Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського на початку зустрічі зазначила, що у серпні 2025-го виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, педагога, громадського діяча, публіциста, Почесного громадянина міста Чернівці Анатолія Миколайовича Добрянського.

Анатолій Добрянський зібрав книгозбірню (32296 книг та періодичних видань) та унікальну фонотеку (понад 1500 грамплатівок і касет), на основі яких 2005 року у Чернівцях відкрито Муніципальну бібліотеку його імені.

Микола Рачук.

Читати давніх поетів –
Залишати право за собою бути поруч.
Читати талановитих забутих –
Наближатися до них.
Та найбільший привілей –
Заздрити їм
Без каменя за пазухою.
Заздрити не тільки їм,
Заздрити самому собі,
Що можеш із ним поспілкуватись.

Ми вчилися в старих поетів,
Ми вчимось в поетів ще ненароджених
І залишаємось водночас
Як попереду, так і позаду.
А вони посеред нас.
Так створюється атмосфера
Гармонії.
І той священик,
Що перебирає чотки,
Вірить нам.

Хто читає – той пише,
Хто пише – той читає…
Прочитане – написане –
Стелить шлях до тих незнайомих місць,
Об які раняться неофіти.

«З уламків відбулого», Чернівці, 2019

Кожне літературне покоління ХХ століття в Україні відображало не тільки нові мистецькі течії, але деякі українські митці часто боролися за саме право творити та жити, інші уже встигли адаптуватися до радянської реальності, ставши частиною офіційної культури. Лекція Світлани Кирилюк розкривала важливість поетичного слова як дзеркала епохи, інструменту опору та джерела натхнення для наступних поколінь. Максим Рильський, Павло Тичина, Іван Дзюба, Володимир Сосюра, Іван Драч – поети, які зображені на афіші лекції, проте на заході йшлося не лише про них, а й про інших поетів цього періоду.

Василь Стус. «Декларація поета і громадянина». 1960

Право — то слово дрібне.
От обов’язок — слово!

М. Рильський.

Гріх римувати горе.
Гріх римувати гнів.
У тюремному коридорі —
тільки пострілів ритми. І рими— нівечені.

У тюремному коридорі —
під’яремних мета —
збивши в кулак всі пориви —
ув атаку.
Де свободи чортма —
там музи — бранки.

«Хрущовська відлига» дала певну свободу слова, дозволила поетам-шістдесятникам відкрито висловлювати громадянську позицію. Система не залишала великих виборів: або пристосовуватися, або замовкнути, або стати вигнанцем. І кожний обирав свій шлях. Рання поезія М. Бажана, як сверджують літературні критики, має метафоричний стиль, складні образи у віршах збірки «Різьблене сонце», а вже пізніше – колективний пафос, прославляння революції, соціалістичного будівництва, ода Сталіну.

Для деяких поетів, на мою думку, як М. Бажан, поняття «хрущовської відлиги» видається доволі умовним, адже їхній власний творчий простір не мав чітких меж лібералізації чи її згортання. Однак цей простір уявної свободи – радше виняток, ніж правило. Поряд із ним жили й творили поети, для яких «відлига» стала лише короткою ілюзією, а реальність – це суворе протистояння.
Весною 1960-го у Києві було засновано Клуб творчої молоді, до якого долучилися Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Їхній простір – не уявна культурна втеча, а жива боротьба, за яку доводилося платити свобою, а інколи й життям.

Леонід Первомайський не був відвертим опозиціонером до радянської системи. Однак у його пізній творчості відчувається певне розчарування та відхід від ідеологічної спрямованості. Однією з найцікавіших його збірок є «Спомин про блискавку», як зазначила лектор Світлана Кирилюк.

Дмитро Павличко – одна з найсуперечливіших фігур в українській літературі. Його творчість поєднувала два полюси: офіційно схвалену радянську поезію та національну лірику. І цей внутрішній конфлікт відчувається в його спадщині. Ця подвійність поета справді впливає на сприйняття його творчості.

Ліна Костенко – символ незалежної думки. Вона була частиною дисидентського руху, хоча не зазнала арештів, як Стус чи Світличний. Відмовилася співпрацювати з владою, через що понад 15 років її не друкували, підписала «Лист 139» на захист українських діячів…

Ірина Жиленко брала активну участь і у діяльності Клубу творчої молоді.

Іван Світличний (20.09.1929 – 25.10.1993) – поет, перекладач, літературознавець, лідер руху шістдесятників. Він – автор перших розвідок про Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Нью-Йоркську групу поетів.

Провина
Великий гріх на серці я ношу.
В. Стус

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні.
Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо, гратами рябе, –

Судіть мене. Судіть без знижки,
Судіть – я винен – хоч до «вишки»,
Мене, а заодно й себе.

Зеновій Красівський, поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Двадцятирічним виніс 21 день допитів у застінках НКВС, загалом відбув 26 років неволі – у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях, на засланні.

Михайло Осадчий (1936–1994) – поет, прозаїк, публіцист, один із представників «шістдесятників» та дисидентського руху.

У праці Чорновола «Лихо з розуму» (1967) згадується і поет Михайло Осадчий, який також зазнав цього «лиха» – покарання за думку, за право бути собою.

Щиро дякуємо пані Світлані Кирилюк за надзвичайно цікаву та змістовну лекцію «Поезія шістдесятих як дзеркало часу». Дякуємо за можливість по-новому поглянути на творчість шістдесятників, відчути їхній внутрішній драматизм, силу слова та зв’язок із сьогоденням. Дякуємо колективу Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського за організацію заходу.

Хочу зазначити, що лекція Світлани Кирилюк, присвячена поезії шістдесятих, є логічною вшанувальною подією пам’яті Анатолія Добрянського, адже він був носієм тих самих ідей, що й поети-шістдесятники – вільнодумства, правди, краси слова.  Також варто згадати, що через Чернівці проходили багато митців цього покоління – тут бували Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко… Хоча вони не були уродженцями міста, їхні візити, виступи та зустрічі з місцевою інтелігенцією, зокрема з Добрянським, залишили помітний слід у літературному житті Чернівців того періоду.

Більше фото з заходу за посиланням – «…Заздрити не тільки їм, заздрити самому собі, що можеш із ним поспілкуватись»…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Поезія шістдесятих як дзеркало часу» – лекція від Світлани Кирилюк у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Музика — єдиний безтілесний вхід у вищий світ знання, який осягає людство, але який людство не може осягнути, – Людвіг ван Бетховен

На зустрічі звучали арії з різних опер:  арія «Чіо-Чіо-сан» з опери Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй», арія Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска», арія Адріани Лекуврер з опери Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер», арії Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Інга Міцан виконала арію Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска». Пуччіні, який помер століття тому 29 листопада 1924 року, був названий найпопулярнішим автором  у світі, незважаючи на його сучасних спадкоємців і наступників. Композитор якось сказав, що «Всевишній торкнувся мене мізинцем і сказав: «Пиши для театру — розум, тільки для театру». І я підкорився вищому наказу».

Опера виникла наприкінці XVI сторіччя в Італії, як спроба групи вчених-гуманістів, літераторів і музикантів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica. Першим операм передували з одного боку, форми ренесансного театру, в яких музика відігравала поступово все більше значення, з іншого — розвитком сольного співу з інструментальним супроводом.

За основу опери  Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер» взято життя французької актриси Адрієни Лекуврер. Прем’єра опери відбулася в театрі Ліріко, Мілан, 6 листопада 1902 року.

Інга Міцан ще зовсім молодою артисткою виконувала одну з головних ролей  опери «Запорожець за Дунаєм» Оксани  українського композитора Семена Гулака-Артемовського у 1990 році у Чернівцях, у театрі «Тайстра» Обласного будинку вчителя.

Леся Іларівна пригадала, що «особливо сильно Анатолій Добрянський любив українську оперу. Його студенти часто згадували, як він ходив коридорами гуртожитку і своїм магічним тенором виспівував партію Карася із «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського».

У залі були глядачі, які пригадали цю оперу «Запорожець за Дунаєм»  Гулака-Артемовського театру «Тайстра» Обласного будинку вчителя  у далекому 1990 році.

Подарунком для присутніх була і арія Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Завершився різдвяний вечір різдвяною колядкою «Тиха ніч, свята ніч». 

Дякуємо за чудову зустріч, спів, спогади, які подарувала нам на цій зустрічі пані Інга Міцан. Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім глядачам за можливість поринути в надзвичайний світ оперної музики. Дякуємо пані Лесі Щербанюк за організацію і модерацію зустрічі.
Дякуємор ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

Слова: Fr. Joseph Mohr Музика: Franz X. Gruber

Тиха ніч, свята ніч!
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька Пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває в тихім сні.

Тиха ніч, свята ніч!
Ой, зітри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас,
Вітай нам, святе Дитя!

Свята ніч настає,
Ясний блиск з неба б’є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшо нині в Вифлеєм
Щоб спасти цілий світ.

Тиха ніч, свята ніч!
Зірка сяє ясна,
Потішає серця,
Величає Христа.
Дитя святе, як зоря,
Нам світи, зоря ясна!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Мрію про оперний театр у Чернівцях…», – Інга Міцан на зустрічі «Різдвяний вечір у колі високої Музики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Андрій Шкурган, відомий оперний співак родом з Буковини, вже майже тридцять років живе й працює за кордоном, виїхавши  1991 року до Німеччини, на деякий час перебираючись до Польщі та Чехії. Співак вивчає народну творчість сусідніх країн – Болгарії, Словаччини, Румунії, Угорщини та пропагує  там українську музику й пісню, чим свого часу займався і незабутній Анатолій ДОБРЯНСЬКИЙ – поет, літературо- і музикознавець, журналіст, поліглот, перекладач.

З народним артистом України Андрієм Шкурганом Буковинського Златоуста  тривалий час  об’єднували  дружні стосунки. Дружба їхня  зав’язалася в 70-х роках, коли відомий світу баритон, після закінчення школи, навчався  в університеті на факультеті прикладної математики, а  Анатолій Добрянський  працював на кафедрі української мови та літератури Чернівецького університету. Їхні життєві дороги перетиналися і після того, як Андрій Шкурган, закінчивши  1989 року Львівську консерваторію, пішов  працювати  солістом Чернівецької обласної філармонії. Від 1992 року  А.Шкурган  починає  виступати  на сценах  провідних європейських  оперних театрів. А ще згодом стає солістом  «Мічиган – опера» (США).Саме тоді Анатолій Добрянський починає працювати у філармонії і  в дев’яностих роках стає одним із найпопулярніших ведучих на Буковині, налагоджуючи стосунки з провідними артистами сцени.

І тепер вже Анатолій Добрянський 14 березня 1996 року представляє чернівецького тенора  на сцені обласної філармонії – як досвідченого, відомого світу співака,  лауреата багатьох міжнародних конкурсів у концерті з творів основоположника української класичної музики Миколи Лисенка та італійського композитора Джузеппе Верді. Наступний (на жаль, останній) концерт, який  об’єднав двох відомих чернівчан, відбувся  лише через три роки,у листопаді 1999 -го. Його програма зберігається донині в Меморіальній кімнаті А.Добрянського разом з автографами відомого тенора. Цей концерт став  своєрідним звітом творчої діяльності співака. Як наслідок 2000 року артист отримав Національну премію України ім. Тараса Шевченка. А 4 березня 2003 року Анатолій Миколайович відійшов у вічність, залишивши про себе неймовірно багату й добру пам’ять.

Нині основу  репертуару Андрія Шкургана складають 22 оперні партії українською, італійською, російською, французькою, німецькою, польською. Співак неодноразово виконував їх на сценах Люксембургу, Бельгії, Польщі, Німеччини, Голандії тощо, ставши лауреатом  міжнародних  і вітчизяних  конкурсів. Андрій Шкурган – володар Кубка Президента Франції, почесного титулу «Вердіівський голос», нагороджений медаллю Всепольського товариства «Артисти-музиканти».

До сьогодні в репертуарі співака  велика кількість обробок  українських народних пісень, яким він приділяє особливу увагу.

Галина МУРМИЛЮК, співробітниця Муніципальної бібліотеки імені Добрянського

Запис «Буковинський Златоуст» в житті  оперного співака Андрія Шкургана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Анатолій ДОБРЯНСЬКИЙ

***
Висне над іржавими дахами
Сіра безвість хмарних прапорів.
І ворони чорними гріхами
Обліпили ясени старі.
Я лежу знекровлений і кволий
Супроти широкого вікна
І, здається, не мине ніколи
Ця зимова сутемінь мутна.
А душа плекає тиху мрію,
Навіває неспокійні сни,
Ніби я на морі, ніби гріє
Яре сонце ранньої весни.
Ніби зводять переможні крони
Запашні магнолії в саду.
…За вікном стривожені ворони
Знов комусь накаркують біду.
(Орієнтовно межа 1950-х-60-х років)

***

Я для тебе стану Соломоном.
Ти як Суламіф, моя зоря.
Твої груди – виноградні грона,
Твої губи – пелюстки троянд.

За одну гарячу мить-утіху
Я зміняю вічність у раю.
Дай мені перлини свого сміху,
Чисту недоторканість твою.

Дай торкнуть струну тонкого стану
І повірю я в біблійний міф.
Я для тебе Соломоном стану.
О прийди, прекрасна Суламіф!
(15.VIІ.1961)

Запис Голосом Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До всього, Анатолій Добрянський уславив своє ім’я блискучим володінням мистецтва розмовного жанру. Неперевершений оратор, він брав за душу в яскраві асоціативні образи жваву емоційну реакцію аудиторії. Зміст його текстів вражав глибиною. Анатолій Миколайович зачаровував ерудицією, викликав симпатію блискучими імпровізаціями з легкістю високоосвіченої людини. А його глибокі та змістовні мистецтвознавські бесіди-нариси й творчі зустрічі полонили унікальною енергетикою та незабутніми яскравими відкриттями. Участю у концертах та літературно-музичних вечорах у ролі ведучого чи лектора-мистецтвознавця він забарвлював подію неповторним відчуттям унікальності спілкування.

Відтак непересічна особистість Анатолія Добрянського надихнула буковинських митців на втілення його образу в художніх творах. Серед них роботи художників О. Криворучка, Р. Лекалова, П. Лемського та М. Лисаківського, О. Літвінова, а також І. Холоменюка.

Заслужений художник України Орест Криворучко створив вишукану композицію книжкового знаку, зобразивши стрімкого Пегаса над будівлею університета як високий символ духовності, просвітництва й творчого натхнення. Тепер цей екслібрис по праву є мистецькою  візитівкою іменної книгозбірні – Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського, колектив якої на чолі з Лесею Щербанюк радо вітає кожного з відкритим серцем.

У бібліотеці зберігається й живописний портрет Анатолія Добрянського роботи Народного художника України Івана Холоменюка, написаний 2004 року. Дата створення говорить про те, що автор писав твір уже без натури. Митець покладався на власну пам’ять, враження та уяву, а також на фотографії Анатолія Миколайовича, максимально зосередившись на пластиці обличчя. Якнайкраще прислужилося і знання фізіономіки. Відтак разом з достовірною передачею портретної подібності створений емоційно-виразний образ інтелектуала та людини рідкісної привабливості, з пам’ятно примруженими мудрими очима, в яких грає усмішка.

Тут же відвідувачі можуть оглянути і скульптурний твір Миколи Лисаківського та Петра Лемського. Цей рельєф став основою композиції пам’ятника на могилі Анатолія Добрянського. В ньому переконливо виявлена основна ідея твору, який представляє образ літературознавця, бібліофіла, поета.

Суттєво доповнює уявлення про постать А. Добрянського і його репрезентативний портрет у галереї Почесних громадян міста Чернівці. Над цим представницьким твором Іван Холоменюк працював 1995 року. Це чи не єдине прижиттєве живописне зображення Анатолія Миколайовича. В ньому він постає людиною з непорушно визначеними громадянськими та моральними орієнтирами. В цьому зв’язку пригадуються слова, мовлені ним  2001 року у відповідь на запитання журналіста Марії Вишневської про те, в чому він вбачає свою місію: «Скільки Бог дасть сили і здоров’я, буду продовжувати те, чому служив увесь вік. В ім’я народу нашого, в ім’я землі нашої, в ім’я тих трьох іпостасей, яким завжди мусили служити наука і культура — істини, добра і краси. Ось в ім’я чого трудитимусь». І сліди цього служіння Добрянського зберігають серця багатьох буковинців, яким поталанило у нього вчитися або ж з ним зустрічатися, дружити чи його слухати…

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Заслуженому діячу мистецтв України Анатолію ДОБРЯНСЬКОМУ 26 серпня 2015 року виповнилося б 80 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це сценарії шевченківських літературно-музичних вечорів, ведучим яких був Анатолій Миколайович, – повідомила директор муніципальної бібліотеки імені А.Добрянського Леся ЩЕРБАНЮК.

До них входили уривки з віршів і прози, цитати дослідників про Шевченка, присвячені йому вірші, інші допоміжні матеріали. Тут же перелічені народні та професійні музичні твори, які любив слухати Кобзар.

Як показує «Шевченківський словник», музика супроводжувала поета все життя, на засланні й на волі, в Україні й поза нею. Серед пісень, якими захоплювався Шевченко, Добрянский згадує «Пісню про Нечая», «Стоїть явір», історичні пісні й думи «Про Морозенка», «Про Сагайдачного», «Про Кармалюка» тощо. Список академічних творів Глінки, Моцарта, Бетховена і Верді нагадує про інтереси поета й до професійної музики.

З російським композитором Михайлом Глінкою Шевченко зустрічався не раз, коли композитор бував у маєтку Енгельгардтів, а згодом у Петербурзі демонстрував знаті уривки зі своєї опери «Руслан і Людмила».

Шевченко, як свідчать дослідники, був добре обізнаний з творами західноєвропейських композиторів Россіні, Белліні, Верді, Моцарта, Бетховена, Шопена, Шуберта, бував на петербурзьких концертах Ліста.

…Сказати про Анатолія Добрянського, що він любив музику – не сказати нічого. Він жив музикою, дихав нею. Ще зі студентських років збирав колекцію платівок із записами класичної музики, щедро «пригощаючи» ними друзів. Роками читав лекції на музичні теми в Університеті культури, який працював по четвергах в Актовому залі ЧДУ. І під час цих лекцій «яблуку не було де впасти». Поміж інших університетських предметів Добрянський викладав  розроблений ним спецкурс «Література і музика». Окрім того, довгі роки вів музичний лекторій у Чернівецькій філармонії. І писав відгуки-рецензії на всі концерти тодішніх зірок, отримавши в «Радянській Буковині» спеціальну премію за оперативність рецензій.

Хоч Анатолій Миколайович  і не мав закінченої музичної освіти, але самотужки опанував історію українського і світового мистецтва, у неповні 30 років отримавши звання лектора-мистецтвознавця. Десятиліттями без нього не обходилися музичні й загалом мистецькі вечори в Чернівцях, зокрема присвячені Шевченкові, а відомі українські співаки, артисти вважали за честь мати його ведучим своїх концертів.

Вл.інф.

Запис Анатолій Добрянський – про улюблену музику Шевченка спершу з'явиться на Медіа-Версії.