагнула, що, окрім сил, мені потрібні ще й неабиякі хоробрість і майстерність..

Утім, навіть без милиць не так то легко пройтися нашими навіть центральними вулицями без проблем, не кажучи вже про другорядні вулички чи провулочки. На превеликий смуток і сором, уже в історичній  частині нашого міста, що веде до перлини ЮНЕСКО, лише інколи трапляється «нормальний» тротуар. Здебільшого тут плитка, яка не тільки від контакту з милицями чи палицею, а й навіть з модерновими підборами розбігається в різні сторони. Чиясь байдужа рука, керована скупою головою та безсердечною душею, виготовляла цю плитку, а інша байдужа і водночас непрофесійна рука непродумано викладала її аби як. І не важливо, що такими дорогами не можна ходити! Головне, що гроші за таку псевдороботу вже розпирають чиїсь кишені.

Щоправда, подекуди в нашому місті є залишки асфальту, покладеного, мабуть, ще за радянської доби. Однак дефілювати ним не менш небезпечно, ніж неслухняною плиткою. Ось пройшов дощ, утворилася калюжа, а в ній швидко виник мул. І як тільки милиця чи паличка торкаються цієї ковзкої маси, миттєво втрачається рівновага, а про те, що далі, – краще й не думати.

Повірте (та в жодному випадку на собі не перевіряйте!) – це не дрібнички, а справжній виклик тим, кому важко ходити. Будь-які нерівності завдають нестерпний біль при пересуванні, а іноді й спричиняють нові переломи.

Хоча взимку всі ці нерівності зникають. Натомість утворюються трампліни, які не кожна здорова людина готова «взяти». А ще – безкоштовні ковзанки, ніби всі чернівчани – професійні ковзанярі. На жаль, особисто знаю городян, які, маючи проблеми з опорно-руховим апаратом, минулої зими упродовж 4-х місяців не виходили на вулицю.

Ще одна проблема постає, коли такому горе-пішоходу, як мені нині, заманеться перейти на інший бік вулиці. Тепер проблемою стає висота тротуарів, яку не кожна й здорова нога готова здолати.

Хтось поцікавиться: силою якого божевілля тебе на милицях понесло на вулицю? Сиди собі вдома – цілішою будеш. Може й так, якщо не брати до уваги самотність, яка додає до фізичного болю ще й моральні страждання. Може й так, ти ж не Нік Вуйчич… А він, на його щастя, мешкає не тут.

Ті ж, хто проживають в нашому місті і за посадами мали би дбати про нього, швидше за все не ходять розбитими тротуарами Чернівців, тому ці проблеми їм, мабуть, просто не зрозумілі, більше того – вони їх не дістали, не допекли!!!

Тому й пишаються тим, що наше місто носить статус одного з найкомфортніших міст країни. Однак комфорт має бути справді комфортом, а не метафорою, яка стає викликом, щойно з’являється людина з особливими фізичними потребами. На жаль, ми на очах втрачаємо статус справді гарного, вишуканого і, головне, – толерантного й гуманного міста. Навряд чи зможуть безпроблемно прогулятися нашим містом у найближчому майбутньому Нік Вуйчич чи бабуся з паличкою…

Чернівчанка, яка не з власної волі блукала містом на милицях

(у редакції є прізвище й адреса автора)

Довідка «Версій»

Нік Вуйчич— християнський проповідник, мотиваційний тренер і директор неприбуткової організації «Життя без кінцівок».

Народився 4 грудня1982 року в Брісбені (Австралія) в сім’ї сербських емігрантів і мав рідкісну патологію: у хлопчика були відсутні кінцівки — обидві руки і обидві ноги. Частково мав одну стопу із двома пальцями, що дозволило хлопчику в подальшому навчитися ходити, плавати, кататися на скейті, грати на комп’ютері і писати.

Він об’їздив понад 45 країн, виступаючи у школах, університетах та інших організаціях. Бере участь у телешоу і пише книги. Його перша книга «Життя без обмежень» вийшла 2010 року, а 2012-го була перекладена російською.

Нині проживає в Каліфорнії, США. 12 лютого 2012 року одружився на Канае Міяхарі, а 14 лютого 2013 року в них народився син.

Офіційно

Мільйон гривень – уже під ногами:

у центрі Чернівців знову перекладатимуть бруківку

У Чернівцях триває ремонт тротуарів… «Вже проведені ремонтні роботи на вул. Коцюбинського та Емінеску, частково замінена тротуарна плитка на ділянці проспекту Незалежності та вулиці Червоноармійській, – повідомляє сектор інформації та зв’язків із громадськістю міської ради. – Наразі завершуються ремонтні роботи на розі вулиць Садова-Головна».

– Цього року в ремонт тротуарів вкладено вже понад мільйон гривень, – зауважив Віталій Михайлішин, секретар міськради. – Усі роботи виконуються сумлінно, з використанням якісної плитки та бордюрів. Найближчим часом розпочнуться роботи і на інших вулицях Підкови і Ткачука.

– У найближчих планах – завершити ремонт на ділянці вул. Головної від вул. Садової до Соборної площі, – розповідає Дмитро Сірман, директор департаменту житлово-комунального господарства міської ради. – Там, де роботи виконані з дотриманням норм, плитку не зніматимемо, замінимо її лише на проблемних ділянках. Плануємо ремонтувати не тільки центральну частину міста, а й околиці.

Запис Мої прогулянки на милицях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, серед старих фотографій у Вашій колекції є чимало знімків  чернівчан початку ХХ століття. Коли їх розглядати уважно, то складається враження: чоловіки тоді були чи не більшими модниками, ніж жінки. Ви погоджуєтеся із таким твердженням?

– Так, звичайно. Чоловіки прагнули виглядати привабливо й модно. На свою зовнішність звертали значну увагу не лише найбагатші, але й люди середнього достатку. На світлинах видно, що чоловіки робили різні вигадливі зачіски. Напередодні Першої світової війни в моді були вуса, закручені догори: їхні власники виглядали хвацько – справжні чепуруни! Нерідко чоловіки носили бороди й борідки різної форми. Старші люди, головним чином військові та чиновники, надавали перевагу бакенбардам або довгій бороді, розчесаній надвоє. Не випадково: волосся не повинне приховувати ордени, які одягалися на шию.

Слід зазначити, що з носінням орденів пов’язана й особлива форма фраку – парадного одягу чоловіків. Найвища ступінь тодішніх орденів, як правило, являла собою кольорову муарову стрічку, яку носили через плече. Збоку, де кінці стрічки схрещувалися, розміщувався знак ордена. Щоби його було видно, довгі поли обрізалися, залишаючи позаду лише фалди. А нижчі ступені орденів були представлені зменшеними копіями, так званими «фрачними орденами». Їх носили на лівому лацкані прикріпленими до спеціального ланцюжка. На шию, разом з метеликом, надягали нашийні ордени, головним серед яких в Австрії був орден Золотого Руна. Краватку нерідко заколювали булавкою, головка якої робилася з перлів або діамантів.

Під фраком носили сорочку з накрохмаленого голландського полотна, на грудях якої була спеціальна тверда вставка, яка не давала утворюватися зморшкам. Її називали «панцир». Манжети сорочки защібували запонками, золотими або срібними, інколи з перлами або діамантами. Разом із фраком надягали циліндр, а коли їхали на бал, то перевагу надавали шапокляку: на відміну від звичного циліндра, він мав пружини, які дозволяли цей високий капелюх миттєво скласти, а потім розправити. Складений шапокляк зручно було носити під пахвою, а за необхідності навіть на нього сісти. Ансамбль довершувала тонка тростина чорного кольору із прямим набалдашником, зробленим зі срібла чи слонової кістки. Тростину носили не лише з фраком, але й з візиткою та смокінгом. Останній, що прийшов з Англії, напередодні Першої світової війни став конкурувати з фраком.

– Іване Назаровичу, на багатьох світлинах чоловіки зображені  з різноманітними палицями. Вони то спираються на ціпки, то ніби грають ними, тримаючи у руках чи під пахвою. Чому?

– Спиралися лише на справжні палиці або ціпки. Міцні палиці, зроблені з твердих порід дерева, мали набалдашники у формі гачка чи різних скульптурних композицій, їх використовували старші або хворі люди для опори при ходьбі. Інколи це була зброя: металевий набалдашник являв собою однозарядний пістолет. Набалдашник міг бути і ефесом шпаги чи рукояттю стилету – гостре лезо ховалося у палку, як у піхви. А тоненькі тростини носили для краси, їх робили переважно з гнучких порід дерева і спиратися на таку тростину було неможливо. Втім, у такій тростині теж могло ховатися гостре лезо. Інколи тростини робили з черепахового панцира. Чернівецькі дженджики їх використовували, як нині кажуть, для «понту».

Чепуруни з цією ж метою нерідко без нагальної потреби надягали на ніс пенсне – хотіли виглядати розумнішими, ніж насправді. Окуляри сучасного типу (з дужками) тоді вже існували, але значно частіше використовувалися пенсне, що трималися на переніссі затискачем. До оправи кріпився шовковий шнурок, інший кінець якого йшов до лацкана костюма чи ж чіплявся за вухо. Дехто носив монокль. Бувало, що з простим склом: носій монокля слідував моді. Той, хто дивився на світ через вставлене в очницю скло, завжди мав зверхній та презирливий вираз обличчя.

Чимало уваги чоловіки приділяли різним предметам, які постійно носили з собою – портсигарам, годинникам і різноманітним дрібничкам. Годинники були кишеньковими, на ланцюжках. Найбагатші могли дозволити собі золоті й платинові годинники, люди середнього достатку – срібні. До ланцюжків кріпилися різноманітні брелоки та підвіски. Наприклад, м’ясник замовляв собі срібну підвіску із зображенням знарядь своєї праці, а моряк – із зображенням корабля.

– Нинішня «золота молодь» хизується розкішними автомобілями, придбаними на батьківські гроші. А чернівецькі дженджики 1913 року також могли похизуватися дорогими машинами?

– Так, дехто з них мав власні автомобілі. Тоді це була рідкість, і на прохання міських властей власники машин підганяли їх під ратушу і тут демонстрували чернівчанам, розповідаючи про переваги такого виду транспорту над звичним кінним. Молоді автолюбителі одягалися за останньою модою, у стилі костюмів для прогулянок. Влітку це могли бути картаті піджаки та брюки – перед Великою війною серед заможних людей подібні фасони ще не були розповсюджені. Але для прогулянок допускався такий дещо легковажний одяг, завершений солом’яним капелюхом канотьє.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Чернівецькі дженжики й чепуруни спершу з'явиться на Медіа-Версії.