Півгодинні щоденні прогулянки напряму пов’язані з пониженням ризику передчасної смерті від інсультів і зменшенням інших наслідків від крововиливів, повідомляє видання  «Neurology». Існує все більше свідчень того, що активна діяльність і фізична активність захищають мозок від хвороб і пошкоджень, стверджує Катарина Суннерхаген з Готенбурзького университету (Швеція). Клітини тіла людини та інших живих істот потребують постійного додавання поживних речовин та кисню. Різні клітини здатні прожити без кисню від кількох хвилин до кількох годин, однак потім його нестача призводить до пошкодження і масової загибелі клітин. Найбільш вразливі в цьому розумінні клітини мозку: кисневий голод уже за кілька хвилин спричиняє дуже серйозні руйнування, які, як правило, неможливо зупинити.
Однак Суннерхаген та її колеги винайшли простий спосіб захисту від найбільш небезпечних наслідків інсультів у результаті спостережень за понад двома тисячами пацієнтів університетської клініки, які нещодавно перенесли інсульти.

З’ясовано, що головним чинником ризику в розвитку важких інсультів і решти подібних нападів була відсутність фізичної активності та сидячий спосіб життя. В середньому, такі люди в 1,2 разу частіше страждали від крововиливів у мозок, ніж їхні ровесники, що регулярно роблять зарядку. Медики стверджують, що для страхування себе від інсультів потрібно приблизно 4 години на тиждень або 35 хвилин на добу. Шведські науковці продовжують дослідження для виявлення ще й інших чинників крововиливів.

Запис Негативних наслідків інсультів здебільшого можна уникнути спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щоби отямитися й швидко відновитися, важливо зосереджуватися не на причині стресу, а на подоланні його наслідків.

Стрес – небезпечна штука, яка чатує на нас на кожному кроці. «Вибити нас з сідла» може затор на дорозі, велика кількість роботи в офісі, погане самопочуття рідних або навіть коментар у соцмережі.

Ось кілька найпростіших способів повернути собі спокій і здатність мислити тверезо.

Зосередьтеся на диханні. Ритмічне дихання не вимагає особливої підготовки. Встановіть таймер на три хвилини і зосередьтеся на своєму диханні. Глибоко вдихніть через ніс, рахуючи подумки до п’яти – затримайте дихання ще на п’ять рахунків – повільно видихніть, рахуючи до п’яти. Повторюйте, поки не відчуєте, що заспокоїлися. Якщо ви відчуваєте не тільки стрес, але й сильну втому, американський психіатр Мерлін Вей рекомендує робити таку вправу під час прогулянки. Секрет гранично простий: заспокоюючи дихання, ви знижуєте рівень гормону стресу кортизолу.

Відірвіться від телефону. Постійна перевірка повідомлень на смартфоні посилює стрес і нервозність. Зробіть паузу і не перевіряйте пошту і лайки хоч якийсь час. Натомість зосередьтеся на собі: закрийте очі, дихайте повільно і згадайте, за що ви вдячні долі.

Здатність відчувати вдячність підвищує рівень щастя людини.

Слухайте повільну музику. Терапія музикою – чудовий спосіб розслабитися, де б ви не перебували. «Слухова кора взаємодіє з іншими областями мозку, які відповідають за відновлення, руху, мотивацію і управління емоціями», – розповідає фахівець з інтегративної медицини Національного інституту охорони здоров’я США Еммелін Едвардс.

Музика допомагає справлятися зі стресом, легкою депресією і неспокоєм.

Випийте гарячого чаю. Чай або інший напій без кофеїну допоможе розслабитися. Але не витрачайте цей час на перевірку смартфону, краще зосередьтеся на ароматі чаю, його смаку і температурі, розгляньте чашку, з якої п’єте. Це допомагає зосередитися на позитиві й заспокоїтися.

Прогуляйтеся. Свіже повітря, зміна картинки, види природи добре допомагають у боротьбі з занепокоєнням і нездатністю зосередитися.

Запис Як швидко впоратися зі стресом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Заборгованість населення у 32,5 млн. грн. ставить під сумнів своєчасний початок опалювального сезону.

Заборгованість чернівчан за спожитий природний газ станом на 1 вересня склала близько 7 млн. грн, а населення області загалом – 32 млн. 538 тис. гривень. Найбільшими боржниками є жителі Кіцман­ського, Новоселицького й Вижницького районів. Як повідомляє прес- служба ПАТ «Чернівцігаз», на від’єднання помешкань споживачів від газопостачання передано уже 3557 заявок. На даний момент без газу залишилося 300 боржників. Відновити газопостачання можна тільки за умови повного погашення боргу та оплати послуг з відключення/ підключення газу, вартість яких коливається від 260 до 400 гривень, залежності від способу та протяжності місця відключення.

– Враховуючи, що більшість споживачів не йде на конструктивний діалог та продовжують накопичувати борги за спожитий газ, компанія вимушена вдатися до таких крайніх заходів як відключення, – заува­жує заступник голови правління ПАТ «Чернівцігаз» з постачання та обліку газу Володимир ЛЯШЕНКО.

Та попри те, ПАТ «Чернівцігаз» розуміє складність ситуації, тож пропонує споживачам укласти договір реструктуризації боргу на що­місячне рівномірне погашення заборгованості або ж цивільно-право­ву угоду, що передбачає виконання певної роботи, плата за яку буде направлена на погашення боргу.

– Ситуація, що склалася – важка. Ми усвідомлюємо також, що із першими морозами обсяги споживання газу значно зростуть. Роз­раховуватися за енергоносії, при несплаті та накопиченні боргів, стане ще важче. Тож ми йдемо назустріч споживачам, які опинилися в скрутному становищі та пропонуємо сплачувати старі борги час­тинами або ж отримати тимчасову роботу для того, щоби сплатити заборгованість, – пояснює Володимир Ляшенко.

Нагадаємо, що держава через органи соціального захисту надає споживачам право на оформлення субсидії, а від 1 липня 2014 року – й отримання компенсації додаткових витрат на оплату житлово-кому­нальних послуг, у тому числі, на газопостачання.

Отже, газовики радять розраховуватися з боргами, бо зростан­ня заборгованості за спожитий природний газ ставить під сумнів своєчасність початку опалювального сезону. – ПАТ «Чернівцігаз» отримає тільки ті обсяги газу, за які зможе розрахуватися, – наголосив заступник голови правління В Ляшенко.

Вл. інф

Запис Газівники відріжуть газ 3,5 тис. буковинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Росія розпоча­ла пряме вторгнення своїх військ на терито­рію України. Російські солдати захопили Но­воазовськ, зайшли до головного міста краю і вже розміщуються у До­нецьку. Іде підготовка до удару на Маріуполь і Бердянськ, але Москва і далі заперечує участь своїх регулярних військ у боях на Сході України. Не зважаючи на те, що існує чимало доказів того, що там воюють найкращі десантні частини збройних сил РФ, Кремль, за старою звичкою, заперечує очевидне і далі безсовісно бреше про бої «донецьких повстанців і російських добровольців проти карателів київської фашистської хунти».

Нинішня російсько-українська війна – вже не перша із серії колоніальних воєн, що їх Кремль веде на пострадянських територіях. Більшість із них розвива­лася за однаковим сценарієм. Спочатку за допомоги масованої пропаганди і розкладницької роботи своєї агентури Москва мак­симально послаблює потенційну жертву. Потім провокує масові виступи на територіях, призначених для окупації. Там форму­ються озброєні терористичні банди під керівництвом офіцерів російських спецслужб, а кремлівська пропаганда закликає своїх громадян надавати допомогу «народним повстанцям». Нарешті під приводом «захисту мирного населення» здійснюється втор­гнення регулярної російської армії. Так у Грузії, в серпні 2008 р., пряма військова агресія РФ була закамуфльована під «операцію примушування до миру».

В Україні агресори також здійснювали спроби замаскува­тися під «миротворців». Правда, світова громадська думка так їх не сприймає. Захід застосовує проти Росії цілу низку санкцій, які, на жаль, не мають високої ефективності. А Путін поспішає: йому треба до осінніх штормів захопити південь Донбасу і Хер­сонщини, щоби мати сухопутний шлях до окупованого Криму. Адже під час сильних буревіїв поромна переправа через Кер­ченську протоку не працює і півострів стає відрізаним від Росії. Тому населення Криму може залишитися без продовольства і взагалі без усього необхідного.

Утім, захоплення Північного Причорномор’я – лише час­тина пекельного плану Путіна. Головна його мета – знищення Української держави та окупація наших земель. Устами Жири­новського Кремль запропонував кільком іншим державам взяти участь у поділі України. Польщі цей політичний клоун пообіцяв Галичину, Угорщині – Закарпаття, а Румунії – українські частини Буковини і Бессарабії.

До честі Варшави і Бухареста, ці європейські столиці нині рішуче виступають на підтримку Києва. Інша річ – Будапешт. На жаль, Угорщина разом із Чехією та Словаччиною висловилися проти негайного запровадження третього пакету санкцій ЄС, спрямованого на економічне послаблення агресора. Очевидно, російські нафтодолари вчасно опинилися в кишенях деяких східноєвропейських політиків…

Важливою частиною путінського плану є розкол Європи, щоби запобігти дієвій допомозі України. Стимулює Кремль і пацифістські настрої у США: йому хочеться ізолювати Київ від потенційних союзників. Останніми днями різко активізувалася дезінформаційна діяльність Москви. Для Заходу створюється картина «звірств київської хунти проти мирного населення Донбасу». А серед українців намагаються поширити панічні на­строї: мовляв, навіть не варто опиратися «могутній російській армії». Проте поразка Путіна у цій загарбницькій війні неминуча. Українці чудово розуміють, що йдеться вже про саме існування нашого народу і захиститися можна лише за допомоги зброї. У самій Росії зростає невдоволення війною, і що більше цинкових домовин із України там будуть отримувати, тим сильнішими стануть антивоєнні настрої. Зрештою, все відчутнішими для російської економіки є негативні наслідки західних санкцій.

Пекельний план Путіна дає збої, і врешті-решт завершиться провалом. «Національний лідер Росії» обрав шлях, яким сім десятків років тому рухався «фюрер Великої Німеччини». Фінал тут відомий.

Гітлерівський нацизм засуджений Нюрнберзьким трибу­налом. Для засудження путінського неонацизму нині активно збирають матеріали юристи різних країн.

Колись у Нюрнбергу відповіли за свої злочини автори плану «Барбаросса». Автори ж пекельного плану Путіна відповіда­тимуть у Гаазі.

Ігор БУРКУТ

Запис ПЕКЕЛЬНИЙ ПЛАН ПУТІНА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Повної відповіді на це запитання не можуть  дати навіть серйозні експерти. І не тільки експерти, а й офіційні представники держав світу. Здебільшого вони орієнтуються на досвід сусідніх з нами країн Центрально-Східної Європи.

У підписанні угоди, звичайно, будуть і негативні наслідки. Тут можна провести аналогію зі вступом України в СОТ. Можливо, у цьому і був певний плюс – зокрема, отримання кредитів, але ж кредити треба повертати – що в кінцевому результаті призвело до різкого погіршення сальдо платіжного балансу, наслідком чого стали девальваційні процеси.

Зараз ми можемо лише сподіватися, що все буде не так. Але кілька проблем у нас є. По-перше, низька конкурентоспроможність українських товарів як на європейському, так і на внутрішньому ринках. Другою проблемою я назвав би нашого вічного «стратегічного партнера» – Росію. Вона негативно ставиться до європейських прагнень України, оголошуючи нам, окрім збройного протистояння, ще й економічну, торгову та газові війни. За даними статистики, торік у структурі експорту України 25% становив саме експорт у Російську Федерацію. Тобто, це значний сегмент ринку для вітчизняної економіки. І, оскільки українська економіка значною мірою  експортно-орієнтована на російський ринок, це може дати негативний ефект у короткостроковій перспективі.

Що ж до переваг, то вони очевидні.

По-перше, йдеться про цивілізаційний вибір: Україна географічно розташована в Європі і наше місце саме там, а не в різного роду євразійських структурах.

По-друге, що таке ринок Європейського Союзу? Це більше, ніж півмільярда споживачів. Це близько 17 трильйонів євро ВВП. І це не порівнюване із ринками СНД, чий обсяг валового внутрішнього продукту становить менше 2 трильйонів євро. Не сумірним є й загальний обсяг інвестицій, які можуть спрямовувати країни ЄС  в українську економіку. І, чи не найголовніше, що Україна не підписує угоду, подібну до угод, які підписав Євросоюз, приміром, із такими країнами як Чилі, Марокко, Мексика. Угода з Україною передбачає більш поглиблену інтеграцію, і, насамперед, адаптацію нашого законодавства до європейського чи не в усіх сферах економіки, зокрема, енергетики, сільського господарства, транспорту. Зміна законодавства відповідно дасть поштовх до позитивних змін у економіці.

За всі роки Незалежності в українському регулятивному законодавстві фактично не були враховані надбання світової економічної науки. Економіка країни ефективна тільки тоді, коли дотримуються певних умов. Науковці стверджують, що головною умовою функціонування ринку є зменшення витрат на бюрократію, яка заважає  нормально розвиватися економіці. Як це змінити? Тільки через зміну законодавства. І сподіваюся, що адаптація українського законодавства до європейського дасть поштовх до розвитку нашої економіки.

Євген ТКАЧ, доцент кафедри фінансів і кредиту ЧНУ ім. Ю.Федьковича

Запис Навіщо Україні Угода про асоціацію з ЄС? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як повідомив обласний військовий комісар Віталій Чурай, серед загиблих були і контрактники, і резервісти. Усі вони служили у військовій частині А-2582 (вул. Московської Олімпіади, 6).

За попередніми даними буковинці полягли в боях у Луганській області, поблизу міста Счастьє.

Запис На війні загинуло ще 10 буковинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Обличчя влади – це завжди віддзеркалення реального життя суспільства. Будь-який корупціонер-податківець, продажний суддя, патологічний  збочинець-міліціонер чи депутат – нічим не гірші за учителя, робітника чи малого підприємця, які терплять їхні безчинства. Бо наявність поганої чи хорошої влади – наслідок «великого суспільного договору», коли кожен громадянин, незалежно від того олігарх він чи бомб, віддає частину своїх природних прав заради «спільного блага» та нормального співжиття в рамках однієї держави.

На сучасну владу, як і на її опозицію чекає забуття

Якби такого компромісу не було, то не мали б українці незалежності і навіть такої нехай і дебільної, але своє влади. Сама природа цієї влади передбачає постійний компроміс з громадянами. І влада про це знає, та, на жаль, про це забули громадяни.

Сучасна українська влада отримала від кожного з нас право розпоряджатися всім: надрами і природними ресурсами, інфраструктурою, що залишилася у спадок від совєцького режиму. Вони отримали можливість перерозподіляти наші податки, вчити і лікувати, захищати національні багатства від зовнішніх та внутрішніх загроз, вести справи з іншими елітами, вирішувати стратегічні питання розвитку країни. І кожен з нас свою частинку «великого договору» справно виконує. Суспільство віддає правлячій еліті все – за винятком права цю саму еліту змінювати.

А що зробила натомість правляча еліта?

Забезпечила щастя кожній конкретній людині? Аж ніяк. Саме тому, на сучасну владу і схожу на неї, як дві краплі води опозицію, чекає забуття. Пройде небагато часу і ми забудемо про них так само, як ми через декілька місяців забуваємо про апендицит, який до хірургічного втручання був невід’ємною частиною організму…

Саме поняття «національного щастя» (сума щастя всіх громадян держави)  настільки суб’єктивне і широке, що ця задача для будь-якої, більш-менш адекватної  правлячої еліти є здійсненна. Щасливими від тотального страху є північно-корейці, від своєї «імперськості» росіяни, від «демократичної месійності» американці  і т.д. Українська правляча еліта не робить щасливими переважну більшість українських людей.  Саме тому на сучасну владу і схожу на неї, як дві краплі води опозицію, чекає забуття. Пройде небагато часу і ми забудемо про них так само, як ми  через декілька місяців забуваємо про апендицит, який до хірургічного втручання був невід’ємною частиною організму…

Суть проблеми

Які б події в подальшому не відбулись, між суспільством і елітою повинен бути підписаний новий «суспільний договір». Головним і засадничим пунктом його повинне стати зобов’язання сторін не  втручатися в свій «життєвий простір».

Поняття «життєвий простір» ввів один з батьків геополітики Фрідріх Ратцель. В кінці 19 століття  він стверджував, що для свого існування великі держави повинні забезпечити себе достатнім «життєвим простором» (Lebensraum), вкладаючи у це поняття території інших держав, що є слабшими та недостойними управляти своїми землями та людьми. Через століття жахливих війн,коли прагненням до Lebensraum були освячені найбільші  Світові війни, ми плавно переходимо до нового, сучасного розуміння цього терміну . Тепер «життєвий простір» стоїть на межі національної  метафізики («національна ідея» ) і конкретних механізмів взаємодії еліти по відношенню до свого народу . Сьогодні, коли  держави незрушні в своїх кордонах, боротьба за «життєвий простір» ведеться між пануючим в державі класом та її суспільством, де вони постійно змагаються одне з одним. Якщо простіше, то в наші дні боротьба за Lebensraum це коли «умовний голова колгоспу» хоче засіяти поле ріпаком (бо так сказали «з району»), а  «умовний трудовий колектив» хоче  засіяти пшеницею (як завжди).

Що це значить практично ? Це значить, що всі значимі конфлікти зовсім недалекого майбутнього будуть розвиватися  між пануючими елітами та суспільством. Різними формами таких конфліктів стали «кольорові» та «мережеві» революції  та нинішня ситуація «некерованого хаосу» в Туреччині. Враховуючи різке загострення манії величі у немічної та невічної української влади, подібна ситуація можлива найближчим часом і у нас. Головне питання, яку країну ми отримаємо після війни за «життєвий простір» між владою та її громадянами ?..

Майбутнє

Песимістичні сценарії розвитку говорять нам про можливу повну або часткову втрату  державності Україною, зміну її унітарного статусу на федеральний, серйозний громадянський конфлікт …

Однією з альтернатив подібним похмурим сценаріям є новий «суспільний договір» між суспільством і владою. Суть цього договору в тому, що в рамках однієї держави суспільство і пануюча еліта ( найняті на роботу громадянами)  чітко вказують межі свого «життєвого простору», допустиму межу компромісу.

Правлячий клас не втручається в особисте життя громадян, не заважає їм займатися бізнесом, відкриває  повний доступ активній частині суспільства до контролю над перерозподілом спільних благ, забезпечує чесний суд, захищає громадян, слідкує за рівністю можливостей, не допускає посягання на власність громадян.

Суспільство, у свою чергу, віддає право правлячому класу збирати та розподіляти податки, визначати пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики, розробляти вузькоспеціалізовані галузеві стратегії та втілювати їх в життя, лікувати та вчити громадян, проводити реформи. Невід’ємним правом суспільства залишається лише право змінювати правлячий клас заради «загального блага».

Подібний «суспільний договір» може уберегти державу від внутрішнього конфлікту… або стати його наслідком.

Більшості буковинців , кожному з нас, по великому рахунку байдуже  якого кольору  будуть стяги  наступного «правлячого класу». Більшість цікавить своє маленьке «українське щастя». І воно можливе. Можливе, не як наслідок боротьби з корупцією, реформ, «покращення -справедливості», а як дотримання правил нового «суспільного договору», визнання його найвищою цінністю для всіх і кожного хто назвався українцем.  Ціна, яку доведеться заплатити за такий компроміс  дуже висока. Найчастіше це кров. Але, можливо, ми своєю історією, заплатили  наперед і «українське щастя», вчергове, впаде нам з неба …

Михайло ШМОРГУН, політолог

Запис Боротьба за життєвий простір спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше за всіх у Європі за російський газ платить Україна: її остаточно втягують в орбіту московської політики на умовах навіть не молодшого партнера, а цілком залежного васала. Київські правителі пручаються, бо не хочуть ділитися владою і власністю із набагато сильнішим конкурентом.

Для успішного протистояння треба мати високий інтелект, значний дипломатичний досвід і могутніх союзників. Читачеві сам здатен оцінити, наскільки відповідають цим вимогам правителі нашої держави. А результати їхньої діяльності оптимізму не додають. Ще за Ющенка Україна втратила значну частину чорноморського шельфу з великими газовими покладами. Нинішні можновладці підписали угоду з лижним інструктором-авантюристом на будівництво терміналу для прийняття зрідженого газу від альтернативних Росії джерел. Крім всесвітнього глуму й ганьби нічого поки що не отримали.

Останнім часом багато галасу здійнялося навколо угоди з транснаціональною корпорацією «Роял Датч Шелл» на видобуток сланцевого газу Юзівського родовища (Донеччина й Харківщина), щойно  підписаної у Давосі. У світі нині відбувається «сланцева революція»: природний газ починають отримувати з горючих сланців і це  поступово стає прибутковим. Україна має великі поклади сланцю. А США, наприклад, від 1970-х років отримують такий газ і вже не тільки відмовляються від імпорту, але й готуються постачати його на світовий ринок. Свою технологію видобутку вони передають іншим країнам, серед них і нашій. А сланцевий газ дозволить послабити газпромівський зашморг на шиї держав-імпортерів.

Зрозуміло, що монополіст докладає всіх зусиль, аби зірвати невигідні для себе контракти. Так, поляки вже відмовилися від американської технології, бо «Газпром» помітно знизив для них ціну на свою продукцію. Москва й в Україні мобілізує значні сили на боротьбу з видобутком сланцевого газу. У Донецьку вже почалися спільні акції екологів і представників проросійського «Українського вибору», очолюваного кумом Путіна Віктором Медведчуком. Проти «сланцевого проекту» виступають і опозиціонери, які бояться екологічної катастрофи. Та йдеться тут про мільярди доларів, і головний  гравець іде ва-банк.

Тим часом під тиском Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) київська влада розглядає питання про підвищення тарифів на газ для населення. На думку експертів, вони й так завищені, до того ж життєвий рівень простих українців помітно падає. Чим платити? Чергове «покращення» може спровокувати соціальний вибух.

Жарти з газом небезпечні навіть на побутовому рівні, це може підтвердити будь-який працівник газової служби. На рівні ж держави ігри з газом можуть призвести до значно трагічніших наслідків, що добре усвідомлюють політологи, політичні оглядачі й чимало політиків. Але величезні прибутки засліплюють очі. А гра лише починається…

Ігор БУРКУТ

Запис Жарти з газом небезпечні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історія доволі короткого життя британського журналіста Гарета Джоунза заслуговує на зйомки не одного документального чи художнього фільму. І хоч найбільше його журналістське досягнення пов’язане з Україною, на жаль, небагато хто навіть серед інтелектуальних кіл нашої держави знає про цю легендарну персону.

25-річний валлієць Гарет Джоунз жив у доволі затишній міжвоєнній Великій Британії, закінчив Кембріджський університет, працював радником прем’єра Ллойд-Джорджа з міжнародних питань, як раптом його посилають на дипломатичне завдання у Радянський Союз, де він офіційно стає консультантом з радянської індустріалізації, але крім того працює журналістом.

Вже під час першої поїздки, 1930 року, Джоунз помічає негативи комуністичної системи: «Місцевий уряд – найжорстокіший з усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. В Юзівці в перший день я зміг знайти лиш буханець хліба – і це був єдиний харч на весь день. Але багато робочих не мали навіть хліба і були занадто слабкі, щоби працювати».

Вдруге Гарет Джоунз приїхав до Радянського Союзу 1931 року, коли, між іншим, зустрівся із Надєждою Крупською, вдовою Лєніна, та подорожував індустріальними новобудовами країни.

Та найважливішим став третій приїзд Джоунза до СРСР у березні 1933 року, коли на територію України вже забороняли в’їжджати іноземцям. Це не зупинило Гарета, і він, сівши на потяг «Москва-Харків», здійснив подорож нелегально. Замість комуністичного раю, байки про який розповсюджувала радянська пропаганда, замість щасливих землеробів, які спільними зусиллями вирощують зерно на благо країни, співаючи при цьому веселі пісеньки про доброго дядю Сталіна, Джоунз побачив пекло: і дітей з розпухлими від голоду животами, і тіла мерців, які по кілька днів лежать на безлюдних вулицях, і порожні вимерлі села. Покинувши Радянський Союз, Гарет Джоунз написав статті у провідних світових виданнях, в тому числі й у «New York evening post» та «Manchester guardian», де говорилося про те, що в Україні голодомор. Він писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:«У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду».

Одна з публікацій Джоунза у Manchester Guardian. Заголовок: «Немає хліба!» Ґарет Джоунз чує голоси голоду по всій Україні – колишній житниці Росії»

Здавалося б, Джоунза, який наважився здійснити таку небезпечну подорож і розповісти про голодомор в Україні, мав би похвалити західний демократичний світ, але проти нього навпаки піднялися журналісти багатьох країн на чолі з уже знаменитим Пулітцерівським лауреатом Волтером Дюранті. У газеті «New York Times» Дюранті називає Джоунза відвертим брехуном і зазначає, що росіяни (маючи на увазі громадян цілого Радянського Союзу) голодні, але не помирають із голоду.

Причиною могла бути в тому, що того часу радянська влада заарештувала шістьох британських інженерів і західній пресі натякнули, що доля цих людей вирішується у залежності від реакції на статті Джоунза. Хоча американський журналіст Юджин Лайонс у своїх мемуарах був більш відвертим: «У Москві чи в Берліні, в Токіо чи в Римі – спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс у ніс із розгніваним цензором і дверима кабінетів, які зачиняються перед тобою… Ми визнали цього чортового Джоунза брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоби заспокоїти свою совість».

Звісно, після цього Гарету Джоунзу заборонили в’їжджати в СРСР, а питання голодомору зникло зі шпальт газет. Того ж 1933 року Джоунз першим з іноземних журналістів летить в одному літаку із Гітлером, після знайомства з яким передрікає початок Другої світової війни. Описуючи свій політ із канцлером Гітлером, Джоунз зазначає: «Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться».

Пророцтва молодого журналіста справдяться, але сам він того вже не побачить, адже за два роки, 12 серпня 1935 року, Гарета Джоунза, якого журналістська доля занесла на Далекий Схід, уб’ють у Маньчжурії (територія сучасного Китаю) за досі нез’ясованих обставин. Історики називають імовірними убивцями агентів радянської розвідки.

За своє коротке – без одного дня тридцятирічне – життя Гарет Джоунз відвідав безліч країн світу, був особисто знайомий із провідними політиками свого часу, та все ж найбільшим досягненням валлійця була небезпечна тритижнева подорож епіцентром голодомору та його статті про цю трагедію у світових виданнях. Пам’ятають про нього і на батьківщині, в Уельсі,  пам’ятають і в Україні.

Розповідаючи про Гарета Джоунза, слід згадати і про його послідовника, Джеймса Мейса, громадянина США, який продовжив справу сміливого валлійця, досліджуючи питання голодомору 32-34 років. Завдяки Мейсові, питання про голодомор на Україні було реінкарноване та повернене на світові шпальти. Присвятивши все життя дослідженню голодомору, Джеймс переїхав до Києва й одружився з українкою. Але 2004 року могутнє серце цього дослідника перестало битися.

Голодомор

Деякі люди, серед них і політологи, і навіть журналісти, які вважають себе за великих професіоналів, кажуть: «А нащо вам той голодомор, навіщо вам ритися в тих кістках, у тому давно забутому минулому? Пишіть краще про квітуче майбутнє». Інші – пам’ятають, згадують, досліджують, а ще інші – відчувають, що голодомор і досі присутній в кожному з нас, вписаний в ДНК, усмоктаний з материнським молоком.

У соціальних мережах поширювалось інтерв’ю якоїсь жінки, депутата з Луганщини, де вона в День пам’яті жертв голодоморів заявила, що жодного голодомору не було, і що вона жодної свічки на вікна не ставитиме, тим паче, в неї повен холодильник ковбаси і про який взагалі  голодомор може вестися. Оскільки це представниця комуністичної партії, яка – о, абсурд! – не заборонена в Україні і навіть має представників у верховній раді (рука не піднімається писати з великих «В» та «Р»), то визнання нею голодомору доведе всю плазунську нікчемність її існування.

Якщо звернути увагу на карту голодомору, то побачимо, що регіони, де був найгостріший голод, зараз найбільше зрусифіковані. І, на жаль, там, де голодомор був найбільшим, у його існування вірять найменше, а навіть якщо й вірять, то замовчують, посилаються на неврожай. Чому мені, хлопцеві з Буковини, де цієї біди саме тоді, на щастя, не було, це болить, а тих, хто буквально ходить по кістках померлих, – ні? Чому це боліло Джоунзу, Мейсу?

Я можу пояснити це лише страхом перед вибором. Адже живучи в регіоні, де лютував голодомор, як цинічно це не звучить, можна бути або нащадком тих, хто вбивав, відбираючи останні колоски, або нащадком жертви, яка випадково видерлася з лабетів голодної смерті. Існує й третій варіант: бути людиною приїжджою, якій узагалі те, що відбувалося на цій землі 70-80 років тому, «до лампочки». Саме тому, коли Ющенко почав підіймати питання про голодомор, воно виявилося таким болючим, так по-різному сприйняте хворим суспільством. Адже кожний відчував свою вину, кожний побачив скелет у своїй шафі, який приховувала радянська пропаганда. Ющенко зробив великий і важливий крок, хоча і програшний для особисто для нього.

Голодомор досі блукає Україною тінями: тих, хто ніяк не може «нахапатися», наїстися, накрастися, перебуваючи на будь-якій посаді, починаючи від дрібного чиновника, підприємця і закінчуючи президентом. Десь у тісних кровоносних судинах блукає це кредо: «Ти або вбивця, або жертва: або пан – або пропав». А жертвою бути не хоче жоден. Тому й ситуація в країні така: жменька панів – і безмежна біднота, між якими ніяк не може протиснутися середній клас. Той середній клас, який у тридцяті було вбито. Український  народ «підсадили» на наркотик страху стати жертвою, бути обманутим, бути «лохом», бути не при владі, не при зв’язках. Країні потрібен серйозний психологічний аналіз і курс реабілітації. Адже для того, щоби проблему побороти, її спершу треба виявити.

По-перше, сьогоднішній українець повинен зрозуміти, що він не винен у тому, що сталося, як, скажімо, сьогоднішній німець не винен у смерті євреїв за часів фашизму.

По-друге, він повинен назвати імена тих людей, які винні. Навіть якщо це його предки. Ось, наприклад, моя прабабуся, що жила на Харківщині, одружилася на моєму прадідові лише тому, що він в 32 році працював у райкомі, і таким чином вона врятувала від голодної смерті  родину із десятка осіб. Виявляється, мій прадід мав багато їжі, коли інші не мали і крихти.

По-третє, сьогоднішній українець повинен пообіцяти самому собі, що зробить усе, аби таке не повторилося.

По-четверте, сьогоднішній українець повинен пам’ятати про померлих. Звісно, не щодня і навіть не щотижня, а десь між іншим, наприклад, купуючи хліб, подумати про те, що 80 років тому в якоїсь людини цей хліб насильно відібрали і вона через це померла.

Шлях до одужання дуже непростий.

Замовчування

Повертаючись від наслідків голодомору, які відчуваємо сьогодні, до статтей Гарета Джоунза, запитуємо себе: а в чому ж подвиг цього журналіста? Як на мене, подвиг Джоунза – в його професійності. Цей британський журналіст на відміну від решти не просиджував у московських кабаках, п’ючи горілку разом із партійною елітою та розважаючись зі шльондруватими партфункціонерками, а потім надсилаючи до світових ЗМІ звіти про успіхи п’ятирічок. Гарет, почувши на вулицях Москви про біду в Україні, одразу помчався в епіцентр подій. А коли зібрав інформацію, то зробив усе, щоби світ про це дізнався. Не боячись дискредитувати своє ім’я – а, будучи розумним та передбачливим, він знав, що може натрапити на негативну реакцію, все ж у першу чергу дбав про головне завдання журналіста – повідомити світ, не мовчати. Гарет Джоунз показав себе з найкращого боку на тлі інших знаменитих коресподентів, які заради особистої зручності просто мовчали.

Замовчування – один з найбільших гріхів, який носить на собі людство. Якби ці журналісти не замовчували питання про голодомор, можливо, кількість жертв була б значно меншою. А це могли би бути сотні тисяч чи навіть мільйони людей. І десяток мільйонів ненароджених українців, які будували б разом із нами Україну. Якби уряди західних держав не замовчували фашистської проблеми, коли Гітлер анексував Австрію, напав на Чехію, розміри іншого геноциду – єврейського – були б теж значно меншими.

Замовчування – це глобальна проблема сучасної України. Ми замовчуємо, що від нас вимагають хабарі і тихцем їх даємо, ми замовчуємо, коли колегу несправедливо звільняють з роботи, ми замовчуємо, коли наших дітей погано вчать у школах і ВУЗах, а з нас іще й беруть за те навчання гроші, ми замовчуємо, коли нас погано лікують, а потім виносимо те назбиране замовчане зло у стосунки в сім’ї, у громадський транспорт, у шкідливі звички.

Замовчування у наших ЗМІ – тема особлива, про яку можна написати не одну наукову дисертацію. На жаль, велика кількість телеканалів, радіостанцій, видань виконує функцію окозамилювальної системи, яка тільки те й робить, що нахабно маніпулює суспільною думкою та заробляє на цьому немалі гроші. Це гігантська машинерія, складена із журналістів, верстальних апаратів, телекамер, мікрофонів, обкручена кабелями та радіохвилями, якою керують у своїх темниках напарфумлені, в дорогих краватках безликі сторожі системи, охоронці спокою «обраних». Телебачення перетворилося на суцільний інтелектуальний голодомор, на рекламу сюрреалістчиного раю, де «гламурні» напівроздягені дівчата танцюють і співають, а «сміливі» чоловіки влаштовують «пацанські розбори» з неймовірною кількістю зброї. Так, наче кожна друга українка – співачка, а кожен другий українець – найманець-кілер. І не кожен громадянин спроможний збагнути, що ховається під завісою цього гламурного раю.

На щастя, не все так погано в нашому домі. Є багато журналістів, редакцій, і навіть кілька телеканалів, які боряться проти темників, заангажованих редакторів і хамовитих депутатів. Боротьба важка, але чим менше ми всі будемо мовчати, тим легше буде відродити Україну, викорінити зло, розсіяне вранішнім туманом над державою.

Тим часом Гарет Джоунз давно вже у когорті тих, хто не хотів замовчувати. Серед цих обраних є і Стус, і Чорновіл, поети розстріляного відродження і шістдесятники, Гонгадзе і Політковська, брати Кенеді, Мандела, і Ганді. Це люди, які власний комфорт і безпеку проміняли на пошуки правди, на служіння людству. Сьогодні серед них назване ім’я Гарета Джоунза. Кожен журналіст, блогер чи просто той, хто вміє добре писати, повинен згадувати щодня праведників цього світу, згадувати їхні справи, будуючи новий світ, де зло не приховуватиметься замовчуванням.

Відповідальність

Як уже згадувалося, сьогоднішній українець не відповідальний за голодомор, але він відповідальний за пам’ять. Важливо не просто поставити в день пам’яті свічку на вікні й  помолитися за душі невинно убієнних, а й вийти на центральну площу свого міста і поставити свічку там. Важливо навіть на аватарах у соціальних мережах ставити зображення свічки, адже, поминаючи минуле, ми повинні дбати про майбутнє.

Важливо також, розмовляючи з людьми, які з тих чи інших причин не знають про голодомор чи не хочуть його визнавати, не банально ображати їх, а доводити свою думку, демонструючи документи: скидувати посилання на сайти про голодомор, принести книги, статті, фотографії. Звісно є такі особи, які ніколи не визнають правди, подібно луганській депутатці, оскільки їхній цинізм, їхня безсовісність не має меж. Таких людей треба просто ігнорувати.

Я більш ніж упевнений: якби хоча б мільйон свічок поставлять на майданах міст у День пам’яті жертв голодоморів, якби цього дня хоча б половина користувачів соцмереж замінили свої гарні обличчя на зображення запаленої свічки, то це одразу відобразилось би й на економіці країни. Адже без сильного суспільства, яке пам’ятає свою історію і цінує власну державу, не буває добробуту.

І ще одне: перебуваючи у Великій  Британії, а надто на безмежно красивому високому узбережжі Уельсу, не забудьте завітати до містечка Баррі, де стоїть меморіальна дошка Гарету Джоунзу, і поставити букетик не обов’язково дорогих квітів. Він за пишнотою не гнався, більше  – за правдою.

P.S. Було б дуже чудово перекласти й видати записники Гарета Джоунза українською (сподіваюся, що хтось це вже робить). Не менш важливо втерти носа Волтеру Дюранті і відібрати у нього Пулітцерівську премію, передавши її Гарету Джоунзу.

Максим ДУПЕШКО, письменник

Запис Гарет Джоунз: голос волаючого з пекла спершу з'явиться на Медіа-Версії.