Режисер – Олексій Григорчук.

Ролі та виконавці:
Змія – Марія Сов’юк
Лис – Аліна Ковтун
Принц – Анастасія Григорчук
Пілот – Ілля Шевченко
Ділок – Олена Іванчук
Король – Ілля Міліхін
Ліхтарник – Леонід Гречка

Звук – Олексій Бондаренко
Світло – Леонід Гречка,
Олександр Олещук
Костюми – Аліна Ковтун

– Прошу… намалюй мені баранця…

— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?
— А хіба що?
— Таж у мене вдома все маленьке.
— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.

– П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна.
Я людина поважна, я люблю точність.
— То що ж ти робиш із тими зірками?
— Що роблю?
— Так.
— Нічого. Я ними володію.
— Володієш зірками?
— Так.
— Але я вже бачив короля, який…
— Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.
— А нащо тобі володіти зірками?
— Щоб багатим бути.
— А нащо бути багатим?
— Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв?»
I ви побачите, як усе змінюється…
I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!
Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме тут маленький принц уперше з’явився на Землі, а потім зник.
Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою! I якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.

Браво! Дякуємо за виставу!

Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис “МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ” знову порадував чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

18 жовтня у Будинку естетики та дозвілля відбулася прем’єра спектаклю
народного Літературного театру «Маленький принц. Історія одного пілота»
(за мотивами твору Антуана де Сент-Екзюпері).
Режисер – Олексій Григорчук.

“Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам’ятає.” (Маленький принц)

“Ми добре знаємо, що іншого виходу немає, що нас треба кидати у той вогонь, якщо навіть це не дасть ніякої користі. Нас п’ятдесят на всю Францію. На наших плечах держиться вся стратегія французької армії! Палає величезний ліс і є кілька склянок води, якими можна пожертвувати, щоб погасити той вогонь…”
(Військовий льотчик)

“Я вже не бачу суперечності між тихим спокоєм літа і смертю, в лагідності навколишнього світу не бачу ніякої іронії. Але одна невиразна думка приходить мені в голову: “Літо якесь зіпсоване… воно зазнало аварії…” Я бачив покинуті молотарки. Покинуті комбайни. Бачив побиті автомашини, покинуті в придорожніх канавах. Покинуті села. В одному такому безлюдному селі з колонки текла вода. Чиста вода, що коштувала людям таких зусиль, перетворювалась на калюжу. І раптом в думці моїй зринає безглузда картина. Я бачу поламані годинники. Всі годинники поламані. Годинники на сільських церквах. Вокзальні годинники. Годинники на камінах покинутих будинків. І в вітрині годинникаря, який уже втік, ціле кладовище мертвих годинників. Війна…” (Військовий льотчик)

— Прошу… намалюй мені баранця.
— Га?
— Намалюй мені баранця…

— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго…

– Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.

“Добре бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш”

Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто од злості!

Земля — планета неабияка!

— Будь ласка… приручи мене!
— Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба
знайти приятелів і узнати багато всяких речей.
— Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис.— Людям уже бракує часу щось
узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що
продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля
— приручи мене!
— А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.
— Треба бути дуже терплячим,— відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від
мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти
мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки
ближче…

— А що таке обряд? — поцікавився маленький принц.
— Це теж річ давно забута — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день
несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години.

Для глядачів сьогоднішній день став незабутнім. Несхожим на інші дні…
Дякуємо за виставу!

Браво!

Мистецтво маленьких кроків. Молитва Антуана де Сент-Екзюпері.

“Господи, я прошу не про чудеса і не про міражі, а про силу кожного дня. Навчи мене мистецтву маленьких кроків.
Зроби мене спостережливим і спритним, щоб в строкатості буднів вчасно зупинятися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали.
Навчи мене правильно розпоряджатися часом мого життя. Подаруй мені тонке чуття, щоб відрізняти важливе від другорядного.
Я прошу про силу стриманості і міри, щоб я по житті не літав і не ковзав, а розумно планував плин дня, міг би бачити вершини і далі, і хоч іноді знаходив би час для насолоди мистецтвом.
Допоможи мені зрозуміти, що мрії не можуть бути допомогою. Ні мрії про минуле, ні мрії про майбутнє. Допоможи мені бути тут і зараз і сприйняти цю хвилину, як найважливішу .
Убережи мене від наївної віри, що все в житті має бути гладко. Подаруй мені ясну свідомість того, що складнощі, поразки, падіння і невдачі є лише природною складовою частиною життя, завдяки якій ми ростемо і зріємо.
Нагадуй мені, що серце часто сперечається з розумом.
Пошли мені в потрібний момент когось, у кого вистачить мужності сказати мені правду, але сказати її люблячи!
Я знаю, що багато проблем вирішуються, якщо нічого не робити, так навчи мене терпінню .
Ти знаєш, як сильно ми потребуємо дружби. Дай мені бути гідним цього найпрекраснішого і ніжного Дарунку Долі.
Дай мені багату фантазію, щоб в потрібний момент, в потрібний час, в потрібному місці, мовчки або кажучи, подарувати комусь необхідне тепло.
Зроби мене людиною, яка вміє достукатися до тих, хто зовсім “внизу”.
Убережи мене від страху пропустити щось в житті.
Дай мені не те, чого я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідно.
Навчи мене мистецтву маленьких кроків.”

Антуан де Сент-Екзюпері (1900—1944)
Антуан де Сент-Екзюпері – видатний французький письменник, льотчик. Автор відомих творів, як “Льотчик” (1926), “Південний поштовий” (1929), “Нічний політ” (1931), “Планета людей” (1939), “Військовий льотчик” (1942), “Маленький принц” (1942).

1917 — вступив до паризької Школи мистецтв на факультет архітектури.
1921 — був призваний до армії, на курси пілотів.
1922 — закінчивши службу, переселився до Парижа, почав писати. У цей час працював у конторі черепичного заводу, торгував автомобілями, книгами.
1925 — став пілотом компанії «Аеросталь», що доправляла пошту на північне узбережжя Африки.
Перше оповідання Сент-Екзюпері (1926) недаремно називалося «Льотчик», а перший роман (1929) — «Південний поштовий».
1927 — начальник аеропорту в Кап–Джубі (Північна Африка).
У представленні до ордена Почесного легіону про Сент–Екзюпері було сказано: «Пілот рідкісної сміливості, чудовий майстер своєї справи».
1930-1931 — технічний директор компанії Aeroposta Argentina (Буенос-Айрес). Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Консуело.
1933-1934 — працює льотчиком–випробовувачем.
Напередодні нового 1936 року на власному літаку вирушив у переліт Париж-Сайгон, щоби побити рекорд швидкості на цьому маршруті, але зазнав аварії у Лівійській пустелі. Цей випадок ліг в основу не лише його найвідомішого роману «Планета людей», але й казки «Маленький принц» — вершини творчості Сент-Екзюпері.
1937 — військовий кореспондент в Іспанії.
1939 — його книгу «Планета людей» відзначено премією Французької академії.
З початку Другої світової війни повернувся до французької військової авіації, а після капітуляції Франції наприкінці 1940 року емігрував до США.
У Нью-Йорку 1943 року вийшов друком «Маленький принц». Сент-Екзюпері власноруч ілюстрував його акварелями. Це єдине видання, яке побачило світ за життя автора.
Із 1943 р. служить військовим льотчиком у французьких військах у Північній Африці. Нагороджений Воєнним хрестом Французької Республіки.
У липні 1944 року вирушив у бойовий виліт, з якого не повернувся.

Перша дія вистави завершилася…
Антракт…
Чекаємо на продовження…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «Маленький принц» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 вересня на V Міжнародному поетичному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ з великим успіхом пройшла прем’єра вистави театру «Незалежна театральна лабораторія» за мотивами текстів
Христі Венгринюк «Довгі очі».
Режисер – Олег Мельничук.

Цього разу умовною театральною сценою була доволі велика площа подвір’я Міського палацу дітей та юнацтва. Декорацією до вистави природно стали і темне небо, і місяць, зорі, дерева, їх довгі тіні, осіннє листя, що пружно і, рухаючись за хвилястою траєкторією, встеляло поверхню землі.
Тексти Христі Венгринюк можна трактувати і синтезувати у власній інтерпретації, як завгодно.
Як завгодно самому собі.
І гра акторів, їх проекція світогляду автора теж не є аксіомою. Вони символічні, дуже особисті, конфіденційні, чуттєві, такі, що викликають роздуми, асоціації. Розрив з альтернативою. Певний виклик. Скоріше собі.
Все це бентежить. Але навіть і краплина інверсії є поштовхом. Діяти. Жити. Грішити. Любити. Творити…
І у цьому теж є великий сенс.

У стінах говорять, я знаю, я чую,
Складаю слова на язик і спльовую,
щоб не сказати…
Лягаю в коліно, наче в човен,
і пливу ним довгими ріками
свого тонкого зап’ястя…

000 250, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

... Часом приносять на поріг воду
І землі з чужих чобіт.
Непокарані і неприховані.
Восени їх побільшало.
Лиш ніхто не приходить близько…
…так здалеку… здалеку…
Лиш ніхто не зриває ковдри вночі
І так, щоб між складок одягу…

000 222, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…І ніяк не можеш зрозуміти,
Де є та межа, яка лягає гострою лінією
Між реальним і реанімальним.
І далі розбиваєшся на кульки ртуті
І цілий день лиш те і робиш,
що відшукуєш їх, аби скласти в ціле
І влитися в розбитий градусник,
Який висить у дірці від вирваної батареї
Між поверхами.

000 119, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Коли закінчуються всі звуки,
Здається, що за вікном хтось стоїть,
А ти здригаєшся у ритмі дощу,
І мені нічого не залишається,
Як прив’язати тебе до стелі
І повільно споглядати,
як ти падаєш у мої обійми…

000 129, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…Лиш я ніяк не можу зрушити з місця,
Щоб прибігти в парі з вовком,
Може, хоч він знає цю дорогу.
Бо зовсім несила.
Бо вже зовсім несила стояти.

000 244, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

… Але і над тобою є Бог! Який попіклується про вас…
І тобі пощастило більше, ніж Йому,
Бо Він, піднявши очі, не може помолитися,
Ані Господу, ані небу…
Бо озонові діри і байдужі комети
Нагадують Йому,
що Він –
Єдиний.

000 120, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Браво! Спасибі!

На наступний день. 6.09.2014. Діалог продовжується…

– Як почувається людина, за мотивами творчості якої поставлена вистава? Кому прийшла ідея такої постановки? Як йшов процес створення вистави? Хто фінансував постановку? Чому Ви вирішили написати ще один вірш, який звучить у фіналі?

– Після перегляду вистави я почуваюся дуже трепетно і вражена таким розкодуванням моєї творчості. Звісно, в хорошому сенсі вражена. Рівно рік тому ми зустрілися з Іваном Даніліним і я подарувала йому перший ще “гарячий” примірник “Довгих очей”, який привезли з видавництва. І хотіли поставити виставу в жовтні. Але я у жовтні я багато подорожувала з презентацією “Довгих очей”, “Хутора Америки”, а в листопаді розпочалася революція і звісно всім нам було не до вистави. І тепер можу щиро сказати, що нам всім нелегко давалася ця робота, бо війна… але ми вирішили, що можемо виставою допомогти духовно людям. Я не знала, як режисер і актори відчують мої вірші і чесно не знала якою буде вистава, для мене самої це була несподіванка велика. Фінансування вона великого не потребувала, бо ми знаходили реквізити самі: басейн знайшла я, шкіру овечі теж (власне це єдине, що знала, що буде задіяно у виставі), режисер залучив до вистави гончара Сергія Богопольського, який відіграв вагому роль у виставі. Я щиро не знаю, як йшов процес творення вистави, бо у цей час була заклопотана підготовкою до захисту дисертації, але певна, що і “Незалежна театральна лабораторія” хотіли, щоб це був і для мене сюрприз. Останні два тижні перед виставою ми спілкувалися критично мало, але я не переживала, бо ж давно впевнилась у їхній геніальності. Стосовно останнього вірша у виставі – це не вірш, це була моя відповідь акторам і режисеру у фейсбуці на питання, як я сама бачу свою збірку. Я писала відповідь просто від серця, без якоїсь великої літературної опції, але режисера так вразило це повідомлення, що він попросив його начитати і використав як кульмінацію вистави. Звісно, я була спершу цим спантеличена, бо могла ці думки оформити краще, як вірш, але напевно найбільша “фішка” саме в цій невимушеності. Для мене “Незалежна театральна лабораторія” улюблений театр вже давно і я страшенно хочу, щоб вони стали всесвітньо відомими, більше ніж за себе хочу, бо вони на це так заслуговують!

– Інно, погода сприяла всім: акторам, глядачам, фестивалю. А якби був дощ? Чи була домовленість з небесною канцелярією? Як довго тривали репетиції? Чи плануєте щось змінювати у своїй героїні?

– Працювали над виставою у червні і потім від 15 серпня і до прем’єри. Були дощі і під час репетицій, але ми продовжували роботу. Дерев над головою багато, отже дощик не так відчувався. Звичайно, хвилювалися за погоду у день прем’єри. Але за декілька днів до того, зранку, пройшов дощ, коли я прийшла на роботу, то побачила, що мокро було всюди, окрім того місця, де повинна відбутися вистава. Напевне, саме в цю мить впевнилась, що весь Всесвіт за те, щоб у нас все вийшло.))))
Працювати над роллю звичайно буду продовжувати: уточнювати, доповнювати, а ось про якісь координальні зміни – не впевнена.

– Олексію, іноді процес підготовки вистави видається цікавішим, а ніж саме представлення? Ви задоволені своєю роботою у цій виставі?

– Важливим, звичайно, є позитив й безпосередність репетиційних імпровізацій. Мій персонаж має конкретні прагнення та уподобання, іноді доволі прості, тому є нива для подальших імпровізацій, занурення в образ. Результатом задоволений. Вистава йде на “одному дихані”, навіть коли глядач ДУЖЕ різноплановий.

– Іване, як йшов процес створення вистави? Як створювався сценарій, персонажі?

– Репетиції відбувалися у дворі міського палацу дітей та юнацтва. Там грали і премьеру. Вистава народжувалася просто неба. На генеральній репетиції взагалі був 3D формат… під час прогону від вітру з дерев падало пожовкле листя. Вдень співали пташки, майданчиком ходили голуби… Грати під відкритим небом – це неймовірно, це така насолода. Створювали виставу разом: придумували персонажів, а далі вони вже існували самі. Разом вирішували ту чи іншу проблему. Були вірші, була поезія, яка надихала на певні образи, метафору, асоціації…

– Яно, чи важко перевтілюватися в образ (образи)? Процес перевтілення, абстагування… Як потім актор “виходить” із свого образу? Що було найцікавішим для вас під час репетицій і вистави?

– Перевтілюватись саме в цей образ було неважко, тому що він дещо схожий із моїм внутрішнім: такий же імпульсивний та миттєвий… Створення образу – це довгий, цікавий процесс, в який ти поринаєш і який буде бентежити тебе навіть після прем’єрного показу. Цікаво спостерігати за героями своїх партнерів і за своїм, як упродовж репетицій вони змінюються та удосконалюються. У якийсь момент починаєшь бачити свій персонаж зі сторони і тоді розумієш, що ти на правильному шляху. Але він ще тільки розпочався…

– Олеже, кому прийшла ідея такої постановки?

– ПОСТАВИТИ виставу за збіркою “Довгі очі” запропонувала Христя, а ідея “ТАКОЇ ПОСТАНОВКИ” належить театральній лабораторії.

– Як працювалося і працюється з Христею Венгринюк?
– Христя – абсолютно самодостатній автор, їй не потрібно підтвердження власної самодостатньості. Тому вона й не мала на меті побачити на сцені втілення виключно своїх думок і емоцій. Їй в першу чергу було цікаво, які асоціації й образи виникнуть у театра на її поезію. Вона азартна, відкрита, на відміну від багатьох авторів, які дуже переймаються через те, що не побачили на сцені СЕБЕ. Ми впевнені, що будемо й надалі співпрацювати з Христею. З обох сторін є потреба в цьому. Маємо дуже грандіозні плани. Впевнений, що реалізуємо їх. Але що саме це буде – не скажу.

– Якщо Ви будете робити цю постановку на академічній сцені, чи буде щось змінюватися у сценарії?
– Я не зовсім розумію, що таке академічна сцена. Якщо мається на увазі традиційний сценічний майданчик, то зміни звичайно ж будуть. Ми завжди відштовхуємося від середовища в якому граємо. Стосовно “сценарію” – я б швидше назвав його партитурою, сюжетною основою, історією. Сценарій – це швидше КІНО, або “звітній концерт самодіяльних колективів області”. Отже, щодо сюжету, то в ньому змін не буде й не планується, а от щодо засобів виразності, то вони будуть відмінними від побачених, адже різний сценічний простір по-різному вимагає вмикати свою психофізику.

– Які були труднощі, перемоги, несподівані рішення?
– Про труднощі і перемоги. В Незалежної Театральної Лабораторії, як у кожного театру, який намагається бути ЖИВИМ, є свої творчі завдання, є свої планки, є територія “щенезвіданого”, але це настільки суто професійні та технічні (я б навіть сказав кухонні) категорії, що простому глядачеві й читачеві вони будуть незрозумілі й нецікаві. Виставою “Довгі очі” ми увійшли в територію, в якій ще не працювали. Зі свого досвіду скажу, що в Європі театрів, які б працювали в такому напрямку: 4-5. Я на своє щастя багато катаюся й бачу театри (від Іспанії до Польщі, від Фінляндії до Балкан). Але лякати Чернівецького глядача “філософськими сентенціями” не хотілося й ми вирішили завуалювати всі наші роздуми про 7 смертних гріхів, про ковчег Ноя, про непорочне зачаття, вигнання з Едему, про Содом і Гомору, Того, хто ходив по воді, Вавілонську вежу…  під просту, нібито комедійну історію, в якій діють смішні, недолугі, дивакуваті персонажі. Впевнений, що не всі глядачі побачили за поверхневою комедією другий план: про майстра та його 4 учнів, про їх намагання надати своєму існуванню хоч якийсь сенс, наповнити час, який їм відведено дією, про їх німе питання: “А для чого я створений?”. Також, напевно, ще менше глядачів побачило третій план вистави, в якому простежується процес еволюції людин від андрогіна до усвідомлення себе Жінкою, або Чоловіком. План, в якому людина проходить крізь всі тваринні інстинкти і стає Людиною, від гріховної пристрасті до опіку, через очищення до переродження. Ну а четвертий пласт вистави – сакральний, таємничий, який потрібен авторам і виконацям, але зовсім не потрібен глядачам, тому про нього й не скажу. І це дуже добре, що не всі глядачі зчитали всі пласти. Станіславський колись точно сформулював задачу Театру: “Під Виглядом розваги дати глядачеві можливість самопізнання”. Краще не скажеш.
Стосовно несподіваних рішень, думаю нехай скаже глядач, що для нього було несподівано. Для нас несподіваними були кожна дія й кожний крок персонажів: ми їх придумали, а вже далі вони діяли самостійно.

– Чи задоволені Ви результатом?
– Оцінювати результат – справа глядача й театральної критики, а для режисера це справа невдячна. Бути задоволеним собою – бути дурнем. Але скажу, що за жодну виставу НТЛ мені не було соромно. А ті завдання, які ми собі поставили під час роботи над виставою “Довгі очі”, виконали. Ми перейшли в інший етап, на інший рівень, отже – нові завдання, нові пошуки…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Післямова

Тепер дозволю і собі сказати,  як глядач. Який точно  не дуже обізнаний в тонкощах понять  «сценічний майданчик», «сценарій», «академічна сцена», «четвертий план»… Глядач знає, бачить, спостерігає акторів по цей бік сцени, а не у їх закулісному просторі, це точно.  Правда у випадку НТЛ це не завжди так, адже опускання занавісу теж було умовним. Мене бентежить ще той факт, що розповідь про виставу «Довгі очі» продовжується у блозі третій  день. Спочатку (у перший день) були фото і особисті  враження від вистави.  А коли 6 вересня (другий день Meridian Czernowitz) у Центральному палаці культури зустрілася випадково з Христею Венгринюк, Олегом Мельничуком та Іваном Даніліним, які на сходах другого поверху відсторонено і захоплено про щось говорили, підійшла висловити їм свою вдячність. За виставу і можливість спостерігати і проектувати на власний розсуд ілюзорний світ, який нам представили актори, режисер та автор  текстів «Довгі очі». У мене виникли до акторів, режисера деякі запитання. Я отримала їх відповіді. І ось вже сьогодні додала ці тексти…

Іноді ми загнані глибоко у свою невпевненість, у певні рамки загальноприйнятих шаблонів, але на виставі емоційний сплеск  був вражаючим…

Глядач завжди чекає зустрічі з НТЛ. Спасибі за виставу, ваші міркування, щирість, реальність життя, яке ви іноді ідеалізуєте, невизначеність, впевненість, міркування…

 

Запис Вистава “Довгі очі” за текстами Христі Венгринюк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спектакль поставлений за новелами Артура Шніцлера:
«За одну годину», «Три еліксири» («Die drei Elixiere»), «Яка мелодія!» («Welch eine Melodie»).
Актори: Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук, Ігор Константинюк. В епізодичній ролі: Анастасія Григорчук.
Режисер: Олег Мельничук.

Сила характеру часто є не що інше, як слабкість почуттів.
Артур Шніцлер

Зміна сюжетів, емоційних почуттів, історії-казки, які подібні на життя, символи, автор, герой, актор, глядач… Пройшов рік, як 18 травня у дворику Ратуші НТЛ презентували виставу «За годину»…
Інша сцена. Інша імпровізація? Але і я вже інша…
Чи можна випросити у когось годину життя?  Навіть Ангел не спромігся цього зробити…
Але година вистави – це подарунок долі.
Дякую, НТЛ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «За годину» Артура Шніцлера спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 грудня  у Чернівецькій обласній філармонії НТЛ представила
благодійну виставу «Чернівці. Черновіц. Черновцы.».

Незалежна театральна лабораторія (НТЛ).
Перформанс «Чернівці. Czernowitz. Черновцы».
За книгою Ігоря Померанцева.
Режисер: Олег Мельничук.
Актори:
Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук,
Ігор Константинюк, Аріна Полянська,
Ганна Аілінчій, Олена Матвійчик, Владислав Кондрат’єв,
Владислав Барінов, Станіслав Кермач.

Змодельований світ дитинства…
Він сповнений умовностями та багатозначними уламками, як та бруківка на краю сцени, та цілісністю одночасно…
«Итак, начинаются Черновцы! Встаньте – как вы всегда встаете,
когда говорят о любви…»
Книгу прочитала на одному подиху…
НТЛ (ну майже як НЛО) не приховують власних наголосів та інтерпретацій.
Переформульовані та сконструйовані спогади…
Тепер, там, тоді, тут, назавжди, ніколи…
Інколи вони невловимі, як пух тополі, але очікувані.
Іноді вони розлітаються, як каштанові бризки, танцюють, сміються, плачуть, мріють, телефонують, кохають, сподіваються, сумують, радіють…
Вправні, чуйні, вродливі, дивні, незграбні, вразливі, нестерпні…
Від чого ми тікаємо?
І для чого?
Щоб було куди повертатися… потягами, літаками, велосипедом, пішки, подумки…
Знайти чи втратити?
Пригадати…
Зберегти…

Двічі я дивилася цей спектакль. Перший раз – у вересні
Цього разу – інше забарвлення та емоційний стан…
«Этот город выстроен из недомолвок, дыма и
крика….В его стенах – непробитые окна, обрамленные карнизами…»
За цими вікнами, за стінами – нове життя, нові мрії, нові сподівання…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Нове життя, нові мрії, нові сподівання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Простір кохання на сцені і в житті має різні траєкторії і тому різні тлумачення…А “життя – це театр”, де не заховаєшся за куліси… Іноді життя – театр абсурду, драма, комедія, водевіль, фарс…І кожний з нас постійно виконує ту чи іншу роль, іноді головну, іноді другого плану, романтичну, формальну, іронічну, змодельовану.
У день прем’єри мала єдине бажання: не дай, Бог, дощу.

Конструкція перформансу побудована на сюжеті трьох новел Артура Шніцлера зі своїм сценічним простором, мелодією, оркестром, диригентом, символікою. Досить промовистою, як на мене. Кохання або імітація кохання, віддзеркалення химерності чи істинності, відчуття нестачі майбутнього… Надії перетворилися на безпритульних ангелів… 

Дощу в той день не було. Був зелений килим амфітеатру, сіро-синє безмежне небо над головою, промені, смуги, спалахи світла ліхтарів і прожекторів. Було життя, яке стосується кожного з нас, яке є в кожному з нас, яке переконливо переповіли нам актори, автор, режисер…Візуалізація життя в просторі і в часі…

– Кінець?
– Ні.
Антракт…

БРАВО! Дякуємо!

Звичайно, як у будь-якого глядача, є бажання поспілкуватися  з тими, хто творив виставу.

З Інною Даніліною ми зустрілися літнім ранком цієї середи, на терасі кав’ярні і план нашої бесіди поринув у репетиції спектаклю, у моделювання різних образів, мізансцен, у  майбутні роботи і ролі.

–  Сценарій «За годину» доволі жорсткий,  загалом багато емоційних перевтілень. Але відчувається, що театр для тебе – насолода і задоволення.

– (Інна Даніліна) Важливо утримувати відчуття невигаданого, символіку тексту і образів,  одночасно і умовності, бути спорідненим з іншими акторами і режисером. Реальний театральний простір досить неоднозначний. Так було завжди. Але у сучасному просторі мені близький Єжи Гротовський і з його «колажем різних видів мистецтва, таких як музика, література, живопис, серед яких людина є лише одним із елементів постановки». Але ж інтегральна цілість зосереджується на акторі. Коли ми працювали над цим спектаклем, Олег Мельничук не спростовував наші міркування, ми всі разом моделювали, замислювалися, вирішували, стверджували і втілювали…

– Прем’єра відбулася. Чи є бажання зіграти цей перформанс знову, для інших глядачів?

– (Інна Даніліна) Звичайно. Вистава ще буде мати і іншого глядача. Пам’ятаю, як після спектаклю «Пісок із урн» у Санкт-Петербурзі Георгій Тараторкін нам сказав: «Ви граєте так, ніби це останній раз. І вже все сказали».  Не все. Але  все має бути дивовижним і несподіваним.

– Дякую. Інна, я впевнена,  що антикварні дзеркала і не тільки вони спроектують нам ще багато цікавих  вистав за участю акторів Незалежної театральної лабораторії.

 

Тетяна Спориніна, “Версії”;
фото автора і SergyiS

Запис Маніфест кохання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З Чернівецького драмтеатру йде ще один актор…

Попри свої скромні фізичні габарити, Олексій Григорчук – людина широкої душі та високих театральних підмостків. На чернівецькій сцені він грав з 2003 року, прийшовши сюди після закінчення Рівненського державного інституту мистецтв. «Сон літньої ночі», «Заповіт цнотливого бабія», «Квітка кактуса», «Сойчине крило», «Мій бідолашній Марат», «Рятуйте, мене женять», «Різдвяна ніч» – це ті вистави, в яких, як на мене, Олексію через зіграних персонажів вдалося якомога виразніше продемонструвати глядачу багатство своєї душевної палітри, виразність таланту.

Досвідченим театрознавцям і звичайним глядачам завжди прикро, коли із діючого репертуару театру передчасно зникають їхні улюблені вистави, адже із вищеперерахованих, схоже, гратиметься лише остання, та й та – лише під час новорічних свят. Проте, коли зі сцени йдуть їхні улюблені актори… Звісно, не одним єдиним Олексієм Григорчуком живе драмтеатр, проте чи глядачу від того легше?!

 Ех, і нащо я грав Чєрнічкіна?!

– Захоплення театром у мене розпочалося ще у другому класі, це були десь 1987-1988 роки, – згадує своє далеке, тоді ще радянське дитинство Олексій. – У тодішньому «Будинку піонерів» (нині «Палац дітей та юнацтва») театром «Юних чернівчан» керувала Міла Штейнберг-Полторак, і вона одразу запропонувала мені зіграти у виставі «Кілки для кози». Мені дісталася роль першокласника-вундеркінда Чєрнічкіна, який наперекір усім нормальним радянським законам писав не правою рукою, а лівою. Відтоді в моєму житті траплялося багато знакових речей, і часто з’являлося  якесь таке щемливе відчуття, що я – «ліворукий», не такий як усі… Пам’ятаю, ще в інституті написав такі поетичні рядки:

Эх, зачем я играл Чєрничкина,

Нет покоя ни ночью, ни днем…

Доигрался в детстве со спичками,

Вот играю теперь с огнем.

Неказистый, но нервно-ветреный,

Так похожий на папу-правшу,

В поединках с грехами смертными

Я судьбу свою левой пишу…

До речі, мої забавки із поезією розпочалися теж у другому класі. В мене навіть був невеличкий зошит, в який я записував свої творіння. Серйозно ж писати вірші почав у рівненському інституті. Проте, сказати про себе, що я є поетом, письменником… Для мене вірші – це не спроба самоствердитись чи принести прекрасне у цей світ. Пишу небагато і нечасто, для мене це, напевне, особиста терапія, психологічна функція…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні…

Проблеми, які мене хвилюють і яких я торкаюся у своєму житті, поетичній творчості – напряму пов’язані з театром. Наприклад, мене завжди цікавив феномен віри. Адже хто, як не актор, вміє повірити абсолютно? Щоб захопити себе, глядача… Ця віра пов’язана не тільки з якимись мистецькими речами, вона тісно переплетена з релігійними почуттями, інтимними…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні… Згадуючи відомий вислів «якщо ви вже не дитина, то ви ще не актор», зазначу, що професійного актора від звичайного смертного відрізняє саме це вміння за потреби «вмикати» в собі цю дитячу наївність і безпосередність. І вимикати теж. Адже казка – на сцені, а поза нею – жорстока буденність…

На фестивалі «Золоті оплески Буковини 2009» Олексій Григорчук за свого Пака (вистава «Сон літньої ночі») був номінований на «Кращу чоловічу роль другого плану». Його гру тоді особливо відмітила Галина Канарська: «Пак – прекрасний, ювелірний актор… Єдиний, що на виставі для мене існував. Відіграв за них усіх! Знайшов оту тонку грань…»

Інша важлива для мене тема – містики. Вона присутня і в театрі, і в житті. Чи не наймістичніші дві мої ролі: спонтанно-безпосередній Чорт з «Різдвіяної ночі» (вистава  Мосійчука, яка йде вже років 10 і яку я дуже люблю) і психологічно тонший Пак – по-суті, той же чорт, тільки Шекспірівський, з вистави «Сон літньої ночі», якому завжди вдається знайти підходяще виправдання, коли він вкотре щось напартачить. Так от, оцією своєю спонтанною безпосередністю на сцені і поза нею я іноді вражаю самого себе… Психологічно дуже близький мені однорукий поет Леонідик з «Мого бідолашного Марата» нашого чернівецького режисера Андрія Романова, яку поставили до 65-річчя до дня Перемоги. І дуже прикро, що виставу практично зняли з репертуару…

Прикро, що молодь йде з театру…

Коли я лише починав грати в театрі, молодих акторів там було дуже небагато: Дмитро Мельничук, Денис Лєвченко, Іван Данілін. Проте дедалі частіше починали лунати якісь розмови про те, що вона, – молодь, – нам потрібна. Невдовзі у Чернівці приїхали мої друзі з рівненського інституту: Тетяна Партицька та Антон Сисюк. Відбувся масовий заїзд молодих акторів з Дніпропетровська, які одразу ж швидко і роз’їхалися.  Я тоді з цього приводу дуже переживав, мене відверто дратувало оце постійне «прийшов-пішов, прийшов-пішов»… Тоді я ставився до всього ще надто максималістично, думав: хіба наш театр – це якийсь перевалочний пункт? А потім зрозумів, що це такий постійний і тривалий процес, коли багато говориться, що нам потрібна молодь, – справді потрібна!– але для того, щоб її утримати, ніхто реальних кроків не робить.

Гірко, що в театрі не намагаються утримати навіть не просто молодих акторів, які щойно тут з’явилися, як ще не встигли проявити, зарекомендувати себе, а навіть такі таланти, як, наприклад, Юрій Кухаренко…  Мені дуже шкода, що з театру пішов Антон Сисюк, який зіграв немало головних ролей. І ніхто не намагався його втримати…

Умови ж проживання в акторів, які приїжджають до Чернівецького театру, м’яко кажучи, – не зовсім пристойні. Звісно, коли в тебе все гаразд у творчому плані, відбувається кар’єрне зростання, ти відчуваєш до себе увагу, повагу, гідну оплату своєї праці – тоді знаходяться внутрішні сили деякий час терпіти подібні побутові негаразди… Проте, як відомо, зарплатні у молодих акторів – невеликі, як такої творчості, принаймні того, що уявляє собі зазвичай про це молодь – теж немає… А є конкретна репертуарна робота, непроста, важка, і не завжди вдячна. І творчість тут – неможлива, бо є… розклад. А не кожен режисер спроможний перетворити роботу за розкладом у продуктивний мистецький пошук.

І нібито все добре, нібито… 

Найсвітліші, найталановитіші речі часто народжуються без примусу, від «нічого робити», як хобі… Коли мистецтво в тобі не тримається, і ти мусиш вихлюпнути його з себе, причому вихлюпнути з любов’ю. Театр же – це комунальне підприємство, державна установа, куди ти приходиш і мусиш виробляти запланований продукт. З натхненням чи без нього. Навіть коли виникають внутрішні протиріччя, протест проти матеріалу, який тобі нав’язаний. За це, звісно ж, ти й отримуєш зарплатню. Не за творчість. За конвеєр, який, на жаль, не завжди мистецький. Тому що, по суті,  як сказала одна людина, «ми (актори, режисери, загалом театральні люди) виробляємо найцінніший в світі продукт – виробляємо дух». Чи виробляємо ми оцей дух у нашому театрі? Я не знаю…

Хтось з глядачів задоволений, хтось – ні, проте, принаймні, чомусь шалених черг біля театральних кас немає. Нібито хтось і ходить до театру – декотрі театральні любителі, туди заганяють школярів, домовляються з підприємствами, нібито і нові вистави з’являються, нібито і глядач задоволений, і нібито все добре, нібито…  Але чи є мистецтво, процес пошуку в театрі?

Більше року тому у моєму житті з’явилося нова любов – «НТЛ» («Незалежна театральна лабораторія»). Ім’я режисера Олега Мельничука багатьом уже відоме, зокрема, його вистава за поезією нашого чернівчанина Пауля Целана «Пісок із урн». Проте до такої «конкуренції» керівництво театру чомусь поставилося вороже. Мені, чесно кажучи, навіть важко зрозуміти – чому? Адже для професійного актора – це беззаперечний плюс, ще один поштовх до розвитку свідомості, тим паче актора провінційного, адже усі ми живемо в невеликому містечку, дещо відсталому в театральному плані. Чернівці – це не Харків з багатьма державними та недержавними театрами, і не Санкт-Петербург з понад 120 театрами, з багатьма театральними навчальними закладами, фестивалями. Мистецьке життя у великих містах б’є фонтаном. У нашому ж містечку цього немає. Проте хіба лише через те, що «немає глядача»?! То чому у нашому місті ще якісь театральні ініціативи керівництво комунального підприємства не сприймають з оплесками? Нам натякали: мовляв, у вас є основна робота, і ви повинні знаходитися тут. Причому, не залежно від того, чи актор має завантаженість. Не хочеться зараз співати «Ох, я такий талановитий, а мені не дають головних ролей», бо це стара коломийка, яку затягує кожен актор репертуарного театру провінційного містечка. Проте для нас це дуже важливо – отримувати ролі (а це залежить від симпатії керівництва театру), частіше грати у виставах. Ось, виходить, що працювати клоуном на дні народження, або тамадою на весіллі нам дозволяють, а займатися театром, з професійним режисером – зась.

Завжди важко починати, ще важче починати спочатку

Я – професіонал. Але останнім часом я помітив в собі дещо недбале ставлення до роботи у театрі. Зокрема, я ніколи раніше не дозволяв собі спізнитися на репетицію, чи з неї піти, коли виникали проблеми зі здоров’ям. Мабуть, усе через те, що я розчарувався. Через те, що зараз я набагато менше ціную роботу на комунальному підприємстві, аніж колись. Комусь, може, і могло б таке зійти з рук – проте тільки не мені. Тим паче, зважаючи на те, як звільнили наддисциплінованого Івана Даниліна. Тому я не хотів, щоби це усе і далі так затягувалося.

Актор – це дуже залежна людина. Наскільки би він не був довірливим, наївним, і вільним у своїх фантазіях. Найгірше те, що у чернівецькому драмтеатрі я не бачу свого особистого розвитку. Багато речей, щодо яких я вже втомився сперечатися, так і залишаються незмінні, адже зміни в театрі насправді нікому не потрібні. А я хочу займатися театром з любов’ю…

Відомий російський драматург, актор та режисер Євген Гришковець якось сказав: «Завжди важко починати». А я додам: «Ще важче починати спочатку»… Проте я ні про що не шкодую. Є що згадати, і приємних спогадів набагато більш, ніж негативу. З любов’ю згадуватиму всі свої роботи на сцені чернівецького театру… Бо намагався викладатися тут завжди «на повну», адже усе моє життя насправді присвячене сім’ї і театральній сцені…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Олексій ГРИГОРЧУК: «Репертуарний театр – це конвеєр» спершу з'явиться на Медіа-Версії.