«Винахідником я вважаю людину,

яка знайшла нову комбінацію

уже відомих пристроїв

для найбільш економічного задоволення

людських потреб».

 Альберт ЕЙНШТЕЙН

Олександр Михайлович БЕЗРЕДКА – мікробіолог та імунолог, який запровадив термін «анафілактичний шок» і створив метод десенсибілізації, послідовник Іллі Мечникова.

Народився 27 березня (8 квітня) 1870 р. в Одесі. І там же 1892-го закінчив Новоросійський університет. Прагнучи займатися дослідницькою діяльністю, виїхав за кордон. 1897-го здобув освіту на медичному факультеті Паризького університету й до кінця життя працював у Франції.
Здобувши ступінь доктора, Олександр Безредка став асистентом, потім професором, а 1916-го – заступником директора Пастерівського інституту в Парижі. Разом із Іллею Мечниковим розробив метод вакцинації проти черевного тифу.
Олександр Михайлович зробив великий внесок у вивчення анафілаксії, запровадив термін «анафілактичний шок», досліджував роль нервової системи в розвитку цієї реакції організму, для запобігання якій створив метод десенсибілізації (метод Безредки), який застосовують і зараз. Приділяв особливу увагу дослідженню місцевого імунітету, зокрема відкрив спосіб місцевої імунізації, який широко використовують для профілактики низки інфекційних захворювань (зокрема у формі вакцинації проти тифу, дизентерії, холери, сибірської виразки, віспи, стрептококової та стафілококової інфекцій), вивчав механізми розвитку інфекцій в організмі, специфічність сприйнятливості різних клітин до мікробів, розробив учення про рецептивні клітини й антивіруси, виокремив і дослідив токсин черевнотифозної бактерії, вивчав лейкотоксини й антилейкоцитарну сироватку.
У Франції вченого шанували як видатного французького мікробіолога й імунолога.
Помер 28 лютого 1940 р. у Парижі.
*******************************************************

Запис Українці-винахідники за кордоном: Олександр БЕЗРЕДКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Працювали у лікарні невідкладної допомоги стародавнього міста Гар’ян. Великі, добре обладнані корпуси лікарні з гарними умовами перебування та високим рівнем медицини вразили приїжджих, але працювати було все ж таки важко. Вже за кілька місяців Наталію Іванівну почала мучити ностальгія: «Я всією душею прагнула додому – почути рідну мову, вдихнути буковинського повітря, поглянути на дерева, кущі…»

Усі діти – рідні

Та ностальгія – ностальгією, а  жити доводилося за суворими арабськими законами. Мешкали в одному з трейлерів, розташованих навколо корпусів лікарні. Це невеличке приміщення, на зразок тих, що показують в американських фільмах. Дві малесенькі кімнатки стали для мене фортецею на три роки… У лікарні всі спілкуються англійською, адже працюють медики з Пакистану, Індії, Болгарії, Румунії, Польщі, Югославії, Іраку. Усі щоденники, документація, 5-хвилинки – англійською. Хіба що з лікарями-українцями, а їх було 40, перекидалися рідною мовою. А от арабську вчити було досить важко. А потрібно: місцеве населення англійської не розуміло! Виходу не було, тож заговорили арабською… через три місяці.

– Якщо хтось із родини хворів, – веде далі пані Наталія, – його обов’язково доглядали. Родичі мінялися, чергувалися, але хворого самого ніколи не залишали. Якщо ж у літньої людини не було родичів, то обов’язково знаходилися сусіди, які наймали когось або самі її доглядали. Показово й те, що жодної покинутої дитини на всю країну не знайдеш! Сиріт одразу ж забирають у сім’ї. І це при тому, що середня кількість дітей у родині – десять. Ми бачили і 25…

Пригадую жінку, яка потрапила до лікарні із важкою формою бронхіальної астми. Чоловік привів її у дуже задавненому стані. Вона була на межі життя і смерті. Я не залишала її ні на мить цілу ніч, адже цей період був вирішальним. Вранці зітхнула з полегшенням: арабка буде жити! Пізніше приїхав чоловік. Разом з ним у палату зайшли дев’ятеро дітей. Десятого – немовля – принесли, аби хвора мама його нагодувала. Коли я це побачила, мене облило холодним потом: що було б, якби мати померла…

Більшу частину території займає пустеля. Видобування нафти дає державі із 6-ти мільйонним населенням можливість допомагати населенню дотаціями. Багатодітним сім’ям на кожну дитину виплачують допомогу. Населення отримує від держави дуже дешевий хліб, хоча закупівельна ціна вища, бо борошно купують у Туреччини та Італії.

Візерунок на п’ятах – мрія кожної незаміжньої дівчини

Українки скаржаться на гендерну нерівність. З розповідей Наталії Іванівни випливає висновок, що нам ще пощастило:

– Лівійки дуже залежні від чоловіків, – розповідає пані Наталія. Якщо чоловік дозволяє – жінка працює, не дозволяє – сидить удома. Жінка не має права сама ходити вулицями: лише з чоловіком – самій не пристойно! Тому навіть ми, українки, завжди ходили в супроводі чоловіків. Крім того, заміжні лівійки обов’язково закривають усю фігуру і обличчя. Відкритими залишаються тільки очі, а дехто ходить лише з одним відкритим оком.

– Українські дівчата мріють здебільшого про весілля,– продовжує Наталія Іванівна. – А ось арабські дівчата – пофарбувати хною ступні… Це дозволяється тільки заміжнім.

Якось довелося мені побувати на арабському весіллі: гості розділилися на дві половини – чоловічу та жіночу. Розважалися окремо, тож жінки почувалися розкутіше: розпустили волосся й танцювали. Лише в останній день святкування чоловіки і жінки зійшлися в одну компанію.

– Якось запитала у медсестри: «Як ви виходите заміж? – За дві хвилини! – відповіла вона. Зазвичай шлях до одруження простий: хлопець і дівчина знають одне одного з дитинства або знайомляться під час сватання. Майбутній чоловік повинен заробити гроші та побудувати будинок. Адже молода не піде до хати, де живе вся його родина. Знаю випадок, коли наречена чекала чоловіка до 40-річного віку: він будував будинок, – каже пані Наталія.

Чайна церемонія і «Сальмік» 

– У Лівії, як і в Китаї, існує чайна церемонія. Чай вариться у великому казані на вогні, – з посмішкою пригадує пані Наталія. – Використовують спеціальний посуд – кілька чайників, кілька кухлів. Рідина переливається з чашки до чашки – утворюється пінка. Солодкий міцний напій подається у маленьких скляних чарках. Інколи додають арахіс. На наш чай цей напій зовсім не схожий, адже під час багаторазових переливань він збагачується киснем.

А одного разу пані Наталія пішла у гості зі знайомою медсестрою-арабкою.

– Нас частували кавою. Я випила одну маленьку чашечку. Господиня налила ще одну і подала мені. Я відмовилась, але довелося випити ще й ту. Вона налила наступну: нібито й зрозуміла, що я більше не хочу, але все одно протягнула ще. Нарешті медсестра мені пояснила, що треба сказати «сальмік» – слово, яке означає відмову. Тільки-но я його промовила, господиня одразу ж поставила чашечку і більше кави мені не пропонувала. Згодом я дізналася, що тільки після цього слова, за традицією, господарі перестають частувати своїх гостей.

Хабарництва в Лівії… не існує. Араби діляться останнім шматком хліба, але хабара ніколи не дадуть і не візьмуть.

Довгожителі

Чим цивілізованіша країна, тим більше людей страждають на гіпертонію та виразки. Причиною багатьох захворювань є розлади нервової системи. Лівія – аграрна країна. Тут життя спокійніше, врівноваженіше. Життя людей триваліше, ніж в Україні. Араби ніколи і нікуди не поспішають. Вони кажуть: «У Аллаха один день – як тисяча років, тисяча років – як один день. Не поспішай! Що має бути – буде, а як не відбудеться – то й не треба…»

Наталія Іванівна з чоловіком навіть через десять років часто згадують це твердження і намагаються жити за арабським принципом. Адже араби мають рацію! Тож, не поспішайте, подумайте! Можливо, половини того, за чим ми женемося щодня, нам і не треба…

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Дощ і туман – свято!

У Лівії дощ – рідкісне явище. Тож коли з’являється будь-яка волога – дощ чи туман, араби дуже радіють. Це для них – справжнє свято! Будь-яка волога: чи-то з неба, чи-то привозна – цінується там як золото. Вони збирають воду у спеціальні резервуари, розміщені під землею. А за традицією, коли араб запрошує додому гостя, його дружина насамперед подає гостю води.

Жителям Гар’яна пощастило: у місті є колодязь з артезіанською водою, виритий ще у часи, коли Лівія була колонією Італії. Ця криниця забезпечує всю лікарню і прилеглі будинки навколо неї.

 

Сумувала за… сиром і сметаною

У арабів дуже специфічна їжа, з неймовірної кількістю спецій і прянощів. До неї треба звикнути. А ось буковинської сметани й сиру чернівчанам дуже бракувало. Тим паче, що молоко купувати остерігалися, адже траплялися випадки бруцельозу. Ця інфекційна хвороба передається людині від великої рогатої худоби. Довелося бачити хворих із різними симптомами, спричининеними цією хворобою: хтось приходив із головним болем та лихоманкою, хтось – із болями в печінці чи суглобах. Згодом і ми навчилися виявляти цю хворобу за зовнішніми ознаками.

Малярійний комар облітає Лівію стороною

Малярійні комарі полюбляють болото й вологу, а в Лівії надто сухо… Щоправда, серед екзотичних хвороб довелося лікувати лейшманіоз. Ця хвороба характерна для тропічних країн. Серед пацієнтів були приїжджі із Чаду чи Судану. Лейшманіоз – це ураження внутрішніх органів, яке виникає від укусу комахи «лейшманія тропіка». Спочатку вражається шкіра, і далі мікроорганізм проникає всередину й інфікує внутрішні органи.

Та найбільше треба було остерігатися змій і скорпіонів. Щороку нам доводилося «витягати з того світу» кілька ужалених місцевих жителів. На жаль, траплялися й смертельні випадки…

«Люди пустелі»

…Сплять місцеві жителі на підлозі – на спеціальних матрацах. Це в них і традиція, і своєрідна боротьба зі спекою. Адже зазвичай 45–50 градусів тримаються більш ніж півроку. Зима дуже коротка: один місяць 4 – 8 С. Після зими зацвітає мигдаль – ознака весни, а далі – знову тривала спека…

…Частина населення Лівії – бедуїни. Вони постійно у мандрах, їхня домівка – пустеля. Коли до мене вперше потрапив такий пацієнт, здивуванню моєму не було меж. Увечері я вкладала його у ліжко, а зранку заставала на підлозі у сидячому положенні. Згодом виявилося, що бедуїни, від незвички, не можуть спати на ліжку.

 

Запис Заміж – За дві хвилини! Це не телешоу, це суворий арабський світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віктор БАЧИНСЬКИЙ – кандидат у народні депутати Верховної Ради України по 201-му Чернівецькому виборчому округу

«Шлях людських доль незбагненний… Хіба ж я міг знати у ті часи, що мої товариші Володимир Івасюк та Назарій Яремчук стануть тими, ким стали, –легендою».

Буковинець Віктор Бачинський, який усе своє свідоме життя прожив у Чернівцях, народився в селі Комарно Городоцького району Львівської області в родині сільських інтелігентів. Його батько – Теодос Антонович Бачинський – протягом життя вчився сам, тому прагнув дати добру освіту й своїм синам. Саме тому записав Віктора до Стрийської середньої школи.
1959 року Віктор пішов до першого класу. Щоби вчасно потрапити до школи, вставав о 5-ій ранку, бо о 5.40 уже відходив автобус на Стрий.
– Я приїжджав за 2 години до початку занять. Інколи доробляв уроки, а частенько й засинав за партою. Чому так рано приїздив? Адже автобус на Стрий був й о 7.30. Та ним добиралися на ринок мішочники, тож сісти на нього я просто не міг – мене розчавили б, – пригадує ті часи Віктор Тодосович. – А вчився завжди на відмінно. Ще й у дитячій спортивній школі волейболом займався. Згодом тренувався у відомого чернівецького волейбольного наставника Петра Раци.
Після закінчення десятирічки Віктор не одразу поступив до вишу – не стало одного балу. Повернувся додому і рік пропрацював слюсарем на ремонтно-тракторній станції. Наступного, 1970 року, знову поїхав до Чернівців, бо в Чернівецькому медінституті був найменший конкурс на одне місце – лише 12 абітурієнтів, тоді як у Львові доходило до 15-18-ти.

Удень навчався, ввечері грав на танцях, уночі працював фельдшером на «швидкій», а ще грав за студентську волейбольну команду

Студентські роки, як правило, стають стартовим майданчиком для майбутнього. Наразі насиченість студентського життя Віктора Бачинського просто вражає. Він одразу ж записується до гуртка судової медицини. Навчаючись на третьому курсі, влаштовується фельдшером на станцію швидкої медичної допомоги. Працює тільки в нічні зміни, бо вдень навчається. Занять ніколи не пропускав. А вечорами ще й грав на танцях.
– Я виріс на композиціях гурту «Beatles», на «бітлах», як тоді казали. Вони були моїми кумирами, – зізнається Віктор Тодосович. – Дотепер маю всі їхні записи, та й зіграти на гітарі можу будь-яку їхню мелодію.
Починав грати на гітарі Віктор ще у Стрию в ансамблі «Анаконда». Його напарниками були відомі нині звукорежисер Леонтій Бебешко, відомий у театральному світі як Левко Дурко, та його брат, продюсер популярної телевізійної передачі «Шанс» Володимир Бебешко.

У Чернівцях протягом трьох років грав на ритм-гітарі медінститутського ВІА (вокально-інструментального ансамблю – так тоді називалися групи) «Ятрос». Нині у Чернівцях із 5-ти учасників мешкають та працюють троє – Олександр Крупник, лікар-андролог обласного діагностичного центру, Микола Михайлов, який створив фармацевтичну мережу «Вако», і Віктор Бачинський.

Акомпонував Володі Івасюку в Колонному залі Дому Союзів і дружив з Назарієм Яремчуком

– Шлях людських доль незбагненний, – говорить Віктор Бачинський. – Хіба ж я міг знати в ті часи, що мої товариші Володимир Івасюк та Назарій Яремчук стануть тими, ким стали, – легендою.
Прикметно, що коли Володимир Івасюк виконував свою знамениту «Червону руту» в Колонному залі Дому Союзів, Віктор Бачинський акомпанував йому разом з ансамблем.
– Після 5-ого курсу Володя Івасюк залишив медінститут і вступив до Львівської консерваторії, – відтоді наші шляхи розійшлися. Та саме тоді я затоваришував з Назарієм Яремчуком, – розповідає Віктор Теодосович. – Улітку ми завжди грали в студентському таборі медінституту, що в Репужинцях на березі Дністра. А поруч розташовувався студентський табір університету, де на вечорах завжди грав ансамль Яремчука. Тож ми з ними постійно обмінювалися аудиторією. Вони грали медикам, а ми – університетським. Відтоді я постійно спілкувався з Назаром, бо мали багато спільних інтересів, насамперед, музичних.

Завдяки щасливому випадку патологоанатом став судмедекспертом

1976 року Віктор Бачинський закінчив медичний інститут і пішов до міської прозектури інтерном-патологоанатомом, бо тоді в Чернівцях ще не було інтернатури із судової медицини. Врешті, після 4 років роботи в патанатомії один-єдиний день кардинально змінив долю героя нашої розповіді. Він пригадує:
– Під час з’їзду патологоанатомів, який відбувався у Чернівцях, міська прозектура влаштувала день відвідувань. Як тепер кажуть – день відкритих дверей. Саме на розтин, який я тоді виконував, завітав професор Зербіно – відомий спеціаліст зі Львова. Коли він дізнався, що я родом зі Стрия, – щоправда, перед цим поспосерігавши за моєю роботою, – то запропонував мені йти до нього в аспірантуру. Проте, керівництво Чернівецького медінституту було проти відтоку кадрів і мені запропоновали аспірантуру з судової медицини. Завдяки такому щасливому збігу обставин я став займатися справою, яка мене найбільше захоплювала. 1982-го, по закінченню аспрантури, я став асистентом кафедри судової медицини.

У сечі дітей з облисінням, хворих на ХЕІ, чернівецькі судмедексперти виявили у сухому залишку гідразин – складову ракетного палива

1986-го Віктора Бачинського призначають начальником обласного бюро судово-медичної експертизи. Тоді йому було лише 34 роки – він став наймолодшим головним обласним судмедекспертом України.
– Відтоді й до сьогодні пережив 12 обласних прокурорів, – посміхається. – Силу та впевненість мені дають знання, досвід і мій твердий характер. Мене важко залякати. А ще – я ніколи не роблю, як би це правильно сказати, жодних рухів на догодження. Це просто не в моєму характері.
Та не пройде й трьох років після призначення на посаду, як над Віктором Теодосовичем зависне меч звільнення, яке могло у подальшому повністю перекреслити його кар’єру, причому – назавжди. Сталося це 1989 року, 19 лютого. Бачинський добре пам’ятає той день. Та спочатку трохи історії.
1 серпня 1988 року педіатри Чернівців зафіксували перших маленьких пацієнтів, у яких з невідомих причин випадало все волосся на голові. Потім у цих діток виникли зоогалюцінації, в деяких дуже постраждала печінка, в інших – дихальні шляхи, а в усіх – центральна нервова система. Та лише після 15 вересня чутки про невідому чернівецьку хворобу досягли вух представників окремих місцевих ЗМІ. Зокрема, журналістка Людмила Чередарик підготувала публікацію, яку цензура зняла її з газетної шпальти. А невдовзі до Чернівців зателефонували з Москви, з газети «Комсосмольская правда» – і підготовлена до друку публікація з’явилася в центральній газеті. Але з коментарем учених: мовляв, на Буковині пройшли кислотні дощі й тотальна алопеція (облисіння) дітей є її наслідком. Однак ця версія не протрималася й двох тижнів, оскільки ситуація ставала все загрозливішою. У Черніцях розпочалася паніка: батьки почали вивозити дітей за межі міста, а влада попервах забороняла це робити. До Чернівців прибували численні комісії, які змінювали одна одну, аж доки не почала працювати постійна державна комісія. Всі лабораторії міста виконували найрізноманітніші аналізи.
І ось 19 лютого 1989 року обласний судмедексперт Бачинський підписав висновки щодо аналізу сечі перших п’ яти дітей, найбільш уражених невідомим чинником. У документі йшлося про те, що сухий залишок, виділений із сечі, є ні чим іншим, як неорганічною сполукою – гідразином, складовою ракетного палива. Приховувати цю інформацію від громадськості Віктор Бачинський не став. Він дав інтерв’ю журналістам, і ця версія один до одного співпала з незалежним журалістським розслідуванням нині покійного історика Віктора Фреліха (його отруїли 1995 року) та журналістки Людмили Чередарик.
І тут Віктор Теодосович відчув на собі потужний удар системи. Заступник міністра охорони здоров’я товаришка Разумєєва поставила питання про зняття Бачинського з посади. Та йому вистачило характеру захистити свою позицію і довести свою правоту. Хоча тоді чимало людей позбулися своїх посад, а деякі, навпаки, зробили добрий старт.
– Мене врятувало те, що моя професійна підготовка та авторитет у царині судово-медичної експертизи ні в кого не піддавалася сумніву,– каже п. Віктор. – Та все ж без учнів професора Шупика, відомого українського корифея судової медицини, мені була б, напевно, кришка. Вони захистили й відстояли мене. А тепер ось я входжу до складу спеціалізованої вченої ради із захисту кадидатських і докторських дисертацій при Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика.
Прикметно, що торік померла перша людина, яка стала інвалідом після того, як у дитинстві перехворіла на ХЕІ – хімічну екзогенну інтоксикацію – так тоді назвали першу екологічно залежну недугу. І в ЗМІ – тепер уже не тільки в пресі, але й на телебаченні – знову заговорили про чернівецьку алопецію. На цьому тлі навіть виник скандал – та це тема окремої розмови.

За 2 роки перебування на посаді начальника управління оновив машинний парк «Швидкої»

Лише 2 роки – від 2003 до 2005-го – Віктор Теодосович працював начальником управління охорони здоров’я Чернівецької облдержадміністрації, але встиг за цей час дуже багато. Як справжній господарник, він одразу ж проалізував матеріальну базу медичної галузі області і побачив дуже сумну картину:
– Провівши інвентаризацію галузі, я з’ясував, наприклад, що від 1991-го до 2003-го року Буковина отримала лише 8 спеціалізованих автомобілів швидкої допомоги. Мені ж удалося закупити для області за цих два роки 47 карет швидкої допомоги. Хоча облрада виділила тоді лише 1 млн. гривень. Решту 12,5 мільйонів «вибив» через міністерство. А ще за час перебування на посаді встиг побудувати низку лікувальних закладів, зокрема, Сокирянську та Герцаївську центральні районні лікарні. Та це лише незначна частина зробленого.
2011-го за сприяння Бачинського була створена кафедра судової медицини та медичного правознавства БДМУ, яку він і очолив.

«Альфа» та «Беркут» охороняли голову експертної комісії з кримінальної справи щодо загибелі Чорновола та його сім’ю протягом півроку вдень і вночі.

Цими днями відбулося перше судове слухання справи за фактом загибелі В’ячеслава Чорновола. Ухвалою Генеральної прокуратури саме наш Бачинський був призначений головою експертної комісії, яка проводила численні експертизи в процесі провадження цієї кримінальної справи.
– Сам факт і характер проведення експертизи були настільки засекречені, що півроку охоронці з підрозділів «Альфа» СБУ та «Беркут» МВС цілодобово охороняли мене, мою сім’ю та всіх членів комісії з їхніми сім’ями, – розповідає наш краянин. – Про нюанси справи українці невдовзі довідаються, бо вже почалися судові слухання.
Насамкінець поцікавилися у Віктора Теодосовича, чому він раптом вирішив іти до Верховної Ради?
– Не раптом, – наголосив він. – Це рішення є логічним продовженням усього мого життя. Я людина небайдужа і не можу спостерігати, як нищиться нація – регресуючий стан її здоров’я мене морально просто вбиває. Тому, доки ми ще не перетнули так званої точки неповернення, треба негайно діяти. Як медик та освітянин з багаторічним досвідом роботи, зрештою, як керівник, господарник і науковець, я знаю як важелями законододавчої влади підняти на вищий щабель добробут, культуру, освіченість, натхненність до праці, злагоду, толерантність, людяність у суспільстві, а також професіоналізм, чесність і порядність у всіх гілках влади в Україні.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Віктор БАЧИНСЬКИЙ – кандидат у народні депутати Верховної Ради України по 201 Чернівецькому виборчому округу

Віктор Теодосович БАЧИНСЬКИЙ – начальник Чернівецького обласного бюро судово-медичної експертизи, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України.
Автор більше 150 наукових праць, співавтор 6 монографій, 5 навчально-методичних посібників, 10 деклараційних патентів на винаходи. Підготував 5 кандидатів медичних наук.
Нагороджений численними медалями та орденом Агапіта Печерського ІІ ступеня.

Запис Медик. Освітянин. Судмедексперт. Науковець. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На цікаву для читачів «Версій» зустріч вирушила до Вашківців, де на тихій бічній вуличці в самому центрі, у старовинному будинку розташований Вашківецький медичний коледж БДМУ, навчальний заклад з традиціями і надійною репутацією. Тут працює педагог-ентузіаст, філософ з енциклопедичними знаннями – і просто цікава людина Михайло ХІМІЧ.

Досье «Версій»

народився 1941 року в Білокоровичах на Житомирщині, селянин від діда-прадіда. Після служби в збройних силах 1969-го закінчив історичний факультет ЧНУ, за направленням потрапив до Вашківецького медичного училища (так тоді звався цей заклад) і відтоді беззмінно працює викладачем циклу суспільних наук. Читає філософію, економіку, соціологію.

Одружений, двоє дорослих дітей.

Як більшість чоловіків – представників знаку Діва, – симпатичний, надійний, вдумливий, цілком земний. Його люблять друзі, колеги та студенти, не кажучи вже про рідних. Має тонке почуття гумору і вміє підняти настрій співрозмовнику. Цінує в людях інтелект і багато працює над тим, щоби розвивати його в своїх студентів. Не терпить безвідповідальності, незібраності, невігластва, цінує щирість та поміркованість.

У кабінеті, де він викладає, постійно розставлені дошки з шахами та шашками:

– Михайле Вікторовичу, принаймні одне ваше захоплення не потребує реклами.

– Пристрасть до дошки в клітинку в мене з університету, на обласних змаганнях займав 2 місце. Люблю вирішувати шахові задачі (показує цілі стоси зшитих вручну пожовтілих вирізок з журналів із шаховими композиціями), все життя їх збираю.

– І все це – у робочому кабінеті…

– Шахи – дуже помічний посібник при вивченні філософських та суспільних дисциплін, вони організовують розум і навчають, з одного боку, дисциплінованості, а з другого, – пошуку нестандартних рішень.

– Щойно хотіла запитати, навіщо медикам філософія та соціологія…

– Справжній медик не той, що вивчив усі хвороби та способи лікування. Медикам потрібний непересічний світогляд, ерудиція, широта і креативність мислення…

Авторський відступ: Перед зустріччю, в очікуванні, коли Михайло Вікторович звільниться після пари, забрела до студентської їдальні. Тут, мабуть, за нестачі аудиторій, тривало практичне заняття з шкірних хвороб (не уточнювала, як ця дисципліна пишеться в розкладі). І поки я, спиною до студентів, споживала свій чай з пиріжком, до речі, тутешньої випічки), викладач дуже вправно вів опитування: не всі студенти були готові до цього заняття, але тут відбувалося творення нових знань зі старих і реплік товаришів-одногрупників. Креатив безсумнівний…

– Але, наскільки мені відомо, шахи – не єдине ваше уподобання…

– Так, природа довкола Вашківців нахиляє до так званого «тихого полювання» – грибів та риболовлі.

– Може, ще й фотографуєте?

– Ні, фотографувати не люблю. Мабуть, з тих часів, коли під час туристської подорожі на Кубу мені засвітили плівку тамтешні правоохоронці. Хоча так і не зрозумів, що ж я сфотографував таке секретне…

– Але повернімося до початку: давно ви у Вашківцях?

– А відразу після університету: як приїхав за направленням, так нікуди більше не зрушив… Жінка в мене хімік, багато років працювала в обласному центрі, щодня їздила за будь-якої погоди, але нещодавно знайшла собі роботу за фахом тут-таки, в приватній фірмі.

– Ви – людина жива й рухлива за натурою. Не нудно вам весь час на одному місці?

– А хто сказав, що я не рухаюсь? По-перше, щороку приходять нові студенти. Змінюється час, змінюються навчальні програми. Вчитель повинен відповідати часу. А, крім того, зі мною завжди книги, мої вчителі й наставники. Найперший з них – Сократ.

А ще зі студентських років зі мною Володимир Висоцький. Думаю, що він і досі недостатньо поцінований – ні як поет, ні як глибокий філософ.

– Певно, за такий час виховали багатьох учнів? Можете назвати найцікавіших з них?

– Далеко не ходити: нинішній директор коледжу, Михайло Миколайович САЩУК – один з перших моїх студентів. Хлопці з фельдшерського відділення неодноразово успішно поступали до Ленінградської військово-медичної академії – дуже престижного медичного навчального закладу.

– Історик і філософ Хіміч, мабуть, має певні політичні уподобання?

– Мене не хвилює жодна з політичних партій. Програми їхні насправді нереальні й неправдиві. Люди сподіваються на тих, хто приходить до влади – і даремно. Бо їхні сподівання такими й залишаються. Згадайте гасла попереднього президента про те, що злодій має сидіти. То й хто сів? Глєба Жеглова з Ющенка не вийшло. Такої концентрації влади й капіталу, як у нас, немає, мабуть, ніде: 1 відсоток громадян контролює в країні 99% власності – не ними створеної, до речі.

Трохи співчуваю Яценюку – мабуть, як землякові (сміється).

– І не заважає вам відстороненість від політики у вихованні та навчанні студентів?

– Аж ніяк, бо я навчаю їх знати все, що відбувається в країні!

Наша бесіда закінчується на дуже оптимістичній ноті, до того ж буквально: з надр неосяжної шафи витягується… баян (рояль у кущах?) і мене «пригощають» запальною мелодією французького канкану. І я аж тут згадую: студент Михайло Хіміч за лаштунками університетського актового залу з баяном, в очікуванні виходу на сцену з вокальним ансамблем історичного факультету!

Дзвінок перериває бесіду: на наступній парі в Михайла Вікторовича заняття. Прощаюсь і виходжу на вулицю. Тиха зазвичай, наразі вона розквітла білими халатами: хлопці й дівчата з мітлами й лопатами наводять порядок біля будинку коледжу. Медики повинні жити й навчатися в чистоті…

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Запис Шахи для виховання креативних медиків або Баян для релаксації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буковинський державний медичний університет, незважаючи на те, що йому лише 65 років, – заклад з унікальною історією. Про це 867-ми першокурсникам та їхнім батькам розповів під час урочистостей професор Юрій Ахтемійчук.

Як не як, а саме в цих стінах вчилися або викладали знані в Україні та за кордоном науковці, серед яких – всесвітньо відомі прізвища невропатолога Сергія Савенка, психіатра Георгія Маліса, який ще у 20-ті роки займався психоаналізом, відкривача феромонів Якова Кіршенблата, офтальмолога Бориса Радзіховського та багатьох інших.

І сьогодні окремі кафедри медуніверситету носять імена цих видатних людей. Водночас саме тут, у тодішньому Чернівецькому медінституті навчалися Михайло Ткач, автор незабутньої «Марічки», та революціонер радянської естради Володимир Івасюк.

Отже, традиціям буковинського вишу можуть позаздрити будь-які столичні. Тим паче, що сьогодні керманичі та викладачі БДМУ докладають усіх зусиль, щоби втримати досягнення попердніх років і примножити їх.

– Не стоїмо на місці, а постійно розвиваємося, – наголошує виконувач обов’язків ректора професор Тарас Бойчук. – До відкритих минулими роками спеціальностей, як-от стоматологія, медична психологія, а ще раніше – сестринська справа від молодшого спеціаліста до магістра, нинішнього навчального року додалася фармація.

Щоправда, держзамовлення на цю спеціальність немає. Та й загалом із 867 першокурсників не платитимуть за навчання лише 181. Із них 146 навчатимуться за спеціальністю «лікувальна справа», 25 стануть педіатрами. На стоматології було 4 безкоштовних місця і, відповідно, одне та п’ять – на сестринській справі (магістр і бакалавр).

Прикметно, що серед першокурсників є чимало іноземців. І не тільки з Азії та Африки, а й навіть із США.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Лікар – вічний учень спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Нині на заміну дільничним лікарям приходить сімейна медицина. Чи набуває вона популярності і як розвивається в нашому суспільстві?

– Сімейна медицина стає основною ланкою організації медичної допомоги. Вона повинна бути найпоширенішою і найдоступнішою. Раніше цю нішу займали дільничні терапевти та педіатри. Сьогодні можна говорити про інститут сімейних лікарів, доступних для сімей. Лікар повинен знати хвороби усіх членів родини, тобто «вести» усю сім’ю. Це ідеальна модель медицини. Якісна сімейна медична допомога позбавляє додаткових витрат і дозволяє мати меншу кількість високозатратних лікувальних закладів. Тому ми розвиваємо сімейну медицину.  

Можливо, поки що немає того ефекту, який мала би давати сімейна медицина, проте республіканський спеціаліст з сімейної медицини на одній з нарад в МОЗ доповів, що в Чернівецькій області показники захворюваності зменшуються пропорційно до розвитку сімейної медицини. Тобто науково обґрунтований її позитивний вплив на здоров’я населення.

Вік інфаркту – 40 – 50 років

– У зв’язку зі збільшенням захворювань серця надзвичайно актуальною стала ендоваскулярна кардіологія. Яка ситуація на Буковині?

– Проблеми, пов’язані з погіршенням прохідності судин серця, призводять до ураження ділянок серцевого м’язу інфарктом. Від розміру постраждалої ділянки серця визначають важкість інфаркту. Отже, ендоваскулярна кардіологія спрямована на те, щоб визначати за допомогою спеціального обладнання прохідність серця, та у разі непрохідності відновити її за допомогою маленьких інженерних конструкцій, які відновлюють прохідність. У світі це операція невідкладної допомоги.

А в Україні лише кілька центрів, які займаються такою кардіологією. Чернівці прикріплені до Львова та Києва. Але людину в передінфарктному стані неможливо доставити туди. Тому наші хворі отримують допомогу вже після перенесеного інфаркту, аби попередити інші хвороби. А якщо така клініка з’явиться у нас в області, це дозволить врятувати не одне життя. Адже причина смерті від хвороб серця та судин серця перша за летальністю серед чоловіків працездатного віку в Чернівецькій області і на Україні загалом. Група ризику – переважно чоловіки від 40 до 50 років.

Тому сподіваюся, що до кінця цього року ендоваскулярна кардіологія з’явиться і у нас.

Протягом перших місяців 2010 року за межами Чернівецької області кардіологічним хворим зроблено 11 імплантацій штучних водіїв серцевого ритму, 6 стентувань та 3 аортокоронарні шунтування.

Новий протитуберкульозний диспансер

– Вже досить давно ведуться розмови про перенесення протитуберкульозного диспансеру за межі міста. Які прогнози на майбутнє?

– Як люди, що займаються організацією охорони здоров’я, ми розуміємо, що центр міста – це не місце для протитуберкульозного диспансеру. Адже людині, яка кілька місяців перебуває на лікуванні, потрібна територія для прогулянок, зелені засадження, територія для комфортного проживання. З іншого боку, медики, які лікують «важких» хворих, постійно ризикують інфікуватися. Їм також необхідні належні комфортні умови праці.

Ремонт старих приміщень, де десятки років розташовувався диспансер, достатньо затратний і малоефективний. Це неправильний економічний підхід. Крім того, історичний центр одного з найгарніших міст України – не місце для масового розміщення таких корпусів.

Ми почали роботу 3 роки тому, знайшовши підтримку у міського голови, в обласної ради, обласній державній адміністрації. Півроку шукали земельну ділянку. Нам пішла на зустріч академія аграрних наук України. Саме вона і передала нам 24 га землі для побудови медичного містечка і пульмофтізиатричного центру на околиці Чернівців у Садгорі.

Патологія легень нині значно ширша, ніж тільки туберкульоз. Тому має бути сучасний центр із сучасним обладнанням для запобігання цих хвороб.

Зараз проектні роботи на початковому етапі, відпрацьовуємо механізми фінансування.

Пологи – свято народження

– Якими новинками пишаєтеся?

За останні роки на Буковині перебудовано пологоводопоміжну систему за новітніми технологіями. Колись родичі стояли під вікнами в очікуванні народження малюка. Тепер до породіллі можуть прийти усі близькі. У нас проводяться так звані партнерські пологи. Тепер жінка народжує і, не виходячи з палати, може бути з дитиною, маючи всі побутові умови поруч.

Нині в кожному районі є таке сучасне пологове відділення.

Нещодавно я був в Ізраїлі і там, виявляється, такі ж технології.

Маємо ряд досягнень. Наприклад, Центр неврології і реабілітації дітей з ураженням нервової системи, низка амбулаторій загальної практики сімейної медицини тощо.

– Яке майбутнє у медицини? Чи буде в Україні страхова медицина?

Напевне, в усіх країнах світу людина платить за отримання медичної допомоги. У вигляді податків, чи страхових внесків або у вигляді безпосередньої оплати в клініку чи лікарю. Людина має витрачати гроші на власне здоров’я. Тільки у цьому випадку виникає відповідальність за власне здоров’я. У той же час суспільство повинне бути гуманним. Буде це страхова медицина, чи податок, чи безпосередня оплата, але все ж таки буде. Звичайно, повинна існувати інституція захисту малозабезпечених, пенсіонерів, дітей, інституція захисту від соціально небезпечних хвороб.

– Приватні клініки підпорядковуються головному управлінню охорони здоров’я?

Не підпорядковуються так само, як і не підпорядковуються аптечна мережа. Але я заохочую наявність приватних клінік. Наявні клініки не роблять погоди в медичній галузі. Адже вони охоплюють найприбутковіші вузькі напрямки медицини. У них достатньо обмежений вид послуг – стоматологія, офтальмологія, гінекологія, косметологія, частково травматологія, лабораторна справа. Велика кількість напрямків, де навіть немає конкуренції з державною медициною. Вважаю, що мають бути лікувальні установи різних форм власності. Але зараз вони не складають нам конкуренції, тому що люди не готові платити.

Напередодні професійного свята бажаю всім медикам людського і професійного щастя. Адже тільки щаслива людина може подарувати зцілення іншому. Тільки щаслива людина може лікувати і бути від цього щасливою.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

 Статистика: 

На Буковині працює понад 30 тис. людей у медичні галузі.

 Медичну допомогу населенню надають 437 заклади охорони здоров’я, з них – 57 лікарняних закладів, 9 диспансерів, 131 самостійних амбулаторно-поліклінічних закладів, 3 стоматологічні поліклініки та 226 ФАПів.

 Через вчасне звернення людей до медиків, смертність від злоякісних новоутворень знизилась з 160,6 у 2008 р. до 152,5 на 100 тис. населення у 2009 р.

Запис Медицина на Буковині: оновлення будуть! спершу з'явиться на Медіа-Версії.