13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського на початку зустрічі зазначила, що у серпні 2025-го виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, педагога, громадського діяча, публіциста, Почесного громадянина міста Чернівці Анатолія Миколайовича Добрянського.

Анатолій Добрянський зібрав книгозбірню (32296 книг та періодичних видань) та унікальну фонотеку (понад 1500 грамплатівок і касет), на основі яких 2005 року у Чернівцях відкрито Муніципальну бібліотеку його імені.

Микола Рачук.

Читати давніх поетів –
Залишати право за собою бути поруч.
Читати талановитих забутих –
Наближатися до них.
Та найбільший привілей –
Заздрити їм
Без каменя за пазухою.
Заздрити не тільки їм,
Заздрити самому собі,
Що можеш із ним поспілкуватись.

Ми вчилися в старих поетів,
Ми вчимось в поетів ще ненароджених
І залишаємось водночас
Як попереду, так і позаду.
А вони посеред нас.
Так створюється атмосфера
Гармонії.
І той священик,
Що перебирає чотки,
Вірить нам.

Хто читає – той пише,
Хто пише – той читає…
Прочитане – написане –
Стелить шлях до тих незнайомих місць,
Об які раняться неофіти.

«З уламків відбулого», Чернівці, 2019

Кожне літературне покоління ХХ століття в Україні відображало не тільки нові мистецькі течії, але деякі українські митці часто боролися за саме право творити та жити, інші уже встигли адаптуватися до радянської реальності, ставши частиною офіційної культури. Лекція Світлани Кирилюк розкривала важливість поетичного слова як дзеркала епохи, інструменту опору та джерела натхнення для наступних поколінь. Максим Рильський, Павло Тичина, Іван Дзюба, Володимир Сосюра, Іван Драч – поети, які зображені на афіші лекції, проте на заході йшлося не лише про них, а й про інших поетів цього періоду.

Василь Стус. «Декларація поета і громадянина». 1960

Право — то слово дрібне.
От обов’язок — слово!

М. Рильський.

Гріх римувати горе.
Гріх римувати гнів.
У тюремному коридорі —
тільки пострілів ритми. І рими— нівечені.

У тюремному коридорі —
під’яремних мета —
збивши в кулак всі пориви —
ув атаку.
Де свободи чортма —
там музи — бранки.

«Хрущовська відлига» дала певну свободу слова, дозволила поетам-шістдесятникам відкрито висловлювати громадянську позицію. Система не залишала великих виборів: або пристосовуватися, або замовкнути, або стати вигнанцем. І кожний обирав свій шлях. Рання поезія М. Бажана, як сверджують літературні критики, має метафоричний стиль, складні образи у віршах збірки «Різьблене сонце», а вже пізніше – колективний пафос, прославляння революції, соціалістичного будівництва, ода Сталіну.

Для деяких поетів, на мою думку, як М. Бажан, поняття «хрущовської відлиги» видається доволі умовним, адже їхній власний творчий простір не мав чітких меж лібералізації чи її згортання. Однак цей простір уявної свободи – радше виняток, ніж правило. Поряд із ним жили й творили поети, для яких «відлига» стала лише короткою ілюзією, а реальність – це суворе протистояння.
Весною 1960-го у Києві було засновано Клуб творчої молоді, до якого долучилися Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Їхній простір – не уявна культурна втеча, а жива боротьба, за яку доводилося платити свобою, а інколи й життям.

Леонід Первомайський не був відвертим опозиціонером до радянської системи. Однак у його пізній творчості відчувається певне розчарування та відхід від ідеологічної спрямованості. Однією з найцікавіших його збірок є «Спомин про блискавку», як зазначила лектор Світлана Кирилюк.

Дмитро Павличко – одна з найсуперечливіших фігур в українській літературі. Його творчість поєднувала два полюси: офіційно схвалену радянську поезію та національну лірику. І цей внутрішній конфлікт відчувається в його спадщині. Ця подвійність поета справді впливає на сприйняття його творчості.

Ліна Костенко – символ незалежної думки. Вона була частиною дисидентського руху, хоча не зазнала арештів, як Стус чи Світличний. Відмовилася співпрацювати з владою, через що понад 15 років її не друкували, підписала «Лист 139» на захист українських діячів…

Ірина Жиленко брала активну участь і у діяльності Клубу творчої молоді.

Іван Світличний (20.09.1929 – 25.10.1993) – поет, перекладач, літературознавець, лідер руху шістдесятників. Він – автор перших розвідок про Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Нью-Йоркську групу поетів.

Провина
Великий гріх на серці я ношу.
В. Стус

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні.
Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо, гратами рябе, –

Судіть мене. Судіть без знижки,
Судіть – я винен – хоч до «вишки»,
Мене, а заодно й себе.

Зеновій Красівський, поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Двадцятирічним виніс 21 день допитів у застінках НКВС, загалом відбув 26 років неволі – у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях, на засланні.

Михайло Осадчий (1936–1994) – поет, прозаїк, публіцист, один із представників «шістдесятників» та дисидентського руху.

У праці Чорновола «Лихо з розуму» (1967) згадується і поет Михайло Осадчий, який також зазнав цього «лиха» – покарання за думку, за право бути собою.

Щиро дякуємо пані Світлані Кирилюк за надзвичайно цікаву та змістовну лекцію «Поезія шістдесятих як дзеркало часу». Дякуємо за можливість по-новому поглянути на творчість шістдесятників, відчути їхній внутрішній драматизм, силу слова та зв’язок із сьогоденням. Дякуємо колективу Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського за організацію заходу.

Хочу зазначити, що лекція Світлани Кирилюк, присвячена поезії шістдесятих, є логічною вшанувальною подією пам’яті Анатолія Добрянського, адже він був носієм тих самих ідей, що й поети-шістдесятники – вільнодумства, правди, краси слова.  Також варто згадати, що через Чернівці проходили багато митців цього покоління – тут бували Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко… Хоча вони не були уродженцями міста, їхні візити, виступи та зустрічі з місцевою інтелігенцією, зокрема з Добрянським, залишили помітний слід у літературному житті Чернівців того періоду.

Більше фото з заходу за посиланням – «…Заздрити не тільки їм, заздрити самому собі, що можеш із ним поспілкуватись»…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Поезія шістдесятих як дзеркало часу» – лекція від Світлани Кирилюк у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

… Мене взагалі дратують ці вічні заклики встати з колін і так далі, мені здається, що встати з колін може лише той, хто був на колінах…

© Ліна Костенко

Півроку тому  22 листопада у Чернівцях молодь, студенти вийшли на Центральну площу  до пам’ятника Т. Шевченку на мітинг  на підтримку асоціації з ЄС. У ньому взяли участь понад 300 чернівчан. 

Ми можемо втратити Україну.
Ми вже фактично її втрачаємо.
Ми нездатні протистояти, ми
не знаємо, на кого й на що
спертися у цьому суспільстві,
воно хистке й захланне,
інфіковане тліном мертвих
ідеологій, поляризоване за
принципом поколінь,
сконфронтоване соціально й
національно, навіть
регіонально, – а ми, що
зробили ми? – ми, покоління у
силі віку, ми, ніби ж уже
громадяни вільної країни, ми,
ублюдочні катастрофісти своїх
особистих драм, сипонули
урозтіч по світах, або сидимо
тут, скніємо, чекаємо, поки нам
усміхнеться доля.

© Ліна Костенко, “Записки
українського самашедшого”,
2010 р.

22 травня, на Майдані  зібралися ті, хто приймав участь в подіях Євромайдану в Чернівцях, у Києві, хто підтримував і допомагав Майдану.
Знаменно, що цього дня 1861-го Шевченко навічно повернувся до України.

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.

Тарас Шевченко,
1858, 22 ноября, [С.-Петербург]

Під час  зустрічі багато пригадували. Перемога далася  великою ціною – більше як сотня загиблих і померлих від ран патріотів. І сьогодення дуже тривожне, драматичне.  Але ми віримо у щасливе майбутнє України. 

***
Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.
Але хто наші вбивці? — не цей, не цей і не ця.
їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.
Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.

Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.
Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!

Хто віддасть нам життя?
А немає ж у кого спитати.
Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.

***
Рівно півроку тому
розпочався
Євромайдан. Не
забуваймо, як
це було, навіщо ми це
робили і
що зробили з нами, щоб
не
довелося робити це
знову.

Ліна Костенко

Тетяна СТРІЛЬЧИК, “Версії”,
фото автора

Запис «Євромайдан у Чернівцях» – пів року… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Василь Стус

22.12.2013. 10:00 – 10:30

22.12.2013. 12:00 – 13:30

Традиційно мітинг розпочався із молебню за Україну, який провели священнослужителі УПЦ КП та УГКЦ.

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости…

…Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої даски й щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Тарас Шевченко

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.
1963
Василь Стус

17:00 – 18:00

Вечором традиційно була молитва чернівчан за людей, які стоять на євромайданах та за майбутнє України. Головне, про що говорили у молитві і проповіді, — зберегти Незалежність України.

…Моліться, люди, всі до Бога,
Моліться за своїх дітей!
За Церкву, Волю, Україну,
За твердість віри всіх людей!

В нас перша мати є Марія,
Другая — Церквиця Свята,
А третя мати — Україна,
Четверта — ненька дорога.

Моліться, діти, всі до Бога,
Моліться, рідні, за своїх батьків!
Щоб білий голуб миру й волі
Над нами все життя летів!…

Далі буде…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Вифлеємський вогонь миру на Євромайдані… 22.12.2013… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ностальгія – сестра,
Втіха – заморська панна,
Я – безіменна служниця пера,
Писанка первозданна».

– Митець від природи дуже одинокий…
– Люблю те, що не сперечається з моєю душею…
– Слово має знайти слово…
– «…Від світла оживає навіть глина».

Першими, хто постає у ролі критиків для віршів, а зараз вже і новел пані Віри, чоловік Саша і донька Леся. «Епоха молодості наших батьків, яка випала з поля зору письменників», видається цікавою Вірі Китайгородській. Життєрадісна, освітлена посмішкою, вона швидко, захоплено, впевнено зачарували всіх своєю  правдивістю і  природністю, мелодикою віршів, сонетів, їх  асоціативністю та образністю. І ще – веселою вдачею. Але відчутно (бо це приховати важко, натомість, і не треба), що ці образи, символи вплітаються у внутрішній світ поета, проходять крізь неї.
У цей вечір у Літературному кафе зібрались студенти університету, колеги, письменники, друзі з театру, шанувальники таланту Віри Микитівни. І вона,  ніби граючись цікавими дрібницями, деталями, емоціями, з легкістю і щирістю наближала нас до надзвичайного, спонтанного і обміркованого простору  своєї творчості.

Дух льодяний скрес,
Ось він – ламає кригу.
Він – весняна честь
Випестити відлигу.

Випестити дзелінь,
Променя жовту линву,
Лагоду і теплінь,
Воду у срібну ринву.

Випустити з-за грат,
Пружні вербові дуги,
Де молодий сад
Жде солов’їні фуги.

Не секрет, що часто ми ділимо поезію на жіночу і ні. Про це теж говорили учасники зустрічі.
–         Митець без статі. І напевно, ідеальний твір написаний тоді, коли вже ніхто не буде питати, хто це зробив і яке насправді його ім’я.
Віра Китайгородська любить класику і радить її читати. На вечорі згадувались імена Галини Тарасюк, Лесі Українки, Дмитра Павличка, Михайла Булгакова,  Олександра Блока, Марії Матіос, Тараса Шевченка, Бели Ахмадуліної…

А із сучасних авторів остання прочиталн книга (одним подихом ):  Ліна Костенко “Записки українського самашедшого”.
Памфлет, роман, публіцистика? А хіба це має значення. Бо книга, дійсно, вибух.
«Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.
А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл».
Ще одну цитату з нової книги Ліни Костенко хочу процитувати: “У кожної влади в генах – знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить їх наскрізь”.
І хто, як не Віра Китайгородська, знає про це особисто. Вже 14 січня 2011 року Віра Китайгородська підписала відкритий лист Президенту стосовно Інституту національної пам’яті.

Матриця

Не солодіть, бо ці слова
Уже отруєні до скону.
Лиш плазма їх іще жива,
Та теж навіює оскому.

Одноклітинний сей народ,
Аби не мати много труду,
Наліг на слово «патріот»
І ллє крізь нього бруду й блуду.

І фальш монет, і здвиг планет,
І сиві мотлохи екстазу…
Хай був би тут один поет
І написав єдину фразу.

Донька пані Віри, журналіст, молода письменниця Леся Воронюк теж пише поезію, але «мама в цьому цілком досконала. Адже вона письменниця високої планки».
У 2009 році на XII Київському міжнародному книжковому ярмарку “Книжковий світ” на стенді «Української літературної газети» відбулася презентація книжки Китайгородської «Безконечник».

Перший вірш – се ніби перший  вдих,
Коли ти вдихнув земне повітря
І почув – то дихання святих
На землі, нанизаній на вістря.

Ти її заводиш від осі,
Вертиш, як вертеп, між зір і грому.
І стоїть Отець на небесі,
Й колядує Синові свойому.

А його шукають по хатах,
По стайнях, і в кошеницях, і в яслах,
По дрібних овечених слідах,
По волічки випряджених пасмах.

Всі шукають: не їдять, не сплять.
Ходять і вистежують, і блудять,
І під снігом землю скородять,
І довіку милують і судять.

А він любить і прощає всіх,
І з вертепом ходить через кладку,
Бо стоїть Отець на небесі
І співає Синові колядку.

Людмилі Богдан.
Козю, козю, різдвяна Козю,
Цьвох-цьвох гарапником, біжи скорше.!
Віштя-гаття, різдвяний Коню,
Фіть-фіть, різдвяний Жорніре,
Горст-горст, різдвяний Баране,
Цимус-цимус, різдвяний Жиде,
Ой чинчику, різдвяний Василю,
Шах-шах, різдвяний Смерте,
Гойда-гойда, різдвяний Боже!
Боже, де ж ти ходиш, Маланко,
Та ж уже всі прийшли,
А ти не можеш вельон убрати,
Качура пасти,
З вирію прилетіти.

Пригадали також і  спектакль «Туга за майбутнім».
«Туга за майбутнім. Проста історія» – вистава режисера чернівецького театру Людмили Скрипки. У сюжет спектаклю органічно інтерпретувалися  вірші та спогади Віри Китайгородської.  В травні минулого року  у столичному Театрі оперети відбулася тріумфальна  прем’єра вистави.  Але цей тріумф був по-різному сприйнятий навіть знайомими поетеси.

«Може се він нам записує ноти
На верховіттях дерев і роздоллі,
Може, се він нам шукає роботи
І роздає неприкаяні ролі.»

З «Сонету про вітер».

Після повернення в Чернівці певний період все відбувалося «ніби в прострації», як пригадує пані Віра. І, як не прикро, не вщухали розмови «за спиною». Але згодом все це переосмислюється, набуває певної прозаїчності і банальності. Подекуди бувають, як видно, і заздрощі, але без заздрощів, напевно, і не буває…
“Пишуть усі по мені сліди
Кригою і лозою,
В купелі радості і біди
Я своє серце гою”.

Про творчу співпрацю з Вірою Китайгородською розказав письменник Віктор Трохимович Косяченко. Сучасний світ складний, драматичний, суперечливий. Віра Китайгородська ніколи не займає вичікувальної позиції, бо, вочевидь,  «що рабство знов скувало нас»…
«Були раби на Колимі,
Там ще калатають кайдани…
Чому ж раби такі німі?…»
Віктор Косяченко говорив про традиційність, пригадав « Подражаніє 11 псалму» Тараса Шевченка (1859):
“Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово”.

У цей вечір Віра Микитівна подарувала своїм гостям багато нових віршів. Ми були першими слухачами, звичайно, після родини. «Найважливіше для людини – це правда», і тому, говорячи по правді, нас зачарував «терпкий холодний плющ», «зима, зима цілує ваші скроні», «ніхто не знає, як впаде цей лист», «відривки пам’яті химерні», «відкарбований у скрип», «яка ця істина проста»…Фрагменти рядків, які я тут написала, у лапках, пригадую з пам’яті, адже вірші ці ніде ще не друковали. Може є якась і неточність, але головне зараз не зміст, а той настрій відвертості, ліричності, що панував у залі. Дивний вечір…

“Гармонії нема кінця,
Ані огради, ані кліті,
Вона, як пісня панотця
В небеснім скиті.”

Коли я поверталася після зустрічі додому ( я живу біля Церкви Святої Параскеви, саме в одному з будинків ансамблю, що стоять впритул до шіфи) пригадалися слова з «Фрески на тему шіфи»:
“Заплив цей корабель у наші береги,
В намулі голосів шукає слово честі.
Міняються часи, боги і корогви,
А шіфа не стоїть, пливе на перехресті…”

А поети, як ми знаємо, досить часто пливуть проти течії…

Тисне серце. Темна ся пора.
Націю проціджують крізь сито.
Свічка у капличці догора –
Літописці не сплатили мито…

Саме так вчора я планувала завершити цю свою розповідь. Але і у мене іноді «прокидається інстинкт плавця», бо «золота черепашка» не давала мені спокою. І я зателефонувала Вірі Китайгородський з проханням, де знайти цей вірш.

Ось тепер весь цей вірш:

Прокидається інстинкт плавця,
І ти чуєш, як видовжується тіло,
Як жабра проціджують повітря
На вулицях, що стають затоками,
Світ – одне велике суцільне море,
Де кожен шукає золоту черепашку,
А вона живе вже багато років
І занадто мудра, щоб випливати
На очі.

Тетяна СПОРИНІНА, фото автора

Запис «Золота черепашка» Віри Китайгородської… спершу з'явиться на Медіа-Версії.