Микола Бауер (позивний «Богомол») приїхав додому на ротацію на 10 днів.
Микола – боєць окремої зведеної штурмової добровольчої чоти «Карпатська Січ» 93-ї ОМБр. Пішов захищати Україну добровольцем. На фронті – 7 місяців. Це перша його відпустка.

У вівторок, 3 листопада, о 6-ій ранку ми зустрічали «Богомола» на автовокзалі. Я знала його тільки за фото, з фільмів про «Карпатську січ» в Інтернеті і, звичайно, з розповідей його побратимів: Вікторії, Віталія, Руслана, Андрія… Автобус з Дніпропетровська не запізнився, до наступного автобуса у Миколи було більше трьох годин. Тож ми не пішли одразу на базу громадського формування «Сотня Буковини» на вулиці Шевченка, 41, а зайшли до буфету автовокзалу. Ми раділи, розмовляли, розповідали напівсмішні, напівсумні історії, перебивали одне одного, намагалися відігнати тривогу, яка постійно мимоволі повертається у свідомість. Адже цієї миті не всі сидять за столом у теплій кімнаті. Хтось заступив на чергування, хтось захищає лінію оборони – там, на сході…

– Як ти, Миколо, став добровольцем? Що спонукало тебе піти на фронт захищати Україну?
– Перед війною (це було взимку) я хотів поїхати до Польщі на заробітки. Уже готові були і візи, і всі документи. Але якогось моменту щось ніби замкнуло в мені: я вирішив, що не туди треба їхати. Залишив документи вдома і поїхав на передову. Там пройшов вишкіл, на базі.

–А де ця база?
–Курахово. Потім проходив вишкіл на «Камікадзе», це друга лінія оборони. Там я навчався. Серед іншого – як звикати до вибухів снарядів, мін… Пам’ятаю свій день народження, це було саме на Пасху, 12 квітня. Тоді я ще не звик до війни і було реально страшно. Обстріл почався десь о третій годині ночі і тривав до обіду. Піски всі горіли. Було дуже, дуже страшно. Ми були у Первомайську. Снаряди туди не долітали. Але Піски горіли…
Та з часом до всього звикаєш. Людина – це таке унікальне створіння, що може звикнути, пристосуватися до всього. І вже потім я пішов на саму передову, у Піски. Довелося ходити на позиції під обстрілами мін, «градів», всього. І кулі літають. Звикаєш…

–Ти зараз в АТО за контрактом. Де саме ваші позиції?
–Так, ми легалізувалися одні з перших. І нам дали позицію під Донецьким аеропортом. Там по нас били  і міни, і гради, та, дякувати Богові, все якось обходилося без жертв. І до цього часу ми тримаємо ці позиції.
Але на війні, як на війні. З мого відділення загинуло двоє людей. Я з ними навіть не встиг познайомитися, це сталося на початку моєї служби. Це «Телефонщик», молодий хлопець: йому було 19 років і «Характерник», йому було тридцять з чимсь. Так  вийшло, що ми тільки прийшли у відділення і заступили на чергування. Але на різні позиції. Міна розірвалася там, де були хлопці, влучила в дерево, осколки порозліталися, попали в груди,в голову. Ми почули: «У вас два «трьохсотих».  – Але насправді це були два «двохсотих»: хлопці не дожили до приходу лікарів. Було надзвичайно важко…

– Те, що відбувається на фронті зараз, називають перемир’ям. Але що це за перемир’я таке?
–Там тільки не літають міни і гради. І танки не стріляють. Все інше працює. Стрілкова зброя, СПГ, РПГ, ДШК, «Утьоси»…
Минулого тижня в нас – 4 «трьохсотих» і 2 «двохсотих». Досі гинуть люди…
З нашої «Карпатської Січі» одному хлопцю, позивний «Марік Насіров», снайпер поцілив просто в груди, і куля пройшла чітко центром грудей навиліт. Але це швидше унікальний випадок: ні артерію, ні легені куля не зачепила, дякувати Богові.  «Марік»  зміг спуститися з позиції, навіть сам зміг сісти у «швидку». Там його швидко «заліпили». Тобто з хлопцем все нормально.

–Дійсно, Бог допоміг «Маріку»… Та люди гинуть – і це називають перемир’ям…
–Перемир’я несправедливе. Тиші там нема. Досі там гинуть люди. Тому хочу подякувати волонтерам «Козацької варти», ГО «Буковинське об’єднання волонтерів», взагалі усім волонтерським організаціям, доброчинцям, що допомагають бійцям.

–У тебе 10 днів відпустки. Як плануєш їх провести?
– Спочатку – до сестри, потім – додому, до мами, до рідних, до друзів, щось помогти… І – знову, на схід, повертаюся назад.

– Зараз дуже складні часи. І вирішується доля України, її свобода, соборність. Що треба робити для змін?

– Україну можуть змінити тільки українці. Але ми не змінимо її тільки криками біля Верховної Ради. Зміни треба починати від самого себе. Не бігти до когось і кричати, що хтось нічого не робить чи погано робить. Починай сам зміни з себе. Ми, патріоти, повинні всі разом працювати, змінювати державу. Щоб наші діти жили краще.

–Дякую, Миколо. Гарної відпустки! Нехай Бог береже тебе і твоїх побратимів.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «ЗМІНИ ТРЕБА РОЗПОЧИНАТИ ВІД САМОГО СЕБЕ»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Козацька варта» – Глибоцьке громадське формування  з охорони громадського порядку.
Хлопці з формування «Козацька варта» на громадських засадах патрулюють вулиці рідного селища, проводять спільні тренування і піднімають рівень своїх бойових навиків, організовують плетіння маскувальних сіток, кікімор, організовують збір допомоги, яку відвозять і відсилають на схід та започатковують багато інших волонтерських ініціатив.

3 жовтня доброчинці з Топорівців передали 10 ящиків яблук, 10 мішків картоплі, ящик винограду, грушки, закрутки.

Спасибі добродіям з села Топорівці: Сергію Треслі, сільському голові Івану Дутчаку, Миколі Николайчуку, Костянтину Двірничуку, які з громадою села зібрали необхідну провізію для вояків на передову.

8 жовтня Старововченецький ліцей передав волонтерам коробку з “фіточаєм”.

Пані Галина Леонтій з Німеччини разом із добродіями постійно підтримують військовослужбовців та їх родини. Від пані Галини передали військову розгрузку, пінку для голіня та бритви.

Віктор Личак, волонтер ГФ “Козацька варта» зазначає:

–  Волонтери «Козацької Варти» відвідали магазини, в яких є волонтерські скриньки. Спільними зусилями громади та власників магазинів було зібрано 2210 грн. на дизпаливо. У магазині п/п Рубанець С., що за мостом, зібрали 990 грн., в будмагазині п/п Рубанець В. – 362грн. , в магазині
“Берізка” (п/п Рубанець О.) – 297 грн. та чай (10 пач.),  кава ( 5 пач.), в магазині “Пристиж” п/п Білоус В. – 561 грн. 
Також хочемо відмітити волонтера “Козацької Варти”  Юрія Букатаря, який іх США постійно долучається до допомоги, а зараз передав 2200 грн. Дякуєм громаді та всім небайдужим за допомогу АРМІЇ.

До збору продуктів  для волонтерської поїздки  долучилися учні Глибоцької ЗОШ № 1. Учні зібрали чай, каву, печиво, смаколики, закрутки.

ГФ «Козацька варта» злагоджено співпрацює з  ГО «Буковинське об’єднання волонтерів», що на  вул. Т.Шевченка, 41,  із волонтерськими групами з різних районів Чернівецької  області та всієї України.

9 жовтня 2015.
Волонтери ГФ «Козацька варта» на подвір’ї ГФ «Сотня Буковини» і ГО «Буковинське об’єднання волонтерів» (м. Чернівці, Шевченка, 41).
Також волонтери планують зустрітися із Вікторією Полійовською, волонтером, добровольцем, яка вже майже півтора місяці перебуває на сході.
Боже, бережи наших воїнів, волонтерів, добродіїв!

Нехай в дорозі вас береже Бог і благословить на всі добрі справи!
Нехай Бог береже наших бійців.

Тетяна Спориніна,
фото автора і з архіву ГФ «Козацька варта»

Запис Машина з черговою допомогою від ГФ “Козацька варта” поїхала 9 жовтня на схід… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віктор Завальнюк народився в Чернівцях, виховувався у дитячому будинку. За спеціальністю – механік.
Був комендантом Майдану в Чернвцях, після побиття студентів поїхав на Майдан у Київ. Був у 4 сотні Майдану.
Восени 2014 року пішов добровольцем на фронт. Січень – лютий 2015 року захищав Авдіївку.

– А де ви жили весь час?
– У бліндажі.
– Це, як землянка?
– Так. Це і є землянка.
– А де ви милися? ( я вже зараз розумію, яке моє питання було безтактним і безглуздим)
– Ми ні разу і не милися. Не було ж де. Як приїхали в частину, то перши ділом – в баню.
Позаростали так, що деякі були як батюшки.
– А волонтери до вас приїжджали?
– Так оце пару раз наш чернівецький волонтер, що привіз мобілку, одяг, харчі.
Але головне, що вже вдома, живі. В кінці  було важко, чесно, дуже чекали на ротацію.
Шкода, що капелана у нас не було…
– За тебе і твоїх побратимів постійно ми молилися, у церкві Святої Параскеви Сербської замовляли Сорокоуст. Коли спершу  хотіла заплатити за службу, то зразу мені сказали, що молитися за воїнів – це наша честь і обов’язок.

Потім зайшли до “Буковинської свободівської сотні самооборони”.
Там розібралися із допомогою від волонтерів з Німеччини, спасибі Галині Леонтій, Larisa Uma і всім, хто допомагає нашим бійцям.
Та й є про що поговорити тим, хто стояв на Майдані у Чернівцях, у Києві…

Чудовий березневий день… 

Поспілкуватися з київськими художниками ще й побачити, як художник створює картини — така нагода представилася і для Віктора.

Від себе бажаю, щоб війна скоріше закінчилася і Віктор теж би був на відкритті виставки Богдана 

Якщо б ми планували зустрітися з Дмитром Чернишовим, комендантом Майдану, то напевно щось би не вийшло. А це просто було неймовірно. Як рік назад. На тому самому місці… У той самий час.
Дмитро Чернишов, дядя Діма для молодих майданівців ( взагалі для всіх майданівців), як добрий ангел-охоронець…

У центрі ми обійшли всі спеціалізовані магазини і так і не знайшли значок у вигляді синьожовтого трикутника на блакитний берет десантника. А нова форму, яку Віктор купив (бо після Авдіївки стара форма мала вигляд одягу персонажу, яким лякають людей), вже почала на місці карманів розшиватися по швах.  Бо якість – “швах”… Я вже не говорю про склад тканини.
Далі ми провели Віктора до зупинки. Він у цей день пообіді поїхав до друзів у Хотин…

 26.03.2015

Зустрічі з художниками. І з майбутніми також. Спочатку юний Сашко (майбутній художник) подарував свій малюнок Віктору. І передав для побратимів Віктора листи і малюнки своїх однокласників.

Післі перемоги ми обов’язково зустрінемося і продовжимо нашу розмову.
Cлава Україні!

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Власне, про буденні справи бійця з фронту під час відпустки… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 березня 2015 року на залізнодорожному вокзалі у Чернівцях буковинці зустрічали бійців з фронту, захисників, героїв. Повернулися близько двохсот бійців і 3-ої тактичної групи 80-ої аеромобільної бригади.
Спасибі, Боже, що повернулися живими!
Сльози радості, сльози щастя від зустрічі,
сьози і від того, що війна не закінчилася… Але деякі хлопці приїхали тільки на ротацію. І через десять днів повертаються знову на фронт.

Слава Україні! Героям слава!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Повернення Героїв… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь приїхав додому на ротацію, на 10 днів. Доброволець БПС МОП він від 11 вересня 2014 року. Через день – вже їде назад, на фронт. У Чернівцях завітав до товаришів, друзів ще з часів Майдану, учасників Громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону “Сотня Буковини”, ВО “Свобода”…

Пригадалася наша зустріч і 19 квітня 2014 року у Чернівцях. На фото Василь з друзями, учасниками Майдану. Про що ми тоді говорили і мріяли? Про те, що буде така війна на сході, не можна було уявити навіть у страшному сні…

… Завтра Василь знову вирушає на фронт…
Бережи, Боже, наших воїнів!
Ми пишиємося Вами! Молимося за Вас! Повертайтеся живими!
Перемога за нами!

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Деякі нотатки від зустрічі з добровольцем, учасником Майдану, агрономом, патріотом і його товаришами… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 листопада на Центральній площі Чернівців біля пам’ятника Тарасу Шевченку Чернівецька обласна організація ВО “Свобода” зініціювала проведення Буковинського Віча “Громадський наступ”. 

На Віче зібралося біля 150 чоловік. Люди обговорювали необхідність реального очищення влади та захисту інтересів української держави, подолання впливу маніпулятивних технологій при проведенні виборчих процесів в Україні.
Необхідна координація громадського наступу: на корупцію; на безкарність зради держави; на довготривалу імітацію зміни системи влади в Україні. Дуже тривожить, що приблизно 70 депутатів, що голосували в січні за «диктаторські закони», знову потрапляють у ВР.

Прагнення не пустити “Свободу” в парламент, може, не було б таким очевидним, якби у день виборів усі без винятку екзит-поли не показали упевнене проходження націоналістів до Верховної Ради. Національний екзит-пол дає ВО “Свобода” 6,3% голосів. Екзит-пол “Україна. Парламентські вибори-2014”, проведений Центром “Соцмоніторинг” та Українським інститутом соцдосліджень ім. Яременка, показує 5,8%. За даними Міжнародного екзит-полу, оприлюдненого на прес-конференції в “УНІАН”, ВО “Свобода” набирає 5,8%. За даними екзит-полу від Студії Савіка Шустера у ВО “Свобода” – також 5,8%. За даними Телевізійного екзит-полу “ICTV”, проведеного “TNS”, ВО “Свобода” набирає 6,03%.
І що далі? Далі починається дуже дивна соціологія… 27 жовтня – підрахунок голосів на сайті ЦВК до Верховної Ради України. Показник “Свободи” мовби хто застовбичив на позначці 4,7% голосів. Цей результат змінюється винятково у межах кількох сотих (!!!) відсотка упродовж як цього, так і всього наступного дня…
З сайту ВО “Свобода”
Про дивні цифри. Навіть сьогодні одна місцева газета написала, що на Центральній площі зібралося 50 чоловік. Легко порахувати даже на світлині, що більше…

Особливо хвилює громаду забезпечення дієвої підтримки майданівців, бійців АТО та їхніх родин, відповідальне ставлення до пам’яті загиблих майданівців та бійців АТО,контроль за діями влади в організації підтримки сімей загиблих героїв. Необхідно, щоб державні органи звітували за отримані, зібрані та витрачені на підтримку бійців АТО коштів. Дуже велике значення має волонтерська підтримка бійців добровольчих батальйонів та військових в зоні АТО та захисників південно-східних кордонів України. Люди, які доставляють волонтерську допомогу, бачать необхідність продовжувати допомагати фронту. Бо звіти по ТВ і те, що бачать волонтери на фронті, не завжди співпадають. На цей момент бійцям потрібні теплі спальники, теплі речі. Не говорячі і про харчі, воду.
Особливо дякують бійці листам від дітей, їх малюнкам, щирим, сердечним побажанням вернутися скоріше додому з миром…

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з ворожих кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україно, маєш вільний рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Гей, у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з ворогами тан!
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
Та й прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Слава Україні! Героям слава!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Буковинське Віче “Громадський наступ” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А сьогодні глухий ветеран Великої Вітчизняної , чи, як тепер називають, Другої світової, доживає віку на хуторі під лісом, куди практично немає дороги, у старенькій хаті без зручностей, без телефонного зв’язку, але із дощечкою, яка повідомляє, що тут мешкає ветеран війни.

Хоча на долю він не скаржиться: сподівається більше на Бога, ніж на людей. І надзвичайно радий гостям…

На фронт Олександр, 18-річний мешканець Тисівців, що на Сторожинеччині, потрапив після звільнення Буковини від німецько-фашистських загарбників. Воював на Першому  Білоруському. Має чимало нагород, серед яких – ордени Червоної зірки та Слави,  медаль «За відвагу». На жаль, поговорити з Олександром Тодоровичем не вийшло: він нічогісінько не чує. А слухового апарата в нього немає.

Зрештою, він не має не тільки слухового апарату, а й загалом нормальних, себто людських умов життя. Бо мешкає разом із сином – інвалідом-колясочником – на хуторі Горайца, куди взимку навіть машина заїхати не може. Довкола мочара, тож коли дощі –  нема ні проїзду, ні проходу.

Тільки від початку нинішнього року сім’ю Коліснеків почала обслуговувати соціальна працівниця: відвідує їх двічі на тиждень. Навіть дрова на зиму батько з сином заготовляють самотужки.

– Втім, нині наше життя стало значно кольоровішим, – каже Олексій Коліснек, який понад десять років не може ходити. – Його не порівняти з тим, що ми мали раніше, до того, як сільські активісти на чолі з депутатом обласної ради Русланом Мельником взяли нас під свою опіку. Власним коштом вони протягли нам до хати воду, купили телевізор, холодильник, пральну машину, мені – квадроцикл. Та спершу «вибили» для мене коляску. Бо був у мене такий жахливий період, коли я весь час проводив на ліжку. А тепер час від часу мене ще й возять до лікарні в Чернівці.

Про екстрім чоловік говорить спокійно, нібито без болю і без пафосу:

– Однієї зими довелося нам з татом тиждень сидіти без світла. Ледь не позамерзали. І повідомити нікому не могли. Бо дороги нема, зрештою, тато і не дійде, і телефону нема, а мобільник розрядився… Після того випадку на хуторі поміняли електричні стовпи, тож так надовго світло вже не пропадає.

Історію життя Коліснека-страшого і Коліснека-молодшого щасливою не назвеш. Утім, крім Олексія, в Олександра Тодоровича є ще семеро дітей. Щоправда, старший син пропав безвісти десь у Росії – не повернувся із заробітків. А доньки, хоч і живуть у Тисівцях, але не навідуються до старого батька і хворого брата.

Олексію не поталанило ще більше. Після падіння з дерева, а це сталося саме на свято, його повезли до Чернівців до лікарні. Там прооперували. Та, як потім сказали київські хірурги, краще було б, аби його зовсім не чіпали, бо щось видалили не те. Одне слово, скільки потім дружина не возила чоловіка по лікарях – все дарма. Інвалід з горя запив. Жінка не витримала: забравши сина, покинула чоловіка.

…І вже майже 3 роки минуло, як під час повені 2010-го втопився син Олексія й онук Олександра Тодоровича. Хлопчина разом із другом пішов саме провідати діда й батька. Тіла хлопців знайшли, коли зійшла вода, аж під Волокою. Так загинула остання надія двох самотніх чоловіків.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»               

Запис Нагороджений засланням спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Такими дорогами доставляли на передову провіант і боєприпаси

Фронтовики здебільшого недолюблювали тиловиків і нерідко називали їх «тиловими щурами». Мовляв, «відсиджуються в тилу», подалі від постійної небезпеки на фронті. Були й такі. Проте існувати без тилу фронт не може. Бо саме тиловики постачають фронтовикам усе необхідне. Солдати стріляють у противника, тож їм треба підвозити боєприпаси. Тільки за час Сталінградської операції було використано близько півмільярда патронів, для перевезення яких знадобилося 1200 залізничних вагонів. Загалом же за 1941-1945 рр. РСЧА використала мільярди патронів.

А на фронт постачалися ще й снаряди, міни, авіабомби. Лише ручних гранат за час війни в СРСР вироблено близько 200 млн. штук. Усе це треба було перевезти до місць боїв і передати фронтовикам. Тільки бронетехніки за роки війни було  випущено 90 тис. одиниць. У боях техніка пошкоджувалася, її треба було ремонтувати. І тилові служби  повертали до життя більшість підбитих танків, самохідних гармат, бронеавтомобілів. Досвід показав: відновити вдавалося до 75-80% ушкоджених машин. А це означає, що, завдяки ремонтам, повернуто у стрій майже стільки ж танків і самохідних артилерійських установок, скільки за період війни випустила радянська промисловість. Заощаджені величезні кошти.

Так виглядала польова кухня, на якій готували навіть у дорозі  

На час війни від паперової бюрократії відмовилися

Тилові служби мали забезпечували безперебійне постачання паливно-мастильних матеріалів і боєприпасів до бойових частин. Але безперебійне – це в ідеалі, в реальному житті ставалося всяке. На початку війни ситуація взагалі склалася критична. З’ясувалося, що тил РККА недостатньо підготувався до ефективних дій у період війни. Стаціонарні склади були висунені надто близько до кордонів, тож перших же тижнів війни або опинилися в руках ворога, або були знищені його авіацією,  артилерією, групами диверсантів.

Чимало військового майна знищувала при відступі сама Червона армія, щоби воно не дісталося противнику. Величезні склади паливно-мастильних матеріалів знищувалися, а потім танки зупинялися через нестачу пального й діставалися ворогу. Лише згодом тиловики почали створювати мобільні склади, аби швидко перекидати потрібне за бойовою технікою. Тилові служби на ходу вчилися працювати у нових умовах. До війни особлива увага приділялася веденню документації, обліку запасів і суворому контролю за їхньою видачею. А в боях було не до бюрократії, тож систему значно спростили.

Війна війною, а обід… не завжди за розкладом: навіть казанків бракувало  

Проте й через неповороткість тилових служб утрачалося чимало військового майна. Під час безладного відступу мобільні хлібопекарні відривалися від своїх військових частин і блукали манівцями, а солдати залишалися без хліба. Бувало, що обладнання кидали чи випадково губили.

У військових частинах було чимало польових кухонь, у яких гарячу їжу для бійців готували на ходу. Значна частина їх була призначена для перевозки кіньми. Та згодом польові кухні почали переводити на автомобільну тягу. Проте, вони не витримували швидкостей і ламалися. Їх можна було транспортувати лише в кузовах вантажівок. На жаль, цю норму часто порушували й буксирували кухні, через що солдати залишалися без гарячої їжі. А це позначалося на здатності бійців воювати.

Навіть звичайних солдатських казанків, у яких можна було б щось зварити самотужки, у військах не вистачало. Документи свідчать: наприкінці липня 1941-го у 8-й армії один казанок припадав на 20-30 червоноармійців! До того ж частими були перебої з постачанням продовольства. Перед війною Сталін сказав: «Сухарі з чаєм – теж їжа». Звичайно, їжа, але на ній не повоюєш! На продовольчих складах накопичилися також значні запаси круп, особливо перлової. Її виготовляють з ячменю, й вона досить дешева. Перлову кашу у військах називали «шрапнеллю», їли її часто недовареною, жувати було важко. Значно більше полюбляли червоноармійці гречку й пшоно. У польових умовах каші варили в кухнях на колесах.

Польову кухню винайшов українець Турчанович

А в разі необхідності солдатам видавали «сухий пайок», з якого кожний готував собі індивідуально, якщо не було можливості отримувати гарячу їжу з кухні. Норми сухого пайка в РСЧА затверджені 1 червня 1941 р. На добу солдату виділялося 600 г житніх сухарів, 200 г концентрату пшоняної каші, 75 г концентрату супу-пюре горохового, 100 г ковбаси «Московської» (або 113 г м’ясних консервів/ 200 г оселедця тощо), 35 г цукру, 2 г чаю, 10 г солі. Суп і кашу солдат мав варити в казанку, у ньому ж таки кип’ятили воду для чаю.

Учасники війни добре запам’ятали брикети концентрату «Суп-пюре гороховий» виробництва фабрики ім. Анастаса Мікояна. 75 грамів концентрату із 450 грамами води вистачало саме на одну миску. У польових кухнях варили українські борщі, російські щі, різні супи, каші. До речі, винайшов пересувну кухню українець Антон Турчанович. Кухня готувала їжу у близькому тилу, на передові позиції гарячу їжу доставляли у спеціальних металевих термосах, що надягалися на спину, як рюкзаки. Якщо в термос влучали куля чи осколок, опік був гарантований.

Без лаврового листа й перцю – дистрофія

А коли через якісь причини солдати в окопах тривалий час не отримували гарячого, то обходилися сухарями та іншими продуктами, які не потребували приготування. Пізніше у війська почала надходити висококалорійна та смачна їжа, яку поставляли союзники з антигітлерівської коаліції. Відкриваючи багнетом банку американської тушонки, бійці жартували: «Відкриваємо Другий фронт!». Але гаряча їжа мала все ж таки особливе значення. З її приготуванням нерідко виникали чималі проблеми, інколи несподівані. Так, певний час до війська не надходили лавровий лист і перець, і солдати відмовлялися їсти зовсім несмачні перші страви. Військові медики були стурбовані: у бійців з’явилися ознаки дистрофії. Тилові служби негайно взялися заготовляти лавровий лист на Кавказі, проблему вдалося вирішити.

Під Сталінградом – на конях, волах і верблюдах, у Криму – на ослах 

Все необхідне на фронт доставлялося транспортом, дороги для якого будувалися і ремонтувалися тиловими дорожніми службами. Під час війни значний обсяг перевезень здійснювався гужовим транспортом: класичних обозів в армії залишалося багато. У деякі періоди в РСЧА було до 2 млн. коней. Вантажі перевозили й на інших тваринах: на Півночі – на оленях і навіть собаках, а на півдні – на верблюдах і ослах. Під Сталінградом, наприклад, діяло 209 транспортних рот із 30 тисячами коней, а ще 6 рот на волах і окремі роти на верблюдах. А під час оборони Криму та в Новоросійській операції на Кавказі боєприпаси до траншей постачали у в’юках на ослах. Ці тварини низького зросту й повністю ховалися у траншеях. Наявність великої кількості тварин у військах вимагала чіткої діяльності ветеринарної служби.

Ветеринари не лише лікували їх (існувала навіть воєнно-польова ветеринарна хірургія), але й здійснювали санітарний контроль за м’ясо-молочними продовольчими продуктами, проводили разом із військовими медиками широкомасштабні санітарні заходи на запобігання епідеміям та епізоотіям.

А діяльність медиків у період війни потребує окремої розповіді: завдяки лікарям, медсестрам, санінструкторам та іншим медичним працівникам були врятовані мільйони людських життів. Вони забезпечили одужання 72% поранених і понад 91% хворих.

За війну збудували й відремонтували 100 тис. км доріг і 117 тис. км залізниць  

Транспортники також належали до тилових служб. Лише військові автомобілісти перевезли 145 млн. т різних вантажів. А дорожні війська збудували, відремонтували й відновили близько 100 тис. км шляхів. Залізничні війська разом із цивільними залізничниками відновили 117 тис. км залізниць. Для військової авіації обладнано понад 6 тис. аеродромів.

За кожною цифрою стоїть важка праця сотень тисяч людей, нерідко на межі людських сил. Солдатам доводилося взимку по шию в крижаній воді відновлювати зруйновані противником мости, під ворожими бомбами й снарядами везти на фронт легкозаймисте паливо і вибухонебезпечні боєприпаси. Під час війни з Японією радянські та монгольські війська здійснили марш через безводну пустелю Гобі, а тиловики забезпечили їх потрібною кількістю води – незважаючи на спроби японських камікадзе зірвати підвезення військам усього необхідного.

На всіх фронтах служби тилу витримали важкі випробування. А в найкритичніші моменти тиловики брали зброю у руки й вступали у бій з противником. Недарма 52 військовослужбовці різних служб тилу стали Героями Радянського Союзу і понад 30 були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Внесок тиловиків у спільну перемогу досить відчутний. Не слід забувати, що до тилових служб потрапляли люди, що через якісь причини (найчастіше – погане здоров’я та літній вік) не могли воювати на передовій. Призначали до цих служб і фахівців, конче потрібних саме для такої діяльності. Та, звичайно, вистачало й хитрунів, які хотіли вижити на війні й не бажали ризикувати життям на фронті. От через таких фронтовики й недолюблювали тиловиків. Проте вдячна пам’ять збереглася не про боягузів, а про справжніх трударів.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Серед тиловиків – 52 Герої Радянського Союзу і понад 30 – Героїв Соціалістичної праці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Почнімо ж з країни, яка раніше від СРСР вступила у війну з Гітлером. Британці мали досвід Першої світової, коли створили Жіночий допоміжний корпус. Тож через тиждень після вступу Англії у війну там створили Допоміжні територіальні війська. Спочатку жінки мали статус цивільних службовців і займали посади кухарів, клерків, водіїв, телефоністок. Після евакуації армії з Дюнкерка жінки у складі територіальних військ стали повноцінними військовослужбовцями і на їхні плечі вперше було покладено тягар протиповітряної оборони. Вони обслуговували зенітні гармати, прожектори й радари – служба небезпечна.

А в армії США був створений Жіночий корпус, військовослужбовці якого використовувалися на тилових посадах – це дозволило звільнити багатьох чоловіків для відправки на фронт. Американці берегли своїх жінок, намагаючись не допускати їх до місць, де точилися бої. Але бували й екстремальні ситуації, коли виникала загроза життю внаслідок аварій і катастроф. Жінки-медики у таких ситуаціях показали себе найкращим чином.

У збройних силах Німеччини жінки найчастіше служили в госпіталях, на вузлах зв’язку, у різноманітних канцеляріях. Але, подібно до британців, німці сформували з жінок численні частини протиповітряної оборони. Армади американських і англійських бомбардувальників завдавали потужних ударів по великих містах Німеччини, й зенітницям доводилося відбивати ці атаки. Крім етнічних німкень, там служило чимало дівчат з окупованих радянських територій, одягнених у форму «вихованок СС». Найчастіше такі обслуговували прожектори. А ще ставили димові завіси, які погано впливали на здоров’я: своїх німкень начальство від цього берегло.

Марія Лагунова: танкістка без ніг 

Полонених у бою жінок вбивали з садизмом

Радянським жінкам довелося зазнати значно більше воєнних бід і труднощів, ніж їхнім зарубіжним союзницям чи противницям. У жодній армії світу в період Другої світової війни не служило стільки жінок, скільки у Червоній.

1945-го РСЧА нараховувала 13 млн. осіб, а загалом повоювати в ній за роки війни встигло 34 мільйони. Кількість жінок у різний час коливалася від 600 тисяч до мільйона. У довоєнному СРСР військовозобов’язаними були усі медики, ветеринари і фахівці ще деяких спеціальностей. Після початку війни чимало з них опинилося у діючій армії.

Роль жінок у рятуванні поранених – неоціненна. Завдяки дівчатам-санінструкторам близько 70% поранених поверталися на фронт. Серед санінструкторів, фельдшерів і медсестер Червоної армії чотири з п’яти були жінки. Серед військових лікарів (у тому числі хірургів) їх було трохи менше половини.

Що довелося випробувати на фронті цим дівчатам, знають лише вони. Коли вчорашня школярка під вогнем противника тягла на собі пораненого бійця, а також свою та його зброю, вона зазнавала колосальної напруги, фізичної та психічної. Смерть очікувала на кожному метрі, й потрібна була величезна сила духу для виконання таких обов’язків. Гинуло дівчат багато, ще більше покалічено. Та найжахливішим був полон: гітлерівці страшенно знущалися над полоненими жінками та вбивали їх з особливим садизмом.

Олександра Самусенко: заступник командира танкового батальйону 

15 жінок-медиків стали Героями Радянського Союзу

Нелегкою була й служба у госпіталях, часто по кілька діб без сну й відпочинку, коли поранені з фронту надходили безперервними потоками. Про військових лікарів і медсестер знято чимало художніх фільмів. Менше добрих слів дісталося санітаркам, а без їхньої важкої брудної праці армія втратила би значно більше бійців. Адже, завдяки підтриманню чистоти, вдавалося уникнути смертельних епідемій у госпіталях і одужання солдатів рухалося набагато швидше. Подвиг військових медиків фронтовики оцінили сповна, вони назавжди зберегли вдячність «сестричкам», які повертали життя скаліченим, постріляним солдатам. Недарма 15 жінок-медиків отримали звання Героїв Радянського Союзу.

Жінки у війську виконували функції, близькі їм за жіночою природою: рятували життя людей, допомагали пораненим повернути здоров’я. Близькими до звичних жіночих занять були й ті, що ними займалися працівниці банно-пральних загонів, кухарі та офіціантки офіцерських їдалень. Значний відсоток жінок  – телефоністок і радисток –був у військах зв’язку. Так само у військових канцеляріях, на складах, у військовому транспорті. Чимало жінок працювало військовими перекладачками. Усі ці професії не передбачали безпосередньої участі у бойових діях. Але велика кількість жінок добровольцями воювала зі зброєю в руках.

Добровольці-зенітниці

Почнімо із зенітниць. Дівчата-добровольці стали до зенітних гармат і кулеметів ще 1941 року, а 11 квітня 1942-го був оголошений «сталінський призов» старшокласників. Хлопців відправили до військових училищ, а дівчат – у війська протиповітряної оборони та зв’язку: туди, де потрібні грамотні люди. Невдовзі чимало з них потрапило до самого пекла. Німецькі танки рвалися до Сталінграда, і зенітні батареї були розгорнуті проти них. Стріляючи прямою наводкою по броньованих цілях, молоденькі дівчата ціною власного життя зуміли збити темпи ворожого наступу.

У Червоній армії існували винищувально-протитанкові артилерійські полки, бійці яких носили на рукавах спеціальні шеврони – чорний ромб із схрещеними золотими стволами гармат. Фронтовики з великою повагою дивилися на тих, у кого був цей знак. Протитанкові частини кидали на найбільш небезпечні ділянки фронту, і шансів вижити у двобої з танками артилеристи мали небагато. Та серед бійців таких полків були й дівчата.

Танкістка без ніг Лагунова та сімейний танковий екіпаж Бойків

На відміну від інших армій світу, в Червоній армії були створені жіночі авіаційні частини, а також воювали танкістки. Ще до війни дівчат агітували вчитися спеціальностей, які раніше вважалися суто чоловічими. А вже під час війни дівчата-трактористки просилися в армію, до складу танкових екіпажів. Удавалося таке лише одиницям, і серед них – Марії Лагуновій. Вона стала механіком-водієм Т-34. Восени 1943 р. у жорстокому бою втратила обидві ноги, але не впала у відчай. Навчилася ходити на протезах і повернулася до свого полку. До 1946 року служила телеграфісткою. Повернулася до рідного Свердловська, але згодом змушена була виїхати до Хмельницького. Тільки в Україні до неї прийшла заслужена слава: про героїню почали писати, її обрано почесним громадянином Броварів – міста, яке звільняв її танковий екіпаж. Колишня танкістка-фронтовичка вийшла заміж, виховала двох синів.

Лейтенант Ніна Бондар командувала екіпажем Т-34 і наприкінці війни зустрілася з полоненою німкенею, механіком-водієм «Пантери». Унікальний взагалі-то випадок, бо гітлерівці своїх жінок на фронт намагалися не допускати.

А капітан Олександра Самусенко дослужилася до заступника командира танкового батальйону. Під свою відповідальність вона зарахувала до складу батальйону американського сержанта Джозефа Байєрлі, який втік з німецького полону. Він допоміг радянським танкістам освоїти ленд-лізівський танк «Шерман». А син цього сержанта вже у наш час став послом США в Росії.

Олександра Бойко разом з чоловіком внесла гроші у Фонд оборони, достатні для побудови важкого танку. Оволодівши фахом танкіста, вона стала командиром цього танку ІС-2, а її чоловік – механіком-водієм цієї машини. Загалом танкісток в РСЧА було небагато. Значно більше – льотчиць.

«Нічні відьми» літали на фанері

Найвідоміші з них – «нічні відьми», як прозвав наляканий противник пілотів 588-го нічного легкого бомбардувального полку. На маленьких літачках У-2, що у німців називався «рус-фанер», вони вночі підкрадалися до ворожих позицій і засипали їх бомбами. Ефективність нічного бомбометання виявилася значною. Полк став гвардійським, отримав почесне звання Таманського.

А вдень ворога били льотчиці 586-го винищувального і 587-го бомбардувального авіаційних полків. Ці полки також удостоєні гвардійського звання. Про подвиги цих льотчиць можна розповідати багато. Так, командир ланки Надія Федутенко під час атаки була поранена в голову та спромоглася виконати завдання і без втрат привела ланку на свій аеродром. А льотчиця Тарасенко, важко поранена в ногу, хоча й втрачала тричі свідомість, все ж таки врятувала екіпаж і бойову машину, перетягнувши літак через лінію фронту.

Командувачка взводу морської піхоти

На фронті особливо прославилися жінки-снайпери. Вони краще за чоловіків відповідали  цій спеціальності, через особливості організму. Центральна жіноча снайперська школа підготувала понад тисячу фахівців, на спеціальних курсах пройшли підготовку ще 2,5 тисячі жінок-снайперів. Однією з найвідоміших була Герой Радянського Союзу Людмила Павлюченко, яка знищила 309 гітлерівців, у тому числі 36 ворожих снайперів. Щоправда, полювання за живими мішенями негативно позначалося на психіці жінок-снайперів. Після війни в них виникали проблеми зі створенням сім’ї, входженням у трудові колективи.

Жінки воювали і в саперних частинах, і в кавалерії, і в військах НКВС. Були вони, звичайно, і в піхоті. В РСЧА був сформований 1-й окремий жіночий запасний стрілецький полк, а 1-а окрема жіноча добровольча стрілецька бригада нараховувала 7 тис. бійців. Єдиною за роки війни жінкою – командиром взводу морської піхоти була Євгенія Завалій.

Фронтова звитяга жінок відзначена високими нагородами: 90 з них стали Героями Радянського Союзу, 4 – повними кавалерами солдатського ордену Слави.

Доки сотні тисяч радянських жінок служили в армії, мільйони працювали в тилу. На їхні плечі лягло постачання харчів та решти необхідного армії. На селі у 1941 р. працювало понад 19 млн. жінок, їхні чоловіки, брати й батьки пішли на фронт. В армію забрали трактори і коней, тож жінки самі впрягалися у плуги й орали землю. Жіночими руками вироблялося чимало зброї і боєприпасів: доля жінок в оборонній промисловості  1942-го досягла 60%. А легка й харчова промисловість взагалі трималися на їхніх плечах…

Друга Світова була війною тотальною, вона вимагала неймовірних зусиль від багатьох людей. Якщо раніше воювали головним чином чоловіки, то у цю війну і жінкам довелося взяти на себе важкий тягар і довести,що вони здатні долати величезні труднощі.

 Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У війни нежіноче обличчя, та жінки командували навіть морською піхотою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Левко Бесараба став солдатом у 17. Як і мільйони його ровесників, він побував у справжньому пеклі. Нині, через 67 років після перемоги, пам’ятає кожну годину, кожну хвилину і навіть секунду тієї страшної війни. В його спогадах – сувора правда…

Із двохсот – четверо живих

…Я потрапив на фронт у Прибалтику. Там тоді йшли страшні бої. Служив у роті ПТР, що розшифровується як протитанкова рушниця. Нас завжди відправляли на передову, бо зброя була дуже потужна. Якось надійшов наказ узяти німецький дзот (оборонна дерево- земляна вогнева точка – авт.). Німці сидять собі на горбочку, бо дзоти встановлювали завжди так, щоби вони панували над місцевістю, і тримають на «мушці» велику територію. А ми йдемо прямо на німців. Із майже 200 солдатів живими залишилося лише четверо. Мені осколки розірвали сідниці, втратив багато крові, лежав без свідомості. А під вечір наші прийшли трупи збирати… Побачили, що живий. Підібрали. І хоча кинули до машини, серед якихось величезних бочок, мов мертвого, – воля до життя була сильнішою. А коли витягали з мене осколки – наркозу і знеболювального не давали. Відчував, як колупаються в моєму оголеному м’ясі і терпів, зціпивши зуби.

Чорт і діти

…Везли мене пораненого у госпіталь. Поруч лежав обгорілий танкіст – чорний, як вугілля, але живий і при пам’яті. Зупинилися в якомусь місті, до нас підбігли діти. Побачили танкіста і давай на нього казати «дзяба», що означало «чорт». Але танкіст не розумів їхньої мови, тому питав мене, що діти говорять. Але я не міг йому сказати правду, тому казав, що діти нас підбадьорюють і кажуть, що все буде добре.

Свято шлунків

…Ми постійно не доїдали. На війні завжди холодно і голодно. Нам давали ложку сирої крупи, ще й ножем згортали, щоби без гірки. Та якось знайшли ми напівзотлілу конячу голову. З неї зварили такий суп! Тоді у нас було свято шлунків…

Ризикова зустріч у «вбиральні»

…Якось уночі нам треба було справити нужду. Відійшли від дороги в кущі. Раптом почули гуркіт авта, а ми вже й штани познімали. Сидимо тихенько, мов миші… Просто перед нами зупиняється німецька машина. З неї вистрибують  ворожі солдати – і в ліс, теж справляти нужду: прямо навпроти нас, за 20 метрів. Ми тихенько сиділи в кущах і слухали калатання власних сердець, аж доки німці не поїхали…

Урятував життя… матюк

…Опинилися в окопі водночас – німці і наші. Рукопашна. Бійня кривава. І не зрозуміти – де свій, де ворог. На мене хтось напав ззаду і почав душити. Я відбиваюся. І раптом  нападник матюкнувся російською. Я відповів тим же. Захват ослаб, ми одразу ж зрозуміли, що свої…

Німецька наводчиця

…Коли дорогою їхали наші машини з солдатами, то їх постійно влучно обстрілювали. Від прямого попадання снарядів гинули всі. Здавалося, ніби хтось керує з відстані. А недалеко від тієї місцини була закинута хатинка. Я згадав про неї, сказав командиру. У тій хатинці ми і знайшли німецьку наводчицю, яка сигналила німцям, щоби ті стріляли у визначене місце і час, коли їхали наші…

Мародери і герої

…На мінному полі підірвався молодий узбек: лежить ще живий, а кишки на виворіт – до снігу примерзли. А він, бідний, ще й кричить – попереджає нас про міни. Я підповз до нього, кишки позбирав, перев’язав його і потягнув геть. Далі пораненого мені поміг тягнути генерал. Раптом назустріч нам два офіцери – несуть крадений килим. Генерал зупинив і… почав їх бити навідліг, схопився за пістолет зі словами: «Сволочі, люді гібнут, а ви мародьорством занімаєтесь…». Хотів їх навіть розстріляти. А пораненого ми таки дотягли до медсанбату.

Умовив німецький гітлерюгенд здатися

…Війна закінчувалася, німці здавалися. Але на одній ділянці засіли німецькі дітлахи – гітлерюгенд , які не піддавалися жодному контролю і стріляли в усе, що ворушиться. Вже солдати і старші німці, яких теж мобілізували перед закінченням війни, здаються, складають зброю, здаються. А малі «палять» до останнього. Серед наших тільки я володів німецькою. Бо штабний, так би мовити, перекладач, вигадав собі якусь причину, щоби не йти на перемовини, де на парламентаря чекала вірна смерть . А це ж уже був травень 45-го і в повітрі пахло… закінченням війни. Та мені підшили білий комірець, дали плащ-палатку, щоби мав презентабельний вигляд, та обв’язали гранатами…

Пішов я з білим прапорцем у руках, щосекунди чекаючи на постріл, але попри те почав німецькою вмовляти дітей: «Війні кінець,  складайте зброю! На вас вдома чекає мама.» Я підбирав слова, як міг, і мабуть-таки, знайшов потрібне, бо дітлахи почали виходити з окопів і здаватися…

До своїх я повернувся мокрий, як хлющ. За це мене хотіли нагородити орденом. Але я обрав двотижневу путівку в будинок відпочинку. Білий хліб та чиста постіль тоді видалися неймовірною казкою!

Чому плакав учений кінь

…Хоч війна і страшна подія, але траплялися і позитивні речі. Під кінець другої світової служив у кавалерії. Я змалку любив коней і знав, як з ними поводитися. Був там один дуже норовливий кінь. Мені доручили його доглядати і він до мене прив’язався. Поталанило мені з ним, бо хоч і мав складний характер, але був дуже розумним. Наприклад, коли починалася стрілянина, він виконував мою команду «лягай». Солдати часом просили мене продемонструвати розум коня. У цьому випадку я лягав на землю і прикидався мертвим, а кінь бігав навколо мене і легенько штовхав копитом, а потім хапав губами за вухо, намагаючись підняти. Коли я не витримував лоскоту і починав сміятися, кінь іржав з радості. Коли я демобілізувався, кінь… плакав. Саме так, плакав – великі сльозинки котилися з його сумних-сумних очей.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис «Той, хто пройшов крізь вогонь…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.