Журі ХІІІ фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини» визначило переможцями у номінаціях:

найкращий глядач фестивалю    –- родину Кордубів, Валентину Іванівну та Владислава Володимировича;

найкраща чоловіча роль другого плану – актора Чернівецького облмуздрамтеатру Андрія Циганка за виконання ролі герцога Орсіно у виставі «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» і Станіслава Любарця, актора  Дніпропетровського українського  молодіжного театру за виконання ролей Замухришкіна та Олександра у виставі «Гравці»;                                                                                                             

найкраща жіноча роль другого плану –  актрису  Чернівецького облмуздрамтеатру Марію Романову за виконання ролі камеристки Марії у виставі «Дванадцята ніч, або Як собі хочете»;
найкраща головна чоловіча роль –  актора Львівського національного академічного укрдрамтеатру імені М. Заньковецької, народного артиста України Степана Глову  за виконання ролі Городничого у виставі «Ревізор»;

найкраща головна жіноча роль – народну артистку України Наталію Сумську за виконання ролі Флоренс Фостер Дженкінс у виставі «Незрівнянна» Київського  національного академічного драматичного театру ім.І. Франка;

найкращий акторський ансамбль – виставу театру імені Міхая Емінеску (Ботошани, Румунія) «Дядя Ваня»; 

найкращий режисерський задум та втілення – режисера-постановника вистави «Ревізор» Львівського національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької В. Сікорського.

найкраще виконання партії у музичній виставі – актрису Одеського академічного театру музичної комедії імені М. Водяного Ірину Гусак за виконання ролі Бернадетт у виставі «Оскар»;

найкраще пластичне вирішення вистави – виставу «Гравці» Дніпропетровського українського  молодіжного театру;                                                                                                   

найкраще музичне вирішення вистави – виставу «Дуже проста історія» М. Ладо Театру королеви Марії (Орадя, Румунія);

найкраща сценографія вистави – Марію Ткаченко, сценографа вистави «Забути Герострата» Дніпровського драматичного молодіжного театру «Віримо!»;

найкраща вистава – «Незрівнянна» від Київського  національного академічного драматичного театру імені І. Франка;

творче освоєння національних традицій і високий рівень художнього втілення класичного драматургічного твору – виставу «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» Чернівецького облмуздрамтеатру.

Альтернативне журі фестивалю найкращою виставою визнало виставу «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» Чернівецького облмуздрамтеатру.

Запис «Золоті оплески Буковини» відлунали спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставою за п’єсою Григорія Горіна «Забути Герострата» у постановці художнього керівника театру – з.д.м. Володимира Петренка – «засвітився» на «Золотих оплесках Буковини» молодіжний театр із Дніпра із красномовною назвою «ВІРИМО».

Хто такий Герострат, зі шкільного курсу історії знають, мабуть, усі: 356 року до нашої ери він знищив одне з семи чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Та фабула п’єси не зводиться до злочину Герострата. Григорій Горін не лише намагався встановити, чому зробив це його персонаж, він проектував ці причини й наслідки на майбутнє. У дійсності автора це майбутнє прийшлося на 80-ті роки вже минулого ХХ століття,  але й сьогодні ми дивилися виставу – про наші дні.

Персонажі п’єси – сатрап (намісник) перського царя в Ефесі Тіссаферн (Володимир Косоніг), його дружина Клементина (Катерина Слюсар), архонт Ефесу Клеон (Олег Шульга, знайомий нам за виконанням ролі Червоного в однойменному фільмі Зази Буадзе) – кожний зі своєю метою намагаються дізнатися в ув’язненого підпалювача, навіщо він це зробив, а Герострат (артист з не менш красномовним іменем Тарас Шевченко), відповідає всім одне: «Хочу зробити своє ім’я безсмертним». Але чують вони кожний своє. Тіссаферн бачить у вчинку Герострата посягання на владу перського царя, Клементина намагається «виловити» в події романтичну історію й навіть самій увійти в неї зі славою жінки, заради якої спалили найвеличніший храм. Архонт Клеон бачить свій обов’язок у тому, щоби судити злочинця й виконати вирок. Навіть умовна Людина з майбутнього (Сергій Клименко) намагається дізнатися, як же все було – й за допомоги машини часу (мабуть, так можна назвати пристрій, із яким здійснюється ця мандрівка) прибуває до Ефесу другого дня після пожежі й стає учасником подальших подій, хоча й намагається не втручатися… Оці різновекторні цілі трохи збиткуються над акторами: зумовлюють певну плакатність у поведінці персонажів.

Влада видає закон, за яким забороняється навіть згадувати ім’я Герострата. А вцілілі жриці між тим посилають гінця до Дельфійського оракула, аби дізнатися волю богів щодо Герострата – і ув’язнений отримує своєрідний бонус – 20 днів відстрочки, протягом яких спромігся обернути події та настрої на виконання свого бажання уславитися в історії: якщо першого дня після ув’язнення народ (як завжди, умовна назва, якою користаються цілком конкретні особи) вимагає негайного покарання підпалювачу і деякі представники його – як зараз сказали б, активісти – вриваються до в’язниці, аби вбити Герострата, то наприкінці терміну відстрочки демос уже прославляє злочинця. І домагається Герострат цього аж дуже знайомим для нас способом – підкупом: передає гроші до всіх генделиків, аби люди випили за нього… «Хліба та видовищ» – гасло, що не втрачає актуальності. Коли ж починає зростати захоплення Геростратом, надто в людей молодих, ситуація дуже нагадує ті, що не раз траплялися в історії: з екстремізмом, жагою влади та слави, і навіть підпалами… Мабуть, чужа історія мало вчить майбутні покоління. А шкода. Якби ж ми вчились так, як треба…

Дуже цікава пара – властитель Тіссаферн і його дружина. Намісникові не треба самостверджуватися, він – уособлення влади, відтак у цій компанії – найбільш жива істота. Дозволяє собі хвилюватися й навіть боятися, заражаючись через це надзвичайним апетитом: увесь час щось їсть. Доходить до того, що навіть з тюремної миски в’язня зачерпує… Натомість Клементина весь час намагається «тримати планку» величі дружини намісника, хоча при цьому фактично пропонує себе Геростратові. Романтично-престижна версія Клементини не отримує підтримки, бо навіть скориставшись її пропозицією, Герострат стоїть на своєму: «Хочу залишитися в історії».

Складні почуття збурює архонт Клеон: його намагання в усьому чинити за законом обертаються на те, що він сам стає заручником і в’язнем своєї посади й свого обов’язку. Сказати б, Стокгольмський синдром навпаки…Нам би тішитися, що служителі закону ще намагаються його виконувати, але ми й жаліємо Клеона, бо він тут – єдиний, хто тримається закону.

Не зовсім погоджуюся із трактуванням образу людини з майбутнього: таке враження, що в тому майбутньому існуватимуть самі роботи… Але ж пройшло вже понад 2 з половиною тисячоліття, а люди все такі ж живі: працюємо, захоплюємося, кохаємо, вчимося чи забуваємо, намагаємося дізнатися правду чи приховати її – зараз не суджу, просто констатую. Не можу не нагадати тут (у вільному переказі) слова Григорія Горіна з п’єси «Вбити Дракона»: кожний, хто вб’є Дракона, сам стає Драконом. Тобто зі Злом треба поводитися обережно. І Геростратів забувати не варто, бо вони самовідтворюються й множаться…

Коли ж у фіналі вистави персонажі складають своєрідне панно з портретів письменників різних часів і народів (серед них Пушкін, Чехов, Шекспір і Лопе де Вега, Достоєвський, Ліна Костенко й Ольга Кобилянська як привіт Буковині, і сам автор п’єси, Григорій Горін, якого теж уже немає серед живих) – може, театр із такою обнадійливою для нашого часу назвою – «ВІРИМО!» – передає й нам цю надію?

Лише одне болить: невже й нам слід чекати, доки завітає гість з майбутнього й розставить усе на місця?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»  

Запис “Золоті оплески” 2018: День четвертий “Чи слід забути Герострата?” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького третього дня фестивалю показав «Собаку на сіні» великого Лопе де Вега й вразив глядача вже від декорації: сценограф Оксана  Радкевич поділила простір сцени мінімумом декорацій із мереживом прорізаних на полотнищах аристократичних малюнків-символів, а вже уява глядача дозволила побачити в цьому мармурові палаци-сходи-тераси тощо. А художниця Наталія Руденко-Краєвська, знайома чернівецькому глядачеві з постановки «Інциденту»,  вдягнула персонажів практично у відповідності до епохи автора. От скажу відверто: окрім знаменитого фільму, бачила кілька постановок «Собаки на сіні», бо  ще років 30 тому до Чернівців ціле літо приїздили різні театри колишнього СРСР і не з однією п’єсою. А вхідні квитки  за 30 копійок дозволяли мені – і школярці, і студентці – відвідувати практично усі їхні вистави. Та порівнювати постановки одна з одною – справа невдячна. Тож про те, що я побачила вівторкового вечора. Або ж не побачила…

Чудовий, талановитий склад виконавців, на жаль, не став ансамблем. У грі акторів можна було побачити усе – від реалізму й романтизму до карикатури та гротеску. Усі старалися зробити мені смішно, а мені хотілося, аби вони прожили цю історію – від неможливого до здійсненого кохання – разом зі мною. Щоби Діана (Сніжана Туткевич-Самойлова) дійсно мучилася вибором між коханням і гордістю аристократки, а не кидалася від розмови до крику. І хотілося, аби на поведінці Марчелли (Катерина Бортнічук)  більше відбивалося, що вона вже не один рік служить у графському учті: інтрижки, побачення, любовні сцени – так, усе це можливе, але ж не вульгарність: не тримали б у покоях. Саме через аристократизм. Теодоро (Олександр Віт) теж кидався у крайнощі від спритника, майже шахрая, до сільського недотепи: адже в секретарі господині могла потрапити лише освічена людина. Мені особисто не вистачило в нього руху від чоловічої цікавості до раптового почуття господині – до справжнього кохання. Слуга двох господ – це інша п’єса.

Натомість без зауважень сприйняла з.а. Ларису Курманову в ролі Анарди, старшої з служниць. І чесно кажучи, більш за все сподобалися «женихи», особливо маркіз Рікардо у виконанні з.а. Степана Бортнічука. Йому навіть не завадило користування музикою з кінофільму 1977 року, де цю роль блискуче зіграв Микола Караченцов. Рікардо виглядає навіженим і ніскільки цим не переймається – адже він закоханий (принаймні у статки графині Діани).

Після вистави глядачі перепитували одне в одного: а чому до Іспанії? Адже Лопе де Вега – іспанець?

А чому майже всі п’єси Шекспіра відбуваються в якихось умовних країнах? Мабуть, тому, щоби, побачивши виставу, хтось «із сильних світу того» раптом не впізнав себе в гостро комедійному персонажі.  Нинішні владники ніби заспокоїлися, а даремно: варто ходити на класиків: можна багато чого побачити… Та їм усе ніколи, зі ЗМІ стосунки з’ясовують.

А на початку вистави місце дії прозвучало: Неаполь. Утім, також умовний. Головно, аби сама Іспанія була десь далеко за межами вистави.

Безумовно, прикрашає виставу пластичне вирішення – іспанізовані танцювальні рухи та пози. Музичне ж оформлення – за використання гарних мелодій – було доволі еклектичним.

І все ж таки про порівняння: зовсім не обов’язково було аж так зациклюватися на старому кінофільмі: час інший, актори інші й навіть матеріальні можливості постановки теж інші. Та одна деталька все ж таки напружила: чому на своєму весіллі Теодоро був у чомусь схожому на чалму? З огляду на неї, не здивувалася б і гірляндам на грудях наречених… Сцена – простір відкритий. Читаючи п’єсу,  можна надумати собі що завгодно. А на сцені потрібна єдність задуму. Аби вистава не розвалилася на детальки. Може, й цікаво, та при чому тут театр?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески-2018»: День третій З Неаполя до Іспанії… через Хмельницький спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому облмуздрамі на кінець березня обіцяють прем’єру вистави «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» за п’єсою великого англійця Вільяма Шекспіра. 

Глядач перенесеться у вигадану країну Іллірію, куди після корабельної аварії доля заносить – поодинці – брата й сестру близнюків Себастіяна й Віолу. Оскільки Віола для більшої безпеки в незнайомому місці перевдяглася на юнака, подальша дія перетворюється у веселу любовну плутанину, яка, утім, закінчується благополучно, але так само весело – аж двома весіллями. Любовна ідилія час від часу «порушується» пригодами претендентів на руку красуні й багачки графині Олівії, підкиданими листами й жартами. Варто сподіватися, що Шекспір не підведе й цього разу: цікаво буде й тим, хто знає п’єсу, і тим, хто зустрінеться з героями Шекспіра вперше.

Хоча через посередництво Юрія Федьковича чернівчани вже кілька років зустрічаються із  героями вистави-фрашки (жарту) «Як козам роги виправляють» – за мотивами шекспірівської п’єси «Приборкання норовливої». В театрі її представляють, як авторство Ю. Федькович & В.Шекспір. І ось тепер на чернівчан чекає зустріч із твором самого Великого Барда. 

Запис Наприкінці березня у Чернівцях настане «Дванадцята ніч» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Очікування дива завжди надихає. Це потім, після вистав намагаємося зрозуміти, що добре, що не вдалося, чому. На мій погляд, як людини залюбленої в театр, побачене за 10 днів фестивалю дозволяє зробити деякі, може, не висновки, але спроби зрозуміти – в якому руслі рухатися театру комедійному – а, може, і узагалі, українському театру. Я не теоретик театру, я глядач, але поруч із нами, журналістами з альтернативного журі, весь час були професіонали з головного журі фестивалю – досвідчений режисер світового рівня, театральні педагоги, ведучі театральних програм на українському радіо, актори, критики і навіть історик кіно.

У чому фестиваль безумовно відбувся? Щовечора яскраве видовище від різних сценографів, цікаве музичне оформлення, гарні костюми, чудова пластика більшості акторів, запальні танці й щирий спів… Приємного дуже багато. Я навмисне зараз не рецензую конкретні вистави, просто намагаюсь позначити якісь спільні тенденції побаченого.

Перш за все – не завжди вдалий вибір п’єс. Замість цікавого драматургічного матеріалу беруться якісь – не хочу нікого образити, але ж так – місцеві вироби, у яких актору навіть високого класу просто нічого грати. Друга вада – і про це говорили поважні члени журі – не завжди вдале, почасти якесь провінційне режисерське вирішення постановки. Як не втомлювався наголошувати голова журі Лінас-Маріюс Зайкаускас, в епоху Інтернету соромно не знати світових театральних тенденцій. Не стану перелічувати конкретні зауваження до акторської гри – глядач усе бачив.

Мені заперечать, що глядач сприймав вистави позитивно. Так, сміялися, аплодували, вставали у фіналі вистави… Так, є безпрограшні прийоми, які змушують нас сміятися. Але повторювані безліч разів, вони створюють загальне враження… вульгарності. Це як зі спеціями: трохи перцю додасть смаку, але цілу пачку перцю одразу ви ж не з’їсте?

Так само неможливо не відгукнутися, коли зі сцени вигукують «Слава Україні!» – і це вже не комедія, бо всі ми добре знаємо, хто й де, і якою ціною наразі здобуває Україні цю славу… Не заперечиш, але користуватися цим на фестивалі комедії, здається, трохи… виберу пом’якше: невчасно.

Фестиваль вийшов представницьким. З десяти театрів – учасників – аж три столичних, п’ять обласних – від Львова до Чернігова, один – з сусідньої Румунії.  Так от, нагороду за кращу виставу отримав Коломийський театр імені Івана Озаркевича за «Гуцульський рік» за п’єсою Гната Хоткевича, аналогічний приз від альтернативного журі отримали «Веселі плакальниці» Ботошанського театру імені Міхая Емінеску. Мало того, Ботошанський театр зібрав ще три перемоги в різних номінаціях від головного журі. Що є, то є…

Приємно – і очікувано – подивували чернігівці з виставою «Комедія про… сенс існування»: усі номінації за головні ролі узяли вони. Навіть Мелашку у виконанні Миколи Лемешка визнали найкращою жіночою роллю.

Найкращим акторським ансамблем визнані актори Київського театру на Липках  у виставі «Чарівні сабінянки» за п’єсою Леоніда Андрєєва.

Вистава нашого театру «Павлинка» відзначена в номінації «За краще музичне вирішення вистави»: нагороджено диригента Володимира Шнайдера.

Останнього дня чернівецький глядач помилувався чудовою маленькою оперою Гаетано Доніцетті «Дзвіночок». Доніцетті творив у першій половині ХІХ століття, але творці вистави з Київської оперети перенесли дію приблизно у середину століття ХХ-го. Видовище цільне, яскраве, динамічне, а головне – чудовий професійний спів плюс акторська гра. Юрій Газдецький зі своїм Енріке не давав глядачу передихнути – ні від музики, ні від каскаду комедійних ситуацій. Тож не дивно, що за найкраще виконання партії у музичній виставі нагородили саме його.

Не втримаюся від подробиці: у Київській опереті виставу цю дають у фойє, перетвореному на аптеку, а глядачі розташовуються там же за столиками, стаючи заодно й учасниками дійства…

На фестивалі були ще дві приємні нагороди. «Лицарем сцени українського театру» визнано народного артиста Станіслава Станкевича, виконавця ролі двірника Тихона у виставі «Великі комбінатори» Київського театру імені Івана Франка, якому, до слова, невдовзі виповниться 90 років. А найкращими глядачами визнане подружжя Стаднійчуків Юрія та Мар’яни з Новоселиці.

Юрій Стаднійчук – журналіст новоселицької газети «Лучаферул». Подружжя віддано любить театр і фестиваль «Золоті оплески»: вже кілька років поспіль ми бачимо їх поруч з альтернативним журі, у четвертому ряду, – на всіх виставах фестивалів. Вони діляться враженнями від вистави лише у перерві, бо після вистави треба ще доїхати до Новоселиці…

«Золоті оплески-2017» відлунали. Але здається, що вони додалися до золотого орнаменту глядацької зали. Нехай чернівецькі актори й режисери надихаються ними!

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески» ХІІ регіонального фестивалю комедії відлунали спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ми вже домовилися про співпрацю з Вінницьким театром. Так, 7, 8 та 9 квітня вони приїдуть з гастролями до Чернівців, а наша трупа поїде до Вінниці. Влітку ж, на завершення театрального сезону, поїдемо на гастролі в Одесу.

Загалом, доходи театру від основної діяльності склали понад 1,5 млн. грн.

Окрім прем’єри, яка відбудеться найближчими вихідними – комедії «Інцидент» у постановці Людмили Скрипки за п’єсою Луїджі Лунарі, – у театрі ставитиме виставу «Панночка» за М. Гоглемрежисер Віталій Денисенко (відомий у Чернівцях за постановкою комедії «Шельменко-Денщик»).

– Нинішній рік ювілейний для Ольги Кобилянської, тож ми розпочинаємо роботу з Мирославом Гринишиним над новою постановкою «Землі». Прем’єра відбудеться в листопаді, – поділився планами Юрій Марчак.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Глядачів театру щороку більшає спершу з'явиться на Медіа-Версії.