У Німецькому народному домі діє «Товариство австрійсько-німецької культури», проводяться концерти, кінопокази, відзначаються традиційні свята. Інга Вітталь – голова громадської організації «Товариство австрійсько-німецької культури» у Чернівцях.

11 травня у Німецькому народному домі відбувся урочистий захід, присвяченому найріднішій людині – мамі. Атмосфера була по-справжньому родинною: звучали слова любові та вдячності, які зігрівали серце.

Концертна програма була наповнена глибоким змістом – лунали пісні, привітання, танці, вірші, виступи хору та солістів як німецькою, так і українською мовами.

Неможливо не згадати надзвичайно емоційне виконання «Пісні про рушник» (музика Платона Майбороди, сл. Андрія Малишка) чудовою вокалісткою Ларисою Бєловою, яка подарувала нам цю пісню двома мовами – українською та німецькою. Це був момент, коли багато хто не зміг стримати сліз.

Кожен із присутніх на святі подумки згадав свою маму… Бережіть своїх матусь. Любіть. Говоріть їм про це.

An meine Mutter B. Heine, geborene v. Geldern

Doch, liebe Mutter, offen will ich’s sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen…

Максим Рильський – Моїй матері Б.Гейне (переклад)

Але тобі наважуся сказати:
Хоч дух у мене гордий, нездоланний,
Та біля тебе непокора тане,
Бо звик тебе, святу, я шанувати…

Щира подяка організаторам заходу до Дня Матері, що відбувся 11 травня у Німецькому народному домі. Ваша праця, увага до деталей і душевна атмосфера зробили цей день по-справжньому особливим для всіх присутніх. З особливими словами вдячності звертаємося до матерів, бабусь та всіх жінок, які дарують любов, тепло і турботу своїм родинам. Ви – джерело натхнення, сили та доброти.

Ein herzliches Dankeschön an alle Mütter und Großmütter – Ihr seid das Herz der Familie und unsere tägliche Inspiration.

Більше фото з заходу за покликанням – День Матері у Німецькому народному домі.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис День Матері у Німецькому народному домі в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Очільник Буковинського центру культури і мистецтва та Чернівецького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, дизайнер, Заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович ШКРІБЛЯК саме своїй мамі завдячує більшістю не лише того, ЩО він вміє робити, але і ЯК робить. Мама, Марія Миколаївна, яка ростила сина без чоловіка, навчила його всього, що вміла сама – і «чоловічої» роботи (в полі, лісі, коло худоби, косити…), від неї перейняв і нібито «жіночі справи» – вишивання, ткацтво, пекарство, куховарство (хоча вона його спеціально цього й не вчила). Саме завдяки мамі, яка носила білі або ледь жовтуваті хустки і дуже любила білі квіти, в його дизайнерських творах переважають білі речі. «Не можу від білого відмовитися, навіть знаючи, що це неправильно: на сцені білий колір невиграшний, площинний, деколи бликує, – ділиться Микола Шкрібляк. – Але я так люблю…»

Цьогорічного травня, 21-го числа, Микола Миколайович відзначить 90-річчя своєї мами, яка була простою колгоспницею з винятковим хистом до всього, за що бралася, гордою і гоноровою жінкою, чудовою вишивальницею і вимогливою та безмежно люблячою матір’ю. Поміж теплих і рідних свят – Днем матері, Днем вишиванки і днем народження Мами – від цього спогаду сина його рідненькій стане у засвітах тепліше…

Микола Шкрібляк з мамою Марією Миколаївною

«Мама зробила все, щоби ніхто ніколи не дорікнув: «оце бабинська господарка»

«Мама моя була дев’ятою дитиною в сім’ї, їй випало народитися і жити в трагічні часи, –  каже відомий буковинський культурний діяч. – Лишилася трирічною сиріткою – в 34-му році померла бабця Катерина. А далі війна. У родині, де росли шестеро хлопців і три сестри, всі хлопці були такого віку, що мали взяти зброю в руки. І всі були на боці ОУН-УПА. Дід розраховував, що поле, ліс, полонина, велика господарка будуть поділена між ними всіма – та після війни залишився тільки з двома дочками. Старша Анна вийшла заміж, трьох хлопців убили, одного виселили в Сибір, два опинилися за кордоном – один в Німеччині, інший у Канаді. Тільки Васюта (згодом моя хрещена, яка також хлопцям до лісу їсти носила) та мама лишилися коло діда.

Здоров’я дідусь Микола втратив, хоч був ще не старий – у 1948-му, після облав енкаведистів, мав 62 роки: влади мінялися, а били всі однаково безжалісно. «Визволителі» родину з хати двічі вивозили: раз до села довезли, вдруге – до району… Але якось Бог поміг вернутися додому. Так і поралися втрьох в горах коло великої господарки – сама лише хата-гражда завдовжки 20 метрів, загалом комплекс зі стайнями – 34 метри… Тітка Васюта більше була коло хати (їсти зварити, на город піти, худобі й свиням дати). Але гуцульське життя вимагає багато «чоловічої» роботи, ніж будь-де: все полагодити; напилити, привезти з лісу, наколоти дров; закласти плотами величезні території – присадибу, пасовище, де худоба ходить вільно, але в огорожі… Що їм було робити – чекати на чоловіків, яких і так небагато? У мами ж не було проблем з тим, аби впоратися – її старші брати навчили абсолютно всієї «чоловічої» роботи.

Так сталося, що моя мама заміж не вийшла. Й ніколи про це не говорила зі мною. Але я знаю (не від неї – не смів навіть запитувати), що одруження «розбила» татова мама – не захотіла цієї невістки. Чи це була велика любов, чи такий жіночий принцип – не знаю, але мама ніколи нічого не говорила ні про тата, ні про його батьків. Зате роботою завжди хотіла дорівнятися з тими господарками, де є в хаті чоловіки. Аби люди не казали, що «оце бабинська господарка». Хотіла найперше довести, що вона газдиня. Друге – що вона сама дитину в люди виведе. Третє – що їй ніхто по голові носитися не буде. І довела».

Понад третину століття – в гірському колгоспі з суцільною ручною працею

«34 роки мама відпрацювала у гірському колгоспі, де вся праця була ручна, – згадує Микола Шкрібляк. – Тільки в 1968-му нам провели світло в присілку, і ще лише через 2 роки влаштували транспортер на фермі, щоб гній вичищати… Всі корми носили на плечах. Я прорахував колись, скільки з’їдає одна худобина –  вийшла астрономічна вага, яку жінки-колгоспниці переносили на руках…

Починала мама ще з дідусем вівчарювати. За підсумками якогось там року їй (нагадую – «бандерівці»!) виділили поїздку в Москву до Мавзолею Леніна. І вона навіть хотіла цього. Спитала в батька: «Дєдю, Ви мене пускаєте? Я би поїхала». Він відповів: «Я тебе не тримаю, дитино. Але в чому ти поїдеш?». Сіли вдвох, пожурилися – і так нікуди й не поїхала. В неї ж навіть спідниці не було доброї, а ще черевики треба…

Потім доглядала колгоспних коней, була телятницею, дояркою, тваринницею на відгодівлі худоби… Ще й природжені ветеринарні здібності мала. Худоба її любила. Мама знала, якому теляті яка їжа більше смакує: тому тепліше, тому холодніше, тому густіше, тому рідше… Годує – кожного погладить. Деякі не хотіли пити воду з автоматичної напойки – мама з відра поїла. Холодної не хоче – доливала теплої, тоді воно п’є та ще й маму облизує. Завжди вичищені такі, ніби на виставку.

Інші жінки часом напівжартома питали: що це ти, Марійко, худобу колгоспну обходиш, як свою? Відповідь була: а худоба знає: вона колгоспна чи своя?

Бувало на фермі ніхто найстроптивішим коням не міг дати раду, тільки мама. До кобили Сивки, крім господаря і моєї мами, ніхто не міг підійти. А той, покійний їздовий Дмитро, ще й як вип’є – то навіть розпрягти Сивка до себе його не підпускала: могла п’яного до смерті забити, попри те, що чоловік – господар.

Здавалося, що мама родилася на коні. Коли прийшли «совіти», дід усе віддав до колгоспу – й кобилу Роїну, улюблену, яка багато провіанту хлопцям в ліс віднесла… Дуже строптива була, неспокійна…. Її в тому колгоспі майже вбили. А коли колгосп розвалювався, мама мала великі паї, то з усього попросила… віддати їй кобилу. Спитали, правда, що вона хоче, то й мама з гонором та наполегливістю сказала: «Ви мені здоров’я і моїх років не вернете, тому нічо не хочу. Але верніть мені кобилу – ту, яку дєдя колись віддав у колгосп». Звісно, що тієї самої кобили вже не було, але на фермі якраз маленька лошичка народилася. Її й дали. Мама виростила, ще й мої сини на ній каталися… Останню кобилу заледве переконали продати – до 77 років мама з нею ходила.

А ще мама мала бути видатним ветеринарним лікарем – просто не мала можливості вчитися. Талантом лікувати худобу володів і дід, це були їхні знання не лише з народної медицини, а й з офіційної, але мама в цьому пішла ще далі. Навіть, коли їй вже було за 80, телефон не змовкав з трьох сіл, адже наша хата стоїть наприкінці Яворова, зовсім поруч – Білоберезка та Великий Рожен. До речі, Буковину у вікно видко…

А коли ще в колгоспі працювала, то мало не кожних два-три дні за нею приходили, щоб до худобини покликати:  до корів, биків, овець, телиць, коней… Прийде ввечері додому, матка Васюта покладе на стіл вечерю, гляне у вікно й каже: «Марічко, ти би їла борше, бо то певно за тобов ідут – пес бреше…» Були випадки, що «офіційні» ветлікарі радили: «Йдіть до Шкріблячки в Плоский. Як вона не поможе – то вже ніхто не зарадить». Бувало, що по 2-3 дні сиділа коло чужої худоби… і грошей не брала! Натомість люди віддячували тим, що  приходили помагати – громадити, косити в сінокоси».

Мамина хата…

«Косити мама мусила збоку від інших, аби косарям на п’яти не наступала»

«Мама косила. Коли з нею косарі йшли косити, то рідко хто міг змагатися. І мусила косити збоку, аби передньому косареві на п’яти не наступала, – пишається Микола Миколайович. – Коли вже не годна була косити – клепала коси, лагодила їх. Всім помагала, особливо жінкам – клепала, хто просив. Любила косовицю.

Навчила і мене косити. Казала: «Або ти будеш косити так, як газди косять, або не будеш косити ніяк». «Як газди» – це так, щоби не видко було, де ручкИ сходяться… Ну я й учився косити, як газди.

От чого я таки не навчився – то це доїти корову. Хоча мама тримала дві корови, але коли «прийшла Україна» (за часів Незалежності – ред.), дві телиці, бика, коня і чотири вівці «про красу». Дід наш свою полонину мав, любив лагодити молочну продукцію – сири, будзи, і мама їх уміла добре робити.

Мама могла вистругати дошку – зробити поличку, стілець. Набити сапівно до сапи чи рускаля, до граблів, косу підправити.

Електропроводку в хаті рихтувала. Вимикач, розетку легко могла замінити.

Ніколи не соромилася носити чоловічі брюки. Коли якісь жінки робили їй зауваження на кшталт «шо ти в Николаєвих штанах ходиш?», то мама відказувала: «То шо, у ліс з сокиров і до кобили я маю йти в спідници?» А от косила якраз переважно у спідниці – казала, що дуже добре провіває J

Хотіла зробити з мене музиканта. Знала, що маю слух. Купила мені гармошку «Марічка» – за 25 чи 30 рублів (при тому, що заробляла на відгодівлі биків у колгоспі 48-50 грн на місяць). Та нічого не виходило в мене з тим гранєм, а мама не наполягала – бачила, що музиканта з мене не вийде. Але взяла і собі спробувала заграти! Тиснула кнопки, підбирала мелодію – і сама навчилася грати. Якось прийшов до нас родич, мама сидить на порозі та й грає. «Ади, ти вже до кого ходила вчитися? – здивувався. – Я би був навчив!» (Він сам грав на баяні, але мама самотужки зуміла!).

Коли приходили орати – сама водила коня, нікого не кликала до тієї роботи. Сани сама собі зробила, бо ж та кобила, яку в колгоспі дали «за паї», вже якраз підросла – а купити сани не було де. Познаходила шини, витесала, вкувала сама – все вийшло. «Шо ж, не виділа? Хіба в нас у хаті то не робили?» – пояснювала, коли всі дивувалися…

А 2004-му мама тяжко захворіла – хоча насправді нездужала все життя, від моїх трьох років мала хворе серце…»

«Після лікарні мама вже вишивала собі сорочку «на смерть».

«Вперше маму забрали в лікарню, коли мені було 3,5 рочки, – згадує чоловік. – Наближався Великдень, і тоді я вдома спробував допомогти своїй хрещеній прикрасити паски – «шишками», «кучерями», «зозульками»… А коли ми приїхали до мами в сусіднє село в дільничну лікарню і принесли свяченого – мені здавалося, що вона одужала! Бо аж засяяла, коли матка сказала їй, що «то Николай робив»…

Колись у молодості мама ткала, і хоча я навчився не від неї, вона згадувала, гірко сміючись, що коли вона ткала, то я їй «не давав жити» – все бігав малим попід верстат. Той верстат був маминою найдорожчою цінністю, бо зробив його мамин брат Дмитро (він був висланий до Сибіру, псевдо мав «Яблінка»). Такий був добрий верстат, що, як кажуть, «сам ткав» – біленький, з явора, дуже красивий… Коли мама захворіла – мусила його продати, бо не було грошей на лікування. Забрали верстат у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина» в Косові, а потім слід його втратився…

Мама й вишивала, але рідко – колгоспна праця забирала весь час. Вишивала здебільшого весільні сорочки. І це йде врозріз з будь-якою етнографічною традицією: вона ж не була одружена, а «зведениця» (є таке негарне слово). Але люди любили її роботу й замовляли, переважно чоловічі сорочки. Та не пам’ятаю, щоби жоден з тих, кому вона вишивала, розійшовся.

Найбільше вишивала для мене. Кожен рік була сорочка – або до Великодня, або до Зеленої неділі.

Я дивився мамі в руки і хотів також спробувати. І пробував, коли лишала цю роботу і йшла до іншої, та  вона саме від цього заняття мене чомусь відганяла, казала: «Тобі нашо того? Не маєш що робити?» То якось я, вже студентом факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка, коли приїхав на канікули, взявся до вишивання – закінчив розпочату нею роботу. Мама тоді вишивала сорочку для своєї сестри Васюти, але чомусь ця робота затягнулася надовго. То я її завершив, а мама побачила вже коли майже все було готове. Робота була простенька. Чи похвалила її мама? Ні. Чи сказала мені «не роби цього»? Теж ні. В неї завжди була малослівна реакція, вона була скупа на похвалу…  Та принаймні, коли я вже почав багато вишивати, мама не була здивована. Але навчився від неї вимогливості до цієї роботи. Були такі  сорочки, що вона шила для мене, а деякі кольори по чотири рази порола – їй не подобався добір барв: або «глушит», або «їлит» (веселить), або «кричит»… Не могла вона дати оцінку вишивці чи будь-якій роботі в ту саму секунду, коли її побачила. Їй потрібен був час – добре роздивитися, подумати, а тоді сказати. І я, коли дивлюся роботу, (чи живопис, чи вишивку, чи писанку…) – не можу одразу дати оцінку. Навіть, якщо воно нікудишнє – не можна відкидати, ігнорувати. Це чиясь робота.

…Наступної зими після того Великодня, як мама потрапила до лікарні, вона вже вишивала собі сорочку «на смерть». Це був унікальний орнамент і гарна робота, такий глибокий модерн у народній вишивці… Не знаю, звідки ця стилізація рослинного орнаменту, що нагадує візерунки Ганни Шостак-Собачко. Хочу з того орнаменту зробити тепер якусь творчу композицію пам’яті мами. Та дякую Богу, що мама встигла цю сорочку зносити…»

«Рідко хвалила, але завжди допомагала»

«Як з вишиванням, так і з моделюванням одягу, мама майже ніколи мене не хвалила – максимум два-три слова могла сказати, – продовжує Микола Шкрібляк. – Але зате завжди допомагала.

Наприклад, дві пари костюмів для нашого дуету «Писанка» шила мама – вуйко прислав їй машинку з Сибіру, мама її сама опанувала (як і гармошку) – шила, ремонтувала! Тож у 1999-2000 роках допомагала мені з костюмами «Буковинське Різдво» і «Гуцульський Великдень» для Оксани Савчук та Івана Кавацюка. Ткала фрагменти для цих костюмів сусідка, а вишивали мама та двоюрідна сестра Марія…

У мене в дизайні одягу дуже багато білих костюмів – не можу від білого відмовитися, навіть знаючи, що це неправильно: на сцені білий колір невиграшний, площинний, деколи бликує. Але я так люблю… Бо мама, знаючи, що їй личить біла, або ледь жовтувата хустка, такі кольори носила. І білі квіти любила. Тьма білих квітів було в нас коло хати… І хоч мама вдягалася завжди скромно – трохи вишита сорочка, спідничка (ніколи не носила запасок – не бачила себе в запасці, лише у спідниці), жодних прикрас – та виглядала дуже гарно. Колись, коли я керував студентським театром, привїхала мама в столицю – вона всіх підкорила: світловолоса, блакитноока, висока і струнка, як балерина… Ще й мала дзвінкий, виразний, аж дівочий голос. Коли я працював у газеті «Чернівці», мама вже була старшою жінкою (близько 80 років). Ми з нею часто говорили по телефону (а мама читала газети, слухала радіо, знала всі події і новини, ще й чудово володіла українською літературною мовою – що було просто неймовірно для людини, яка все життя прожила в Карпатах). Тоді працівниці жартували, що я, мабуть, з якоюсь дівкою говорю…

Мами не стало в майже 85 років.. А я й тепер з нею говорю. Подумки…

Маріанна Антонюк

Запис Микола Шкрібляк: «Мама любила білі квіти…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З нагоди Міжнародного дня матері 11 травня, о 14:00, у приміщенні Чернівецького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (вул. В.Сімовича,19) відбудеться майстер-клас із виготовленню подарунків власними руками для матусь.

Запрошуються діти загиблих учасників АТО, яким ветерани АТО допоможуть зробити подарунки, й татусі, які боронили кордони України, зі своїми дітьми.

Запис Діти АТОвців разом з ветеранами готуватимуть подарунки для матусь спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дитячий будинок сімейного типу створено відповідно до проекту «Розвиток сімейних форм виховання через створення дитячого будинку сімейного типу в місті Чернівці», який здобув перемогу у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. Помешкання передано у користування родині Олійників разом з усім необхідним – меблями, побутовою технікою, комп’ютерами та навіть посудом.

– Ще у 2000 року у нас із чоловіком з’явилося бажання всиновити дітей, – розповідає мама Ірина Олійник. – А вісім років тому прочитали в одній із газет, що є така можливість для сімей – брати на виховання від 5 до 10 дітей. І вирішили, що однією із таких родин буде й наша. На жаль, тоді у нас не було достатньо місця, можливостей. А тепер взяли на виховання малечу у рамках цього проекту.

Прийомні діти – Анастасія, Валерія, Олена, Юрій та Арсен – вихованці Оршівського будинку дитини. Один із взятих на виховання хлопців – сирота, його мама померла кілька років тому. Ще три дівчинки і хлопчик – це братик і сестрички. Їхній мамі заборонили із ними спілкуватися. Рідні сини – 14-річні близнюки Едуард і Михайло.

– Думаю, що Бог закладає людям бажання у серце. У нас таке бажання було. Інакше й не могло бути, бо все, що стосується дітей, має бути від серця, – каже Ірина. І додає: найважливіше для дітей – їх любити.

Вона переконана, що любов, терпіння, розуміння, повага та вміння побачити в дитині особистість здатні робити дива.

– Існує кілька мов любові:  є діти, для яких обійми, як для нашого Арсенчика, – понад усе. А є діти, для яких найважливішим є погляд і саме в ньому вони бачать все, чого так потребують. Хтось чекає на розмову сам на сам, і, безумовно, всі дітки люблять подарунки – з приводу і без нього.

          Ірина Олійник: «Кожного дня дякую Богові за моїх дітей»

Нещодавно, 5 травня, виповнилося рівно 5 місяців великій дружній родині Олійників. І батьки щодня дякують Богові за ту можливість, яку їм подаровано. Едік та Мишко набагато старші, і з появою в сім’ї молодших дітей багато чого батьки переживають заново – водять їх до школи, разом роблять домашнє завдання. Постійний рух і турботи.

– На початках було важко – і діткам, і нам. Бо ж до того, як переїхати до Чернівців, вони навчалися в сільській школі. А там і клас був меншим, і вимоги трохи інші, – розповіла мама. – Скажімо, в тій школі вони ніколи не писали чорнильними ручками, а тут довелося цьому вчитися – були і переживання, і сльози. Але разом ми з усім впоралися.

Радіє Ірина, що дітки не втрачають старих контактів: комунікабельний Юрко, який тепер ходить до п’ятого класу, іноді телефонує своїй колишній однокласниці з Оршівців: «Він хвилювався, як має звикнути до нового класу, до нових вчителів, але дуже швидко адаптувався на новому місці, вже має багато нових друзів».

І це стосується всіх дітей, які живуть в цій сім’ї. Едуард та Михайло, які вже 8 років займаються легкою атлеткою, привели молодших дітей до свого тренера – тепер всі разом охоче відвідують тренування. Не забарилися й з першими здобутками – за біг на відстань 60 м всі мають дипломи за третє місце, а Оленка виборола друге.

         Для мами день починається о шостій ранку і завершується ближче до опівночі

Дітлахи звикли прокидатися о сьомій ранку – аби встигнути поснідати, зібратися і вчасно дістатися до школи. Лягають о дев’ятій вечора, бо так звикли ще відтоді, як виховувалися в будинку-інтернаті. Ірина, щоби діти були оточені увагою і турботою, щоденно встає о шостій, а засинає, коли впорається з усіма хатніми клопотами, – ближче до опівночі.

– Завжди маю, чим зайнятися, – каже жінка. – Зранку клопочуся, аби зібрати діток до школи, потім маю прибирання, готування їжі, і не встигаю оглянутися, як вдома вже знов повно галасу – діти повернулися зі школи. Годую їх обідом і беремося за уроки. І так минає увесь день.

Але все це – приємні клопоти. Бо ж, коли бачиш усмішки на дитячих обличчях, чуєш радісний дитячий сміх, коли діти досягають успіхів – це і є щастя.

          Свято зробити легко – варто лише захотіти

За п’ять місяців в Олійників вже було багато свят – Новий рік, Різдво, дні народження близнючок Оленки та Валерії, Арсена, Юрка, а через кілька днів сім’я готує сюрприз до дня народження Насті. Мама пообіцяла, що торт буде обов’язково. І так в тут заведено на кожне родинне свято.

А ще діти люблять, коли Ірина готує піцу за власним рецептом – з курячою грудинкою, бананом і сиром.

– Маємо й своєрідний родинний ритуал – коли ліпимо вареники, участь у процесі приготування обов’язково бере прабабуся – Орися Корнилівна. До речі, у неї день народження припадає на 8 березня. Уявіть, як їй було радісно, коли ми прийшли вітати її всі разом – діти зробили подарунки своїми руками, а Юрчик з цієї нагоди навіть написав для неї вірша.

За найменшої можливості родина виїздить до лісу – щойно зацвіли проліски, сіли до машини й гайнули за місто.

…І кожен такий день Ірина вважає безцінним – чи то святковий, чи то будень. Бо свято матері – в її дітях.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Бути мамою – це вроджений талант, помножений на мистецтво спершу з'явиться на Медіа-Версії.