Нинішнє число «Версій» вийшло 6 червня – у День журналіста. Тож пропонуємо кілька думок про інформацію та новітні способи її подання і, зокрема, про блогерство.

Журналістика, як на мене, одна з найцікавіших професій, яка передбачає чесність, неупередженість і певну відчайдушність. І одна з найбільш публічних, що дозволяє максимально швидко  поширювати інформацію. Головне ж – правдиво подати цю інформацію, адже від цього значною мірою залежить суспільна думка. А ще зі Словом треба бути вкрай обережним, бо воно – зброя. Проте, не тільки журналісти публічно подають інформацію.

Блогери. Хто це?

Блогер – це людина (автор), яка на добровільних засадах висвітлює у своєму блозі довільно вибрані теми. Блогерство не вивчають в університетах, для цього не потрібен диплом, писати блоги може кожний. Їх і пишуть – політики, журналісти, письменники, лікарі, бізнесмени, люди з мистецьких кіл, фітнес-тренери та домогосподарки… Їхня аудиторія вимірюється десятками, а подеколи – й сотнями тисяч передплатників. Тож не можна недооцінювати вплив блогерів на суспільну думку та свідомість. Хтось вважає це своїм хобі, хтось – професією, а дехто – й тим, і іншим. Тревел-блогер Богдан Логвиненко вважає, що для нього це – поєднання хобі та професії: «Мені дуже подобається ділитися тим, що я для себе відкриваю. В цьому найбільший сенс. Отримую задоволення від того, що передаю свої враження й думки».

Відомий політичний блогер Роман Шрайк вважає блогерство швидше звичкою.  «Починаючи з 2000-х років, я спілкувався на спеціалізованих форумах, а від 2004-го, під час та після Помаранчевої революції, почав обговорювати політику та перейшов на політичні форуми. Після цього я вже став блогером. А швидше, «фейс-блогером» – так іноді називають людей, які використовують Facebook як блог-майданчик».

Інший політичний блогер Олег Пономар, який очолив ТОП-100 блогерів за версією каналу ICTV, вважає це своєю професією: «Я присвячую цьому весь свій час. Пишу щодня вже чотири роки. В середньому в мене виходить два-три пости на день». За його словами, для цього потрібно багато їздити по світу, зустрічатися з різними людьми, отримувати від них ту інформацію, якої ще ні в кого немає.

На відміну від ЗМІ, блогери досить активно спілкуються з читачами і глядачами. Таке спілкування з автором є доступним, оскільки можна прокоментувати його пост в соцмережі, запитати щось в особистому повідомленні чи висловити свою думку на його сайті.

Та чи можна назвати блогерів журналістами? Безперечно, ні. По-перше, блогер, на відміну від журналіста, насамперед висловлює власну позицію. Тому він ближчий до пропагандиста, а пропаганда й інформування – принципово різні речі. І хоч яким популярним є Олексій Навальний, хоч як йому довіряють, він лише пропагандист, а не журналіст.

По-друге, є ще одна кардинальна відмінність між блогерами й професійними журналістами, й полягає вона в якості продукту. Продукт і перших, і других – інформація, а головна біда інформації, яка вільно гуляє в інтернеті – недостовірність. Будь-яке повідомлення може виявитися брехнею або пліткою, а будь-яке відео на Youtube – фейком. Ба більше, існують цілі групи, метою яких є фальшування інформації. Професіональні журналісти ж, своєю чергою, вирізняються тим, що перевіряють дані, тому їхній продукт якісний. А якісний продукт – це репутація, отже, довіра тих, хто цю інформацію споживає.

Наталія ХОТИНЬ, студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Блогер vs журналіст: хто є хто спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

Коли татів транзистор почне «ловити» українські радіостанції?

Мій тато все життя цікавиться політикою, здоровим способом життя і садівництвом. Допомогає йому в цьому радіоприймач, який він називає транзистором. Оскільки татів старенький транзистор уже геть розвалювався, ми з чоловіком вирішили подарувати йому гарний «Панасонік». Подарунок вислали у посилці. Коли нинішнього літа приїхала в гості до тата, теж захотіла послухати радіо. Увімкнула, шукаю хвилю. Тільки знайду щось, що звучить чисто, голосно, то це виявляється румунська станція. Тих румунських станцій було багато, а наших, українських, чистих не знайшла жодної!!!  Всі шипіли, скрипіли, легко зникали. Пригадую, так було за Радянського Союзу, як зараз. А йдеться ж про районний центр у Чернівецькій області – місто Сторожинець. Як пересвідчилася, на превеликий жаль, держава Україна не піклується ні про свій суверенітет, ні про згуртування людей навколо себе.

…Серед місцевого населення давно побутує думка, що румунам легше дається російська ніж українська. Але це зовсім не так. У мій останній приїзд додому я переконалася, що української мови у Чернівцях, Сторожинці значно побільшало. Якось, стоячи у черзі, поспілкувалася з молодою дівчиною, яка розмовляла вишуканою українською. Та потім я зі здивуванням почула, що вона говорить так само гарною румунською. Тобто румунка розмовляла бездоганною українською та бездоганною румунською. Цей факт мене  порадував. Отже, думати, що російська румунам дається легше, немає жодних підстав, аби тільки в Україні провадилася цілеспрямована державницька політика щодо нацменшин, аби тільки радіо і телебачення мали державницьку позицію, а церкви в Україні не були ворожими установами…

До чого тут церква, спитаєте? А до того, що в самісінькому центрі Сторожинця активно діє  церква Святого Георгія – православна, московського патріархату. Всі жителі Сторожинця знають її як румунську. І ця церква, окрім того, що вона є церквою агресора і веде відповідну роботу серед населення, ще й підливає олії у вогонь румунських сепаратистів і таким чином веде подвійну антиукраїнську діяльність: проросійську та прорумунську. Знаю, що ця церква організовувала гуманітарну допомогу жителям окупованих територій. Та чи надавала ця церква таку ж допомогу постраждалим жителям неокупованої України, – питання риторичне.

Неподалік церкви на площі розташувалася «Зелена аптека». Її фармацевт пані Віоріка Збіглі, що обслуговувала клієнтів румунською та російською, категорично відмовилася обслуговувати мене українською, популярно пояснивши мені, що «Сторожинець – не українське місто». Не сумніваюсь, що пані Збіглі є вірною прихожанкою церкви Святого Георгія і саме там її переконали, що «Сторожинець – не українське місто», Принаймні, її постійно в цьому там підтримують.

Як блогерка, звикла висловлюватися відверто. Тож не буду зраджувати своїм принципам. Як на мене, церква Святого Георгія, як і весь московський патріархат, веде загарбницьку політику. Кілька років тому на невеличкій території церкви збудували кількаповерховий будинок, нібито для потреб московських попів. Цей будинок явно завеликий  для такої мети. Хто буває в тому будинку? Що зберігають у ньому? Адже, як відомо, зброю у Слов’янську винесли саме з храму московського патріархату й перенесли до так званого російського культурного центру, звідки й почалося захоплення міста 12 квітня 2014 року. Та, зрештою, хто дозволив зводити великий будинок на такій малій територіі?

Але цього року церква пішла ще далі і захопила чималенький шмат землі у центрі міста, розмістивши там так званий релігійний парк. У ньому, крім лавочок, є великі ікони, якісь релігійні тексти. Тож мене зацікавило: хто дав дозвіл на будівництво релігійного парку? Та й що це загалом за різновид парку? Що з цього приводу каже закон? У нас церква і держава хіба не розділені? У тому паркові мають право відпочивати тільки православні? Чому найдорожча земля у центрі міста виділяється установі, яка відкрито підтримує агресію Росії й не шанує героїв, що віддали своє життя за незалежність України? Установі, яка освячує зброю, якою вбивають українців? І чи не збудує там московський патріархат ще якийсь монастир, щоби в ньому переховувати зброю для майбутніх боїв? Що робить керівництво міста, району, щоби запобігти негативному впливу ворожої церкви?

Ці запитання блогерки редакція газети «Версії» адресує керманичам Сторожинецького району й міста Сторожинець і чекає на відповідь

Я не живу в Строжинці і не знаю, до якої церкви ходить місцеве начальство. Судячи з останніх подій у державі, Президент України, щоби підняти свій рейтинг, почав роботу з узаконення української церкви. Канонічність української церкви багато що змінить у державі. Попри те, що президент вчиняє так задля утримання влади, це той випадок, коли інтереси українців й інтереси президента збігаються, хоча й з різних мотивів. Сподіваюсь, коли президент ходитиме до церкви Київського патріархату, то й маленькі начальники будуть його наслідувати і не будуть молитися за здоров’я поплічника Путіна Гундяєва і не будуть молитися також за здоров’я російського воїнства, яке щоденно вбиває українців. І – хочу помріяти! – за таких умов церква румунської громади перейде до Київського патріархату.
…А ще мрію про той день, коли зможу зловити на татовому транзисторі багато українських радіостанцій.

Олена КОСЕНКО, блогерка  

Запис Блогерці Олені Косенко ситуація у Сторожинці нагадала Слов’янськ напередодні захоплення міста у квітні 2014 року  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Несподіванка, що сталася в Інтернеті протягом останніх двох тижнів, насправді не є несподіванкою, а, навпаки, логічним наслідком взаємин електорату, себто народу, й можновладців. А йдеться ж про один єдиний борд – рекламу, виставлену опозицією на Сході України. На величезному плакаті бабця з котом на руках повідомляє, що її онук проголосував за Регіони, тому вона відписала хату на кота. Мабуть, якби регіонали залишили непоміченим той бігборд, він би так і стояв самотньо попри дорогу. Але представники провладної партії обурилися. Почалися «розбори» і бігборд потрапив до Інтернету. З цього все і почалося, бо Інтернет взірвало: у соціальних мережах з’явилися десятки і сотні плакатів на цю тему. Щоби не мати справу з правосуддям, не переповідатимемо їхній зміст, бо більшість з них стосується суб’єктів виборчого права. Та приклад відстороненого наведемо: напис – обласне БТІ після виборів. У кімнатах кишить котами. Або ж кіт у кашкеті вояка УПА, який записався до армії повстанців знову ж таки тому, що онук бабці проголосував за Регіони.

Але наші чернівецькі фейсбуківці пішли ще далі. Їм спало на думку, а чому б не зареєструвати справжнього кота Кайя, зробивши його Каєм Котовичем Котовим на вибори до ВРУ. Оскільки автори ідеї – двоє молодих людей Віра та Гліб – чернівчани, то й спробували зареєструвати Кайя по 201 виборчому округу. Вони пояснили:

– Нам здалося, що це буде досить кумедно і показово. Коли ж ми були на одному тренінгу з блогерства, то Віталій Мороз, який приїхав до Чернівців нас навчати, розповів, що за дослідженням контенту Всесвітньої мережі Інтернетe, 80% усієї переписки присвячується… котам та їхнім фоткам. І, що дивує найбільше, навіть акаунти соцмереж окреслені цим словом – кіт. Отож, сьогодні коти — не останні мешканці України, і навіть не просто наші брати менші чи співмешканці. Бо у Facebook протягом останнього тижня взагалі самі коти. І лише кілька людей мужньо тримають імунітет від цих чотириногих. Чи то не люблять їх, чи то просто мають вдома своїх.

Тож коли коти замахнулися на велику політику, – продовжили розповідь Віра та Гліб,  – нам і спало на думку, що пора реєструвати кота кандидатом у народні депутати. Бо немає в Інеті особи, розкрученої більше за кота. Та й чим би він завадив у парламенті? Гроші не крав би, карткою чужою не голосував, землю й нерухомість не скупляв. Та й годинників і дорогих костюмів не потребує. Одне слово, вдала ідея. Беремо й реєструємо. Зайшли на сайт nbnews.com.ua/vybory-2012: обрали мажоритарну систему, Чернівецьку область, 201 округ і натиснули на «Додати кандидата». Мінімум даних плюс фото – й інформація про котика на кличку Кай пішла до модератора. Пройшов день, другий, третій – кандидата не реєструють. Отож, котів у цьогорічних виборах не буде. Ех, а гарний був би політик. Головне, уже розкручений – грошей на рекламу не потребував би.

До слова, перший кіт в українській політиці належить киянину Андрію Волошину. Ім’я героя 2008 року — Вільгельм. На відео в Youtube він лапками гортає газету «Свободи», а відео назвали «Кіт Вільгельм II голосуватиме за «Свободу»

А от бабуся, яка мило посміхається з бігбордів, насправді живе в Архангельскій області Російської Федерації. Як повідомляє «Комсомольська правда в Україні», 84-річна Ганна Третякова має шість онуків і навіть сім правнуків. Щодо походження кота факти протирічать одне одному. Одні стверджують, що він американець, інші – українець. А до бабці на руки потрапив завдяки фотошопу. Зате незареєстрований Кай – чистий буковинець.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Вікторія ЯШАН, «Версії» 

Запис КотоМанія взірвала Інтернет і чернівецьких фейсбуківців. спершу з'явиться на Медіа-Версії.