На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«АВТОПОРТРЕТИ з натури»
Автопортрет – один з найпоширеніших
жанрів у образотворчому мистецтві.
Це своєрідна форма самовираження
творчоі особистості незалежно від професійних
форматів та орієнтацій.
Автопортрет – це завжди віддзеркалення
внутрішнього стану митця, яке він
не тільки споглядає у собі, але і довіряє
це споглядання своєму глядачеві.
Це шляхетний мовчазний діалог, розмова без слів,
якою митець промовляє більше,
ніж міг би сказати вголос.
Але якщо спробувати озвучити цю мовчазну
розмову – то може вийти змістовна
і естетична композиція, варта широкоі,
зацікавленоі аудиторіі.
Саме з цією метою я вдаюся до автопортретного
жанру, як художник, і розширюю його традиційні
рамки літературною складовою, як письменник.
Я довіряю своі «Автопортрети…» глядачеві
одночасно і для споглядання, і для прочитання –
як цілісну художню форму.
Це авторський проект концептуальноі виставки
«візуальноі прози» або експозиція
розкритоі книги в прямому і переносному значенні,
яку я екслюзивно презентую у цій галереі.

Олег
Любківський
2015

Переказувати емоційні відчуття, настрої під час зустрічі, авторського читання текстів – може і не варто. Адже це все досить індивідуально. Але загалом – була атмосфера довіри, співзвучності і естетичного осмислення, певної алегорії, асоціацій, зворушливого, потаємного, відвертого діалогу художника і його героїв, його муз, його образів…
Що є пріоритетним: друкований простір, голос автора текстів, автопортрети з натури?
Взаємовиключеність чи, як стверджує Олег Любківський, цілісна художня форма?
Може і незвична естатична пластика. Але цілісна. Художник прав.
Художник завжди прав.

…Pleased to meet you
Hope you guess my name
But what’s puzzling you
Is the nature of my game…

The Rolling Stones

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис “Автопортрети з натури” від Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, що Олег Любківський створює фрески на фасаді одного з чернівецьких будинків, взнала випадково від Антоніо Армано, письменника та репортера з Мілану. Пану Антоніо треба було від Турецької площі попасти на вулицю Університетську. Це вже після нашої невеликої екскурсійної прогулянки нижньою частиною міста. Порадила не викликати таксі і вулицею Богдана Хмельницького ми попрямували до цілі. На колишній вулиці Святої Трійці, вже біля ательє художника Олега Любківського, пан Антоніо впізнав, що був тут напередодні. А поспішав він якраз на зустріч з художником. Який на фасаді будинку №17 по вулиці Університетській завершував створення вивіски-фрески. Можна тільки уявити, яким було має бажання і спокуса підійти разом з Антоніо до художника, до будівлі і побачити на власні очі, як все відбувається. З іншого боку залишила собі два дні фантазувати, самій конструювати простір картини, непередбачуваної чи навпаки…

Маленька істина розшаровується у просторі уяви навіть уламками історії. Чи історієї уламків? Олег Любківський на відкритті говорив і про це…

Отже. На фасаді чернівецького будинку з’явилися дві фрески: вивіски кафе.
29 серпня у «Найкращій кав’ярні на розі Університетської та Сковороди» відбулася презентація цих робіт, які створені художником-графіком Олегом Любківським.
Можна сприймати це і як імеджевий проект художника. Продовження колекції артефактів в іншій техніці. Певна міграція і в часі.

Локалізована подія відбувалася на вулиці, біля кафе, у кафе, на сходах кафе…

Напевно, це і певний рекламний проект. Директор видавництва «Книги – ХХІ» Василь Дроняк, власник кав’ярні, тепер вже і власник фресок, зібрав разом із художником багато охочих побачити церемонію відкриття картин.

Есеїст і перекладач Олександр Бойченко провів всіх повз стіни із білими тканинами, що прикривали картини, перевтілившись з літературного критика на художнього. Та Олександр Бойченко урізноманітнив відкриття і своїм есеєм. А на сходах кафе Олег Любківський теж читав своє оповідання, історію, що складалася з маленьких уламків спогадів… Привід для міркувань….

Важко абстрагуватися від подій в країні, від сумних передчуттів і постійної напруги очікування… Киянин Ігор Гурчик підписав під цим фото Олега Івановича на ФБ: «Невеселий…». Споріднено… Ігор Гурчик щойно з АТО («Айдар»), поранення… Свого часу Олег Любківський – автор обкладинки до збірки «Странник» Ігоря Гурчика…

Не зникає і почуття паралельності світів. Напевно, так живуть на війні. А ми просто цього не знали. Адже і афіші фестивалю «Meridian Czernowitz» , які принесли трохи пізніше, ще пахли типографською фарбою та теж локалізують інший світ…
Але ми формуємо своє сьогодення. Свою віру і впевненість…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Проекції часу Олега Любківського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Роботи, які були представлені  Олегом Любківським на виставці, охоплюють період творчості художника у часи перебудови та розвалу СРСР. Саме такий цикл робіт в експозиції вперше.

Прагнення нових концептуальних систем в житті та мистецтві, пошук ідеалів є природним і ґрунтується, як мені здається,  здебільшого на утопічному баченні… Але людина має мати вибір. Між реальністю та ідеалом-утопією.
У будь-якому випадку завжди існувала і буде мати місце невідповідність між  дійсністю та її образом, усвідомленням. Адже і система цінностей є умовною, ми самі створюємо її критерії.
Утопії і реальність…
Прагнення реалізувати утопії майже завжди призводять до трагедії. Те, що зараз відбувається в Україні, є, нажаль, цьому підтвердженням. Виставка Олега Любківського розвертається певним чином і як система опозицій, попередження. Може у ті далекі 80-ті, 90-ті роки це і було репетицією свободи?…
Мистецтво спонукає не тільки до споглядання. Але і до дії…
Олег Любківський прочитав на зустрічі і свої есе.  Визначальним символом, що зумовлює основу  людських  цінностей, є любов…
Напевно, головним символом епохи Відродження було мистецтво…
Зараз – час відродження. І мистецтво теж на сторожі цього буремного і драматичного часу.

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Репетиція свободи. Мистецька зустріч з Олегом Любківським спершу з'явиться на Медіа-Версії.

7 лютого в галереї «SweetАрт-Знання» відбулося офіційне відкриття проекту «Концептуальні утопії»

Автор проекту – Олег Любківський, художник-графік.
Член Національної спілки художників України з 1988 року.

Персональні виставки:
– Національний художній музей України (2000)
– Києво-Могилянська академія (20001/2003)
– Landesbildungscentrum (Цель/Австрія 2003)
– Baltic Academia ( Любек/Німеччина 2007)
– Galerie Museum Synagoge (Гробціг/Німеччина 2010)
– Фестиваль BrunoForever (Люблін/Польща 2011)
– Universite de Strasbourg (Страсбург/Франція 2012)
– V Міжнародний фестиваль Бруно Шульца (Дрогобич/Україна 2012)
– Galerie Maison 44 (Базель/ Швейцарія 2012)
– Galerie MKZ ( Цюріх/Швейцарія 2012)
– Львівської національна галерея мистецтв (Львів/Україна 2013)
– Галерея «Sweet Art – Знання» (Чернівці/Україна 2013)
– Дні Бруно Шульца у Чернівцях (Чернівці/Україна 2013)

Концептуальна утопія… Іноді вона видається доволі авторитарною.
Олег Любківський узагальнив достовірність і абсолютність…
Послідовності і послідовники ідеології, пропагандистської продукції мотивують абстагуватися. Натомість дають можливість критично вдивлятися і у сьогодення. Як детектор брехні…
Але автор, як мені здається, майже самотній у своєму особливому погляді на світ…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «Концептуальні утопії» Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка художника-графіка Олега Любківського «Місто, що колись називалося Czernowitz» презентована 5 жовтня у Чернівцях.
Виставка відкрилася за сприяння Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини з нагоди 5-річчя музею у галереї «SweetArt» і триватиме до 12 жовтня.

Мистецтво і наука в творчості художника-графіка Олега Любківського являє собою цілісну систему.
Із власними законом тяжіння, вимірними одиницями, запереченням абсолютних точок відліку і безмежністю джерел пізнання…
А, може, це й потреба відтворити істину…
Ми шукаємо збіги, розходження, умовності, символи…
Модифікований час не передбачає зупинок, вільний рух можливий тільки за умови абсолютної свободи… І необхідності осмислення самого себе.
Зблизька…
Та це ще не все. На виставку, як на мене, краще ходити не тільки у день відкриття.
Кожна картина художника – це інтелектуальний світ.
Який віддзеркалює наша уява.
Але в мене залишилося враження, що лінію перетину – швидше, точку перетину – ще треба мати щастя віднайти…
І такі щасливі миті нам дарує Олег Любківський…
Далі буде…

“Усім відомо також відчуття, коли людині хочеться залишити свій слід у часі, матеріалізувати його: від зведеного будинку або твору мистецтва до вирізаного на дереві автографа. Можливо, що цим інстинктом, тільки усвідомлено, керуюся і я, але намагаюся затримати не свій слід у часі, а саме слід часу, слід того часу, в якому живемо…”, – Олег Любківський

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergyiS

Запис Філософська картина світу Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олег Любківський – художник і графік, автор концептуальних творів,
які концентрують образ Чернівців у контексті загальноєвропейської культури.
Член Національної спілки художників України з 1988 року.
Персональні виставки:
– Національний художній музей України (2000)
– Києво-Могилянська академія (20001/2003)
– Landesbildungscentrum (Цель/Австрія 2003)
– Baltic Academia ( Любек/Німеччина 2007)
– Galerie Museum Synagoge (Гробціг/Німеччина 2010)
– Фестиваль BrunoForever (Люблін/Польща 2011)
– Universite de Strasbourg (Страсбург/Франція 2012)
– V Міжнародний фестиваль Бруно Шульца (Дрогобич/Україна 2012)
– Galerie Maison 44 (Базель/ Швейцарія 2012)
– Galerie MKZ ( Цюріх/Швейцарія 2012)
– Львівської національна галерея мистецтв (Львів/Україна 2013)

У 2010 Кронпринц Отто фон Габсбург відзначали Олега Любківського медаллю «Signum Memoriae» за внесок у збереження європейської культурної спадщини.
Ця нагорода, напевно, для художника найцініше визнання його мистецької сповіді. Чинити опір – шлях відчайдушних, незалежних та сильних людей. Майже без сподівання на порозуміння… Бо картини Олега Любківського акумулюють духовну міць.

Майже кожній людині знайоме відчуття, коли дуже хочеться затриматись у часі, його певному настрої, події або явищі, особливо, коли ми знаємо, що воно іде від нас назавжди й безповоротно

Так іде від нас унікальна атмосфера нашого міста, разом із своїм часом та відповідною йому рідкісною матеріальною культурою, що за збігом історичних обставин безпечно сформувався в контексті «золотого століття».

Олег Любківський

С Днём рождения, Мастер!
Современная цивилизация заточена под массовую штамповку и под идиотов, которые это всё жуют, поэтому таким, как ты, не может быть в современном мире легко.
Хорошо, что ещё существуют такие художники, как ты!
И хорошо, что окружающий тебя мир состоит не только из идиотов.
Удачи тебе в новом году!  – поздоровив на Facebook художника його київський товариш Ігор Гурчик, координатор ГО «НАША ЗЕМЛЯ».
(Може і не зовсім урочисто, як у день народження, але така дійсність… Та й до “Шахівниці Странника” треба готуватися…)

Від нас іде шляхетна легенда, реальний міф, які залишили нам на пам’ять про себе європейські вулиці та надійні стіни покинутих будинків, що досі міцно
тримаються один за одного.

Цей процес можна уповільнити тільки всупереч невблаганним законам земного тяжіння, і продовжити його життя хоча б у нашій уяві – лише тим особливим способом, що під силу тільки одному мистецтву.

Олег Любківський

Зараз багато говорять про спадщину ЮНЕСКО, адже статус об’єкта Світової спадщини дає певні переваги: додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних природних і культурних комплексів, підвищує престиж територій і установ, які ними опікуються, сприяє популяризації, сприяє організації моніторингу і контролю за станом збереження природних і культурних об’єктів тощо. Багато слів, багато обіцянок, багато надій…
Мистецтво Олега Любківського має свій унікальний статут і критерії, свої шляхи, кордони, час, у якому гордовито постають образи минулого, перетворившись на героїв у вишуканих картинах. Це спосіб буття і вони – не жертви, бо криза – в нас самих, в суспільстві, якому дістався безцінний спадок. Не знаю, чи збереже цей спадок ЮНЕСКО…
Достеменно, Олег Любківський зробив свій виклик і часу, і його тяжінню…

Це єдина доступна нам можливість затримати час, слід того особливого чернівецького часу, в якому жили не схожі на нас наші предки, і тепер, волею випадку, продовжуємо жити і ми.

Автор написав ці рядки ще у 2003 році і лишається вірним лицарем Міста…

Приєднуюсь до щирих побажань Олегу Любківському на Facebook від його друзів з Польщі, Австрії, України, Німеччини, Ізраїля, Росії…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS.
Дякую Олегу Любківському за надані фото картин.

Запис Всупереч невблаганним законам земного тяжіння… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З 3 по 17 червня у Базелі (Швейцарія) відбувся Український культурний двотижневик – проект «Україна ІІ. Живопис, література, музика.», який мав на меті висвітлити аудиторії філософську тему міфу в українській культурі через творчість Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, аспекти сучасної літератури західної України та експозиція 44 творів художника Олега Любківського. Тема міфу у його творчості давно привертала увагу організаторів проекту і він був включений до програми заходів та запрошений до Швейцарії особисто. У програмі – літературні концерти, доповіді, музика Прокоф’єва, Шостаковича, Шнітке, Мішорі, солоспіви на вірші Т. Шевченка мовою оригіналу. А сам проект розпочався вернісажем художника-графіка Олега Любківського «Місто, яке колись називалось СZERNOWITZ» у відомій художній галереї «Maison 44».

Мистецтвознавець, доктор Юдіт Шиффере (Швейцарія) у доповіді «Міфи реальної і вигаданої України» міркувала про реальний і уявний світ у творчості Олега Любківського, не просто художника, а, за її словами, поетичного художника:
«Він живе задля чернівецького міфу, досліджує «своє місто» під критично-іронічним кутом зору. На четвертому поверсі будинку, на колишній вулиці Святої Трійці, яка зараз називається вулицею Богдана Хмельницького, він обладнав своє ательє. Але ательє Любківського – це свого роду книга, яку він не відкриває будь-кому. Картини з раритетами «добрих старих часів» розвішані у ретельному порядку над випадковими елементами історії. Ось навіть ці ключики над рамами покликані допомогти відкрити не тільки мистецький світ Любківського, а також зрозуміти «складну історію міста»».

У газеті «BAZELZEITUNG» Ю. Шиффере зазначає: «Його іронія – це сукупність зворушливих свідчень: так іноді габсбурзькі раритети чатують під радянськими символами і провокують українською, табличка з кабінету «Doctor Zuflucht» румунської доби для сьогоднішніх чернівчан виглядає дещо уявною легендою…

Після запрошення у Люблін на фестиваль Бруно Шульца в листопаді минулого року, наступними подіями в 2012 році стали для художника Олега Любківського виставки у Страсбурзі та Базелі.
Художника Любківського цінують як митця, хроніста й оповідача. Сьогодні офіційні екскурсії містом проводять і його слідами: не тільки до будинку Пауля Целана, а й у задній двір, де цоколь зниклого пам’ятника Шиллеру поряд з застарілою спорохнілою «Ладою» вже давно чекає кращих часів… Надії не минають.»

44 картини міста, яке колись називалось СZERNOWITZ, були представлені Олегом Любківським на виставці у Базелі.
Але не тільки про цю виставку ми говорили з художником після його повернення додому.

– Цього року Ви багато мандруєте. І не тільки бруківкою Чернівців,  стежками Карпат,  вулицями Страсбурга, Базеля, Берна… Яким  виглядає життя з вершини Вашої творчої діяльності і як почувається людина, за допомогою мистецтва якої світ пізнає Україну?

– Спокійно і гідно. Україна очима швейцарців – це більше західна частина, яка в силу історичних причин була культурно пов’язана із Західною Європою. Це в першу чергу література, включаючи сучасну, і мистецтво, зокрема і моя виставка.  Інтерес до Західної України – це інтерес заглиблений, специфічний, не пов’язаний з етнографічними особливостями або привабливістю туристичних поїздок. Цікавість викликає в першу чергу полікультурний міф Чернівців і віддзеркалення цього міфу у моїй творчості в контексті всіх сучасних колізій.
Я тільки зараз, після останніх виставок у Європі, зміг озирнутися назад і побачити, який формат зробленого матеріалу опинився за моєю спиною. В режимі постійної праці було ніколи фактично підняти голову.
Виявляється, що це вже більше 100 творів, 3 авторські цикли і каталоги, програми виставок з моїми текстами, книга «DIE DANKBARE BUKOWINA», яку читають і дивляться не тільки в Чернівцях, а і у Австрійській  національній бібліотеці, і, найголовніше – зміст моїх картин – де кожна могла би бути окремою темою. Тільки побачити цей зміст може інтелектуально освічений  і зацікавлений глядач, що трапляється не так часто, якби мені цього хотілося.
Але суттєво спочатку саме явище, а вже потім враження від нього.

– Яку роль у вашому житті відіграє краса? Що необхідно людині, щоб вміти бачити прекрасне? Чи краса – це певна абстракція.
– Краса – більше абстрактне поняття,зрештою, тема довга і невдячна. Погляд на прекрасне не купляється і не додається до диплому. Прекрасне – це традиція, що тягнеться дуже здалека. Перші малюнки, знайдені у печерах первісних людей, і вони змушують мене вірити в потойбічні вищі сили – тому що їх образність і виразність неймовірна, і вражає мою уяву щораз, коли я їх бачу в ілюстраціях.
Традиція прекрасного сьогодні – це щось зовсім не традиційне і хаотичне. Поняття критеріїв взагалі відсутнє, тому моделювати світ баченням художника абсолютно нереально. Але на прикладі нашого міста кожен міг би розуміти, що атмосфера і шарм Чернівців створює саме вишукана, рафінована і традиційна краса будинків, планування вулиць і поєднання архітектурних стилів, без базарної крикливості і дешевого звертання уваги до себе, що і є втіленням традиційної краси у матеріальні форми.

– «Мистецтво понад усе!»? Чи є мистецтво, на вашу думку, важливішим за життя?
– «Мистецтво понад усе» – це ейфорійне кліше студентів-першокурсників, яким хочеться миттєвої слави без особливих зусиль і намагання спочатку зрозуміти щось важливе. Але мистецтво важливіше ніж життя може бути лише в окремих випадках: коли митець віддає себе всього своїй праці, як унікальна особистість і як творець, свідомо. Або ж його талант від народження фатально наділяє його здатністю до життя « не від світу цього».

– Що б Ви побажали людині, яка мріє стати художником?
– Людині, яка мріє стати художником, я можу побажати бути тільки самим собою. Кожне дерево спочатку дає бруньки, потім цвіт, потім плоди. Тому вдаючись до алегорії, треба визначитися, хто ти – трава, бур’ян, квітка, що швидко зів’яне, або плодоносне дерево.

– Як з’являються нові ідеї і як Ви їх втілюєте на папері?
– Я не помічаю, як з’являються нові ідеї. Справа навіть не в ідеях – їх дуже багато. Важливіше уявити художню форму для теми, щоб вона не повторювалася і була оригінальним, виразним образом з відкритим або прихованим змістом. В цьому я вважаю і є суть мистецтва, коли художній твір є носієм художнього смаку, змістової композиції і інтелектуальної наповненості.

– Торік у листопаді виставка «ТЕЗА І АНТИТЕЗА» мала відкритися у дворику Чернівецької Ратуші. Та з певних причин вернісаж успішно відбувся у «Найкращій кав’ярні на розі Університетської та Сковороди». На відкритті Ви зачитали присутнім уривок з свого нарису «Двадцять перше кохання».
Яка доля Вашої майбутньої книги? Адже недарма доктор Юдіт Шиффере називає Вас не тільки художником, а й поетом…
– В моїх планах не одна, а дві книги. Перша – «Карпатсько-альпійська балада» в стилі «постмодерну», але в моєму власному мистецькому розумінні, а друга – це «Оповідання простим олівцем», в традиційній, на мій погляд, літературній формі. Обидві книги були б уже видані, якби не відома всім митцям проблема – відсутність коштів. Шукати спонсорів я не маю жодного бажання, тому що це означає перетворити свої художньо-літературні знахідки на pop-проект з усіма небажаними наслідками і антирекламою. Але я вважаю, що в мистецтві завжди є щасливий випадок – тому я на нього сподіваюся, і вірю, що високі сфери не залишать мене без своєї уваги. А що стосується художника чи поета, то свого часу відомий професор, літературознавець і перекладач Петро Рихло охарактеризував мої експозиції, як засновані не на розмежувальному «чи», а на єднальному «так».
Поет не може не бути художником. А художник не може не бути поетом.

– Ви не тільки художник, поет, але й філософ. Адже і за законами логіки дії логічних законів підлягає не зміст, а форма. Чи то зображення, чи думок. І нехай моделюються і здійснюються Ваші плани, ідеї та проекти. Навіть і такі, що здаються не реальними.

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”

Запис Оповідання простим олівцем або Правда таланту Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.