Іван Данський мріяв про щасливе життя для своєї родини на рідній землі. Прагнув дати своїм дітям гідне виховання, забезпечити їх усім необхідним. Разом з дружиною Тетяною вони відкрили власну сироварню в Чернівецькій області.

Проте, як тільки почалось повномасштабне вторгнення, Іван пішов добровольцем на фронт, щоб захищати свою країну, свою сім’ю, свою мрію про щасливе майбутнє. Воював на Донеччині. Допоки 9 січня 2023 року його життя не забрала війна.

Сльози скочуються по щоках, а руки стискають телефон, де на екрані – їх останнє спільне фото. Дружина загиблого військовослужбовця, Тетяна Данська, залишилась одна з двома дітьми та поділилась своєю історією про те, як війна жорстоко обірвала їхні сімейні плани, але не змогла зламати її силу духу.

Він завжди мріяв розвивати рідне село

Іван з першого класу жив у росії, проте завжди щиро любив Україну. Завжди розмовляв українською, навіть там, на чужині. Щоліта він приїжджав до свого села Бросківці в Чернівецькій області. Він мріяв показати, що можна жити, розвиватися та заробляти кошти на своїй рідній землі, не шукаючи кращої долі за кордоном.

Створення сімейної сироварні
У 2019 році ми з чоловіком відкрили власну сироварню в Чернівецькій області. До початку повномасштабного вторгнення успішно займалися сироварінням.

Ми переїхали до села. Іван засадив чималі ділянки полуницею, смородиною та іншими ягодами. Він також любив тварин, тож у нас з’явилося ще й чимале господарство: 50 курей різних порід, яких Іван сам виводив через інкубатор, 50 гусей, барани, свині. Це було дуже весело, адже я сама родом з міста Бердянськ Запорізької області, і нічого подібного у мене раніше не було.

Іван щиро любив природу, риболовлю. Він був різноплановою особистістю, але найбільшою цінністю для нього завжди була сім’я. Він мріяв дати своїм синам гідне виховання та навчання, — міцний фундамент для життя.

Складний сімейний період:

Чоловік уже мав свою сироварню, втілив свою мрію, яка успішно розвивалася. Я ж прагнула самореалізації. Тож ми вирішили пожити окремо, і я поїхала жити в Запоріжжя, де розпочала кар’єру тренера.

Навіть попри роздільне проживання, ми залишалися сім’єю. Підтримували зв’язок, спілкувалися, я допомагала чоловіку вести бізнес сироварні онлайн. Я жила окремо, але знала, що маю сім’ю, підтримку, що у моїх дітей є тато.

У січні Іван приїхав до нас. Забрав старшого сина Любомира і поїхав з ним до Чернівців, а потім у Буковель кататися на лижах. Ми ж з меншим Орестом залишалися в Запоріжжі. 24 лютого, коли розпочалася повномасштабна війна, я з молодшим сином була в Запоріжжі.

Іван пішов добровольцем

Коли почалось повномасштабне вторгнення, чоловік пішов на війну. На той момент він тільки недавно отримав українське громадянство, на яке так довго очікував.

Він воював на Донеччині, на передовій, тримав позицію. Коли йшов туди, казав, що це складна ділянка. 9 січня на їх позицію напали. Їх там було восьмеро, а росіян було під 70. Зрозуміло, що вісьмома людьми неможливо втримати таку кількість окупантів. У той день Іван загинув. Це сталося біля села Майорське, недалеко від Горлівки.

Окупанти знищили його життя та фіалки, які він так любив

Окрім тварин, Іван завжди любив рослини, а особливо – фіалки. У нашому будинку їх було неймовірна кількість, найрізноманітніших видів. Замовляв він їх завжди з Донецької області. Коли мені повернули телефон чоловіка, я знайшла в ньому чат з власницею магазину фіалок, у якої він часто купував квіти. Її останнє повідомлення було про те, що всі фіалки знищені російською ракетою, а вона сама була змушена евакуюватись.

Останній подарунок 

Перед загибеллю він назамовляв дітям купу іграшок та одягу. Його не стало, а я все ще їздила на пошту забирати від нього подарунки. Неймовірно, але його останній подарунок прийшов рівно на мій день народження. Це була джинсовка з зображенням дівчини-українки та словами Лесі Українки: “Ні, я жива, я буду вічно жити. Я маю в серці те, що не вмирає”.

Діти та їх спогади про тата

Про смерть тата старший син Любомир дізнався одразу, коли про це повідомили мені. Він був поруч, я не могла стримати сліз та емоцій. У Любомира збереглося багато спогадів про тата: вони часто ходили разом у походи та на риболовлю. Вставали о 6-й ранку, готували всі свої снасті, яких було безліч. А ще тато любив пожартувати. Всі ці приколи Любомир, якому зараз 7 років,  також добре пам’ятає. Він спокійний, врівноважений хлопчик та інколи ледве витримує свого молодшого брата :)

Молодшому зараз 3 роки, він дуже схожий на тата. Орест ще не розуміє, що таке смерть. На жаль, він зможе згадувати тата лише за фотографіями.

Тепер ми сім’єю живемо в Чернівцях, де похований чоловік. Я вирішила будувати життя саме тут, щоб це стало рідним містом для наших дітей.

^{Любомир ходить в українську скаутську організацію “Пласт” і їздить д мамою на вишколи (навчальні табори).}

Про фонд “Діти Героїв”

Влітку ми з дітьми відпочивали в таборі, де познайомилися з дружиною загиблого військового, мамою двох діток. Вона розказала нам про благодійний фонд “Діти Героїв”, який допомагає дітям, що втратили батьків через повномасштабну війну, і щиро порадила подати заявку.

Завдяки цій пораді ми стали підопічними фонду. Спочатку отримали продуктову допомогу, потім медичну, а також канцелярські товари. Любомир завдяки фонду вивчає англійську мову. Напередодні Нового року діти отримали чудові сертифікати від Будинку іграшок, а молодший син отримав подарунок на день народження. Тож ми щиро вдячні фонду за підтримку та допомогу!

Не маємо здаватися. Ми ще не перемогли

Я сама працюю в департаменті соціальної політики. Робота тут мене рятувала. Бо дуже багато повʼязано з допомогою людям. У тому числі це і підтримка родин загиблих Героїв, їх дітей. Безліч заходів повʼязаних з благодійністю, зі зборами коштів для наших військових.

Тетяна з Польщі пригнала швидку до України. Далі ця швидка поїхала на Донеччину

Важливо продовжувати  допомагати тим, хто на фронті: плести сітки, робити свічки, волонтерити, донатити. Адже це наш внесок у спільну боротьбу за нашу вільну та сильну Україну, про яку ми всі мріємо.

Емоції зараз наче гойдалки. То здається, що все жахливо і не справляюсь, то відчуваю свою силу і вірю, що можу з усім впоратися.

Кожна сім’я переживає горе по-своєму, немає єдиного правильного способу впоратися. Головне – не тонути в цій чорній дірі болю. Знаходити позитив. Жити далі. Адже наші чоловіки, брати, сини, пішли нас захищати, щоб ми жили щасливо.

Я прагну продовжувати втілювати в життя наші спільні з чоловіком мрії, тепер самостійно. Моя мета – дати своїм дітям щасливе дитинство та успішне майбутнє. А щоб у них було щасливе життя, у них має бути щаслива мама.

Я буду з гордістю нести пам’ять про їхнього тата-Героя, який віддав своє життя за Україну.

Фото надані фонду “Діти Героїв” родиною Данських

Запис Як жити далі, коли війна забрала найдорожче? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На жаль, його життя обірвалося під час мінометного обстрілу на полі бою неподалік Бахмута. Без батька залишилося двоє маленьких дітей. Більше про унікальну історію сім’ї Олександра та Андріани читайте у матеріалі. 

***

“Війна – це дуже болюча тема для обговорення, як і для більшості українців. Я втратила коханого чоловіка. Залишилася з двома дітьми без нього. В день загибелі чоловіка дізналася, що вдруге вагітна. Чоловік загинув 18 листопада 2022 року, а день перед тим ми з ним ще спілкувалися. Він був на “нульових” позиціях. Наступного дня я йому писала і дзвонила, але він на зв’язок більше не виходив. 19 числа з військкомату мені повідомили про загибель чоловіка. Він так і не дізнався, що в нас буде друга дитина”, – з болем розповідає Андріана, дружина Героя. 

Сім’я родом з Чернівецької області. Олександр та Андріана жили звичайним життям, виховували сина, працювали, відпочивали та раділи життю. Поки в нашу країну не прийшла люта війна. 

***

Перед одруженням Олександр жив в Іспанії, на острові Ібіца. Він мав багато друзів з-за кордону та вільно володів трьома мовами (іспанською, англійською та французькою).

На момент повномасштабного вторгнення перебував в Україні і одразу сказав, що рано чи пізно піде на фрон захищати Україну. Так і сталося. 

“Під час його служби ми часто спілкувалися по телефону – зазвичай, обговорювали різні побутові теми: сім’ю, наше майбутнє, дітей тощо. Олександр постійно казав, що спочатку ми маємо цю московську нечисть вигнати з нашої землі, а далі буде все добре. Відбудуємо країну та повернемося до звичного мирного життя”, – ділиться спогадами Андріана. 

Після навчання за кордоном він ще отримав три дні відпустки, які провів вдома, а тоді йому повідомили, що він поїде на Бахмутський напрямок. “Ми склали йому рюкзак, речі першої необхідності, медикаменти – і він поїхав”, – зі сльозами пригадує дружина Олександра.

Буквально через тиждень після цього сім’я отримала жахливу звістку: Олександр загинув.

***

Переживати втрату близької людини для родини було вкрай важко. Дружина каже, що біль досі не вщухає: хочеться обійняти чоловіка, разом виховувати дітей та жити щасливим сімейним життям.  Але не судилося. Тепер сім’ї доводиться звикати до зовсім іншого. 

Єдина втіха у цей складний для родини час – народження ще одного синочка. На жаль, Олександр так і не дочекався його появи на світ, але дружина впевнена, що з небес він спостерігає за ними і все бачить. Андріана вирішила назвати молодшого сина Олександром, на честь батька. Незважаючи на те, що він ще зовсім маленький, вже видно, що хлопчик – маленька татова копія. 

***

На річницю загибелі чоловіка Андріана написала йому лист-спогад. Ось уривок з нього:

“Ти завжди був твердим у своїх переконаннях і непохитним у власному виборі! 

Напередодні того страшного дня, коли тебе не стало, я  дізналася, що при надії – в нас народиться ще одна дитинка. Двоякі відчуття переповнювали мою душу: невимовна радість про нову звістку (зародження нового життя, твого продовження) і велика тривога, бо вже близько доби ти не виходив на звʼязок. 

Те чекання вибивало землю з-під моїх ніг. Я хотіла поділитися величезною радістю з тобою, моє Кохання, але твій телефон постійно мовчав. 

Я досі не вірю, що тебе вже немає і ніколи не буде поруч. Вила від болю і не хотіла усвідомлювати те, що ти так і не дізнаєшся про прекрасну звістку – народження нашого ще одного сина, твоєї копії із синіми глибокими очима. 

Ти так мріяв про велику і щасливу сімʼю, ще одне дитятко, так щиро просив про маленьку біленьку синьооку дівчинку, та не судилося…

В той день, коли твоя душа летіла до Раю, а тіло «на щиті» повернулося додому, в шибку бився Метелик, немов приходив попрощатися востаннє. Звідки йому взятися в таку холодінь, в середині дощового листопада…? 

Напевне, Твоя світла і чиста душа приходила обійняти нас. Кружляючи довкола будинку, бʼючись крилами у вікно, ти повернувся додому, проте у зовсім іншому тілі. Вірю і знаю, що не зміг би вчинити по-іншому. Ти ж обіцяв…”

***

Старшому синові Давидові зараз 4,5 роки. Він ходить в садочок, дуже допитливий, активний та комунікабельний хлопчик. Перших 3 місяці постійно просив телефонувати до тата. Зважаючи на свій вік, він ще не розуміє всього, що сталося, але мама пояснює йому, що його татусь зараз на небі, він став Ангелом і оберігає нас звідти. Для Давида це звучало дуже казково і хлопчик все одно не сприймав цих слів. Але згодом він з мамою пішов на цвинтар і тепер поступово починає розуміти, що тато більше ніколи не повернеться додому. 

***

Зараз сім’я долучилася до БФ “Діти Героїв”. Андріана каже, що фонд насправді дуже допомагає дітям, дбає про них та докладає максимум зусиль, щоб допомогти їм почуватися краще у цьому світі. 

“Найбільше засмучує те, що таких сімей, як наша, дуже багато, і їх кількість збільшується з кожним днем. Ми залишилися без чоловічого плеча. Нам часто не вистачає психологічної підтримки. Дуже важливо почути хоча би добре слово. Воно часто служить більше, ніж щось матеріальне. А у фонді ми отримуємо і те, й інше”, – каже дружина Героя.

Попри біль втрати, Андріана знаходить сили жити далі, виховувати своїх дітей та звикати до нового життя. Каже: якщо ми живі, то в кожного з нас є певне призначення тут на Землі. Не варто журитися, а передусім слід шукати якнайбільше можливостей, щоб прожити це життя гідно.

“Я пообіцяла своєму чоловікові, що зможу виховати прекрасних дітей. І зараз я на цьому шляху. Вони будуть гордитися своїм татом. Головне – перемога, а далі ми все відбудуємо. Нас не зламати!”, – ділиться жінка. 

Матеріал наданий фондом Діти Героїв, який надає всебічну допомогу дітям, які втратили одного або обох батьків внаслідок війни. На сьогодні під опікою фонду перебуває понад 6600 дітей. Історії цих дітей поширюються, щоб якомога більше людей дізналися про них і могли підтримати. 

Запис “В день загибелі чоловіка я дізналася, що вдруге вагітна” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А потім розпочалася війна, і тато Кирила пішов захищати Україну від російського ворога. Вже у 2022 році хлопчик зустрічав своє 4-річчя лише з мамою.
Бо тато мужньо та віддано захищав рідне місто на території Азовсталі. Але під час авіаудару ворога боєць загинув…

Попри те, що Кирило ще досить маленький, він запам’ятав свого тата доброзичливим, завжди усміхненим та лагідним.

Зараз хлопчик і його мама живуть у Вінниці, але з нетерпінням чекають, коли зможуть повернутися до рідного українського Маріуполя. Адже там залишилася частинка їхньої душі, без якої сумно, боляче і важко.

Матеріал наданий фондом Діти Героїв, який надає всебічну допомогу дітям, які втратили одного або обох батьків внаслідок війни. На сьогодні під опікою фонду перебуває понад 6600 дітей. Історії цих дітей поширюються, щоб якомога більше людей дізналися про них і могли підтримати. 

Запис Діти Героїв. Кирило з Маріуполя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

Проект «Діти героїв» стартував з початку нинішнього року. Волонтери уже зробили дописи про донечок двох загиблих учасників війни на Донбасі та привітали їх з днем народження.

Галина Абрам’юк, педагог, волонтерка – одна з ініціаторів проекту, розповідає: «Спочатку це створюється в соціальній мережі Facebook. Але підсумком цього проекту має стати видання альманаху «Буковина пам’ятає. Діти Героїв» на Різдво 2020 року. Одночасно, публікуючи вітання, ми даємо, за бажанням і за згодою дорослих, номер картки або контактний номер матері чи когось рідних, із якими можна вже напряму спілкуватися. 

За словами волонтерів, після появи дописів у соцмережі доброчинці надсилають їм повідомлення, що хочуть допомогти тій чи іншій дитині. Наразі на Буковині живуть понад 70 дітей, чиї батьки загинули за Україну. Деякі з них ніколи не бачили свого батька, бо той пішов на небо ще до народження малюка…

Проекти підтримки родин загиблих існують і в інших регіонах України. Багато хто з чернівчан підтримує ініціативу такої допомоги дітям загиблих героїв, як ще одну можливість нагадати, чиї це діти, які їхні татусі, заради чого вони віддали своє життя.

Нагадуємо: слідкуйте за дописами на проекті «Діти героїв», долучайтеся до підтримки дітей, що втратили героїв-батьків!

Запис На Буковині стартував благодійний проект «Діти героїв» спершу з'явиться на Медіа-Версії.