Першим резидентом програми літературної резиденції «Пауль Целан 100» був Юрій Андрухович. Сама ж резиденція передбачає участь в програмі заходів, які присвячені Паулю Целану. Загалом організатори запросили до участі 5 українських та 5 німецьких літераторів, письменників, перекладачів. Вони проживатимуть протягом тижня в Чернівцях у різні періоди з липня до кінця вересня.
Резиденція «Пауль Целан 100» триватиме протягом трьох місяців. Наступні етапи проєкту «Літературні дні Пауля Целана 2020» – його презентація на Форумі видавців у Львові (17-20 вересня), Літературні дні Пауля Целана у Чернівцях (21-23 листопада), представлення антології «Пауль Целан 100» із двомовними текстами резидентів про Пауля Целана у п’яти містах Німеччини (5-11 грудня) та на Лейпцизькому книжковому ярмарку (18-21 березня 2021 року, Німеччина). Всього буде реалізовано 28 подій.

Модераторка: кураторка проєкту «Літературні Дні Пауля Целана 2020» Євгенія Лопата.
Відкрила пресконференцію прес-секретар Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ Лілія Шутяк.

14 липня 2020-го у Літературному целанівському центрі у Чернівцях відбулося відкриття виставки графіки художника Олександра Ройтбурда до книжки Сергія Жадана «Тамплієри» (2016).

Відкрив виставку Святослав Померанцев, керівник видавництва MERIDIAN CZERNOWITZ та поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ.
З вітальним словом виступив головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліценштейн.
Відбулася автограф-сесія Сергія Жадана.

Виставка працюватиме щодня з 14 до 18 липня з 13:00 до 20:00. Вхід вільний (тільки в масках). Захід відбувається у рамках проєкту «Czernowitz сьогодні: світське культурне єврейське життя 2020» за підтримки Dutch Jewish Humanitarian Fund.

17 липня, п’ятниця, 18:30 – дискусія про Пауля Целана та поетичні читання за участю Сергія Жадана та Катерини Калитко. Модератор: Олександр Бойченко. Локація: Літній театр у парку ім. Т. Шевченка (вулиця Садова, 1А). Вхід вільний (тільки в масках).
Проєкт “Літературні Дні Пауля Целана 2020» відбувається за підтримки Kulturstiftung des Bundes в кооперації зі штутгартською спілкою Ukrainisches Atelier für Kultur und Sport e.V.

… Кривава епоха з жаром в утробі
відходить, лишаючи всім свободу.
Поети стоять над нею в жалобі –
салютують її відходу.

Небо над нею таке бездонне,
таке глибоке, таке предвічне.
Поети чекають, коли вона здохне.
Напишуть потім щось ліричне.

Сергій Жадан, збірка «Список кораблів»

Дякую за спілкування, вірші, спонукання до дій…

Більше фото з подій за посиланням: СЕРГІЙ ЖАДАН І ПРОЄКТ «ЛІТЕРАТУРНІ ДНІ ПАУЛЯ ЦЕЛАНА 2020»

та СЕРГІЙ ЖАДАН, ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД, РАБИН, «ТАМПЛІЄРИ», ЧЕРНІВЦІ, СОБАКА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Сергій Жадан і проєкт «Літературні Дні Пауля Целана 2020» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Читаємо ПЕРЕДНЄ СЛОВО:
…Міста, подібно до людей, народжуються і помирають, дорослішають, а старіючи – дитиніють, впадають в ейфорію і амнезію (часто одночасно), зникають в пущах історії, розпадаються на порох і відроджуються з руїн пам’яти. Не кожне місто має відвагу повернутися до своєї пам’яти, однак кожне місто має обов’язок пам’ятати. Особливо в нашу добу – вік забуття, кризу цінностей, глобалізації, космополізму і збетежених ідентичностей. Бо ж міста, пам’ятаючи, забувають, звинувачують і бувають звинувачені, дають життя, його калічать і відбирають. Кожне місто має своїх славних доньок і синів, однак не кожне місто хвалитиметься своїми невдячними дітьми…

«Про деякі перемоги і поразки українського письменства. Тим паче, сучасної української літератури»…

Далі читаємо  ПЕРЕДНЄ слово:
«Переконаний, що ви, як і я, любите місто, цей важливий винахід людства. Історія міст – завжди різнобарвна, незважаючи на її, за замовчуванням, чорно-білі тони…»
Так, я дуже люблю МІСТО… Адже  в книзі є і про Чернівці!

На другій (внутрішній) сторінці палітурки – пам’ятева мапа сучасної української літератури. Перегортаємо і вивчаємо мапу…
«… вже нині можу твердити, що мнемотопоси міст, що їх я розглядатиме в цій розвідці, точно вписуються в топографію пам’яті європейських регіонів, чільне місце і роль в історії і політиці яких належить саме сучасній Україні та її громадянам. Адже, як стверджував свого часу уродженець Бродів, майбутній класик австрійської літератури, Йозеф Рот, «міста мають безліч облич, силу примх, тисячу напрямків, розмаїття цілей, страшні таємниці, кумедні секрети…» »

Найцініше для мене у книгах Івана Монолатія – мелодія і конструкція його розповідей, умовності, але домінуючий документалізм і багато викликів сенсові.
І завжди дуже багато посилань. Це мене теж завжди бентежить і захоплює. Не втрималась, перегорнула всі посилання… 8 сторінок…
Отже, попереду чекає не просто читання, а своєрідний захоплюючий сюжет інтегрованих історій з відповідними позначками «Втечі, Карнавалу, Війни, Еміграції, Музики, Антиутопії, Природи, Брутальності, Степу, Міфів, Голокосту, Взаємодії»…

Попереду – не один вечір читань… Не тільки Івана Монолатія, але і 13 авторів – « …вибір творів української літератури 2000-х років у цій книжці особистий, а не репрезентативний… »

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за  інтелектуальну працю.

Чекаємо на нові книги, літературні відкриття і зустрічі!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація книжки Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Трохи з минулого. Особистого. Першу книгу Вернона Кресса, яку прочитала, це була «Моя первая жизнь. Невыдуманная повесть», яка вийшла у видавництві редакції журналу «Зелена Буковина» у 2008 році. А потім (2016) була фотовиставка «Крізь Скельця» пані Людмили Айгаре, яка подарувала нам свій погляд на світ Петера Деманта, я б сказала «світ Вернона Кресса очима зачарованої пані». Пам’ятаю також на цій виставці два альбоми з калькованими фрагментами мапи Чернівців з австрійського військового архіву (Kriegsarchiv, Відень) та надрукованими фрагментами текстів книги «Моє перше життя»…

Презентоване у целанівському центрі видання «Першого життя» вже третє, але це перше повне видання повісті, в яку увійшли нові глави із архіву автора.

Вернон Кресс – це літературний псевдонім російського письменника, громадського діяча, в’язня таборів ГУЛАГу Петера Деманта (2.08.1918, Інсбрук – 11.12.2006, Москва), дитинство, юність і молодість якого пов’язані з Чернівцями. 11 грудня минуло 13 років із дня смерті цього легендарного чернівчанина, який є одним із творців чернівецького міфу. Власне, в автобіографічній повісті «Перше життя», що зображує зокрема Чернівці 20-х–40-х років ХХ століття, переплітаються правда і вигадка. І водночас це важливе свідчення про ті Чернівці, які після 1945 року зникли, а подальші долі багатьох чернівчан склалися драматично, а то й трагічно, як і самого Петера Деманта.

Автобіографічну повість «Перше життя» Петер Демант писав паралельно з романом «Зекамерон ХХ», що в українському перекладі Оксани Пендерецької вийшла також у «Видавництві 21» (2013).
Книжка «Перше життя. (Не)вигадана повість» вийшла за сприяння Чернівецької міської ради у рамках програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.

Про видання розповів його редактор та упорядник журналіст Юрій Чорней. Модерувала презентацію літературознавець Інга Кейван.

Чому Петер Демант лишився у Радянському Союзі, про готель, де працювала німецька місія, про розставання з сестрою у 1940-му і зустріч 1989-го …

Про обставини фактичні і ті, що дарує доля: стаття в газеті «Дзеркало тижня» про Петера Деманта /Вернона Кресса/ Юрія Чорнея «Гулагівський романтик Петер Демант», геолог Віктор Макаревич, дружина письменника Ірина Вєчная, яка отримала газету від Макаревича, мер Микола Федорук і поїздка до Москви… Містика, реальність і про все, що незаперечним чином посприяло виходу цієї нової книги…

Дякуємо за презентацію, за щирі спогади, розкриті і нерозкриті таємниці, чекаємо на нову вже власну книгу Юрія Чорнея про життя Петера Деманта.

Більше фото з презентації книги Вернона Кресса «Перше життя» за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ ВЕРНОНА КРЕССА «ПЕРШЕ ЖИТТЯ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація у Чернівцях книги Вернона Кресса «Перше життя»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Богдан Коломійчук — український письменник, журналіст, актор, володар Гран-прі міжнародного конкурсу “Коронація слова-2013” за історико-авантюрний роман “Людвисар. Ігри вельмож”.

До нової книжки увійшли детективний роман «Небо над Віднем» та повість «Остання справа комісара Вістовича». Роман розповідає про загадкові події, що мали місце у Львові, Будапешті та Відні в часи Першої світової війни. На виставці у місті Лева зникла одна із найцінніших коштовностей династії Габсбургів, яка до того ж має здатність змінювати плин часу. До справи береться львівська поліція на чолі з комісаром Вістовичем, а протидіє їм російська «охранка».

Більш детально про зустріч за посиланням – НА ПРАВАХ ПИСЬМЕННИКА-АВАНТЮРИСТА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Зустріч із Богданом Коломійчуком у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

4 червня у Літературному целанівському центрі відбулася презентація книги Василя Махна «РОВЕР: вірші та есеї 2011-2014» (Видавництво «Крок», Тернопіль, 2015).
Модератор – Олександр Бойченко.

Василь Махно – поет, есеїст, перекладач, літературознавець. Народився 8 жовтня 1964 року в Чорткові на Тернопільщині. Автор дев’яти поетичних збірок «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові та вибрані вірші 1991-2006» (2007), «Зимові листи» (2011), «я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), двох книжок есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), п’єс «Coney Island» (2006), «Bitch/ Beach Generation» (2007), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007).
Вірші, есеї та драми Василя Махна перекладено багатьма іноземними мовами, зокрема англійською, польською, німецькою, сербською, російською, литовською, чеською, малаямською, івритом, їдиш, іспанською, портуґальською та іншими. Учасник багатьох Міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Україні, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії та Нікараґуа. Учасник й поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Від 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

Я почну розповідь не від потиску педалі, а від Генрі Міллера. Не тому що він плював на літературні моди та пристойності. І не тому, що він виживав у Парижі, так як я в Нью-Йорку, і не тому, що він ще з бруклинського дитинства до Біґ Сюрівської старості їздив на ровері, а тільки тому, що він був ровероманом, назвавши одну зі своїх есеїстичних книжок – «Мій велосипед та інші друзі».
Василь Махно “Вздовж океану на ровері”

– Велосипед? Який велосипед? Ти, мабуть, ще спиш.
– Спав, – посміхнувся я, – і бачив прекрасний сон про свій велосипед.
Генрі Міллер «Плексус»

У дитинстві я не мав свого власного ровера. Виростав, навчившись на чужих, а тепер майже у 50 років їду вздовж океану, вздовж Статен Айлендської берегової лінії, яка десь там чіпляє виступ бруклинського Сі Ґейту, завислу дугу моста Верразано, кораблі й танкери. Зустрічні роверисти вітаються, хлопці в зелено-коричневій уніформі паркової служби Нью-Йорка розрівнюють пісок і збирають вчорашнє сміття.
Василь Махно “Вздовж океану на ровері”

Кола Махна,
складна конструкція книги,
не знаю, з якою кутовою швидкістю обертається колесо,
важливо, щоб два кола ровера не утворили знак нескінченності…
Але, якщо “Ровер” Василя Махна взяти в руки і почати гортати, потім читати, то зупинитися можна вже тільки після
червоні очі фазана
bowery poetry club
паризькі вірші
революція
єрусалимські вірші…
А потім навіть з’явиться бажання зробити зворотнє коло…
І не обовязково на ровері, але з “Ровером”. І саме тут знак нескінченності вже доречний…

Олександр Бойченко подарував пану Василю книгу Станіслава Лубєнського «Степовий пірат». Так книга про Нестора Махна потрапила і в руки Василя Махна.

На початку липня 2012 я дізнався, що помер мій батько… дізнався в розмові через скайп. У Нью-Йорку – немилосердна спека. Здавалося, що навіть пором між Статен Айлендом й Мангетеном повільніше рухався у в’язкому повітрі липня. Дощі, які приходили з Атлантики, заливали вулиці й мости. Десь далеко, що навіть моє серце цього не відчуло, він відійшов з цього світу, – його поховали в Базарі. Цілий день я думав про нього, писав вірш, який видрукував з принтера, а вже на поромі читав той вірш, наче прощався з батьком, з яким так і не встиг поговорити за його життя.
Василь Махно “Вздовж океану на ровері”

Я не встиг розповісти тобі про Дубно
ні про Нью-Йорк – ні Софійку й Христину
я слова ці отримав майже задурно
хто нас накреслив і хто нас задумав
в ангельських крилах із габардину?…

ЧЕРНІВЦІ
що ще покажуть мені Чернівці?
– свіжу солянку і теплі млинці –
коц із обчухраної вівці
сливи і помаранчі?
їдиш – залишений у Садгорі –
їдеш по внутрішньому дворі
світом в якому будинки старі
і померанці

що я покажу для цих Czernowitz?
збитий дорогами мій черевик
паспорт чужий із печатками віз
вірші й валізи?…

Розмова через cкайп
грудень: схоже криза середнього віку
усе зв’язано шнурівкою черевика
збираюся – каже – автобусом їхати на Майдан
влада – курва, а колишня його манда
сидить в печінках – просто його діставши
і що ми на рік зробилися старші

що його дочка вивчиться на стюардесу
а твоя – питається – мітить мабуть в поетеси?
я кажу що не знаю – вона у пошуку
що все в руках і промислі Божому
каже: кипить вода – і що йде по чайник
а у мене – кажу – океан і чайки…

Францоз із Чорткова. Німецькомовний письменник Карл Еміль Францоз народився у Чорткові 1848-го. Чорткову Карл Еміль присвятив збірку оповідань “Євреї з Барнова”.

Звідки у мене ця ностальгія? Звідки береться це бажання побувати у Чорткові за Австрії, за часів Францоза? Звідки у мене трепет на чортківському двірці перед залізницею, яка хоч-не-хоч зв’язує ці покинуті історією місця і колишні провінції імперії? А може, ярмарок у Барнові – це зашита історія міста за підкладку хаосу і веремії, її потрібно розпороти, і піти вуличкою, просто піти вуличкою.
Василь Махно, “Францоз із Чорткова”

Додому йшла пішки.
Але з “Ровером” у руках. Ще й з автографом.
Дякую за зустіч і за книгу.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Василь Махно з “Ровером” у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ваш Нестор Иванович
4 июля 1918 года.»
Нестор Махно, ” Украинская революция”

Запорізька Січ і Південноукраїнська трудова федерація – приклади двох вдалих спроб успішної самоорганізації та організації суспільства на анархістських засадах. Аналогічних прикладів в історії Європи немає.

Махно Нестор Іванович
26.10.1888 р. , уродженець с. Гуляйполе Катеринославської губернії (нині Запорізька область). — 25.07.1934 р. Париж

Нестор Махно похований на кладовищі Пер-Лашез (фото з журналу ЖЖ, автор Zulia M.)

Нестор Махно на початку ХХІ століття увійшов у кагорту 100 знаменитих людей України.
Прізвища всіх перших 31-го великого українця я не буду зараз виставляти (в Інтеренті легко знайти), а ось великі українці поряд з Нестором Махно:
32. Нестор Махно
33. Андрій Шевченко
34. Данило Галицький
35. Сергій Бубка
36. Пилип Орлик
37. Іван Кожедуб
38. Левко Лук’яненко
39. Володимир Вернадський
40. Євген Коновалець
41. Микола Лисенко
42. Сидір Ковпак
43. Княгиня Ольга
44. Володимир Щербицький
45. Антонов Олег Костянтинович
46. Євген Патон та Борис Патон
47. Богдан Ступка
48. Сліпий Йосип
49. Михайло Булгаков
50. Володимир Бойко
…

Треба зазначити, що Нестор Махно належав до числа семи ворогів радянської влади, на яких ніколи не поширювалась амністія.

Для порівняння можна ще й пригадати видатних теоретиків і практиків анархізму:
Еміліо Лопес Аранго, Петро Аршинов, Франциско Асказо, Михайло Бакунін, Олександр Беркман, Камілло Бернер, Боб Блек, Олексій Боровий, Мюррей Букчин, Всеволод Волін, Джеймс Гільйом, Вільям Годвін, Емма Голдман, Андре Горц, Даніель Гуерін, Буенавентура Дурруті, Клемент Дюваль, Джон Зерзан, Говард Зінн, Кім Джва-Джинь, Даніель Кон-Бендіт, Петро Кропоткін, Лю Шифу, Нестор Махно, Ерріко Малатеста, Йоганн Йозеф Міст, Макс Неттлау, Хуан Гарсія Олівер, Сакае Осугі, Люсі Парсонс, Перлман, Фреді, П’єр Жозеф Прудон, Жан Жак Елізе Реклю, Рубін, Джеррі, Рудольф Рокер, Франциско Сабат Ллопарт, Дієго Абад де Сантільяна, Бенджамін Такер, Лев Толстой, Генрі Девід Торо, Франциско Феррер, Рікардо Флорес Магон…

НЕСТОР МАХНО

Стосовно прізвища Нестора Івановича: витіюватий запис в церковній книзі можна прочитати скорочено як «Міхно», «Махно», а в документах денікінської Особливої слідчої комісії значиться: «Міхненко», «Махно», «Махненко». В 1924 р. сам Нестор та його донька Олена (1922 р. н.) проживали під прізвищем Міхненко в польському місті Торунь, згодом у Данцігу (Гданськ), потім в Парижі.

Махно Нестор Іванович – український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні.

Народився 26 жовтня 1888-го у селі Гуляй-Поле Запорізької області.
У 1906 році став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. В 1906-1908 роках Махна за участь у експроріаційних акціях кілька разів заарештовували. В березні 1910 року Одеський військовий суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була змінена довічною каторгою. У 1911-17 роках був ув’язнений в Бутирській тюрмі у Москві. Після Лютневої революції 1917 року в Росії у березні 17 року він повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч.
В кінці 1917 – початку 1918 років Нестор Іванович розпочав боротьбу проти козацьких частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитися на Дон і приєднатися до військ генерала Каледіна.
Наступ у березні 1917 року німецько-австрійських військ примусив Махна виїхати з України, деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 року Нестор Іванович знову повернувся на Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади Петра Скоропацького. В середині грудня 1918 року він уклав угоду з керівництвом Директорії УНР. Від початку січня 1919-го Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти. Ідейне обгрунтування махновського руху 1918 –20 років здійснювала українська анархістська організація “Набат”, що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”.
Махно, перебуваючи під впливом анархізму, виступив проти будь-якої форми влади, забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безладдя. Нестор Іванович в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “Третьою силою” поряд з Директорією і більшовиками. На початку вересня 1919 Махно завершив пореформування своїх загонів, які було переіменовано в “Революційну повстанську армію України”. З літа 1918 року Махно вів переговори з Петлюрою про спільну боротьбу проти влади та денікінців в Україні, що завершилась укладенням 20 вересня 1919 року у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 року війська Махна вели бої проти Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. В кінці 1919 початку 1920 року проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Якіра. Частина РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами махновців, але проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Нестор Іванович відповідав знишенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади…
28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.
Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.
У квітні 1925 переїхав до Парижа.
Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів під номером 6686 у 87 відділі кладовища Пер-Лашез.

В рамки радянської ідеології вписувався образ Нестора Махна – герой-розбійник типу  Робін Гуда, Довбуша, Кармелюка…

А тепер мені хочеться повернутися на Майдан 2014 року… Мистецький Барбакан…

Письменники, поети, художники, дизайнери, творчі люди заявили про те, що вони – поза політикою, але проти режиму. На Барбакані постійно проводилися публічні читання.

Особливо запам’яталася серія робіт художника Андрія Єрмоленко із серії “Махно”, “Життя – це боротьба”, “Це моя земля”, “Син анархії”…

І ще пригадується  Дніпропетровськ 2006 року…
(до 1776 Дніпропетровськ — Новий Кодак, у 1776–1798 та 1802–1926 — Катеринослав, у 1798–1802 — Новоросійськ) 2006 року…
Декілька раз теж відвідувала Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького і зберігаю багато світлин.

Добре пам’ятаю розділи музею, а фондами музею хвалилися екскурсоводи: археологічні пам’ятники, реліквії запорізького козацтва, стародруки ХVI-ХVП ст., раритетні видання, культова колекція, порцеляна, годинники, меблі, зброя і багато інших пам’ятників історії і культури. Тачанка Махна є не тільки в Гуляйполівському краєзнавчому музеї, але і в музеї Яворницького.

Пана Станіслава Лубєнського трохи дивували зали Гуляйполівського музею: мікс епох, реліквій, експонатів, героїв, антигероїв… У Дніпропетровському національному історичному музеї теж співіснують антисвіти. Але це реальність майже всіх наших історичних музеїв…

Під час Майдану істотно змінилися навіть висловлювання стосовно махновщини. За часів партії регіонів Махна майже і не згадували, страшилкою був і лишався Бандера і бандерівці.

Але… Махно винний завжди й у всьому…

“Що маємо в підсумку? Махновщина національною свідомістю сприймається як непересічне, хоча й неоднозначне історичне явище. Здебільшого вона оцінюється з політично-соціальної та правової точок зору. Правова оцінка базується на радянській традиції розглядати повстанський махновський рух виключно як бандитизм. Такий підхід притаманний сучасним правоохоронцям і деяким політикам та політологам, чия свідомість формувалася за радянської доби. «Махновщина» тут стає одним з індикаторів адекватного ставлення до нашого нещодавнього минулого.
Складніше із політично-соціальними оцінками махновщини. Негативне ставлення попередньої влади до неї цілком закономірне. Адже Махно повставав насамперед проти держави, яка зневажала просту людину, держави багатіїв, безкарних чиновників, продажних суддів, жорстоких тюремників і поліцейських”
Дмитро Архірейський, 24 липня 2014

Думаю, Махна не любить, боїться будь-яка влада, теперішня так само…

27 квітня у літературному Целанівському центрі відбулася презентація книги
“Степовий пірат” польського письменника Станіслава Лубєнського.
Переклад – Оксана Пендерецька, редактор – Олександр Бойченко,
передмова – Сергій Жадан.

У ХХІ столітті Нестора Махна записали вже і в пірати…

«Махно для незалежної України – постать незручна. Він точно не є матеріалом, з якого можна зробити національного героя. Анархіст, ворог державного порядку, отаман степової утопії. Він не був мучеником за національну справу, але й не підпорядковувався владі більшовиків. За часів Радянського Союзу зміцніла його чорна легенда.
За часів Радянського Союзу зміцніла його чорна легенда. В “Ходінні по муках”, романі про дозрівання російської інтеліґенції до комунізму, Олексій Толстой змалював його як звироднілого бандита. Брехня, повторювана тисячі разів упродовж років, стала правдою. Прихильна пам’ять про махновський рух була небезпечною. Навіщо наражати себе й близьких на небезпеку? Колишні махновці заради святого спокою навчили своїх дітей, що боротьба під знаменами “Воля або смерть” була помилкою. Лише в деяких родинах потайки розповідали історії про справедливого гуляйпільського Батька, що роздав селянам землю й вигнав геть панів», – Станіслав Лубєнський.

Модератор зустрічі – Олександр Бойченко

“А ще випадкові подорожні й неадекватні краєзнавці, молоді анархісти й націоналісти, ідейні комуністи й невиразні ліберали – коротше, всі ми, ті, хто тут живе і хто потрапив на очі молодому полякові, який і спробував описати всю цю піратсько-пострадянську екзотику, відштовхуючись нібито від універсальної постаті Махна, але торкаючись насправді багатьох речей, що виходять поза межі підручників з історії. Оскільки більшість революцій між собою подібні. Більшість громадянських конфліктів так само. Не кажучи вже про інтервенції”, – Сергій Жадан, Харків, грудень 2014 (передмова “Веселий Роджер над сільрадою”)

В одному із своїх інтерв’ю Станіслав Лубєнський зазначив: “Про Махна я дізнався від Сергія Жадана, який був дуже здивований, що я ніколи не чув про цю людину.
Я почав трохи цікавитися Махном. Спершу написав про нього текст до часопису „Focus – Historia”. Потім писав про нього дипломну роботу з культурології. Водночас їздив до Гуляйполя, де він народився і вів свою діяльність. І так я вирішив написати книжку, яка не була би суто історичною, науковою роботою, а в якій я б скористався всіма моїми попередніми досвідами. Також репортерськими, які я здобув у Гуляйполі.”

“…Автор проїздить потягом нашу країну, спілкується з нашими співвітчизниками, користується всім відомими джерелами, доволі коректно викладає історичні факти. І якщо на виході ми отримуємо щось таке, що нас не влаштовує, – проблема точно не в авторі. З ним проблем узагалі немає: його книжка читається легко, а зібрана в ній інформація укладається у жвавий і напружений сюжет. Тож якщо хтось із певних причин не ознайомився з цим сюжетом раніше, має тепер чудову нагоду почути коротку історію українського анархізму в переказі польського автора. Заодно почувши й усе те, що він, польський автор, мимоволі висловлює на нашу адресу”, – Сергій Жадан, Харків, грудень 2014

Книгу я вже прочитала. Дякую. Мені було цікаво. Особливо в комплексі з фото і великого списку бібліографії.

А стосовно махновського повстанського руху. Це унікальне явище в історії України, яке стало надбанням всесвітньої історії.  Але історичні праці бажають бути більш обєктивними і неполітизованими в залежності від того, чий прапор майорить на міській башті.
Процитую з цього приводу фрагмент листа від Союзу Анархістів України до президента Ющенка 27.01.2010:
“… А Нестора Ивановича оставьте народу, как единственный незапятнанный наградными манипуляциями образ вольного украинца, напоминающий ему о том, что герой украинского государства и собственно «Герой Украины» суть понятия разные, часто противоположные. И что понятие «настоящий украинец» не сводится к оранжевому эталону «нации», бездумно пляшущему под дудку ксенофобской политики правящего режима.”

Махно не міг бути героєм для нещодавньої комуністичної держави, не може ним бути й для теперішньої капіталістичної. Він узагалі не може бути державним героєм. А ось народним – цілком! І що більше держава ігнорує інтереси громадян, то більше шансів у цієї історичної постаті стати справжнім народним героєм.
«Нестор Махно: не державний, але народний», Дмитро Архірейський

Нестор Махно, дійсно, народний герой!…
І я тепер хочу побувати на літературно-музичному фестивалі “День незалежності з Махно” в Гуляйполі…

Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «Общими усилиями займемся разрушением рабского строя», – НЕСТОР МАХНО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 листопада у Чернівцях, у  Літературному целанівському центрі (Paul Celan Literaturzentrum) відбулася презентація збірки польського письменника Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці…», яка видана у видавництві «Книги-ХХІ».
Переклад: Олександр Бойченко.
Книга містить 9 прозових текстів, в кожному з яких автор розповідає різноманітні історії про табірне життя. Завершується книга післямовою Олександа Бойченка “Попід руку з чудовиськом”.

 

Боровський Тадеуш, народився 12.12.1922 у Житомирі, помер 03.07.1951 у Варшаві, польський прозаїк, поет, публіцист. Середню освіту здобув у підпільній школі підчас окупації. Брав участь у підпільному культурному житті молоді лівих поглядів. У 1943 був заарештований та вивезений до Освенціма, потім до табору Дахау-Аллах. У 1946 повернувся до Польщі, закінчив факультет польської філології Варшавського Університету. Член Польської Робітничої Партії. Т. Боровський працював у Польському Інформаційному Бюро у Берліні. Ведучий публіцист часопису „Нова Культура”. Розчарований тогочасною дійсністю, покінчив життя самогубством. 
Інформація з сайту Генерального Консульства Республіки Польщі в Луцьку.

Напевно, була нелегкою розповідь про роботу на перекладом, про дослідження цієї теми і для автора перекладу Олександра Бойченка, письменника, літературного критика, перекладача.

Моторошна сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших і німців», а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.

Олександр Бойченко

Модератор зустрічі: Лілія Шутяк, прес-секретар Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, журналіст.

Олександр Бойченко переклав вперше оповідання Тадеуша Боровського у 2008 році. А саме роботою над книгою займався два роки, побував в Аушвіці, в інших таборах,  прочитав багато книжок про Аушвіц,   і, як сказав на презентації: “Вже і сам міг би працювати в Аушвіці екскурсоводом.”

Odcinek 152: Tadeusz Borowski, 1943 rok
List Tadeusza Borowskiego do rodziców

Oświęcim, 21 listopada 1943 roku
Kochani Rodzice, Wasz już pełnoletni syn pozdrawia Was z całego serca. Uczę się poznawać życie, by umieć stawić czoła przyszłości. Sam nie zmieniłem się zupełnie. Jestem zawsze miękki i lekkomyślny. Być może jest to sprzeczność, ale z tą wielką do Was tęsknotą łatwiej jest żyć, gdyż daje ona nadzieję na powrót do domu. U nas jest także zimno i często pada, ale to nic nie szkodzi. Noce stały się już długie, tak że myślę wiele o Was, o Tuśce [narzeczona, Maria Rundo] i o przyjaciołach. Chciałbym bardzo napisać do nich osobno, mogę jednak tylko zbiorowo ich pozdrowić. Szczególne pozdrowienia ode mnie dla Staszka i Zofii. Wiem, ile trudów poświęca Zofia, żeby mi pomóc. Julek, do Ciebie tylko kilka słów: jestem Tobie bardzo, bardzo wdzięczny. U mnie wszystko w porządku. Właśnie w dniu urodzin otrzymałem dwie paczuszki (Na marginesie: do nr. 40 wszystko dobrze opakowane i w najlepszym porządku, ciasto było extra, sardynki pierwszorzędne, bardzo dziękuję za adresy). Jestem zdrów, brakuje mi tylko domu. Nie zapomnijcie napisać do Tusi na jej imieniny 8 XII, życzyć jej cierpliwości i odwagi i przesłać moje pozdrowienia dla Mamy Tuśki
Tadeusz Borowski

Odcinek 20: Tadeusz Borowski, 1946 rok
List Tadeusza Borowskiego do narzeczonej, Marii Rundo, ewakuowanej z obozu Ravensbruck do Szwecji

Warszawa, 12 lipca 1946 roku
Kochana, tak bardzo chciałbym dostać od Ciebie choć słowo. Wysłałem do Ciebie dwie depesze i list – nie wiem, co dostałaś. Gorzej, bo zupełnie nie wiem, co zamierzasz robić i czy spotkamy się w życiu. Czuję, że jeśli nie spotkamy się, moje życie będzie zmarnowane. Bardzo odczuwam brak Ciebie – tak, jakbym nie był sobą. Może mi nie wierzysz – inaczej nigdy pisał nie będę. Trudno mi się zdobyć na obojętne słowa, których być może chcesz. Nie potrafię.
Wszyscy – Twoja i Moja Matka, Baśka, mój Ojciec, wszyscy nasi przyjaciele – Maria, Jerzy, Czesław, Piotr etc. – uważamy, że powinnaś być z nami. Nie wierz temu, co piszą o Polsce – jest w tym dużo histerii i niezdrowego niepokoju, zupełnie niepotrzebnego. W każdym razie frazes o odbudowie nie jest tylko frazesem. Są gruzy, także moralne. Trudno – to była wojna. U nas była w najgorszej postaci. Nie, nie zmieniłem się w niczym. Ale pragnę być uczciwym. Pisałem Ci, dlaczego wróciłem. Powtórzę Ci raz jeszcze: uważam, że dobrze uczyniłem. Ten kraj trzeba zobaczyć, żeby weń uwierzyć. I żeby wróciła miłość do czegoś, co ogólnikowo nazywamy Polską. Są to sprawy wstydliwe i może mówię o nich komunałami. Wybacz mi.
Po trochu uczę się. Po trochu piszę. W tej chwili jest na literaturę koniunktura jak nigdy jeszcze: brak zupełny ludzi. Staram się robić rzeczy dobre. Trudno mi. Warunki materialne mam dobre. Baśka stara się osiedlić w Warszawie. Ja na razie nie mam mieszkania, tylko pokój na Rozbrat. Coś a la Skaryszewska, ale to się wyklaruje. Jest za to świetne locum w Olsztynie i w Łodzi. Od jesieni będę miał coś w stolicy jako asystent Krzyżanowskiego. Poza tym posad jest do cholery i dobre, tylko szkoda mi marnować czasu. Wolę pisać, selekcjonować i czasami coś drukować. To jest najlepsza droga – prócz Ciebie, bo ty jesteś najdroższa, miła moja.
Jeśli możesz – odpisz. Tak bardzo chciałbym dostać od Ciebie – choćby jedno słowo!
Tadeusz

«У нас, в Аушвіці…» Тадеуша Боровського читання, що загартовує…
Вирішила спочатку прочитати книгу. Читала чотири дні.
Музика, яку тепер важко слухати: Антоніо Вівальді «Осінь»…
Не буду пояснювати всім чому. Той, хто прочитав «У нас, в Аушвіці»,  мене  зрозуміє…
Була на презентації книги Тадеуша Боровського.
Раніше ніколи не читала Тадеуша Боровського. Але знала цього автора. Я ще пам’ятаю враження від фільма Анжея Вайди «Пейзаж після битви» (Krajobraz po bitwie») за повістю Тадеуша Боровського.
«Ми розуміли, що ми є голосом наших померлих і що нашим обов’язком є свідчення про ті страшні роки, страшні знущання, страшну долю, яка спіткала польський народ і тих, хто був найкращим. Кінець війни ще раз показав нам, яким випадковим є наше життя», – Анжей Вайда, –  «Але, перш за все, це фільм про кохання, оскільки кохання – фактор, який дає можливість герою знову відродити втрачене почуття людської гідності…» 

Читати оповідання Тадеуша Боровського було дуже важко…
Чому я пригадала фільм Анжея Вайди? Бо навіть на той час фільм був  для мене чимось абстрактним. А зараз, через війну, книга сприймається, як сповідь близької людини, яку я розумію і не розумію, як можна це все пережити…

Добре, що побувала і на презентації. Бо спогади  Олександра Бойченка про роботу над книгою,  про власні переживання, працюючи над перекладами, шок, жах, біль від почутого, так само пережитого разом із героєм оповідань, дають можливість розбити страшну тишу і порожнечу, яка виникає після прочитання останньої сторінки Кам’яного світу…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Фрагмент презентації  у Чернівцях збірки польського письменника Тадеуша Боровського:

Запис Ціна життя. Презентація «У нас, в Аушвіці…» Тадеуша Боровського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.