Головний герой казки – Ліжко, створене Майстром із цілющого дерева нетліна
ще за часів Давньої Греції. У казці йдеться про пригоди Ліжка-цілителя в різні епохи та в різних країнах. Надзвичайні події відбуваються і в наш час у житті двох двоюрідних братів – Михайлика та Ромчика. Після того, як Ромчику замість зламаного ліжка купують антикварне, він зникає, а в Ліжку кожного ранку з’являється нова дитина. Михайлик намагається розкрити таємницю і знайти брата.

Фантастична презентація, артистична модерація, перформанс від Ромчиків, його друзів, Ліжка від Майстра, телепортація, вітання від пана Сергія Гакмана з Румунії … І не забувайте про чорний плащ…

А чи можна читати листи з минулого? Іноді можна… Літературний альманах «Десять років натхнення».

Школи

Дві школи в моєму житті:
П’ята і тридцять п’ята,
Дали крильцята мені –
Крилами стали крильцята.
Лечу, не спиняюсь, ні,
В польоті черпаю сили.
Сивіють коси мої,
Та не сивіють крила.

В ІМ’Я…

Місто моє…
Щоразу
Розумію:
Воно – оаза,
Прихисток
В несамовитій
Війні,
Пролісок
В люто-лютневій
Зимі
Промінь надії
У чорній
Дірі
Дамка
Чи туз,
Навіть джокер
У грі.

Театральна площа
Тотальна проща
Ялинами
Зорями
Квітами
Сходинками
Зливою
Вмитими,
Дитинство моє
тут на кожному
кроці
В немилосердному
році.

Площа Соборна
РізнокольОрна
Буденна
Святкова
В Різдво-
ЯлинкОва
Натхненна
І урочиста
Чиста
Плечиста
Пречиста

Площа Центральна
Співальна
Хоральна
Ратуші вежа
У небо злітальна
Глянь! А чи не приземлилась Зоря
В постаті Кобзаря?

В ім’я Отця…
Соборна площа
В ім’я Сина –
Театральна-проща,
В ім’я Духа Святого
Звучить
Голос труби…
Трубний глас?
Тихо….
Цить!

Перехрещуся
Містом моїм…
Хай вороги
Розлетяться, мов дим,
Розтануть, мов віск
Від лиця вогню…
І Місто засяє
І заспіває
Акафіст
Новому
Дню…

Наталія Куконіна-Самойленко,  2024

Дякуємо! Браво! Автограф-сесія! І фотосесія…

ТРИ ДІВЧИНКИ
ПЕРША
В згарищах місто,
Де ти, дитинство?
Друзі, наряди,
Радісні дні?
Тут чуже ліжко…
Написані книжки
Мовою,
Що незнайома мені.
А сонечко
Все одно встає,
І я є!
ДРУГА
Я – та, що друга,
Зараз у друга,
Підвал у будинку –
Надійний покров.
У мене ж ні хати,
Ні мами, ні тата,
Мій друг став за брата…
Ууу! Виє ізнов…
А сонечко
Все одно встає,
І я є!
ТРЕТЯ
Я так танцювала,
Що мама казала:
Моя балеринко,
Стомилась, присядь!
Тепер ані танців,
Ні пачок-пуантів,
Лиш оплески листя
Тужливо шумлять.
Так, сонце засяє
І буря мине,
Але не для мене –
немає
Мене…

Наталія Куконіна-Самойленко, липень 2024

Дякуємо ЗСУ за можливість такої зустрічі і мирному небу над Чернівцями.

Бажаємо пані Наталії натхнення, щастя, міцного здоров’я, миру, перемоги!

Більше фото з заходу за посиланням – І детективне фентезі від Наталії Куконіної-Самойленко…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Детективне фентезі від Наталії Куконіної-Самойленко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віталій Колодій народився на Одещині, здобув освіту в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості, але тяга до творчості спонукала вступити на філфак Чернівецького університету. Після його закінчення писав вірші, займався журналістикою. Повернувся до Одеси, обіймав керівні посади у тамтешніх ЗМІ та видавництвах. А з кінця 70-х жив і працював у Чернівцях.

Завідував відділом культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був серед засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи «Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998). Від 1992 до 1996 року був директором Музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.

Пішов у засвіти 29 березня 2016 року.

Друзі і колеги з шаною згадують поета і його творчість. Творча спільнота його рідного містечка Первомайськ вшанувала відомого і талановитого земляка вечором його пам’яті.

Буковинська письменниця  Віра Китайгородська назвала його «перфекціоністом і в галузі видавничій, і в царині журналістики». А близький товариш Віталія Дем’яновича, письменник і мовознавець з Одеси Олекса Різників (Різниченко), який пройшов складний шлях репресій і концтаборів за українські переконання, надіслав до редакції вірш, присвячений пам’яті поета.

«Віталій Колодій належить до того покоління поетів, коли треба було (як сказано у Святому письмі) сім разів бути переправленим у слові.

Традиція потужної і вишуканої поетичної мови, успадкована від класиків різних років, озвалася у Колодієві своїм неповторним голосом, де зважувалося не лише слово, а й кожен звук, де панувала абсолютна гармонія форми і змісту, де всі літературні засоби працювали на поетичний образ, витончений, як у ювеліра.

Віталій Дем’янович був перфекціоністом і в галузі  видавничій, і в царині журналістики, вмів поцінувати творчість колег так, що після його похвали треба було далі ставати на голову вищим.

Саме вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані у всіх жанрах його творчості. Глибокий філософ, майстерний перекладач,  прискіпливий редактор, віртуозній лірик…

Він має бути присутній у переліку тих імен, яких вивчають і якими пишаються».

Віра Китайгородська, письменниця, заслужений працівник культури України.

ОЙ, МІЙ ЛАДОНЬКУ, ВІТАЛЬКА…

Я не знала ще від роду свят-неділь,
наді мною вився біль мій, наче хміль,
Наді мною виколисувався біль

В. Колодій

«Орел думок злітає на чоло,
А дух овечий в перестрашші блеє…»

В.Колодій

О Віталька КОЛОДІЙ!!

У когорті молодій

Вінграновського Миколи

Антонюк, що є Андрій,

і Павловський, і Ярмульський!!!

Богопольців – цілий рій…

Ти вродивсь у Божім полі

Тож уже з дитячих літ

Бог поклав свою печатку

на юнацькому чолі

Ти возніс  свою матусю

із землянки в хату-рай,

збудувавши власноручно!

здивував сусідів вкрай!

Як ми стелю валькували!

Як ту хатку освящали

Як ми чарку випивали

за новесеньким столом!

А та радість удовина,

Що такого має сина,

Розлетілася кругом.

І лягла тобі дорога

із Одеси до Карпат.

Бог  поміг облаштувати

Чернівецький гетьманат!

Ти був ОБРАНИЙ, мій друже,

ось чому судилось нам

побувати на Йордані,

і ОЧИСТИТИСЯ там.

А Румунія й Молдова

За переклади твої

Уклонялися низенько,

бо вгодив ти, друже, їм!!

Ти завжди мої писання

У «Відродженні» читав,

тож мені придумав псевдо

і Відродженцем назвав.

Довго діє та печатка!

І тепер радію я –

Твоя Оля і дівчатка

На веню Колодія.

Олекса Різників, письменник, мовознавець, громадський діяч

Підготувала Маріанна Антонюк

Запис «Вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Почну з двох речей, які можуть розчарувати певну кількість читачів-початківців: Ні, вас не навчатимуть правильно й зі смаком вибирати собі одяг і створювати ансамблі-луки. Ні, це не легеньке, так зване «дамське чтиво». Насправді текст нового роману Оксани Драчковської дуже суворий, жорсткий, часом навіть жорстокий. Авторка не шкодує свого читача – але й себе так само. Та в усьому цьому простежується беззаперечність: усе тут правда.

Не автобіографія, але переплавлений в літературний текст власний досвід. Читач може просто сприймати твір як літературу, а може шукати у ньому, як у квесті, відповіді на власні запитання чи відгомін власному досвіду й власним враженням. І радіти цим знахідкам або сумувати з приводу таких збігів. Але ці зауваження для тих, мабуть, хто уперше зустрічається з твором переможниці Коронації слова, адже давнім читачам Оксани такі застереження не потрібні.

Не переказуватиму зміст, адже а) читачам не буде цікаво читати самим і б) я можу переказувати лише власне враження від змісту твору, тобто власне його тлумачення.

Книга Оксани Драчковської номінується як роман в оповіданнях. Кожне таке оповідання – а їх одинадцять – має назву певного предмету гардеробу – і оголошена вдяганка подається як певна предметна домінанта цього оповідання. Вона може бути поштовхом для подій, може бути забутою на певний проміжок часу – а в одному з оповідань головною «героїнею» узагалі стає щойно куплена новорічна ялинка – і знову випірнути в потоці оповіді. і, як це буває в музичних композиціях, завершити композицію оповідання. Недаремно ж предмети одягу на обкладинці зібрані у формі тієї ялинки…

І з персонажами оповідань відбуваються так само дивні речі. По-перше, це доволі пересічні особи, без особливих успіхів чи особливих провалів, такі зустрічаються нам мало не щодня, може, за винятком одного видатного спортсмена і одного мільярдера. Герої та героїні можуть фігурувати в певному оповіданні, так би мовити, до кінця, а можуть кудись зникнути, не довівши до пуття власну сюжетну лінію – щоби за деякий час знову ж таки випірнути в іншому сюжеті. Адже так буває, що ми втрачаємо зв’язок із дорогими нам людьми, ми можемо далі нічого про них не знати – але ж, поки живі, вони десь існують, живуть якесь своє життя… Не поспішайте прочитати цю книгу. Розтягуйте задоволення, робіть паузи хоча б між окремими оповіданнями. Недаремно ж у книгу вклеєно стрічечку-закладку: вона прямим текстом каже нам: не поспішайте.

Довго думала, з чим я можу порівняти композицію цієї книги. Мабуть, доречніше згадати макраме – сплетіння мотузок і вузликів, але це макраме без геометричної основи, без орнаментальної обов’язковості розташування елементів. Власне, це і є справжнє життя: у кожного воно має власний взір. І дай Боже кожному брати участь у його створенні.

Я навіть не впевнена, що Оксанина книга навчає мене Основам гардеробу чи показує, що є його основами для самої Оксани. Але одна фраза таки «бабахнула» мені як не по голові, то по серцю, Ось вона: «У злих випирають з очей сірі сутінки». Мало того, що це правда. Треба таке спостерігати часто, щоби помітити й сформулювати.

І, коли дозволите, замість коди – власний висновок. У кошику моєї пам’яті дуже багато «гардеробних історій». І прочитавши Основи гардеробу до кінця, я не боятимусь, що мене хтось звинуватить у мавпуванні, якщо я їх занотую: це ж мої власні історії.

Лариса Хомич, «Версії», усі фото – з фейсбук-сторінки письменниці Оксани Драчковської

Запис Як осягати «Основи гардеробу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякую всім за привітання.

Велика честь – бути дотичним до української літератури, до сьогоднішньої України. А це ось моя промова на врученні цьогорічної Премії Миру:

Хай це буде текст не про війну.

У нього чорні натруджені руки – мастило в’їлося в шкіру, застигло під нігтями. Люди з такими руками зазвичай вміють і люблять працювати. Інша річ – в чому саме полягає їхня робота. Невисокого зросту, тихий, заклопотаний – стоїть, пояснює щось про ситуацію на фронті, про свою бригаду, про техніку, на якій йому – водієві одного з підрозділів – доводиться їздити. Раптом на щось зважується, говорить: ви ж, – говорить, – волонтери, купіть нам холодильник. Для чого тобі на фронті холодильник? – Не розуміємо ми. – Якщо потрібно – поїхали в супермаркет, вибереш собі, ми купимо. Та ні, – пояснює, – ви не розумієте: мені машина з великим холодильником потрібна. Рефрижератор. Загиблих вивозити. Ми знаходимо тіла, які лежать на сонці більше місяця, вивозимо їх мікроавтобусом, дихати неможливо. Говорить про загиблих, як про свою роботу – спокійно й зважено, без бравади, але й без істерики. Ми обмінюємося контактами. За тиждень знаходимо в Литві рефрижератор, приганяємо його до Харкова. Він із бійцями приїжджає цілою командою, вони урочисто забирають автівку, фотографуються з нами для звіту. Наш знайомий цього разу зі зброєю, в чистому одязі. Хоча руки, якщо придивитися, так само чорні – робота в нього щоденна, тяжка, руки про це свідчать найкраще.

Що першою чергою змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутнє, пробує не надто думати про те, яким цей світ буде назавтра. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку – якщо ти виживеш і прокинешся. Головною задачею лишається вціліти, прорватися ще на півдоби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується, великою мірою, і військових, і тих, хто в якості «цивільного» (себто – неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті. Саме це відчуття супроводжує тебе від першого дня великої війни – відчуття часового зламу, відсутності тяглості, відчуття спресованості повітря, коли дихати стає важко від того, що реальність тисне, намагаючись витиснути тебе по той бік життя, по той бік видимого. Спресованість подій та емоцій, розчинення в кривавому густому потоці, який огортає та підхоплює – реальність війни кардинально різниться від реальності миру саме цим тиском, пресом, неможливістю вільно дихати й легко говорити. А говорити, поза тим, потрібно. Навіть під час війни. Особливо під час війни.

Ще війна, безперечно, змінює мову, її архітектуру, поле її функціонування. Війна, подібно до черевика зайди, чужого, порушує мурашник мовлення. По тому мурашки – себто носії порушеної мови – намагаються гарячково відновити поруйновану структуру, навести лад у тому, до чого звикли, з чим жили. Зрештою, все повертається на свої місця. Але ось ця неспроможність скористатися звичними механізмами, вірніше – неспроможність попередніх – мирних, довоєнних – конструкцій передати твій стан, пояснити твої лють, біль та надію – вона особливо болюча та нестерпна. Особливо, якщо ти звик довіряти мові, звик покладатися на її можливості, що видавалися тобі майже невичерпними. А ось, виявляється, що можливості мови обмежені – обмежені новими обставинами, новим ландшафтом: ландшафтом, що прописується в просторі смерті, просторі катастрофи. Робота кожної окремої мурахи – відновлювати загальну злагодженість цього колективного мовлення, загального звучання, комунікації, порозуміння. Ким у цьому випадку постає письменник? Тією ж таки мурахою, занімілою, як і всі. Від початку війни ми всі повертаємо собі цю порушену здатність – здатність зрозумілого висловлювання. Ми всі намагаємось пояснити – себе, свою правду, межі своєї порушеності й травмованості. Література, можливо, має в цьому випадку трішки більше шансів. Оскільки генетично пов’язана з усіма попередніми мовними катастрофами та розламами.

Як говорити про війну? Як давати собі раду з інтонаціями, в яких так багато відчаю, люті, образи, але разом із тим – сили й готовності не кидати своїх, не відступатися? Мені здається, проблема з проговоренням найважливішого нині не лише в нас самих – світ, який нас слухає, теж не завжди здатен зрозуміти просту річ – ми говоримо, маючи надто різний рівень мовної емоційності, мовної напруги, мовної відкритості. Українці не мають виправдовуватися за свої емоції, проте добре було б ці емоції пояснити. Для чого? Бодай для того, аби далі не тримати при собі увесь цей біль і весь цей гнів. Ми зможемо пояснити себе, ми зможемо проговорити все, що з нами сталося і ще станеться. Просто потрібно бути готовими до того, що це буде доволі непроста розмова. Але її так чи інакше потрібно починати вже сьогодні.

Тут видається важливим момент різного навантаження й забарвлення нашої лексики. Це ніби й про оптику, про інший погляд, іншу точку зору, але передусім усе ж таки – про мову. Іноді видається, що світ, дивлячись на те, що чиниться останні півроку на сході Європи, користується лексикою та означеннями, які давно нічого не пояснюють у тому, що відбувається. Скажімо, що має на увазі світ (розумію ефемерність та абстрактність цього означення, але все ж використаю саме його), говорячи про необхідність миру? Здавалося б, ідеться про припинення війни, про завершення збройного протистояння, про той момент, коли замовкає артилерія й настає тиша. Здавалося б, це та річ, яка має приводити нас до порозуміння. Адже насправді – чого ми, українці, хочемо найбільше? Звісно, що завершення цієї війни. Звісно, що миру. Звісно, що припинення обстрілів. Особисто я, як людина, що живе на вісімнадцятому поверсі в центрі Харкова, де з горішніх вікон можна побачити запуск росіянами ракет із сусіднього Бєлгорода – гаряче й палко хочу завершення ракетних ударів, завершення війни, повернення до нормальності, до природності існування. То що ж так часто насторожує українців у заявах європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звісно, що не заперечення необхідності миру. Скоріше, розуміння, що мир не настане лише тому, що жертва агресії склала зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало. Що не вберегло цих людей від жахливої смерті. Харків’яни, яких росіяни регулярно й хаотично розстрілюють ракетами, теж не тримають у руках зброї. Що вони, на думку прихильників швидкого миру за будь-яку ціну, мали б зробити? Де для них мала б проходити лінія між підтримкою миру й непідтримкою опору? Просто річ у тім, на мою думку, що говорячи нині про мир, у контексті цієї кривавої, драматичної, розв’язаної Росією війни, дехто не хоче помічати простого факту: миру без справедливості не буває. Бувають різні форми замороженого конфлікту, бувають тимчасово окуповані території, бувають міни уповільненої дії, камуфльовані під політичні компроміси, проте миру – справжнього миру, того, який дає відчуття безпеки та перспективи – на жаль, не буває. І закидаючи нині українцям готовність не здаватися як ледь не ознаку мілітаризму та радикалізму, частина європейців (мушу зазначити – доволі незначна, а втім) чинить дивовижну річ – намагаючись лишитися в зоні комфорту, вона благополучно виходить поза межі етики. І це вже питання не до українців – це питання до світу, до його готовності (чи не готовності) проковтнути чергове, тотальне, безконтрольне зло на догоду сумнівній меркантильності та фальшивому пацифізму.

Адже для декого це виявилося доволі зручною формою перекладання з себе відповідальності – апеляція до людей, які захищають свої життя, звинувачення саме жертви, зміщення акцентів, маніпулювання добрими й позитивними гаслами. Натомість усе куди простіше: ми допомагаємо своєму війську не тому, що нам хочеться війни, а саме тому, що нам дуже хочеться миру. Ось тільки пропонований нам під виглядом миру м’який і ненав’язливий спосіб капітуляції не є шляхом до мирного життя й відбудови наших міст. Можливо, капітуляція українців допоможе європейцям зекономити на енергоносіях, проте як будуть почуватися самі європейці, усвідомлюючи (а цього не можна буде не усвідомити), що тепло їхніх домівок оплачене зруйнованими долями та будинками людей, які теж хотіли жити в мирній і спокійній країні?

Просто, повторюся, справа в мові. В тому, наскільки точно та доречно ми використовуємо ті чи інші слова, наскільки вивіреною є наша інтонація, коли ми говоримо про перебування на зламі між життям та смертю. Наскільки нашої попередньої лексики – тієї лексики, яка ще вчора цілком успішно дозволяла нам проговорювати цей світ – так ось, наскільки нам її вистачає тепер, аби говорити про те, що болить чи навпаки – дає сили? Адже ми всі опинилися нині в тій точці мовлення, з якої раніше не говорили, відповідно, маємо нині зміщену систему оцінок та сприйняття, змінені координати сенсу, змінені кордони доцільності. Те, що зовні, збоку, може видатися розмовами про смерть, насправді дуже часто є відчайдушною спробою зачепитися саме за життя, за його можливість, за його тяглість. Загалом, де в цій новій, зламаній, зміщеній реальності, завершується тема війни, де починається зона миру? Рефрижератор із тілами загиблих – це ще про мир чи вже про війну? Жінки, яких вивозиш у місця, де немає обстрілів – це підтримка чого? Мирного вирішення конфлікту? Куплений тобою для військового турнікет, який рятує йому життя – це ще гуманітарна допомога чи вже допомога тим, хто воює? І загалом – допомога тим, хто воює за тебе, за цивільних у підвалах, за дітей у метрополітені – це поза межами пристойної розмови про добро та емпатію? Ми повинні нагадувати про своє право на подальше існування в цьому світі, чи це право є очевидним і незаперечним?

Сталося так, що багато речей, явищ та понять нині потребують якщо й не пояснення, то щонайменше нагадування, нового проговорення, нового прийняття. Війна зазвичай показує те, що довго намагаються не помічати, війна – це час незручних питань і важких відповідей. Ця війна, розпочата російською армією, раптом теж означила цілий набір питань, що виходять далеко поза контекст російсько-українських стосунків. Нам так чи інакше доведеться ближчими роками говорити на незручні теми – теми популізму та подвійних стандартів, теми безвідповідальності та політичного конформізму, теми етики, що, як виявилося, давно й безнадійно зникла з лексикону тих, хто приймає доленосні рішення в сучасному світі. Можна сказати, що ці теми стосуються політики, що говорити нам доведеться саме про неї – про політику. А втім, політика в цьому випадку – лише ширма, прикриття, можливість оминати гострі кути й не називати речі своїми іменами. А речі потребують саме цього – аби їх називали своїми іменами. Аби злочини називали злочинами. Аби свободу називали свободою. Аби підлість називали підлістю. В часи війни подібні лексеми звучать особливо виразно та загострено. Оминути їх, не поранившись, дуже важко. Та й не треба їх оминати, зовсім не треба.

Це печально й показово – ми говоримо про премію миру в той час, коли в Європі знову триває війна. Триває не так далеко звідси. Триває насправді не перший рік. Всі ці роки, доки вона тривала, премія миру теж вручалася. Справа, звісно, не в премії як такій. Справа в тому, наскільки Європа нині готова сприймати цю нову реальність – реальність, в якій є зруйновані міста (з якими ще донедавна можна було вести спільний бізнес), реальність, в якій є братські могили (де лежать громадяни України, які ще вчора могли приїздити в німецькі міста на шопінг чи до музеїв), реальність, в якій є фільтраційні табори для українців, що потрапили в окупацію (табори, окупація, колаборанти – слова, які навряд чи використовуються в повсякденній мові європейців). Справа також і в тім, як нам усім далі в цій реальності жити – зі зруйнованими містами, спаленими школами, знищеними книжками. Передусім – із тисячами загиблих, тими, хто ще вчора жив нормальним мирним життям, вибудовував плани, жив своїми клопотами, спирався на власну пам’ять.

Згадка про пам’ять тут теж є важливою, і ось чому. Війна – це не просто інакший досвід. Говорити так – це говорити про поверхове, те, що лежить на поверхні, те, що багато чого описує, проте мало чого пояснює. Насправді, війна змінює нашу пам’ять, наповнюючи її надто болючими спогадами, надто глибокими травмами й надто гіркими розмовами. Ти вже не зможеш позбутися цих спогадів, тобі не вдасться виправити минуле. Воно буде відтепер частиною тебе самого. І навряд чи кращою частиною. Ось цей процес заціпеніння й відновлення дихання, досвід замовкання й пошуку нової мови – він надто болючий, аби після нього ти далі міг безтурботно мовити про прекрасний світ за вікном. Поезія після Бучі та Ізюму, безперечно, можлива, більше того – необхідна. Проте тінь Бучі та Ізюму, їхня присутність будуть надто багато важити в цій післявоєнній поезії, багато в чому визначаючи її наповненість і тональність. Це болісне, проте необхідне усвідомлення того, що відтепер контекстом писаних в твоїй країні віршів будуть братські могили та розбомблені мікрорайони – воно, звісно, не додає оптимізму, проте додає розуміння того, що мова потребує нашої щоденної роботи, нашої постійної дотичності, нашої долученості. Зрештою, що в нас є для того, аби виговорити себе, аби себе пояснити? Наша мова і наша пам’ять.

Від кінця лютого, себто від початку цієї масакри, чітко відчувалося, як час втрачає свою звичну розміреність, своє перетікання. Власне, він став подібним на зимове річище, що промерзає до дна, зупиняючи біг і паралізуючи всіх, хто опинився посеред цього застиглого потоку. Ми опинилися в цій щільній застиглості, посеред холодного безчасся. Дуже добре пам’ятаю цю безпорадність – коли не відчуваєш руху, коли губишся серед тиші, не в стані розгледіти, що там – попереду, перед тобою, в мороці й тиші. Час війни – це справді час порушеної панорами, обірваних комунікацій між минулим і майбутнім, час максимально гострого й гіркого відчуття теперішнього, занурення в простір, який тебе оточує, фокусування на миті, яка тебе виповнює. В цьому є певні ознаки фаталізму, коли ти перестаєш будувати плани й думати про майбутнє, намагаючись передусім закорінитись у теперішньому, саме під цим небом, яке розгортається над тобою і єдине нагадує, що час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і, попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння, життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі та страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. З цим тепер доведеться жити.

Що іще, окрім мови та пам’яті? Що в нас змінилося ще? Що нас тепер вирізнятиме в будь-якій компанії, в будь-якому натовпі? Можливо, очі. Вони вбирають у себе зовнішній вогонь, у них тепер завжди лишатиметься цей відблиск. Погляд людини, яка зазирала за межі видимого, яка вдивлялася в темряву й навіть змогла щось там розгледіти – цей погляд завжди буде різнитися, оскільки надто значимі речі в ньому відбиваються.

Навесні, десь у травні, ми приїхали з виступом до військової частини, яка вийшла на перепочинок після тривалих важких боїв. Частину ми знаємо давно – регулярно їздили до них із виступами, починаючи з 2014-го. Передмістя Харкова, свіжа зелень, футбольне поле, невеличкий актовий зал. Багатьох бійців ми знаємо особисто. Багато хто, старі друзі, харків’яни, пішов воювати цієї весни. Незвично бачити їх у військовій формі, зі зброєю в руках. І ще незвичними є очі – ніби застиглий метал, ніби скло, що відбиває пожежу. Йшов другий місяць великої війни, вони встигли побувати в окопах під російськими обстрілами. Стоять тепер, посміхаються, жартують. І ці очі, в яких можна побачити два місяці пекла. «Я встиг, – розповідає один, – побувати в госпіталі. Росіяни стріляли фосфорними снарядами, мені прилетіло. Але нічого – живий, здоровий. Незабаром знову на фронт». Той випадок, коли просто не знаєш, що відповісти – мова зраджує, мови не вистачає, потрібні слова лише шукаються. Але знайдуться обов’язково.

Якою буде наша мова по війні? Що нам потрібно буде одне одному пояснити? Передусім, нам потрібно буде вголос вимовляти імена загиблих. Вони мають бути названі. Інакше це буде велика розірваність мови, порожнеча поміж голосів, розлам у пам’яті. Нам знадобиться багато сили та віри, аби говорити про наших загиблих. Оскільки з їхніх імен будуть формуватися наші словники. Але не менше сили, впевненості й любові нам потрібно буде, аби говорити про майбутнє, аби озвучити його, проговорити, окреслити. Нам так чи інакше доведеться знову відновлювати відчуття часу, відчуття перспективи, відчуття тяглості. Ми приречені на майбутнє, більше того – ми відповідальні за нього. Воно нині формується з наших візій, з наших переконань, з нашої готовності брати на себе відповідальність. Ми будемо повертати собі відчуття свого майбутнього, оскільки надто багато лишається в нашій пам’яті такого, що потребує нашої задіяності завтра. Ми всі пов’язані цим потоком, який несе нас, який не відпускає, який поєднує. Ми всі пов’язані нашою мовою. І навіть якщо якоїсь миті можливості її видаються нам обмеженими та недостатніми, ми так чи інакше змушені будемо повертатися до цих її можливостей, які дають нам надію на те, що в майбутньому поміж нами не буде недоговореностей чи непорозумінь. Мова іноді видається слабкою. Проте саме вона в багатьох випадках є джерелом сили. Вона може відступити від тебе на якийсь час, проте вона нездатна зрадити. Це і є головним та визначальним. Доки у нас є наша мова – доти у нас є бодай примарні шанси пояснити себе, проговорити свою правду, навести лад у своїй пам’яті. Тому говорімо, говорімо. Навіть, коли наші слова ранять горло. Навіть коли від них почуваєшся загублено й порожньо. За голосом стоїть можливість правди. І варто цією можливістю скористатись. Можливо, це взагалі найважливіше, що з нами всіма може статися.

Запис Промова Сергія ЖАДАНА на врученні цьогорічної Премії Миру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературна зустріч буковинського письменника Георгія Боти з переселенцями, які наразі проживають на території Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги, відбулася завдяки проєкту «Почни життя спочатку…» громадської організації «Буковинська медична громада».

Повна назва проєкту – «Почни життя спочатку: зміцнення психологічної, соціальної та культурної стійкості внутрішньо переміщених осіб для життя у Чернівецькій області», – повідомляють у пресслужбі «Буковинської медичної громади. – Цим проєктом ми прагнемо покращити стан психологічно здоров’я та соціального становища у новому для внутрішньопереміщених осіб середовищі, інтегрувати їх у Буковину, долучити до її культурних та суспільних цінностей, створити умови для задоволення гуманітарних потреб. Адже починаючи з першого дня агресії росії, Буковина дала прихисток багатьом українцям, хто змушений був покинути свої домівки. Віримо, що вже найближчим часом більшість зможе повернутися додому, та знаємо, що дехто точно стане нашими земляками.

Час пролетів легко, весело та з гумором, а Буковина стала ще на один крок ближчою та ріднішою до наших нових земляків. Георгій Бота передав в бібліотеку БО БФ «МИ-УКРАЇНА ЄДИНА», який опікується переселенцями саме в цьому закладі, свої книги «Долі з вогню, землі та любові». Модерував зустріч Юрій Бурега – закоханий в історію Чернівців і їхній національний колорит, а також сам трохи поет.

Також у межах проєкту заплановані практичні заняття з рукоділля, автентичних кулінарних традицій, творчих вечорів та серія психологічних тренінгів й індивідуальних консультацій психолога для внутрішньо переміщених осіб.

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Стати земляками – вивчити культуру землі, де знайшов прихисток спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Говорити з дітьми про хвороби – незручно. Завжди бракує потрібних слів або існує ймовірність сказати зайве. Тому, коли когось із рідних спіткає лихо, простіше взагалі уникати цієї теми. Але будьмо чесними: деякі речі діти розуміють краще за дорослих, особливо – коли йдеться про беззаперечну віру та підтримку.

На початку цього року до нас надійшов дуже важливий рукопис молодої письменниці Марії Правди, – говорить головна редакторка дитячого арт-видавництва «Чорні вівці» Христя Венгринюк. – Я прочитала цей текст і зрозуміла, що страшенно хочу, аби він побачив світ саме у «чорних овечках». Ми видавали книжки про втрати, біль, смерть та на інші проблемні теми. Люди часто обходять їх, кажучи: «а давайте не будемо про сумне». Але життя – це не тільки веселе. «Бабуся та рак» – це арт-бук, який допоможе «увійти» не в біль, а в ситуацію, з якою проживає так багато людей. Це неймовірно важлива тема, якої ми всі боїмося. Згаданий рукопис для нас дуже цінний і я б хотіла, щоб цей проєкт був реалізований, щоб про нього говорили, ним дихали, бо це неймовірно важливий текст.

Книжка «Бабуся та рак» показує боротьбу з хворобою дорослого очима дитини. Тут немає похмурих лікарів чи непривітних лікарень, немає складних наукових термінів чи особливостей лікування. Є лише бабуся, до якої «вчепився рак», й онука, яка понад усе прагне відчепити його від рідної людини. Ілюстрації до видання зробила художниця Ганна Сурган.

«В основі цієї історії – хвороба моєї мами, бабусі моєї донечки, – говорить Марія Правда. – Я довго шукала слів, аби водночас висловити свої тривоги та сподівання і підтримати рідну людину в непростий період лікування. Я знаю, що на такі серйозні теми в нас із дітьми говорять мало, але також впевнена, що для кожної родини, яку спіткало це лихо, настає час, коли потрібно пояснити малечі, що й чому відбувається. Гадаю, що книжка «Бабуся та рак» може стати для когось стимулом розпочати діалог із дитиною та розповісти їй про важливе».

Для того, щоб книжка «Бабуся та рак» побачила світ, потрібно 123 400 грн. Зробити свій внесок можна на Спільнокошті: https://biggggidea.com/project/dityacha-knizhka-babusya-ta-rak/

Переглянути

Довідка про авторку та ілюстраторку

Марія Правда (Марія Зброй) – журналістка, книжкова блогерка, комунікаторка культурних проєктів. У своїх текстах (рецензіях на різні видання і власній дитячій книжці) акцентує увагу на важливих соціальних темах. Авторка переконана, що з дітьми потрібно бути чесними і не боятися говорити про важливе. В цьому письменниця і вбачає своє завдання.

Сурган Ганна народилась у м. Біла Церква в 1985 році. Закінчила КНУКіМ в Миколаєві. Професійна художниця й ілюстраторка. Працює з традиційними матеріалами і в діджитал. Співпрацює з «Видавництвом Старого Лева», видавничо-освітнім проєктом «Портал», а також видавцями в Чехії, Британії та Італії. В ілюстрації для неї важливо передати атмосферу книжки, щоб це допомогло читачеві цілковито зануритися в світ, створений письменником.

Запис Видавництво «Чорні вівці» збирає кошти на друк дитячої книжки «Бабуся та рак» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Насправді Ірванець пише чи не у всіх відомих жанрах. Наприклад, він є одним із авторів сценарію до широко відомого фільму «Поводир» Олеся Саніна. А окрім віршів, на фестивалі він презентував свої нові п’єси, про які розповів, що вони – на міжнародну тематику.

– Одна – про затримку на мості по дорозі на Польщу трьох різних людей. Територія – нічия, а автобус до конкретної точки – пропущений… Інший твір – про похорон багатого українця на американському цвинтарі, аналогія з темою Once upon the time in USA.

А ще він розповів, що працював у групі, яка писала тексти для ведучих найпершого фестивалю «Червона рута», який у 1989-му пробудив усю Україну.

Серед інших «підводок», Ірванець написав для ведучого (нині вже – народного артиста України) Василя Ілащука слова, якими той прокоментував виступ музичного гурту з Мінська – знаючи, що білоруси дуже поважають, коли назву їхньої столиці вимовляють правильно – Мєнськ. Так Ілащук і сказав у мікрофон написаний Ірванцем текст: «Наші гості прибули до нас із міста Мєнська – саме так правильно має називатися це місто!» Після виступу один з музикантів підійшов до Ілащука, потиснув йому руку і щиро подякував за правильно вимовлену назву – звісно, Ілащуку, а не тому, хто йому ці слова написав :)

Тоді ще не було комп’ютерів, я сидів у готелі «Буковина» якраз навпроти стадіону, і на друкарській машинці фігачив це під копірку – чотири екземпляри, п’ятий уже блідий, шостий – це взагалі якісь тіні на папері… Ви не знаєте, що таке п’ятий-шостий екземпляр, для вас зараз кожен екземпляр – перший, – сміється. – Це були ще ті технології… Я працював в сценарній групі, а потім у 90-92 роках  я очолював сценарну групу фестивалю «Вивих» у Львові. Це були золоті роки, коли нам дозволялося все. Львівська міська рада звідкись мала гроші, ну наприклад, на першому «Вивиху» ми проводили акцію «Прокидання поезії». Це я придумав, і зараз кажу молодим поетам, що що б ви зараз не робили –такого ви вже не зробите :)

Ну от коли зазвичай поетичні вечори проводять? Надвечір… А ми задумали: а давайте о 8 ранку? А давайте В НЕДІЛЮ о 8 ранку у Львівській опері?

Близько біля Львівської опери розташований готель «Львів». Це зараз уже готель «Львів», як і готель «Буковина» в Чернівцях, вилизаний… А тоді це був вибитий паркет, це були діри, шпари в дверях… І напередодні там ми святкували день народження поета Володимира Цибулька. Ми – це «Бу-ба-бу», «Пропала грамота», «Лу-Го-Сад»… А от чи був Цибулько – я не пригадаю. Ні! Таки був!

А після святкування вдосвіта, годині о п’ятій чи й раніше ми прийшли в оперу, все було домовлено, нас пустили. На сцені стояли різні «пристрої для спання»: якесь ліжко, розкладачка, диван, матрац, і солдатське двоповерхове ліжко – я якраз на нього й заліз зверху. А сцена була відділена такою металевою завісою, яка називається протипожежною – у випадку займання вона падає, щоб зупинити вогонь, відділити зал від сцени і навпаки. І ми лягли й заснули, уявіть собі – молоді здорові організми, які прийшли о пів на п’яту… а о восьмій ця завіса металева почала підійматися з таким специфічним деренчанням – «др-др-др-др»… І ось я відкриваю очі і бачу, що партер повний! Мені потім розповіли, що з різних віддалених районів Львова – з Майорівки, з Погулянки люди брали таксі,  щоби встигнути на наш виступ! І о восьмій ранку ми почали поетичні читання!

Ми читали свої вірші, і це тривало десь годину, а потім зала оркестрова під нами почала наповнюватися. І Віктор Недоступ (Бакс)  з групи «Пропала грамота» – він на сцені грав на гітарі і згадав свою пісню, в нього є така пісня «Галя за негра заміж пішла», а потім він заграв на слова Юрка Позаяка – ви ж усі знаєте цей геніальний текст «Коли ти летиш в літаку, і падає твій літак…» – і там є рядки «Життя непогана хріновина: тобі ще зіграють Бетховена». Проскурня попросив Бакса зробити на цьому слові паузу, Бакс замовк. В ямі диригент підняв паличку, і оркестр заграв Бетховена… Знаєте, це дорого коштує…

А через два роки в 92-му ми ставили на тій самій сцені Львівської опери поезооперу «Крайслер Імперіал», яка йшла чотири вечори! Скільки зараз коштує орендувати Львівську оперу на чотири вечори, як гадаєте? Золоті часи…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото «Мистецького фестивалю «Ї»

Запис Олександр Ірванець розповів, як працював у сценарній групі першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На цю творчу зустріч чекали сотні тернополян і гостей міста, адже щоразу, коли Капранови з’являються на сцені, присутні поринають у атмосферу невагомості. Віталій і Дмитро справді вміють зачарувати. І, повірте, не єдиним словом.

Цього разу поети-публіцисти відвідали Тернопіль в рамках 8-го «Мистецького фестивалю «Ї».

Незважаючи на часові рамки, брати Капранови розповіли одразу про обидва романи, згадавши про «Паперових солдатів», та виконали низку музичних композицій.

– Якщо людина читає художню книжку гарно написану, то у неї в голові завжди кіно, – каже Віталій Капранов. – У нас трапилась справжня подія – нам подзвонили і сказали написати сценарій. З цього все почалось.

«Рута» – книга-відкриття. Роман про історію, яка торкнулась нас із вами, певною мірою.

Головний герой, Андрій Литвин, служив у Вільнюсі у 1991-му і брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. Згодом, у 2014-му він стає учасником революційних подій, але на цей раз уже як захисник української незалежності. Коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці», після чого Андрій вирушає на її пошуки у гарячі точки у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Захищаючи барикади, його дістає минуле — Вільнюс 91-го і литовська студентка Рута, у яку він, сержант Литвин, був закоханий…

Зрештою, гайда до книгарні, за книгою і будь-які спойлери тут зайві!

⁃ Післясмак. Ви знаєте, що найцікавіше у читанні книжок? Обговорення! Їх обговорюють. Це таке рідкісне задоволення… дуже радимо і вам. Без обговорення – це як обід без десерту: ніби й поїв, а задоволення нема, – діляться брати Капранови.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис Брати Капранови: Якщо людина читає художню книжку гарно написану, то у неї в голові завжди кіно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вхід 16-го та 17-го червня на усі події вільний. Для цього потрібно лише зареєструватися у відповідній формі.

Перший день Мистецького фестивалю «Ї» присвячений літературі Тернополя та проходив у бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», де місцеві письменники представили свої книги та творчі проєкти.

Розпочала фестиваль Тетяна Іваніцька. Письменниця презентувала книгу «Мій дідусь був польським переселенцем», у якій використала художній жанр на базі реальних історичних фактів.

«Мого дідуся у 5 років переселили із села Кописно, Підкарпатського воєводства, української етнічної території Надсяння. Від села тоді майже нічого не залишилось, радянський режим так і не дозволив дідусеві туди повернутись. Ми після смерті дідуся вирішили поїхати туди, зібрати інформацію, також перевірити факти в архівах. Дуже хотілось зібрані історії та факти втілити у творі, адже це історія, яка має властивість повторюватися», – розповіла Тетяна Іваніцька.

Наступним провів презентацію Тарас Циклиняк. Він представив проєкт «Дитинство Тернополя», де розповів про життя тернополян в період Другої світової війни. Автору вдалося видати 10 книг куди увійшли історії, спогади дитинства людей, народжених у Тернополі у 30-х роках.

«Проєкт розпочався близько півтора року тому, коли мене попросили зробити відео із нарізкою спогадів про Тернопіль. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося братися за таку справу, але я зрозумів, що ті проєкти, на які немає часу, їх потрібно робити вже і зараз, адже треба встигнути записати спогади старших людей. Тоді я познайомився з Іриною Максимів і вона розповіла мені про своє життя. І моя її обіцянка перевести її слова у книжну змусила мене довести справу до кінця», – розповів Тарас Циклиняк.

Ще однією подією в рамках фестивалю “Ї” була презентація книги Ірини Мацко «Душевні рецепти». Книга складається з 3 маленьких збірок: “Шпинат для мозку”, “Імбир для душі” та “Мигдаль для серця”. Авторка на сторінках розмістила короткі історії, новели з життя та поради як бути в тій чи іншій ситуації.

«Усе розпочалось з того, що я почала писати для себе і видавати я їх не планувала. Але коли їх назбиралося досить багато, задумалася про їхнє видавництво. І дуже рада, що вдалося знайти такий цікавий формат рецептів і побудовані вони так, що вказується страва, час приготування, поживність і секрет рецепту», – розповіла Ірина Мацко.

Завершальною у музеї-бібліотеці «Літературне Тернопілля» відбулася подія  «Пригодницька проза: минуле і майбутнє, теорія і практика», де Андрій та Сергій Синюк представили книгу «Три служби Генрика Сенкевича», а Віктор Янкевич презентував роман «Тенета 2.0»

Другою локацією першого дня фестивалю була креативний кластер «Na пошті», де влаштовувалися виставки та були представлені мистецькі проєкти. Протягом дня на локації презентували результати 4-ої всеукраїнської програми NVAIR. Завершили фестивальний день поетичними читання проєктів «Галицький трикутник» та «Тернопільська поезія мертва».

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис У Тернополі стартував 8-ий Мистецький фестиваль «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Книжка вразила юних мрійників та здобула велику кількість прихильників за короткий час. Своє ім’я головний персонаж отримав від чеського драматурга Карла Чапека, який винайшов слово «робот». Видання створене в комбінованому жанрі та складається з оповідання й коміксу водночас. Таке поєднання стало доволі експериментальним для болгарського читача й, вочевидь, буде таким і для українського.

У книзі «Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» йдеться про неперевершений штучний інтелект, приправлений дозою романтичної зарозумілості й впертості. Колись люди закодували в ньому історії, легенди та міфи й відправили робота у відкритий Космос, аби налагодити контакт із невідомими світами. Після довгої подорожі навмання він опинився на незнаній чудернацькій планеті з трьома сонцями, де вразив позаземних істот своїм розумом і чарівністю.

Звістка про його виняткову мудрість поширювалася з космічною швидкістю. Малі та дорослі терпляче чекали своєї черги, аби звернутися за порадою. Робот допоміг багатьом і переконав місцевих мешканців побудувати бібліотеку й музей.

«Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» читається легко, з посмішкою і  щоразу провокує зазирнути до інтернету й бібліотеки з пізнавальною метою.

У трилогії зібрано 16 коміксів, що стосуються культурного, морального, історичного та географічного минулого різних часів на Землі. Усі видання насичені харизматичними та веселими персонажами, які сподобаються дітям від 7 до 12 років. Деякі жарти, ймовірно, будуть до вподоби й дорослим читачам.

Довідка про автора.

Марін Трошанов народився 24 травня 1984 року в місті Бургас, де закінчив англомовну середню школу імені Гео Мілєва. У 2009 році отримав ступінь магістра з міжнародних відносин у Софійському університеті Святого Климента Охридського. У 2015 році він увійшов до фіналу національного конкурсу «Лідери наступного покоління» для молодих менеджерів та підприємців, а пізніше вступив до магістратури в університеті Шеффілда, яку закінчив із відзнакою та пропозицією стати викладачем. Наразі Марін керує людьми, ресурсами та проєктами у глобальній ІТ-компанії.

Марін Трошанов, Євгені Пройков та відомий художник Петир Станіміров створили комікс «Клеймо», що отримав нагороду за найкращий традиційний комікс на міжнародному фестивалі в Белграді у 2012 році (серед 286 кандидатів із 29 країн).

Марін – лідер престижної ініціативи найбільшого болгарського інтернет-ЗМІ для книг та читання «Я читаю» –  «Письменник у позику». Мета ініціативи – проводити відкриті уроки в різних куточках Болгарії (на запрошення дітей і викладачів літератури).

«Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» – перша частина серії. У ній також є ще дві книжки: «Робот Чапек і шпигунська місія Пафуй-тіні» (жовтень, 2019) та «Робот Чапек і лабіринт сердитого слизького чудовиська» (березень, 2020).

Запис «Чорні вівці» видали книжку-комікс про штучний інтелект спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попередньо фестиваль «Ї» мав відбутися 12 – 16 травня 2021 року у Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. Проте у зв’язку з епідеміологічною ситуацією захворюваності на COVID-19, організатори прийняли рішення про перенесення дат на місяць.

Для нас найбільш пріоритетна безпека наших відвідувачів та гостей. А тому це було основним фактором прийняття такого рішення, – зазначає директор «Мистецького фестивалю «Ї» Юрій Матевощук.

8-ий фестиваль «Ї» відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Відтак, розміщення відвідувачів на всіх локаціях фестивалю буде здійснено з дотриманням соціальної дистанції. Тому загальна кількість дозволених квитків у продажі, відповідно, вдвічі скорочена. Окрім цього, у приміщеннях будуть розташовані антисептичні засоби та усі відвідувачі фестивалю повинні носити захисні маски.

Наразі маємо ситуацію невизначеності, при якій дуже складно щось спрогнозувати чи запланувати. Для організаторів фестивалів та культурних подій – це великий виклик. Попри те, що ми звикли усе планувати, наша команда зараз обрала гнучкий формат прийняття рішень, зважаючи на поточну ситуацію у місті. І ми дякуємо усім відвідувачам, запрошеним учасникам, які з розумінням ставляться до цього, – додав Юрій Матевощук.

Організатори дуже сподіваються, що ситуація зі захворюваністю на COVID-19 дозволить провести фестиваль у червні з дотриманням усіх карантинних вимог. З численних коментарів та повідомлень на сторінці фестивалю «Ї» можна зробити висновок, що на можливість проведення заходу сподіваються й самі відвідувачі. Вони більше року чекають традиційного офлайн-формату фестивалю «Ї», який мав відбутися ще у травні 2020-го.

Команда «Мистецького фестивалю «Ї» просить стежити за оперативними анонсами на сторінках у Facebook та Instagram, де повідомлятимуть важливі рішення.

Наразі організатори продовжують підготовку до фестивалю у червні та активно спостерігають за ситуацією щодо захворюваності у місті.

Команда “Мистецького фестивалю “Ї”

Запис «Мистецький фестиваль «Ї» перенесли на червень 2021 року спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Першим резидентом програми літературної резиденції «Пауль Целан 100» був Юрій Андрухович. Сама ж резиденція передбачає участь в програмі заходів, які присвячені Паулю Целану. Загалом організатори запросили до участі 5 українських та 5 німецьких літераторів, письменників, перекладачів. Вони проживатимуть протягом тижня в Чернівцях у різні періоди з липня до кінця вересня.
Резиденція «Пауль Целан 100» триватиме протягом трьох місяців. Наступні етапи проєкту «Літературні дні Пауля Целана 2020» – його презентація на Форумі видавців у Львові (17-20 вересня), Літературні дні Пауля Целана у Чернівцях (21-23 листопада), представлення антології «Пауль Целан 100» із двомовними текстами резидентів про Пауля Целана у п’яти містах Німеччини (5-11 грудня) та на Лейпцизькому книжковому ярмарку (18-21 березня 2021 року, Німеччина). Всього буде реалізовано 28 подій.

Модераторка: кураторка проєкту «Літературні Дні Пауля Целана 2020» Євгенія Лопата.
Відкрила пресконференцію прес-секретар Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ Лілія Шутяк.

14 липня 2020-го у Літературному целанівському центрі у Чернівцях відбулося відкриття виставки графіки художника Олександра Ройтбурда до книжки Сергія Жадана «Тамплієри» (2016).

Відкрив виставку Святослав Померанцев, керівник видавництва MERIDIAN CZERNOWITZ та поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ.
З вітальним словом виступив головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліценштейн.
Відбулася автограф-сесія Сергія Жадана.

Виставка працюватиме щодня з 14 до 18 липня з 13:00 до 20:00. Вхід вільний (тільки в масках). Захід відбувається у рамках проєкту «Czernowitz сьогодні: світське культурне єврейське життя 2020» за підтримки Dutch Jewish Humanitarian Fund.

17 липня, п’ятниця, 18:30 – дискусія про Пауля Целана та поетичні читання за участю Сергія Жадана та Катерини Калитко. Модератор: Олександр Бойченко. Локація: Літній театр у парку ім. Т. Шевченка (вулиця Садова, 1А). Вхід вільний (тільки в масках).
Проєкт “Літературні Дні Пауля Целана 2020» відбувається за підтримки Kulturstiftung des Bundes в кооперації зі штутгартською спілкою Ukrainisches Atelier für Kultur und Sport e.V.

… Кривава епоха з жаром в утробі
відходить, лишаючи всім свободу.
Поети стоять над нею в жалобі –
салютують її відходу.

Небо над нею таке бездонне,
таке глибоке, таке предвічне.
Поети чекають, коли вона здохне.
Напишуть потім щось ліричне.

Сергій Жадан, збірка «Список кораблів»

Дякую за спілкування, вірші, спонукання до дій…

Більше фото з подій за посиланням: СЕРГІЙ ЖАДАН І ПРОЄКТ «ЛІТЕРАТУРНІ ДНІ ПАУЛЯ ЦЕЛАНА 2020»

та СЕРГІЙ ЖАДАН, ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД, РАБИН, «ТАМПЛІЄРИ», ЧЕРНІВЦІ, СОБАКА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Сергій Жадан і проєкт «Літературні Дні Пауля Целана 2020» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від 5 до 8 вересня у Чернівцях триватиме Х Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. В рамках фестивалю відбудуться презентації 9 книжок, дискусії, паради поетів, театральні постановки, концерти камерної, єврейської та рок-музики, а також читання у добре знайомих і незвичних локаціях міста.
Серед учасників Міхаель Крюгер, Леа Шнайдер, Бйорн Кулігк, Ута Акерман (Німеччина); Юліан Шуттінг, Вольфганг Германн (Австрія); Ільма Ракуза, Саша Гарцетті (Швейцарія); Нуріт Зархі, Шимон Адаф (Ізраїль). В українському десанті – письменники та перекладачі Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Ігор Померанцев, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Андрій Любка, Олександр Бойченко, Артем Чех, Володимир Рафєєнко, Ірена Карпа, Пітер Залмаєв, Христя Венгринюк, Марк Бєлорусець, Петро Рихло, Тетяна Милимко, Олена Андрейчикова тощо, повідомили організатори.

Запис Meridian Czernowitz –  десятий, ювілейний спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 травня в Івано-Франківську у рамках фестивалю «Карпатський простір» відбувся круглий стіл «Політика і література: вічні заручини» за участі: Андрія Куркова, Юрія Винничука, Олександра Красовицького, Івана Монолатія, Ольги Деркачової та Володимира Єшкілєва.

Модератор: Володимир Єшкілєв, український прозаїк, поет, есеїст (Івано-Франківськ)
Андрій Курков – український письменник, журналіст, кіносценарист (Київ)
Юрій Винничук – український журналіст, письменник, редактор (Львів)
Олександр Красовицький – український видавець, генеральний директор і основний власник видавництва «Фоліо» (Харків)
Іван Монолатій – український вчений, історик, етнополітолог, краєзнавець, доктор політичних наук, професор (Івано-Франківськ)
Ольга Деркачова – українська письменниця, доктор філологічних наук, професор (Івано-Франківськ)

Говорили про письменників минулого, сьогодення і прогнозували майбутнє, про пророків,про сучасну українську літературу, про репортажі і літературу, про війну і мир, про видавців і видавництва, про те, як політики використовують письменників, поетів, а чи так само останні послуговуються політиками…

Кожний з учасників круглого столу висловив свою думку, обговорювали деякі спільні і спірні питання, але не зводили дискусію про взаємодію політиків і письменництва до якогось загального знаменника…
Політична сфера безпосередньо впливає на будь-якого автора…
І погоджуюся з Іваном Монолатієм:
«Література має сповідувати цінності людини вільної, свобідної, яка творить…».

А ось про те, що на теренах фестивалю «Карпатський простір» і доречно, і своєчасно, і обов’язково має існувати літературна платформа – це схвалили і учасники круглого столу і гості Фестивалю…

Більше фото з події за посиланням – «CПОВІДУВАТИ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ ВІЛЬНОЇ…»

©Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergyiS

p.s.
Я знайшла в Інтернеті статтю Івана Монолатія, на яку він посилася у виступі «ЧИ МОЖЛИВА ПОЛІТОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ?» : «…втручання літератури у політику, і навпаки – втручання політики в літературу, є своєрідним видом взаємодії поміж практиками, формами діяльності і способами мовлення, котрі усі разом і нарізно, творять спільний світ або спільні світи…»

Запис Про «Політику і літературу: вічні заручини» на фестивалі «Карпатський простір» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Книга Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» стала найкращою українською книгою за версією вчителів з Євросоюзу.

Учителі зі шкіл з Болгарії, Польщі, Потругалії, Іспанії, Чехії, Греції та Литви створили мапу найпопулярніших дитячих книжок у Європі. Мапу було створено за підтримки eTwinning, навчальної програми Європейської Комісії, започаткованої у 2005 році з метою розвитку співпраці європейських шкіл.

У Великій Британії такою книгою був названий «Гаррі Поттер та філософський камінь» Джоан Ролінг, у Франції «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, у Швеції – «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен, в Італії – «Прагоди Піноккіо» Карло Коллоді.

Запис Європейські вчителі назвали найкращою українською книгою «Тореадорів з Васюківки» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У столиці Австрії відкрито книжковий ярмарок «BUCH WIEN 17», який завершиться наступної неділі, 12 листопада. Україна цього року буде представлена тут вперше зусиллями «MERIDIAN CZERNOWITZ» – першого видавництва й культурної інституції нашої країни, яке презентує сучасну українську літературу під час центральної культурної події Австрії. Серед авторів, що «засвітяться» на Віденському книжковому ярмарку – Сергій Жадан, Ірена Карпа, Ігор Померанцев та Ірина Цілик. Поїздка стала можливою за підтримки  «Open Society Foundations» (OSIFE).

Творчі зустрічі з письменниками та презентації їхніх книг відбудуться 10 та 11 листопада у виставкому центрі «Messe Wien». Стенд «MERIDIAN CZERNOWITZ» – А03 – можна знайти у залі «D» 9-12 листопада від 10:00.

За висловом Ігоря Померанцева, слово «Czernowitz» має австрійську прописку: «У Відні воно почувається як удома. А в кожному порядному домі є своя бібліотека. Тому книжки, видані «MERIDIAN CZERNOWITZ», просто повинні стояти на полицях цієї бібліотеки. Не застояться. Не залежаться».

Директорка «MERIDIAN CZERNOWITZ» Євгенія Лопата наполягає: «Нам важливо розвиватися та розширювати горизонти. Після кількох років участі в німецьких книжкових ярмарках йдемо далі й щасливі, що з нами це роблять, на мій погляд, одні з найцікавіших та найактуальніших сучасних українських авторів».

Лілія ШУТЯК, прес-секретар MERIDIAN CZERNOWITZ

Запис «MERIDIAN CZERNOWITZ» презентуватиме сучасну українську літературу у Відні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото UA:Перший

 «Література і письменництво помітно переходять в жіночі руки»

• Оксано, пам’ятаєш свою обмовку «Всі чекають переможниці головної номінації» під час церемонії вручення нагород на «Коронації»? Ти відчувала, що переможе жінка, чи просто вже стало очевидно, що жінки пишуть більше?
• Якщо судити з щорічних підсумків «Коронації» – так, більше пишуть жінки. Або, може, вони краще пишуть. Цього року було три найвищі нагороди за перші премії, і всі три були в жіночих руках. У найголовнішій номінації – «романи» – перемогла авторка з Львівської області Тетяна Пахомова, у «Пісенній ліриці» – киянка Оксана Самара. Я говорю зараз тільки про «дорослі» номінації, бо були ще «дитячі», то інше питання. Не надто орієнтуюся в поетичному жанрі, відстежую переважно романи, і там жінки перемагають з року в рік.

І це не лише тенденція в літературі. Коли я вступала на факультет журналістики, то на наших перших курсах хлопців було приблизно удвічі більше, ніж дівчат. Тобто журналістика була здебільшого чоловічою професією. Коли вже закінчувала університет, серед абітурієнтів і першокурсників чи не вдвічі переважали дівчата. Може, чоловіки перемістилися в іншу сферу, почали займатися бізнесом – що не було доступно в радянські часи? Можливо. Але явно журналістика і письменство помітно переходять в жіночі руки.

Хоча, я не думаю, що журналістика і література стають «жіночими» – думаю, вони зараз якраз більш багатостилеві, багатожанрові. Коли сучасна, новітня українська література тільки зароджувалася, всі шукали епатажних текстів – де є чорнуха, нецензурна лексика. Здавалося, що це такий «ковток свободи», хотілося саме такого. Зараз же з’явилася література для різного читача і споживача.

Зрозуміло, що і мій роман «Зілля», і «Няньку-Неньку» читатимуть насамперед жінки. Немає літератури, яка подобається всім. Має бути різне. Інтелектуальне – і легке, жорстке – і м’якше… Але ж жінки пишуть не тільки ніжно і м’яко. Це не залежить від статі. Є письменник, якому пишеться так, а є – інак. Він і не думає, мабуть, що пише «для аудиторії».

• Тобто письменництво – це більше натхнення? Чи більше праця?
• Якщо чесно, я не вірю в «замовну» літературу. Може, вона й має право на існування – тим більше, що світ (замислилася – авт.) комерціалізується… Від слова «ринок» хотіла утворити дієслово, та не вдалося (сміється – авт.) Наприклад, відомий письменник Андрій Кокотюха вважає інакше. Перед цьогорічною церемонією давали прес-конференцію люди, дотичні до «Коронації»: і самі засновники конкурсу Юрій і Тетяна Логуші, і письменники Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха. Не пам’ятаю, чи Кокотюха перемагав у «Коронації», але дуже часто отримував другі-треті премії, його друкують, він кілька років уже й сам вручає премію «Золотий пістоль» за найкращі гостросюжетні романи. Так ось, він дуже негативно відгукувався про цьогорічний конкурс – мовляв, там майже не було що читати. Одразу виправдаюся: він тільки романи читав, а п’єси – ні (сміється – авт.) І він наголошував, що «треба думати і про читача». І казав, що коли видавець, який знає попит, йому скаже переписати твір – він готовий все переписати. Його позиція має право на існування, але я в це не вірю. Бо я ж також читаю. І бачу, що люди, які намагаються продукувати «в рік по роману», або «скільки скаже видавець» – вони починають «видавлювати» з себе тексти, і нічого в них не виходить.
• Ну, кажуть, що, наприклад, Достоєвський писав на замовлення…
• І Достоєвський, і Жюль Верн – я не заперечую. Є справді геніальні люди. Водночас я не кажу, що література є «осяянням» раз на сто років. Ти мусиш регулярно працювати. Навіть якщо нема ідей – треба сідати і писати-писати-писати. Тобто є якась золота середина між тим, щоб регулярно писати тексти – і не гвалтувати свою душу тим, чого в тебе всередині немає.
• Що пишеш, коли «нема ідей»? Пости в фейсбуці?
• Ну хоча би й пости в фейсбуці (сміється – авт.). Насправді в мене давно вже не було такого, щоб я не мала що писати. Є багато незакінчених ідей, проектів. Є проблема змусити себе писати, або просто зайнята чимось іншим. Зараз, наприклад, зайнята перекладом з російської роману «Аргідава» чудової сучасної письменниці Маріанни Гончарової, також буковинки. Вона пише російською, але її книги мають вийти в одному з провідних видавництв країни українською мовою. Перекладаю, тому відклала свій власний роман.

Фото Олександра Заклецького

«Дедлайнові підпорядковується життя»

• Можливо, це така журналістська звичка, що без дедлайна не можеш себе нічого примусити зробити. Але в мене це постійно. «Зілля» також свого часу відправляла на «Коронацію», і якби не вона – також би не знаю коли його дописала… Дедлайн дисциплінує. Може, в тих, хто займається винятково літературною творчістю, інакше, але в мене журналістське минуле. Мені часом сняться жахи, що я ще працюю в газеті, що я редактор, і в мене порожня газета, а вже середа вечір (Журналісти буковинських тижневиків знають, що середа вечір – час, коли закінчують верстати газету і відправляють у друкарню – авт.). І я забула – роздати якісь завдання, щось дописати…. Або що в мене екзамен з математики, а рівень знань такий, як оце залишився зараз… Дедлайнові підпорядковується життя.
• За журналістикою не сумуєш?
• О ні! От тільки мій невгамовний характер постійно виштовхує мене в ту галузь – я маю на увазі те, що пов’язане з громадською діяльністю. Коли дізнаюся якісь факти, в мені прокидається журналіст. Наприклад, сьогодні. Сиджу, як на голках, через одну ситуацію. Я дізналася, що у нас формується ресурс, на якому розмістять певну інформацію – зокрема, транспортні карти про автобуси, пристосовані для людей з інвалідністю. Люди, які це роблять, звернулися до чернівецької влади. І отримали відповідь, що ця інформація належить тільки одній приватній фірмі, і коли до цієї фірми звернулися – та захотіла за інформацію 600 доларів! Це просто шок, небачений цинізм! Інформацією про ГРОМАДСЬКИЙ транспорт володіє ПРИВАТНА фірма і вимагає грошей за те, що надасть цю інформацію для загального блага (не для чиїхось прибутків!) Я мушу це перевірити, і якщо все підтвердиться – обіцяю скандал.
• Багато хто дивується: ти гарна, розумна, успішна жінка, в тебе є родина, діти, тобі є чим зайнятися… Чого тобі не сидиться?
• Не знаю. Такий характер. Я вдалася в маму. В ті часи, коли були черги, вона була «грозою черг». От, наприклад, черга за сметаною. Там уже всі – як одна родина, усі між собою знайомі, а потім з’являються ще якісь, які намагаються пролізти без черги… І коли приходила мама – всі знали, що треба тихо стояти в черзі. Бо якщо спробуєш обійти – тобі капєц! (сміється – авт.) Мама ніколи не змовчить, не стерпить несправедливості. Гени, що тут зробиш…
• А що в тебе від тата?
• Очі, колір волосся, прізвище, по батькові… (сміється – авт.) Характер в нього також вибуховий, але в громадських місцях він стриманий. Я – в маму. Я і раніше була схильна до небайдужості. А після Революції Гідності думаю: люди віддали життя, а я не віддам своїх кілька хвилин, аби відстояти справедливість? Ми ж хочемо європейської держави. Всі ніби цього хочуть. Але думають, що хтось має це зробити.

Гени і поклик після пережитого в страшну зиму 2013-2014-го. Ми не маємо права просто ходити на роботу, займатися своїми справами. Мені здається, що якби кожен, хто виконує свої буденні зобов’язання – вдома, на роботі – просто робив щось ще, додатково, без грошей – ми би випередили Польщу. Громадянське суспільство – це все. Де воно є – суспільство захищене. Де немає – там біда.

«Трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую»

• Ти часто говориш про Польщу. Любиш цю країну?
• Як не любити Польщу? Люблю! І Іспанію люблю. Якби мене спитали, хто з них ближчий – навіть сказала б, мабуть, що Іспанія. Я ж прожила там деякий час. Це трохи смішно звучить, але дуже добре, виявляється, жити в монархії! Антураж королівської родини – це дуже гарно. Це об’єднує націю. Серйозно. Може, хтось з цього посміється, але ці наші європейські королівські родини – це свого роду зірки. Щось там є від шоу-бізнесу. І вони поводяться гідно. І це дуже гарний приклад для наслідування. Займаються благодійними проектами, суспільною діяльністю. А живуть так, що і близько немає показних розкошів. Дуже шкода, що ми в Іспанії не дочекалася монаршого весілля – вже мали їхати звідти. Якраз були оголошені заручини майбутнього короля – принца Феліпе і його обраниці Летиції. Тоді мені часто крутилися в голові рядки з пісні Вєрки Сердючки: «Даже єслі вам нємного за 30 – єсть надєжда вийті замуж за прінца…». Це був саме той випадок: Летиція, якій було трохи за 30, не королівської крові, до речі – журналістка… Навколо монаршої родини об’єднується нація. За це люблю Іспанію. Та і просто люблю – як можна не любити те, що залишила…

Взагалі такий «трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую. Не в тому плані, звісно, що закликаю до нелегальної трудової міграції. Але поїхати на екскурсію – це одне, а пожити в реальному середовищі – зовсім інше. Тільки так ти пізнаєш країну по-справжньому. Тільки тоді бачиш, яке воно – реальне життя там, можеш порівняти. Там люди набагато приязніші. Може, тому, що життя у них більш благополучне? Неблагополучне життя схиляє до більшої агресії. А можливо – треба себе перелаштовувати на іншу хвилю, і тоді все почне змінюватися. Вічне питання: буття чи свідомість? Можливо, свідомість первинна. Складне питання, я не знаю відповіді. І ми повинні постійно працювати, «пахати» на суспільство, державу (не чиновників, а суспільство). Треба переставати говорити «влада» – це якесь тоталітарне слово. Варто називати це «уряд», «управлінські структури». І бути більш спокійними, сміливими з цими структурами.

• Наскільки схожі, відповідні ти, як автор, і твої тексти?
• Річ у тім, що ми, автори, творчим процесом насправді не керуємо. Немає такого, що ти контролюєш кожну букву, кожне слово. Колись це казав мені Василь Кожелянко, а коли я почала писати сама тексти – зрозуміла, що так і є. Ти народжуєш мікросвіт. Придумуєш героїв, ситуації. Про це йдеться в романі норвезького письменника Юстейна Гордера «Світ Софії». Роман присвячений історії філософії, але в ньому розробляється тема, що літературний герой живе незалежним від автора життям.
• Як на мене, твої твори дуже м’які, ніжні, «серпанкові»…
• Я, мабуть, таки така. Десь в глибині душі – така. Може, це душа. Отака вона в мене. Відкривається в тому, що я пишу. А те все інше – то вже розум, досвід, ментальні речі.
• Але ти ще в юності, задовго до здобутого життєвого досвіду (я пам’ятаю!), була жорсткішою, тобі подобався чорний гумор.
• Десь читала пояснення психологів, що чорний гумор подобається людям, які страждають на страх смерті. І що ми коли висміюємо це все – воно витісняє страх. Якщо посміятися з болю, хвороби, смерті – тобі вже наче й не так страшно. Це пояснення видається мені цілком логічним.

Справді, люди, які читали «Няньку-Неньку», казали мені, що вони навіть не здогадувалися, що в мені є така позитивність, стільки любові, що я так люблю своїх героїв. Та я сама була здивована, якщо чесно (сміється – авт.)

«Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо»

• Сюжет твоєї п’єси «Різдво», яка перемогла на «Коронації» – з категорії «вічних». Біблійний сюжет: молоді батьки з немовлям потрапляють у ситуацію, коли змушені стукати у різні двері і проситися на ніч… Так виглядає, що такі сюжети досі актуальні? Хтось скаже, що це «казки».
• А в Шекспіра не «казки»? І так само актуальні. А біблійні – ще давніші, міцніші. Це древнє. Навряд чи ще щось можна вигадати. Я би і не подумала про аналогії, якби, коли з’явилася ідея, не наближалося Різдво. Це згадалося, а коли вже сіла писати – вже само покотилося: і персонажі, і паралелі незліченні. Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо. І шекспірівські, архетипні древні ситуації. «Нема нічого нового, все вже колись було».

До речі, тільки зараз, в ході нашої розмови, я збагнула, що в романі Гончарової, про який я вже розповідала, там же про Каїна й Авеля йдеться!.. Як і в Ольги Кобилянської в її головному романі. Біблійні сюжети всюди. Гріх і спокута, любов і заздрість, зрада і прощення – всім цим пронизана і вся світова література, і наше життя.

Адже чому я тривалий час не наважувалася писати художні твори? Вважала, що приходити в літературу треба з ноу-хау. Якщо не вигадав нічого нового, немає чого сказати – мовчи… Тепер так не вважаю. Василь Кожелянко мене заохочував, був моїм, можна сказати, наставником, тим локомотивом, який привів мене в літературу. Тепер розумію: не важливі ні форма, ні зміст, а лише те, що ти пережив. І якщо можеш передати це і викласти настільки чутливо, наскільки сам пережив – люди це відчують. Можна, звісно, шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Переможниця «Коронації слова» Оксана Драчковська: «Шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Понад 5 тис. рукописів надіслали цього року на літературний конкурс «Коронація слова». 28 членів журі відзначили 74 авторів романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики. Переможців нагородили 5 червня у столичному Будинку офіцерів.

Коронація слова — Міжнародний літературний конкурс романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей. Проект заснований 1999 року компанією «Крафт Фудз Україна» і подружжям Логушів.

Метою конкурсу є підтримка новітньої української культури, пошук нових імен, видання найкращих романів книжками, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.
«Коронація слова» відкрила для широкого кола читачів імена Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Анни Хоми, Олександра Вільчинського, Наталки Очкур, Марини Мєдникової, Андрія Кокотюхи, Василя Шкляра та інших молодих письменників.

Ми зустрілися з Крістіною Кельті у Літературному кафе після її поїздки до Києва.

Крістіна Кельті — перекладач з англійської та німецької мови. Перекладами почала займатися з мистецької точки зору, першими були художні — переклади листів Нінон Гессе до Германна Гессе, які були надруковані. Від 2010-го до 2012-го Крістіна Кельті була автором та ведучою “Віртуальних мандрівок”. Від 2011-го є членом Чернівецького відділу Союзу Українок та заступником з виховної роботи при Школі шляхетних українок.
2012-го пані Крістіна працювала перекладачем міжнародних спостерігачів під час проведення Парламентських виборів в Україні, 2013-го перекладачем волонтерів Американського Корпусу Миру, 2014-го працювала перекладачем міжнародних спостерігачів під час дострокових Президентських виборів. У лютому 2014-го відбулася персональна виставка молодої художниці «Яскраві миттєвості життя» у Художньому музеї.

– Ти, Крістіно, мала змогу оцінити масштаб та атмосферу урочистості під час вручення премій «Коронації слова»,  твій голос ще й став визначальним, вирішальним для одного з номінаниів конкурсу. Це роман «На чужих вітрах» Ольги Яворської. Як довго триває такого роду відбір? Чому саме цей роман?
– Письменницю, якій я вручала спеціальну відзнаку, вперше побачила на сцені конкурсу. Імені також не знала. Коли вичитувала твори, то вони надходять із псевдонімом. Я вважаю це дуже гарна традиція і тут немає місця стереотипам чи особистим, навіть підсвідомим, вподобанням.

Я не знала ні звідки письменниця, ні скільки їй років, нічогісінько. Приблизно два місяці я вагалася і обирала. Хотіла нагородити роман, який би не просто сподобався мені для прочитання, а який, на мою суб’єктивну думку, мав би бути помічений виданнями, який буде гідно представляти українську літературу, який не загубиться на полиці, тобто не є для одноразового прочитання. Таким для мене став історико-психологічний роман “На чужих вітрах”. Пізніше вже дізналася, що авторкою його є львівськи письменниця Ольга Яворська. Її твір надихнув мене на вручення спецвідзнаки за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків. Якою гарною і вишуканою українською мовою написаний цей твір! І вже після церемонії я дізаналася, що пані Ольга від 1997-го є Членом національної Спілки письменників України .

– Яке місце критики в «ієрархії» літературних жанрів жанрів?
– Коли мені запропонували вручати спеціальну відзнаку прийшло усвідомлення того, що твір потрібно оцінювати, отже мають бути певні критерії. Подобатися можуть багато творів, але обрати потрібно було один. І тут постало таке питання до мене, не як до перекладача, а вже як до філолога, які критерії являються пріоритетними. Це питання я вивчала трохи раніше, коли цікавилася творами нобелівських лауретів, Пультцерівської премії, Букер прайза. Тоді я вишукувала англійською автобіогрофічний твір Кеннеді, який був відзначений Пулітцерівським призом. Випадково знайшла курс Оксфордського університету у вільному доступі, який стосувався літератури і одна з відео-лекцій була присвячена літературним нагородам. Я погоджуюся з тим, що є літературні прийоми, правила, художня навантаженість оцінюються, але найбільше оцінюється «вміння» твору змінити людину у кращу сторону, змусити її замислитись над справжніми цінностями. Тому в цьому ракурсі жанр критики для мене виступає як направляючий вектор розвитку літератури, такий своєрідний компас, який має орієнтувати розвиток творів у кращу сторону.

– На фото – авторський диплом, який ти підготувала для номінації. Для нагородження вибрала власну картину. Свою спеціальну відзнаку ти назвала промовисто «Живописне перо». Як ти готувалася до нагородження?
– У дипломі хотілося наголосити на мистецькій ноті. Номінантом може стати людина з чудовою філологічною освітою, а може за своїм покликанням чи натхненням. Ці фактори ніяким чином не впливають, головним залишається сам твір. Я вирішила назвати спеціальну відзнаку «Живописне перо» і використати в оформленні диплому власну картину, яка стала символом і афішою першої художньої виставки «Яскраві миттєвості життя». Тут ми схожі, бо я в живописі роблю такі кроки, як і номінати літературного конкурсу «Коронація слова». Розробити свій власний диплом це було моїм бажанням, адже оргкомітет конкурсу також відзначає дипломом, де вказана спеціальна відзнака.

– Урочистості у Києві тривають усього один день, ми бачили церемонію вручення нагород по телебаченню, читали в ЗМІ. А чи мали час на спілкування, обговорення. Адже велика, кропітка робота великої кількості людей, учасників, організаторів сконцентрована тепер в один святковий день. Яка атмосфера, які відчуття, настрої?
– Засновники Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей Коронація слова Тетяна та Юрій Логуші. Раджу подивитися відео з заключним словом організаторів, бо воно поза коментарями. Це приклад людей, які люблять свою країну всім серцем, і їх проект — результат цієї любові.
Це було справжнє свято для переможців та номінантів конкурсу. Я особисто віддаю велику шану, вони знаходять час творити якісну українську літературу. Це не просто конкурс, після якого номінанти поїдуть з нагородами, це — початок майбутньої їхньої творчої співпраці з колегами, видавництвами і т п. Після церемонії номінати вже розслаблені і починається творчий обмін думками, контактами, планами на втілення майбутніх ідей та проектів. Часу надто обмаль, тому довго говорити про “погоду” ніколи, адже всі роз’їдуться до своїх домівок у свій звичний ритм життя. Хоча, для таких творчих людей звичним вже стало поєднання активності, дому, сім’ї, творчості, роботи і багато іншого…Це атмосфера віри у розвиток української культури і водночас результати, які демонструють цей розвиток. Все, що не встигли обговорити після церемонії — продовжуємо обговорювати в приватному порядку тепер.


– Дякую, Крістіно, за цікаву розповідь.

В Україні проводиться багато щорічних літературних конкурсів, на яких відбувається нагородження найкращих творів та творців. Деякі з них: «Книжка року», конкурс «Найкраща українська книга» від журналу «Кореспондент», премія «Книга року Бі-Бі-Сі», «Коронація слова», Гоголівська премія, Літературна премія імені Лесі Українки, «ЛітАкцент року», Премія фундації Антоновичів, Національна премія України імені Тараса Шевченка…
Втім, літературу визначають з одного боку як мистецтво, а з іншого – як індустрію. Мета конкурсів теж не зовсім однозначна, кожний у свій спосіб впливає на літературну ситуацію. Для одних – це ринковість, прагнення просувати авторів. Але є література, яка іноді має мало шансів бути прочитаною. Участь у конкурсах дає змогу відкривати читачу різних авторів.
І «Коронація слова» на сьогодні чи не єдиний конкурс, який дає шанс письменникам-початківцям ввійти в сучасну літературу: видати свою першу книжку, мати медіапідтримку та здійснити презентаційний тур Україною.

Тетяна Спориніна, «Версії».
фото автора, з архіву К. Кельті та з сайту конкурсу «Коронація слова»

Запис «Живописне перо» від Крістіни Кельті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тим не менше, легкі й дотепні оповідки Бойченка – неважливо, про літературу, чи про політику – де героєм часто є один «великий тупий предмет», а також творчі вечори за його участі сприймаються саме як спалахи креативу і мистецькі акти. Тож розмова з Бойченком про роль митця у революції – цілком обгрунтована і дуже актуальна для революційних Чернівців.  

– До початку кривавих подій на Майдані в народі витало обурення тим, що «Майдан перетворили на дискотеку» (хату-читальню, перформанс тощо). Чому мистецтво має право і навіть мусить бути на барикадах?

– Може, й не мусить, але право точно має. Щодо «дискотеки». Люди діють передусім на основі власного досвіду. А попередній досвід карнавальної революції 2004 був вдалий. Інша справа, що ми тоді не зуміли скористатися її результатом, але сама подія – безкровна і весела революція – вдалася. Певно, за інерцією і цю починали в такий спосіб, наївно, як тепер бачимо, сподіваючись, що режим Януковича можна перемогти мирним шляхом. Я би за це не засуджував. Доки є можливість протестувати мирно, треба це робити. Але вже настав момент, коли всім зрозуміло: на всі наші мирні акції владі просто наплювати. То й почалося те, що почалося.

Проте й сьогодні в Києві, в Чернівцях, у багатьох інших містах, окрім уже не мирного протистояння, тривають виступи митців. Від цього, думаю, не треба відмовлятися. Хай кожен бореться тими методами, якими вміє. Хто може кидати «коктейлі Молотова» – хай кидає. Хто може написати добру статтю чи гарну пісню, які розійдуться по світу і комусь відкриють очі на те, що відбувається, – хай пише. Не можна відмовлятися від жодного методу, аби тільки все це разом діяло заради однієї мети.

Для мене показовим є той факт, що Майдан сьогодні активно підтримують не лише мої друзі-приятелі, як от ціла родина Андруховичів, Андрій Бондар, Андрій Любка, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Юрко Винничук, Ірена Карпа, Тарас Чубай, Kozak System, але й ті письменники, художники, музиканти, з якими в інший час я би суто з мистецьких міркувань і не привітався. Митці – люди загалом егоїстичні, зі своїми «тарганами» в головах, однак у цих обставинах вони забули про внутрішні чвари і почали діяти спільно. Очевидно, що коли ситуація нормалізується, ми знову пересваримося, але нині усі пристойні люди – по один бік барикад.

– Чому Ви особисто берете участь у революції? Адже могли би тихо творити десь за кордоном…

– Тихо творити за кордоном – це хіба що Клюєв з Азаровим собі можуть дозволити. Правда, завдяки українській діаспорі, їм там уже не надто тихо… Мені здається, що люди – зокрема й на нашій млявій Буковині – не до кінця розуміють, що відбувається в країні. Там і сям іноді лунають голоси, мовляв, а ваші опозиціонери, які колись уже були при владі, чим кращі? Гаразд, я теж не в захваті від наших опозиціонерів – і київських, і чернівецьких. Але, по-перше, коли вони були при владі і щось там підшахровували чи підкрадали, людей все-таки не розстрілювали, не катували і трупи по лісах не розкидали, правда? А по-друге, – треба вміти за деревами бачити ліс. Бо річ зовсім не в тому, що той чи інший опозиціонер особисто, може, не кращий за Папієва чи Михайлішина. Цілком припускаю, що голова ОДА чи в.о. мера самі по собі можуть бути непоганими людьми. Тільки от я нещодавно прочитав дуже цікаву книжку «Приватне життя есесівців». Це збірка спогадів колишніх хатніх працівниць есесівських офіцерів, які служили в табірному комплексі Аушвіц-Біркенау. Майже всі ці офіцери, разом із комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом, приходили увечері з роботи, цілували дружин, бавилися з дітьми, дарували прислузі якусь шоколадку чи копійчину. Якби не знати, з якої саме роботи вони приходили, можна скласти враження, що це вельми порядні і приємні газди. Єдиний їхній недолік – вони працювали на систему, яка винищила мільйони людей. Власне, про це я би дуже радив подумати сьогодні членам Партії регіонів та всім силовикам. Ви можете бути хорошими людьми, але ви вже є співучасниками злочину. Ваша партія любить покричати про загрозу фашизму, а сама, якщо ви не в курсі, діє абсолютно по-гітлерівськи. Факт організованого використання спортивно-кримінальних середовищ для побиття протестувальників – це вже елемент фашизму. НСДАП в Німеччині також спочатку наймала молодих здорових головорізів, формувала з них загони СА, потім СС, а потім ці «добровільні дружини» підпорядкували собі поліцію, навіть таємну, тобто гестапо. Коли партія починає обростати такими структурами і використовувати їх задля  терору проти населення – це і є фашизм. Панове офіцери МВС, ви хочете через кілька років перейти під командування партійних «тітушок»? То продовжуйте служити Януковичу – і він вам це влаштує. Звісно, не всі регіонали є аж такими феєричними дегенератами, як Добкін, Кернес чи Чечетов. Як і в НСДАП та СС теж не всі персонально скоювали злочини. Але вони були «коліщатками і гвинтиками» злочинної системи, тому після війни постали перед судом. А того ж таки симпатягу Гьосса поляки просто на території Аушвіца повісили – і правильно зробили.

Коротше, щоби не дати країні перетворитися на кримінально-тоталітарне утворення в центрі Європи, я й беру участь в революційних подіях.

– Чи захищені зараз, у цій ситуації, митці своєю відомістю, публічністю? Чи, навпаки, це додає небезпеки?

– Важко сказати, я до відомих не належу. Наскільки знаю, поки що – від листопада минулого року – не було випадків, коли б «органи» тягали відомих митців за їхні виступи. Може, у них ще руки не доходять? Як усі недалекі бандити, нинішня влада передусім реагує на безпосередню небезпеку, на тих, хто кидає в них каменем чи фізично блокує, як автомайданівці. Тому цих активістів вони вихоплюють, катують, тероризують. Але митці розуміють: якщо ми сьогодні програємо, то завтра доберуться і до нас. Тому і мусимо, пафосно кажучи, стояти до кінця.

Наші закордонні друзі, ті ж письменники, наприклад, запитують: слухайте, ви там не боїтеся? Я на таке відповідаю: боюся. Але найбільше я боюся на схилі літ опинитися в країні, яка буде потворним гібридом Північної Кореї і якогось Сомалі. Теоретично це ніби неможливо, але ми, як казав один недолугий пасічник, «унікальна країна», тож можемо вчудити що завгодно.

– Ви – прихильник Європи, це не дивно: народилися і мешкаєте на Заході України, буваєте за кордоном… Але маєте колег-митців на не настільки революційно налаштованих Сході, Півдні України. Ваша особиста думка: Схід і Південь – безнадійні в цьому плані?

– За порядком. З тією Європою теж не все однозначно. Колись, під час Другої світової війни, Анджей Бобковський обізвав Францію давно зів’ялою проституткою, яка досі корчить із себе Орлеанську Діву. Частка правди в цьому є, і то, зрозуміло, не лише стосовно Франції. Втім, останніми днями Європа активізувалася, дасть Бог, і до реальних санкцій проти представників режиму Януковича справа дійде. Однак, мусимо усвідомлювати: з одного боку, Європа не хоче остаточно розсваритися з Росією. З другого – її лякають найменші натяки на націоналізм. І тут виникає тема УПА, Бандери, червоно-чорних стягів. Що ж, ми справді повинні проаналізувати помилки тієї ж УПА, засудити всі окремі її злочини. Але це не означає, що ми маємо засудити УПА як таку і весь наш національно-визвольний рух. Ми не можемо зовсім відмовитися від нашої історичної пам’яті, інакше це будемо не ми. Якщо Європа цього не розуміє, то хай далі обіймається з Путіним і торгується з Януковичем, а ми якось обійдемося без неї.

Тепер про Південь і Схід. Відповідь на питання, чи вони безнадійні, залежить від того, про яку часову перспективу йдеться. Сьогодні – абсолютно безнадійні. Будуть у нас цього року дострокові вибори чи наступного звичайні – Південь і Схід у масі своїй все одно проголосують за Януковича та його хунту, щодо цього немає жодних сумнівів. З іншого боку, відомо, що люди формуються тими обставинами, в яких живуть. А вони там живуть, оповиті своєю міфологією, і пишаються радянським минулим та кримінальним сьогоденням: «кто нє сідєл, тот нє мужик». Це не означає, що всі народжені, скажімо, на Донбасі – безнадійні. Якби їх у ранньому дитинстві вивезти до Львова, з них би виросли чудові галичани (сміється – авт.). А серйозно, гадаю, Схід і Південь могли б за кілька десятиліть стати більш-менш нормальними, в моєму розумінні, регіонами, якби в нас була сильна й водночас мудра українська держава, яка послідовно проводила би політику  жорсткої декриміналізації та лагідної десовєтизації. Натомість держава у нас тепер прямо протилежна.

– Ваша відома колонка в популярній чернівецькій газеті про «великий тупий предмет» просто чудова. Але Ви зосередилися на одному «предметі». Вважаєте, що корінь зла – в ньому? А як же ті, хто за нього стоять? Хто за нього голосував? Ваше літературне знущання не поширюватиметься і на них також?

– Насправді це був цілий цикл колонок – і про «тупий предмет», і час від часу про його команду. Точно були тексти про Табачніка, Єлєну Бондарєнко, Ганцю Герман… Але цих  мерзотників у владі так багато, що писати про кожного – життя не вистачить. Крім того, далеко не всі вони такі яскраві. Більшість – це тупа безлика маса. А коли ти бачиш перед собою отару, зовсім не легко присвятити по статті кожній окремій вівці.

– Ви – літературознавець. Чи не маєте в планах написати рецензії на твори В.Януковича? J  Як би це могло виглядати? Ну, наприклад, перше речення? J

– О ні…  Як літературознавця «творчість» Януковича мене не цікавить. Але якби раптом, то, певно, почав би рецензію у біблійному тоні: «І сталося чудо, найбільше від часів пророка Валаама. Во врем’я оно відкрив Господь уста Валаамової ослиці, і заговорила вона. Нині ж у всемогутності своїй сподвиг Він написати книжку межигірського осла…» Якось так.

– У якій ситуації митцеві комфортніше працюється – у революційній чи спокійній?

– Кому як. Треба запитати в поетів. Може, їм у революційні часи й краще: емоцій щодня багато, а вірш – мала форма, потребує порівняно небагато часу. Мені однозначно краще працюється в спокої й тиші, коли є можливість сконцентруватися і все як слід обдумати.

– Ви – як митець – знаєте, що буде далі?

– Навряд чи критика та есеїста варто називати митцем. Це переважно марудна розумова праця, без особливих натхнень і осяянь. А відповідно, оскільки осяянь нема, я, на щастя, не знаю, що буде. На щастя, бо якби знав, то нічого б не робив. Пощо старатися, якщо результат визначений наперед? Але я думаю, що ми, хоч і не цілком, усе-таки впливаємо на те, що буде. Тому… буде те, що ми самі зробимо.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Олександр БОЙЧЕНКО: «Далі буде те, що ми самі зробимо» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Різдвяний літературний вечір спершу з'явиться на Медіа-Версії.