На горі Деналі (Мак-Кінлі) він розгорнув прапор України з гербом Чернівців на його тлі. Поруч його напарник із Москви Олексій Драганов установив прапор Росії. Таку небезпечну подорож альпіністи здійснили заради миру й проти війни.

Олександр Паламарюк розповідає про підйом на одну із найскладніших вершин Аляски, про джерело натхнення, що дає сили рухатися далі, та про гори, «на яких іще не бував».

«Щороку Деналі забирає кілька життів»

Деналі – дуже складний пік, відірваний від світу. Його вершину постійно продувають крижані вітри. Температура повітря удень сягає 25-30 градусів морозу, вночі – до 45-50 градусів. Доводилося видовбувати з льоду старі троси, вморожені в лід та прокладати нові. Деякі ділянки проходили не класичним маршрутом, а новим, власним.

Підйом тривав два тижні, а вся експедиція – близько місяця. Спершу я вилетів з Борисполя до Амстердама, далі переліт до Лос-Анджелеса. Там зустрівся з другом Олексієм, а вже потім до містечка Анкоридж на Алясці.Там закупили продукти для експедиції. До речі, в цьому місті все дуже дороге, однак рівень зарплат місцевих жителів набагато вищий, ніж в Америці та Канаді. З Анкориджа ми машиною виїхали до незвичного мальовничого рибацького селища Толкітна. Незвичне воно тим, що його мер – кіт! І його обирають уже на третій строк! З Толкітни літаком вирушили на льодовик…

Щороку ця вершина забирає кілька життів. Але ми про це старалися не думати.Альпіністський сезон починається наприкінці травня, та ми пішли майже на місяць раніше. Перед намийшов один японець, але до вершини не дійшов, його тяжко обморозило. Температура в ті дні сягала нижче 50 градусів.

На підйомі нас спинила негода. Барометр показував стрімке падіння атмосферного тиску. Здійнявся шквальний вітер – десь 50-60 км/год. Уночі він сягав 80 км/год. Температура впала до 45 градусів нижче нуля. Ми одразу поставили намет і обклали його сніговою стіною. Погода не давала вийти назовні. Чотири дні провели в сніговому полоні: лише їли, пили, читали книжки. Навколо все було вкрите льодовим панциром. Однієї ночі довелося вийти і викласти нові захисні снігові укріплення навколо намету, бо вітер немов пилкою прорізав снігові блоки півметрової товщини. Ми були абсолютно відрізані від світу. Зв’язку з рейнджерами, тобто місцевою охороною, не було. Покладалися лише на показники барометра й власну інтуїцію.

На щастя, за чотири дні негода вщухла і ми прорвалися до наступної стоянки. Все йшло за планом.9 травня, у День Перемоги, ми вийшли на штурм вершини.

На вершині було 43 градуси морозу, але через шквальний вітер здавалося, що температура знизилася вдвічі. Коли спробував зняти маску й окуляри – склери миттєво помутніли і замерзли. Трохи відморозив пальці. У горах холод сухий, тож відмороження не відчувається. Просто в якийсь момент розумієш, що рука перестає рухатися.

На вершині з’явився зв’язок з рейнджерами, ми відзвітували, що все гаразд і почали спуск. Під час спуску погода дозволила нам сфотографувати гірські краєвиди. До пункту призначення залишалося лише 20 км, це приблизно 4 години ходу, коли нам по рації передали, що наш літак вилітає через дві години. І ми з наплічниками вагою майже 35 кг і волокушами (арктичними санями) поспішили, щоби встигнути. Було десь 5 градусів морозу, та сонячні промені, відбиваючись від льодової лінзи ущелини, створювали палючий жар. Моє обличчя обгоріло навіть крізь захисний крем. Усі наші речі повигоряли від сонячної радіації. Того моменту ми відчули себе справжніми марафонцями. Коли проходили Схил Розбитих сердець (Heartbreak Hill), побачили як сідає наш літак. Слава Богу, встигли. Але це було понад можливості – на спуск виклали всі сили.

Така екстремальна поїздка не з дешевих – приблизно 7 тис. доларів плюс екіпіровка – 4 тис. доларів. Найбільше коштує переліт та перміт – дозвіл на сходження. Але воно того вартує. Заради таких вражень та емоцій жодних грошей не шкода.

«Ельбрус – моє перше кохання»

На гори «захворів», коли друзі витягли мене ледь не силоміць у Карпати. Я полазив із ними і зрозумів, що гори – це та віддушина, яку я давно шукав. Так похід за походом я почав сам витягати друзів у гори. Але з часом відчув, що Карпат мені стає мало і я прагну інших вершин.

Хотілося піднятися на Ельбрус. Тоді я ще не знав, що таке екстремальний туризм, що таке гірська хвороба… Пам’ятаю, як посеред ночі прокинувся від того, що не можу дихати. Це був перший напад гірської хвороби або «горняшки», як її ще називають. Мені пояснили тоді, що слід просто спокійно дихати носом. Зараз, перебуваючи у горах, я «горняшку» відчуваю не так гостро.

Ельбрус став для мене першою серйозною вершиною і моїм першим гірським коханням. Саме там я «заразився» на вірус альпінізму, що мотивує на подальший рух.Мене часто запитують, чи страшно в горах? Ні, під час сходження страх зникає. Залишається неймовірне відчуття того, що ти зміг переступити через себе, вийти за межі своєї зони комфорту. Кілька разів внутрішній голос казав мені: «Повертайся, ти далі йти не зможеш». Але моє друге Его підказувало: «Навіщо ж ти прийшов сюди, якщо хочеш повернутися». Ти ставиш мету і йдеш до неї. А після спуску в тобі залишається внутрішній стрижень, який допомагає легше долати буденні проблеми.

«Кожна експедиція – балансування на межі життя та смерті»

Улюбленою «прогулянковою» вершиною став Монблан. Там було значно простіше: я вже знав, із чим зіткнуся. Та, на відміну від Ельбрусу, це більш технічна вершина. Потрібна постійна концентрація, щоби працювати на скельних льодових ділянках і не зірватися вниз. Один невірний рух – і другого шансу в тебе не буде. На Монблані ми з друзями закриваємо альпіністський сезон. Літа я в основному не бачу. У альпіністів навіть є така приказка: «Альпінізм – це хороший спосіб «перезимувати» літо».

Під час кожної експедиції є моменти, коли відчуваєш, що балансуєш на межі життя і смерті. Скажімо, між вершинами Хан-Тенгрі та Піком Чапаєва є прохід, який називається «Пляшкове горло». Треба вийти вночі та якомога швидше пройти цей тунель, бо як тільки сонце торкнеться снігових шапок, вони починають сходити вниз і всю ущелину забиває лавинами. Там загинуло багато відомих альпіністів.

До підкорення піку Хан-Тенгрі мене готував мій товариш Володимир Петлицький. Я ще багато чого навчився би в нього. На жаль, він так і залишився на своїй горі: торік під час його сходження на Пік Перемоги зв’язок з ним раптово урвався. Володю досі так і не знайшли. Найголовніше, що він дав мені – це впевненість у тому, що ти робиш. І те, що я зміг пройти гору Деналі – його заслуга.

«Мій Мобі Дік»

Найбільше вабить мене Маттерхорн – один із найскладніших альпійських піків. У мене були дві невдалі спроби піднятися на цю вершину. Перший раз – соло-сходження, вдруге – уже з напарником ми майже дійшли до вершини. Та нас зупинила негода. Щоби дістатися до Маттерхорна, треба два дні безперервно лізти скелями. Якщо підіймається сильний вітер, тебе може просто здути. Та взимку я спробую зійти-таки на цю вершину. Вона дуже гарна, моя улюблена. Це мій Мобі Дік*.

За півтора місяця вирушу до Паміру на Пік Комунізму та Пік Корженевської . Маю мрію «закрити Снігового Барса» (неофіційне звання в альпінізмі) – підкорити 5 найбільших семитисячників колишнього Радянського Союзу – пік Хан-Тенгрі, пік Комунізму, пік Перемоги, пік Леніна та пік Корженевської. Хан-Тенгрі уже підкорив, залишилося ще чотири. І, найголовніше, хочу на Піку Перемоги встановити табличку на честь загиблого друга.

Маячок, що мотивує на повернення додому

Такі складні вершини займають рік щоденних тренувань. Отож з наплічником бігаю майже щодня сходами у під’їзді. Іноді в наплічник залазить моя восьмирічна донечка. Це найприємніший у світі вантаж. Вона також займається скелелазінням і часто ходить зі мною в Карпати. Доня хвилюється за мене і з нетерпінням чекає мого повернення. Це мій маленький маячок, який дає мені сили і мотивує на повернення додому.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

—————–

* «Мобі Дік» – роман американського письменника Германа Мелвілла. Капітан китобійного судна «Пекод» Ахав одержимий ідеєю помсти гігантському білому киту, убивці китобоїв, відомому як Мобі Дік. Вираз «Мій Мобі Дік» означає найголовнішу мету всього життя.

Вершини Олександра Паламарюка:

Ельбрус – найвища вершина Кавказького хребта (5 642 м).

Монблан – кристалічний масив й однойменна вершина в Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії, найвищий шпиль в Західній Європі (4 810,45 м).

Хан-Тенгрі – пік на стику кордонів Казахстану, Киргизстану та Китаю, друга за висотою вершина гірської системи Тянь-Шаню (6 995 або 7 010 м).

Деналі (Мак-Кінлі) – гора в Кордильєрах, найвища точка Північної Америки і Аляскинського хребта (6 194 м).

Запис Герб Чернівців – на вершині Аляски спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зліва направо: Григорій Махров, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Аркадій Граунфельс, Семен Вайнзов 

Серед величі вершин і швидкості водоспадів людина така непомітна, що здається, лише одним подихом природа може скинути її, наче пір’їну, і спокійно поглянути, як вона зникне у безодні. Проте завжди є ті, хто не відступає перед цією священною силою, яка водночас лякає і магічно притягує.

Альпіністи інколи кажуть: «Хто піднявся на вершину – серце залишив там, а думками – вже в наступному поході.

Зрозуміло, що в далеких від екстриму людей спортивний туризм збурює суперечливі емоції: захоплення, заздрість, іноді осуд: чи варто жартувати зі смертю? Дуже просто і без високих слів пояснив таку жагу небезпеки талановитий письменник і геолог  Олег Куваєв: «Бажання мандрувати – схильність душі. В кого воно є, той змінити себе не може, у кого немає – тому й не потрібно».

Буковинський край – плацдарм для екстриму

На просторах величезного Радянського Союзу, шостої частини суші, маленька Буковина завжди була серед лідерів екстремального туризму. На цьому крихітному клаптику планети є все: гори, потужні скеледроми, печери та гірські ріки. Буковинські спортсмени вигравали чемпіонати України та СРСР і ніколи не сходили з маршрутів.

Як розповів президент федерації спортивного туризму Чернівецької області Віктор Скрипник, колись у Союзі працювали два потужних науково-дослідних інститути, де вивчали проблеми харчування та надання медичної допомоги у дикій природі, вдосконалення спорядження, техніку руху різними схилами, тож екстремальний спорт був справжнім культом. І хоча сьогодні державної підтримки значно менше, Буковині все ще вдається утримувати високу планку. В нашому краї можна реалізувати себе в будь-якому напрямі спортивного туризму – пішохідному, велосипедному, водному, кінному чи повітряному. Останніми роками область була на вищих сходинках національного рейтингу.

Неабияку роль у цьому відіграє потужна платформа, яку свого часу заклали ветерани буковинського туризму. Серед витоків були Юрій Ланевський, Макс Шиклер, Григорій Махров, Емануїл Друкман, Віталій Демченко, Микола Кочубей, Ігор Лаптєв, Василь Шадний. Рівно 40 років тому завдяки їм на карті світу, а саме у системі хребтів Черського Північної Якутії, з’явилися нові географічні об’єкти, серед яких перевали із назвами Чернівецький та Буковинський.

Авантюризм на незвіданих землях

Північна Якутія – це частина земної кулі, де досі дуже багато білих плям. Буковинці першими ступили на землі, які були недоторканими.

В експедиції, що тривала у липні-серпні 1973 року вони відкрили перевали Авангард, Буковинський, Клавдія Красноярова, гірський потік та водоспад Косматий, ріку Туманну, льодовик Шнейдеров та пік Ювілейний.

Напередодні дня туризму, саме у рік ювілею першопроходжень, у редакції «Версій» зібралися почесні ветерани спортивного туризму, що безпосередньо брали участь у підкоренні Північної Якутії, Сибіру та Далекого Сходу – поет Віталій Демченко та його товариш учитель фізкультури Микола Кочубей.

За чашкою кави мандрівники ділилися спогадами, наче історіями біля вогнища.

Про свої походи вони розповідали не як про щось надзвичайне, здійснене на межі людських можливостей, а як про частину свого життя, яку вони дуже цінують.

Слухаючи їхні оповіді, які не можна вмістити в жодне інтерв’ю, в уяві постають водоспади, ущелини, льодовики, печери та вулкани, дивовижні зустрічі з оленярами, відлюдниками, довгожителями з найвіддаленіших куточків СРСР. Детально прочитати про мандрівки наших земляків можна у книгах. Свої щоденники та спогади про походи опублікували колишній чернівчанин Емануїл Друкман – «Где ветер рвет горизонты» та Григорій Махров у виданні з власними ілюстраціями та фотографіями «Рожденные тропы» .

Віталій Демченко зізнається, що у мандрівці до Якутії було багато авантюр. Туристи йшли, можна сказати, у «невідоме», адже карт не було, тільки приблизні схеми.

– Хочеться бути там, де ще ніхто не був, – каже Микола Кочубей. – Хребет Черського – це був дуже складний похід. Ми не знали, що нас там чекає. От, наприклад, перевал Буковинський відкрили чисто випадково. Два дні блукали льодовиком і тільки на третій знайшли вихід з нього. Зрозуміли, що перевалу, який побачили, не було на картосхемах і дали йому ім’я «Буковинський».

Наступними роками, завдяки чернівецьким туристам, карту поповнили ще чимало географічних об’єктів у межиріччі Індигірки та Яни, на Корякському надгір’ї, Буордахському високогірному масиві хребта Черського та у Північному Забайкаллі.

Друзі, яким завдячуєш життям

У місті за цілий рік можна не пережити нічого більш хвилюючого, ніж вихід нових епізодів улюбленого серіалу. Людей, що живуть поруч, уже й не помічаєш у буденності.

А у подорожі лише за годину можна, мабуть, відчути емоції, що раніше були недосяжними. Тут усі людські риси безпорадно оголюються і спілкування стає справжнім та чесним.

З товаришами-мандрівниками чого тільки не доводилося пережити: допомагали пиляти роги оленям, ловили рибу руками – щоби вижити, бо увю їжу вкрав ведмідь, ділилися останнім ковтком води чи просили скуштувати шматочок м’яса мамонта в інституті мерзлотознавства… а подекуди й рятували один одному життя.

– Якось у Хібінах, – пригадує Микола Кочубей, – мій товариш Микола Крачило у сорокаградусний мороз тягнув мене на собі три доби. Одного ранку прокинулися – побачив, що чотири пальці на нозі відморожені. Йшли ми на лижах. Якийсь час я ще міг пересуватись, а потім нога розпухла і довелося напарнику нести і мене, і мій рюкзак майже 70 кілометрів… Багато екстриму було на Авангарді. Якось спускався у тріщину глибиною близько 50 метрів за рюкзаком, який упав туди. А в ньому були всі наші гроші, фото- та кінодокументи. Пам’ятаю, коли вибрався звідти, відчув таке піднесення: «Я зміг!». Думаю, що всі, хто ходить у походи, відчувають це на вершині, коли ти все ж таки піднявся трошечки вище за тих, хто залишився внизу.

А Віталій розповів, як Микола витягував його майже з того світу. На болотах у Якутії чоботи набрали води, а кожен із них може вмістити до 34 літрів, тож довелося тягнути і його вагу, і додаткові 60 кілограмів.

Чи готовий ти до висоти?

Якщо психологічно людина відчуває себе готовою до «великих гір», вона не завжди готова до такого випробування фізично. Як пояснив Віктор Скрипник, випробувати свої сили по-справжньому можна тільки в екстремальних умовах.

Дуже часто, коли, приміром, на Казбек чи Ельбрус піднімаються 20 людей, до вершини дістається тільки один турист. Дехто може не здолати останні 200 чи 300 метрів. Буває, що людина втрачає свідомість або починає поводитися неадекватно.

– На висоті змінюються біохімічні та фізіологічні процеси, дається взнаки кисневе голодування, – розповідав президент федерації спортивного туризму. – Треба пройти акліматизацію. Піднімаєш організм на висоту, потім знову спускаєшся, відпочиваєш і поступово збільшуєш висоту. За правилами, якщо в цьому році ви піднялися на чотири тисячі метрів, то наступного можете піднятися на 5.200. Якщо побували на п’яти тисячах, через рік можете спробувати подолати 6.200. Тобто зростання висоти не може становити більше 1.200 м. Так, рік за роком можна підготувати організм до великих висот, де м’язи за одну секунду  з’їдають стільки кисню, що після короткого руху рукою треба відновлюватися 5 хвилин і швидкість руку іноді може становити один крок у хвилину.

Ті, що залишилися на висоті…

Розповідаючи про різні сходження та сплави, пригадуючи товаришів, неодноразово згадували імена тих, кого вже немає серед них.

– Усі інструкції з екстремального туризму написані кров’ю та смертю – говорить Микола Кочубей. – Якщо з’являється пункт, то хтось порушив його, зірвався.

– Про альпіністів не кажуть «загинув», кажуть «Залишився на висоті» – зазначає Віталій Демченко. – Природу не можна недооцінювати, не можна брутально у неї втручатися, потрібно бути із нею у гармонії і тоді вона сама тобі допоможе. А зневаги не прощає.

Емануїл Друкман у передмові до своєї книги зізнається, що чимало мандрівок, здійснених буковинцями, насправді були на межі авантюри. При обмежених ресурсах, недосконалому спорядженні, із сумнівним картографічним забезпеченням відправлятися на тривалий термін у незвідані краї було вкрай небезпечно. Проте усі учасники експедицій завжди знали, на що вони ідуть, ретельно готувалися до мандрів і намагалися не ризикувати без потреби. Автор пише, що назавжди запам’ятав слова одного мудрого гляціолога, якого зустрів на Ельбрусі, той сказав:

– Навіть найбільша  гора не варта життя найменшої людини. Краще вже один раз бути боягузом, ніж усе життя покійником.

Про сучасне

Анатолій Данилюк, старший  викладач теоретичних основ та методів фізичного виховання ЧНУ і теж учасник вже згадуваних історичних походів 

Подорожуємо, доки вистачає фінансів

Нова хвиля розвитку спортивного туризму – 2000-2001 роки. Щозими проводимо альпіністські збори в Карпатах. До них долучаються не лише студенти, а й інші бажаючі спробувати себе у зимовому сходженні. До речі, зимове сходження у Карпатах дає можливість заробити значок «Альпініст України». Раніше для цього їхали на Кавказ. Також ми започаткували зі студентами проект «Пішки слідами Емінеску», нам навіть дозволили пішки перейти румунський кордон.

Колись Карпати були для нас полігоном, де тренуватися і готувалися до походів на Кавказ чи Памір. Студенти першого курсу обов’язково ходили в Карпати, на другому – вже на Кавказ, а на третьому – могли поїхати й за Полярне коло.

Держава спонсорувала ці подорожі. Оплачували не лише дорогу, а й навіть видавали добові.

Сьогодні екстремальний спорт також дуже популярний серед молоді. У нас є люди, що дійшли до кандидатів у майстри спорту з альпінізму. Проте вже немає тієї масовості, подорожують здебільшого ті, що мають фінансову можливість. Під час навчання в університеті рідко хтось ходить далі Карпат. У далекі мандри їдуть вже коли стають підприємцями, адже розраховувати можна тільки на власні кишені.

Ольга Склярчук, “Версії”

Запис Хто піднявся на вершину – серце залишив там… спершу з'явиться на Медіа-Версії.