Він ставний, високий, під два метри на зріст, із виразними рисами обличчя. І досі міцний, привабливий чоловік. А замолоду був красенем – без жодних сумнівів. Високе чоло, проникливі очі, гарна пам’ять. Натруджені руки живуть у гармонії зі словами – теж згадують, працюють. Отакий він, чернівчанин Ян Дутка.

Банк, згодом – кінотеатр ім. Ольги Кобилянської

«Як це було? У дитинстві, кажеш, замолоду? Ох, сину, давно, вважай, життя тому. Минуле століття ще до середини тоді не добігло. А згадую – ніби кіно про себе дивлюся. Кіно, так… Я ж у 12 років пішов працювати до кінотеатру. А до цього носило мене вулицями, дуже непосидючий був. А чим ще займатися? Ні іграшок, ні телефонів, ні телевізорів. Якось розбили ми вікно, мама покликала скляра. Вони ходили тоді по дворах із великими дерев’яними ящиками. Віконну замазку для своїх потреб склярі самі робили, у кожного вона була іншого кольору. А поки майстер лагодив віконну раму, ми, дітлахи, розібрали по шматочку від тієї замазки – гратися, замість пластиліну. І повір, радощів у нас було більше, ніж у сьогоднішніх дітей з їхніми яскравими машинками й конструкторами. Ще на риболовлю любив ходити. Зайду в воду, закину саморобну вудку й дивлюся, як рибки мені ноги цьомають. До театру з друзями бігали дітьми. Контролер пускав нас без квитків, на гальорку. Не те, щоби ми в театральних постановках розумілися, просто розваг особливих не було. Напередодні ж залазили в розвалені будинки, ловили бездомних псів, збирали з них бліх, складали в пляшку й затикали її тріскою. А під час вистави висипали бліх у партер. Ось така у нас була дурна розвага – зараз і смішно, і соромно. Але і постановки дивилися – це ж для нас було святом: артисти, костюми, декорації, ніби в казку потрапляєш. Пам’ятаю, після війни, в сорок п’ятому – сорок шостому роках, жив на Київській, куди впирається Драгоманова, молодий хлопець, двадцяти шести років. Городяни називали його Соловей. Бо він умів свистіти голосами птахів – усіх, яких хочеш. Тож його запрошували до театру, і він там, за лаштунками, свистів, для супроводу. Виставлять, наприклад, на сцені декорації лісу, або поля, або саду. А Соловей з-поза лаштунків свистить, музично супроводжує, значить. Талант!

Почекай, візьму сигарету…

Палю давно, від сорок другого року. Відтоді, як у будинку, що на розі Богдана Хмельницького і Університетської, там, де зараз у підвальчику овочевий, були розквартировані військові. Пробігаю якось повз цей будинок, а вони мені цигарки пропонують, мовляв, на, закури, синку. Я, як закурив, так і курю досі … А одного разу, відразу після війни, побіг я на ринок. Дивлюся, їде машина з військовими: «Покажи, пацан, де пивзавод!» Поставили мене на підніжку, тримали за шкірку, так і доїхали до броварні на Гагаріна (сучасна назва, після війни вулиця Леніна – ред.). А там пива! Солдати викотили бочки, стали в них пиво качати, і мені бочку дали: «Бери, пацан, качай!» Я потім її заледве вгору по Гагаріна закотив, а по Богдана Хмельницького, під гірку, вже легше було. Вдома запитують: «Де взяв?» А я: «Солдати дали!» За три дні всім двором то пиво прикінчили. Після війни пішов я до школи. Не сподобалося там: військової справи навчають, стріляти вчать, протигаз надягати вчать, плюс російська, німецька, математика. Півтора місяці провчився – набридло, кинув. Знову став байдикувати. А в нас на Богдана Хмельницького був сусід, Ісар Сидір Миколайович. Хочеш, каже, в кіно працювати? Який же пацан не хоче? У 12 років! Взяв мене Ісар учнем кіномеханіка до кінотеатру, того, що зараз імені Ольги Кобилянської, навчив заряджати апарат, перемотувати плівку. Після війни до міста привезли багато трофейних фільмів. Кінотеатр працював до дванадцятої ночі, а після дванадцятої приходили поважні начальники. Переглядали трофейні фільми, затверджували їх до показу або забороняли. Така собі цензура. А до кінотеатру в цій будівлі був банк. Дах і стеля були скляними, і підлоги були викладені товстими скляними плитами – для того, щоби денне світло проникало до підвалів. Там, у підвалах, стояли величезні сейфи. Після війни директором кінотеатру призначили одного фронтовика, той намагався ці сейфи відкрити, потім розбити – нічого не виходило. Вдалося розкурочити лише один, найменший, з холодильник завбільшки. Він був заповнений корінцями фінансових документів, просто набитий ними, зверху до низу… То про що це я? Ага. Вивчився, значить, на кіномеханіка, міг працювати на всіх апаратах і пропрацював у кінотеатрі аж до 51-го року. Почекай, візьму цукерку…»

Узяв цукерку, а закурив сигарету

Задумався, далі підвів голову: «А які майстри в Чернівцях були! Вправні, совісні. Бруківку так укладали, щоби лезо ножа між камінчиками не проходило. Вулиця була гладенька – як праскою по ній пройшлися! Так … на століття укладали. Herrengasse, Кобилянської, значить, встелили, ніби килимом. Казали, що гроші на це дав Подзудек – може не всі, тільки частину… О, Подзудек – це був великий комерсант! І доброї душі людина.

1944

Його м’ясні та ковбасні магазини постачали все місто. Окрайки ковбаси у продаж не йшли, їх обрізали й скидали в кошики. А наприкінці тижня роздавали нужденним, безкоштовно. І не тільки обрізки, ще й сосиски, й інші харчі… То про що ми говорили? Так, про дороги. Застелили, значить, Herrengasse бруківкою. Потім прийшов час – почали ставити стовпи, прокладати каналізаційні труби, водогони теж – і зруйнували дорогу. Потім, звісно, відновили. Але так якісно, як уперше, вулицю вже не зробили… Я тобі ось що скажу: в цьому місті завжди жили трудяги, фахівці. Ковалі виготовляли ворота, балконні огорожі – й усі зі складним малюнком, мереживні. Старалися, щоби візерунок у різних виробах не повторювався, не дублювався. Дрібні ремісники теж були великими майстрами. На вулиці Синагоги жив коваль, хорошим фахівцем був, паяв, лудив каструлі. До нього з різних кінців міста приходили по допомогу, а чому? Тому що руки золоті. А овочами й фруктами городян забезпечували жителі Роші. Приносили на ринки черешню, абрикоси, сливи, яблука, груші. Роша тоді буяла садами, черешневі дерева були у два обхвати! А які в Чернівцях були музиканти! Найкращим вважався циган на ім’я Гудзьо, мешкав він на Золочівській. За Румунії грав у шинках та буфетах, а потім, після війни, і в буфетах, і на весіллях, і на хрестинах. Скрипкою володів віртуозно! Будь-яку мелодію міг зіграти на слух, на замовлення. Всі городяни його знали. Але й хитрун був – таких ще пошукати. На весіллі, коли веселощі в розпалі: «Ой, смичок зіпсувався! Треба полагодити, грати нічим!» А господарі й гості давай кидати гроші: «Ремонтуй, Гудзьо, лагоди швидше!». Така в нього була комерція. Завжди в кишенях гроші водилися!.. Війна багато руйнувань до міста принесла. Поштова від Університетської до Філармонії перетворилася на суцільні руїни. А там же такі гарні будинки були! Три готелі: «Готтліб», «Золотий лев» і «Шарф», і ще розкішна будівля біржі. Горів будинок, де зараз телефонна станція, він був тоді набагато меншим, ніж зараз, горів будинок з книжковим магазином на розі Кобилянської та Кохановського. У двір будинку на Центральній площі, де була дієтична їдальня, а до того готель «Під чорним орлом» (нинішній корпус КНТЕУ – ред.), потрапив снаряд. Загинула мама дівчинки, з якою я в школі вчився … А в дальньому кінці вулиць Стрийської та Полігонної розстрілювали євреїв. Їх зобов’язували носити на грудях жовту зірку… У сорок першому, в липні, вночі, був спалений Темпль, хоральна синагога. О, це така велична будівля була! У ХІХ столітті її почали будувати, але згодом зупинилися: не вистачало коштів на величезний купол. А в ті часи, я тобі скажу, багаті люди не скупилися, жертвували гроші на благоустрій міста. Генріх Вагнер допоміг, подарував велику суму, і будівництво завершилося. Який то був купол! Тепер лише на картинках можна його побачити. Десь у 55-му купол спаленого Темпля намагалися підірвати: вирішили зробити з нього кінотеатр. Поклали вибухівку, зобов’язали мешканців гуртожитку, що на розі Університетської та Заньковецької, там зараз магазин, та інших навколишніх будинків заклеїти вікна. Такий вибух гримнув, що тримайся. Подекуди скло таки повилітало. А стіни Темпля, бачиш, встояли, і купол не рухнувся. Зварювальники цілою бригадою його різали, довго потіли… Після війни місто було майже порожнє: частина корінного населення змушено покинула Чернівці, частина заслана до таборів. У сорок шостому і сорок сьомому жилося дуже важко, голодно. У нас вдома цінною річчю була тільки швейна машинка. Ще матраци, набиті овечою вовною, і татів теплий кожух, от їх ми поступово продавали, тим себе і підтримували. Тоді місто стало заповнюватися іншими людьми, звиклими до іншої якості побуту. Все-таки, старі Чернівці – це була Європа. Про те, що деякі з жінок радянських начальників одягали до театру трофейні комбінації, напевно, всі чули – і це правда. А одного разу, років 13 мені було, ходив я по базару, тому, що на Зеленій. Бачу, військовий в чині розглядає плювальницю. Вона, як годиться, блискуча, з кришкою, що заглиблюється до отвору в центрі. Військовий крутить її в руках, милується: «Яка гарна каструля! Ось лише не розумію, навіщо в кришці дірку зробили?» Перевернув кришку, накрив плювальницю: «Ні, не розумію!»

Опустив голову, задумався. Згадує, заважати не треба…

«Послухай, Стасе: тунелі, колись під усім містом були тунелі, навіть не сумнівайся! На Ringplatz, Центральній площі, біля готелю «Париж», повісили світлофор. А він узяв і впав на дорогу. Почали робітники ремонтувати цю дорогу, копати, й виявили тунель. Добротний, на совість зроблений, із кам’яними стінами. Розповідали, що вів він від площі до самого Прута. А ще там, унизу на Ringplatz, колись був великий колодязь. Потім його закрили гратами, засипали гравієм, піском, зверху поклали плитку. Побудували на площі туалет, саме над колишнім тим колодязем. І, знаєш, на виході з дамської кімнати плитка весь час ходила ходором. Ремонтували, зміцнювали цю плитку не раз і не десять, а вона, як пройдуть один-два дощі, знову «гуляє». А чого б вона трималася? Туалет над колодязем стояв, просто над ямою, вважай… І ось, пам’ятаю, на початку вулиці Синагоги, саме навпроти магазину, де зараз малярську фарбу продають, копали чогось робочі і теж наштовхнулися на тунель. Я того ж вечора туди заліз: цікаво. Тунель був високий, стелі під півтора метра, стіни камінням викладені,і вів він у бік танка. А через день після того, як його виявили, пригнали дві машини гравію і швидко все засипали».

Знову закурив, посміхнувся

«А про чернівецьких кишенькових злодіїв розповісти? Ого, їх багато містом вешталося! Був один такий Коля, Колуца Заїка. Косоокий. Начебто на тебе дивиться, а бачить все, що на всі боки робиться. Великий був фахівець, майстер своєї справи. Обчистить – не помітиш! Але в своєму районі ніколи не крав – таке в нього було поняття честі. А сусід Колуци, теж злодій, – той був чистий фраєр! Ходив у «котелку», в лакових черевиках, гамашах, «метелика» елегантного пов’язував, і в руці – тростина з ручкою зі слонової кістки. Красень! З вигляду ніколи не скажеш, що шахрай. І конспіратор був пречудовий: де свої багатства ховав, ніхто не знав.

Свято Пурім. Художник Оскар Ласке

Одного разу забрали його міліціянти, зробили у помешканні обшук – нічого не знайшли. Надавалипо пиці й і відпустили. Ще, пам’ятаю, в сорок третьому був такий щипач, звали його Рудку. Теж без діла ніколи не сидів. Ну, це в них родинне: і сестра, і брат Рудку були вправними кишеньковими злодіями. Так ось, на якійсь вулиці господарі зарізали свиню, а Рудку переліз через паркан і вкрав половину свинячої туші. Притягнув додому і став у дворі коптити. Тут йде повз циганка, в широкій спідниці, коси до пояса пов’язані яскравою хусткою, сережки як місяць, червоне намисто – красуня! По дворах ворожила. Взяла та й вкрала в Рудку окіст. Тоді в Чернівцях багато циган було. Коли табір приїжджав до міста, то циганський барон мав прийти в примарію* й там зареєструватися. Щоби табору виділили якесь місце, площу. Так ось, вкрала циганка окіст, а Рудку її спіймав, прив’язав і тримав у своєму будинку. Потім, звісно, відпустив, а циганці йти нікуди: її табір, що стояв на Нахімова, знявся й пішов на Румунію. Тоді Рудку накупив циганці гарного одягу й повів її до перукарні. Там їй коси підстригли, зробили перманент – і вийшла з циганки пані. Жили вони з Рудку в Чернівцях до сорок сьомого року, потім поїхали, а куди, – хто знає… А про чернівецьких багатіїв, які жебраками прикидалися, цікаво тобі? Гаразд, не знизуй плечима, знаю, це всім цікаво. Двох добре пам’ятаю, у повоєнний час уже. Обидва мешкали на Богдана Хмельницького. Перший – опасистої зовнішності, міцний, не скажеш, що голодує. Кімната його була у підвальному приміщенні, темна, сира. Поставив там ящики, застелив рогожею, так і спав. Ходив із рюкзаком вулицями жебрати, просив гроші в буфетах і перукарнях. Там же, в буфетах, і їв: збирав залишки їжі зі столів. А вдягався! У мотлох, у лахміття, таке, що тільки на смітник і годиться. Одного разу зупинили його міліцейські, а в нього в рюкзаку не менш як кілограм дрібних грошей. Повели того жебрака до магазину, купили одяг і взуття. А монети, що залишилися від покупок, поміняли на купюри, поклали йому на ощадну книжку й відпустили. І що ти думаєш? Він почекав, поки міліціянти пішли, одразу ж зайшов до ощадкаси й гроші свої зняв!. Коли ж помер, ховати його нікому було. Працівники будинкоуправління його поховали, а у підвалі знайшли кілька величезних мішків з дрібними грошима. А інший жебрак, з тієї ж вулиці, ходив із палицею по місту і просив карбованця. Чіплявся до перехожих: «Дай карбованець, дай!» Спробував би ти дати йому два! Не брав, одразу замахувався палицею, а, бувало, й бив: два не можна, тільки один. Його потім до психлікарні запроторили, бо з головою непорядок. Чого посміхаєшся? Думаєш, байки розказую? Ні, правду кажу… А, може, трошки й прибріхую… Так правда із вигадкою завжди під ручку ходять, скажеш, ні? Та й у кого тепер правди питати? Ті, хто її знає, вже на іншому світі свої розмови ведуть. Теж, напевно, прибріхують, прикрашають… Знаєш, у дитинстві ще бігав я по Herrengasse, а біля будинку, де зараз магазин «Рубін», завжди сидів охоронець. Там тоді теж гарні магазини були. Я з цим охоронцем розговорився, потім і подружився. Не раз до нього навідувався, він завжди якісь цікаві історії розповідав. Одного разу каже: – Колись і ти станеш таким же старим, як я… – Ого! Коли ще це буде! А він мені: – Завтра. От побачиш – завтра…» *** – Стас, а скільки років твоєму батькові? – запитала і приготувалася почути якусь цікаву, символічну цифру. Круглу, наприклад. – У грудні, з Божою поміччю, виповниться 88, – відповів Стас. «Нічого символічного…» – майнула думка. Але тут же згадалося, що «88» азбукою Морзе позначає «Я тебе люблю». Ну, звичайно: люблю! Я ж так люблю послухати чернівецьких старожилів, запитати: «А як це було?» Правду кажуть, зайвих знань не буває. Нарешті й азбука Морзе стала у пригоді.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА чернівчанка, учасниця клубу “Дебют – Читання”,

Світлини з колекції Е.Туркевича

*Примарія – за Румунії міська управа

Запис 88 – азбукою Морзе позначає «Я тебе люблю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наші фахівці ведуть мову про Другу українсько-польську війну 1942-1947 рр., яка розпочалася на Холмщині зі знищення мирних українських селян польським озброєним підпіллям. Потім взаємна різанина перекинулася на Волинь, а далі – в Галичину. Завершився весь цей жах депортацією українського населення Лемківщини, Підляшшя, Надсяння в ході зловісної операції «Вісла», проведеної польськими силовими відомствами.

Особливої запеклості кривавому протистоянню надавало те, що в ньому брали участь звичайні селяни, далекі від політики. Навіть жінки і підлітки йшли вбивати і грабувати своїх сусідів іншої національності. Водночас відомо чимало прикладів, як прості українці рятували своїх польських друзів і знайомих від жахливої смерті – чи від рук хлопців у мазепинках з тризубом, чи від озброєних вилами й косами сусідів. Так само і порядні поляки ховали українців від забризканих невинною кров’ю убивць з білими орлами на конфедератках – або від розлючених селян, спраглих сусідського майна. В цьому пеклі неможливо одну сторону оголосити винною, а іншу зображувати лише як жертву чужих злочинів.

Польські сенатори пояснили українцям, що їхня резолюція лише повторила положення постанови Сейму – нижньої палати парламенту, прийнятої 2009 року. І жодних юридичних наслідків цей документ не матиме. Справді, міжнародне право чітко визначає, що політику геноциду може проводити лише держава. Адже вона має могутній апарат насильства і примусу, ставити дієвий опір якому мирні громадяни неспроможні. А українці 1943 року власної держави не мали, у поляків же для захисту була Армія Крайова, тому й термін «геноцид» тут недоречний.

Керівники України та Польщі у недавньому минулому дали чітку оцінку тим страшним подіям і висловили надію, що своє майбутнє два сусідні народи будуватимуть на взаємоповазі та добросусідстві. Таку позицію підтримує інтелектуально розвинута частина і українського, і польського народів. А хто ж спекулює на минулих трагедіях? Як завжди – нездари-політики. У Польщі наближаються вибори й деяким політичним силам хотілося б скористатися емоціональним фактором, щоби здобути додаткові голоси виборців. Це ж не розробляти реальні шляхи розвитку власної країни й подолання кризових явищ у її житті – для цього необхідно мати світлий розум і великі знання. А згадати про невинні жертви в черговий раз звинуватити в них своїх сусідів – розум непотрібний, досить лише емоцій. До того ж на роздмухуванні суперечностей з Україною можна заробити певні дивіденди й від Росії. Москва робить все для того, щоби восени не була підписана угода про асоціацію України з ЄС, тому конфлікт українців з поляками в такому контексті виглядає для неї привабливим.

Проте, і у Варшаві, і в Києві лунають заклики не політизувати історію. Минуле треба знати, але жити необхідно сучасністю і закладати підвалини майбутнього. Воно ж повинно бути добросусідським, взаємовигідним.

Ігор БУРКУТ

Запис Політизація історії: кому вигідно? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулими вихідними сторожинчани відзначали два свята в одному: 565 років від першої згадки про Сторожинець і 109 років від дня, коли населений пункт отримав статус міста.

Центральний майдан ущерть заповнили люди. Діточок розважали різноманітні атракціони, дорослих зваблювали численні гурманські принади.

Сцена зібрала найповажніших сторожинчан і гостей міста. Потім на зміну урочистостям і нагородам прийшли запальна художня самодіяльність і показові спортивні виступи вихованців тренера з карате Павла Шестакова, які щойно привезли медалі з міжнародного турніру. Вабила до себе і виставка творчих робіт Центру дитячої та юнацької творчості і місцевої Художньої школи. Солідно виглядав стелаж із продукцією Сторожинецької друкарні, 80% якої, за словами директора Віктора Белінського, складають книги, в тому числі місцевих авторів. До Дня міста друкарі випустили гарне подарункове видання «Сторожинець: мандрівка крізь віки». Її автор, Олександр Гадинка, провідний спеціаліст відділу опіки та піклування міської ради, зізнався, що видав книгу для того, щоби кожний сторожинчанин, який прочитає її, зміг «ще раз закохатися в рідне місто».

Одне слово, свято вдалося: люди гуляли, відпочивали, спілкувалися й раділи. Та його, себто свята, могло й не бути. Бо новопризначений начальник Сторожинецького РЕМу п. Штогринець, який до цього обіймав посаду начальника Чернівецького міського РЕМу, відмовився підключати світло на потребу місту та його імпрезі. А без цього жоден атракціон, мікрофон тощо не працюватимуть.

Головного електрика району, як повідомило джерело зі Сторожинця, довелося вмовляти, переконувати, сварити мало не годину. Він вимагав, аби міська рада виготовила технічні умови!

Напевне, за законом так воно й мало би бути. Та раніше, коли Обленерго було державним, про це ніколи не йшлося. Влада й державне підприємство ставили собі за мету єдине: як зробити людям краще. Нині ж цілі Обленерго та міськради, на жаль, стали кардинально протилежними. У міської ради – такі вже її функції – основою діяльності є добробут громади. У монополіста ж приватника, ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго», головне завдання – набити кишені, чи то пак – отримати прибуток. І це теж зрозуміло: інакше просто не може бути.

Утім, влада на те й влада, щоби тримати в своїх руках державницькі віжки. Тим паче, що у даному випадку їй було чим апелювати. Адже, якби Сторожинецький РЕМ сплачував справно за землю, на якій стоять стовпи і трансформатори, підтримував потрібну споживачам напругу в електромережах, вчасно ремонтував трансформатори або ж хоча б поміняв аварійний стовп у центрі Сторожинця біля будинку культури, про який і газети вже писали, і телебачення показувало. Тоді міг би і «права качати». Та коли всього цього нема, то РЕМ аж ніяк не може змушувати когось жити за законом, а сам – порушувати його.

Вл. інф.      

Запис Чужим закон – собі все можна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні комусь може здатися вигадкою виселення з України людей тільки за те, що вони… українці. Для багатьох це – події з інших життів, факти з інших доль, почуття інших людей, і, зрештою, інше минуле. Та є й ті, для кого це – завжди свіжа рана, яка гоїтиметься довго і важко, бо стосується їхніх батьків та їх самих. Вони не з підручників знають, як одного дня можна втратити все, що тяжкою працею наживала родина, і замість теплої батьківської хати опинитися в сибірському бараку.

Андрія Калинку батьки назвали на честь діда – чоловіка порядного, чесного, працелюбного. Та в середині минулого століття такі люди були невгодні владі… Тож як закінчилося дідове життя і де могила закатованого чоловіка, ця родина не знає й досі.

…Це сталося 62 роки тому – 1950-го року всю родину Андрія Казимировича вивезли з рідного села Серафинці Городенківського району Івано-Франківщини на спецпоселення до сибірської тайги. Його батьки, Наталка і Казимир, щойно одружилися – й одразу до Сибіру, на спецпоселення. Довелося обживатися на чужині: Казимир купив корову, двох свиней, курей. Уже там  1954 року в них народився первісток. Але дитина померла, коли їй було лише три рочки… Потім народився Андрійко. На сталінських лісоповалах у Верхньо-Кетському районі Томської області родина перебувала десять років.

– Уже минуло понад шість десятиліть, а я й досі не позбувся важких спогадів дитинства, – каже пан Андрій. – Не можу забути трагедії нашої сім’ї – арешту, виселення, знищення дому і майна. І хоч я цього не бачив на власні очі, та, мабуть, цей жах передався мені з маминим молоком.

У Сибіру українці жили тільки з цифрами – і без надії: 10 років заслання, 20-та ділянка, 27-ий барак, 10 сімей у бараку. Та родина Калинок завжди сподівалася на повернення додому. І коли нарешті вони змогли це зробити, виявилося, що на Івано-Франківщині, замість рідної оселі, на них чекає… пустище.

– У нашому селі нас не прийняли і ми виїхали на Луганщину, – згадує Андрій Калинка. – Через кілька років знову спробували оселитися в рідному селі – і нам знову не дозволили. Батько з двома своїми братами був змушений шукати роботу на Буковині. Їх прийняли тут, у Кострижівці.

Так почалося нове, сповнене повсякденних клопотів, життя цієї родини. Нині Андрій Калинка – успішний учений, який створив породу корів «буковинський м’ясний симентал», кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Буковинської державної сільськогосподарської дослідної станції.

Через багато років по тих подіях  Андрій Калинка переконаний, що справедливості у ставленні влади до репресованих і реабілітованих немає: за півстоліття сім’я так і не дочекалася від владників навіть елементарного вибачення за поневіряння.

– Репресовані комуно-більшовизмом українські діти зокрема й репресовані українці загалом мали б одержати компенсацію за завдані їм моральні збитки, як, до прикладу, її отримали малолітні й дорослі бранці гітлерівської неволі. Бо ж люди, які були на висланні в ті далекі часи, їхні діти – теж морально скривджена категорія населення. Вони постраждали за українську державну незалежність, але мають за це лише довідки про реабілітацію та щомісячно 4,25(!) гривні до пенсії, – скрушно зауважує Андрій Калинка. – Але ж усі діти, яких, незалежно від віку, разом із батьками вивезли з України, й діти, які народилися у спецпоселеннях, юридично були повноцінними фігурантами відповідних постанов так званої «особливої наради при МДБ СРСР», тобто ворогами народу, які, згідно з чинними тоді законами, повинні були перебувати у місцях спецпоселень довічно. І хоча ситуація після 1956 року змінилася і репресованих реабілітували, впродовж десятків наступних років такі, як я, все одно ходили з тавром, через яке для них було зачинено чимало дверей.

Життя навчило Андрія Калинку понад усе любити свою землю, свою мову і свій народ, незважаючи ні на що. І тепер, через стільки років, уже за сучасних реалій, він уболіває за свою державу. Андрію Казимировичу не йде з голови думка: «Нині маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі вважають себе господарями становища, а «недобитки» українського народу почуваються затюканими й упослідженими. Як кажуть у народі, люби, Боже, правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з тяжкого російського полону».

Мама народила мене в стайні, коли всі були на лісоповалі. Пологи у себе приймала сама, відтак поклала мене в молоко, а потім загорнула в солому і свій одяг.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис ЯК ТО – БУТИ ЧУЖИНЦЕМ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.