Це справді історична подія — професор Чернівецького університету Олена Карлова офіційно увійшла до списку людей, які зійшли на Еверест у сезоні весна-2026. У міжнародному summit report серед альпіністів, які досягли вершини Евересту 20 травня 2026 року, офіційно зазначена українка Olena Karlova. Олена Карлова — не випадкова людина в альпінізмі.
У 2025 році вона офіційно зійшла на Макалу (5-та вершина світу, 8485 м) у складі експедиції Satori Adventures. Це підтверджено на сайті компанії. І тепер — Еверест, 8848.86 м. І, мабуть, у цьому теж є своя формула Евересту — коли холодний розрахунок зустрічається з мрією, а сила характеру виявляється важливішою за ризики.

За словами Ріші Рама Бхандарі, керуючого директора Satori Adventures, вісім міжнародних клієнтів та 14 непальських альпіністів з його компанії стояли на вершині даху світу.

Хто офіційно був у команді Satori Everest Expedition – Spring 2026

Згідно з офіційним постером та міжнародною публікацією, summit team складалася з:

1. Nicholas Ellul (Мальта)
2. Olena Karlova (Україна)
3. Magdalena Kowara (Польща)
4. Mariusz Mlynarczyk (Польща)
5. Rafal Janusz Skrzypiec (Польща)
6. Sandra Maria Wieliczko (Люксембург)
7. Ngo Hai Son (В’єтнам)
8. Thi Thanh Binh Nguyen (В’єтнам)

Шерпи експедиції (офіційно вказані на постері)

На постері Satori Adventures вказані:

• Lakpa Tasi Sherpa
• Nima Sherpa
• Furte Sherpa
• Pema Sherpa
• Ongdak Sherpa
• Pasang Nurbu Sherpa
• Thuktang Sherpa
• Pasang Gyaljen Sherpa
• Purnima Shrestha
• Lankaram Tamang
• Lakpa Sherpa
• Dawa Nurbu Sherpa
• Phurtenji Sherpa
• Pasang Sherpa

Саме ці шерпи і високогірні робітники були офіційною групою супроводу експедиції.  Олена і після повернення з Макалу наголошувала  про особливу подяку — шерпам експедиції. Саме вони у високогір’ї несуть на собі не лише спорядження й кисень, а й величезну відповідальність за життя людей. Вони прокладають маршрут крізь лід і тріщини, допомагають під час summit push, страхують у найнебезпечніших ділянках і часто першими приходять на допомогу в критичних ситуаціях. Без них більшість сучасних сходжень на Еверест були б просто неможливими. Еверест — це не лише момент на вершині. Це ще й небезпечний шлях назад, виснаження, боротьба організму за відновлення і величезна ціна людської витривалості.

Попереду в команди — ще складний  спуск із висоти понад вісім тисяч метрів, де кожен крок вимагає концентрації, витривалості й сил після summit push. Тому зараз — найщиріші побажання безпечного спуску для Олени Карлової та всієї експедиції Satori Adventures. Ангела-Хранителя на кожному кроці серед льоду, вітру й високих Гімалаїв.

А ми в Чернівцях уже дуже чекаємо на зустріч з Оленою — так само, як чекали після її сходження на Макалу. Щоб знову почути історію про гори, силу людського духу, ризик, красу світанків над хмарами і ту межу можливостей, за яку наважуються заходити лише одиниці.

Захоплення. Велика повага. І щира радість, що серед підкорювачів Евересту тепер є й чернівчанка — Олена Карлова – Olena Karlova.

©Тетяна Спориніна

P.S. Уже після публікації цієї статті Олена Карлова 22 травня  повідомила ще одну неймовірну новину: одразу після сходження на Еверест вона здійснила підйом і на сусідній восьмитисячник — Лхоцзе (8516 м), четверту за висотою вершину світу.

За словами Олени, про цей задум в Україні знали лише двоє людей.

«Ні, я не легенда українського альпінізму, і нічого не підкорювала. Мені просто пощастило побувати на вершинах двох восьмитисячників протягом двох днів», — написала вона на своїй Facebook-сторінці.

Свої сходження Олена присвятила батькам і синові, а також подякувала своєму шерпі й напарнику @sherpalakpa_2019, який дбав про її безпеку під час обох сходжень.

«І знаєте, навіть найвища вершина світу стає досяжною, якщо в це повірити»

І поки над Гімалаями сходить сонце, Чернівці вже мають свою історію Евересту…

Запис Чернівчанка Олена Карлова офіційно підкорила Еверест спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17 червня у залі магазину «Gorgany» у Чернівцях відбулася довгоочікувана зустріч із Оленою Карловою, учасницею експедиції Satori Makalu Expedition – Spring 2025. Присутні ставили Олені Карловій питання: Чи вистачало харчування на маршруті? Що ви їли перед сходженням? Цей чай з імбиром — справді допомагає? З собою брала фарби для малювання? Олена розповідала просто і з гумором: їжа — максимально практична, енергетичні батончики, горішки, крупи. А чай з імбиром — не вигадка, а рятівний засіб: він і зігріває, і стимулює. Щоб підтвердити сходження на вершину, альпініст має на певний час зняти кисневу маску, зробити фото. І це – не просто для селфі, це доказ, який фіксує шерп, що супроводжує. Бо вершина — це відповідальність.

Окремо звучало питання: чому саме Макалу?
Ця вершина не така популярна, як Еверест. Вона – найбезпечніша. Але вона технічно складна, вітряна, з льодовими стінами і з мінімальними шансами для помилок. Саме в цьому може її привабливість. І ще Олена говорила про 30 годин без сну, у русі, про власні межі, які виявилися ширшими, ніж здавалось.

Виявилося, що навіть парасолька може стати важливою річчю у гімалайському сходженні, а наклейка 7 Summit Club розтала десь в снігах… Ми побачили і меню на сніданок, виписане олівцем на клаптику паперу, і новий 2082 рік (у непальському календарі), і різдвяний кошик, який розмальовували учасники експедиції – кожен залишив у ньому трохи барв. Дуже зворушливим було відео, як місцевий житель (шаман) благословляє спорядження альпіністів, освячуючи шлях на вершину.

Також серед учасників, які здолали цю гору, була і принцеса з Катару – Шейха Asma Al Thani, що стала ще однією зіркою експедиції, як і наша Олена. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті — це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

Особливу роль відіграють і шерпи: вони супроводжують команду, допомагають нести спорядження, кисень, забезпечують теплою водою в таборах. А хто приносить чи несе охолоджене пиво, призабула. Під час розповіді Олена особливо тепло згадувала свого шерпа – Pemba Dorchee. В експедиції кожен учасник може замовити одного або навіть двох шерпів, залежно від своїх потреб, стану здоров’я і досвіду. І залежить від фінансів альпініста.

Ще одна тема в альпінізмі: сходження з киснем /без кисню, з шерпами / без шерпів, і вона багато в чому визначає рівень підготовки, філософію й навіть престиж альпініста у професійному середовищі. Але це тема зовсім інша. Просто на зустрічі було таке питання. Під час весняного вікна у травні 2025 року двоє польських альпіністів намагалися піднятися на Макалу без кисню і без шерпів. Це був їхній свідомий вибір – вони хотіли пройти маршрут альпійським стилем, без додаткової підтримки. На жаль, під час спроби один із них отримав набряк легенів. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті – це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

І ось — вершина Макалу, 11 травня. Фото короткого моменту мрії, що здійснилася. Але, як каже майже  кожен альпініст, вершина — це лише половина шляху…

Розмова в «Горганах» залишила багато запитань, які хотілося поставити Олені особисто. Тож я запропонувала їй коротке інтерв’ю, щоб розкрити теми, які хвилюють не лише альпіністів, а й усіх, хто шукає свої вершини. Ось кілька фрагментів нашої бесіди:

— Кажуть, що поезія — це вершини слів. Якщо зіставити вірш із гірською вершиною, то що для Тебе складніше «підкорити» — сувору гору чи білий аркуш? І чи пишуться вірші легше на висоті чи внизу?

— Я давно не пишу віршів. Не відчуваю потреби. Але не виключаю, що з часом вона з’явиться. А може й ні.
Що складніше?.. Складніше робити те, що ти ніколи не робив. Те, що ти робиш вперше у своєму житті.

— Шлях на вершину — це лише половина справи. Часто спуск буває складнішим, хоч відстань та сама. У цьому є певний життєвий парадокс: те саме — але зовсім інше. Ти це відчула на Макалу? І що для Тебе важливіше — дістатися точки на мапі чи ті відчуття і переживання, які дарує дорога?

— Для мене підйом і спуск – це не два різних процеси, а дві частини однієї справи, і ці частини не можна розглядати та оцінювати окремо. Вони не існують нарізно. Яка з них складніше – це індивідуально, мені спуск фізично і психологічно дається легше, ніж підйом.
Чи дістатися точки на мапі чи відчуття дороги – мені важливі обидва цих аспекти. Скажу так, що другий для мене випливає з першого. Надзвичайно важливо дістатися тої точки. Якщо ти це зробиш – звісно, будеш цінувати і пам’ятати усі відчуття і переживання. Якщо не дістанешся – то тобі залишаться тільки відчуття і переживання. І тоді другий аспект вийде на перший план, як певною мірою «виправдання» того, що не вдався перший. Можливо, людина, яка за своє життя досягла багато «точок екстремуму», починає більше цінувати сам шлях до мети. Але якщо ця точка – твоя перша, то ті цінності, які ти усвідомлюєш чи переоцінюєш на шляху до неї, є вторинними.

— Уявімо, що вершина Макалу — це палітра фарб. Якими трьома кольорами Ти б її намалювала? І чи існує в горах колір, який словами передати неможливо?

— Чорний, білий та яскраво-синій.
І так, в горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.

— Кажуть, що в гори не беруть випадкових людей. Хтось стає тобі ближчим, хтось залишається у спогадах, як світлий епізод. Кого Ти згадуєш із вдячністю після Макалу?

— Насправді, я – той, кого називають «гірський турист». Це не я когось беру чи не беру в гори. Це мене хтось бере або не бере. Вдячна усій команді наших шерпів, бо без них моє сходження не вдалося би однозначно. Справжні професіонали і надійні партнери.

— Математики кажуть: між будь-якими двома вершинами можна знайти безліч інших точок, хай навіть мікроскопічних. Чи віриш Ти, що після підкорення Макалу з’являться ще сотні “нових вершин” у Твоїх планах чи мріях? І чи існує для альпіністів та мрійників межа, за якою можна сказати: “Я досягла всього”?

— Математики так не кажуть Альпіністи не кажуть «підкорення» А якщо мрійник дійшов до межі, за якою можна сказати «Я всього досяг», то скоріше за все він вже не живе… Мрійник має вершини в планах доти, доки існує на цьому світі.

— Яке найважливіше слово чи думку Ти хотіла б залишити наприкінці нашої розмови — для тих, хто шукає свою вершину?

— Шукати вершину не треба, вона сама вас знайде. Якщо ви її будете достойні. І це станеться тоді, коли ви навіть не сподіватиметесь.

І так, як математик, я визнала свою помилку: між двома вершинами буває одна-єдина точка — зустріч із особливою людиною.
На завершення — щира подяка Олені Карловій: за її теплу, глибоку, захопливу розповідь і здатність об’єднувати навколо гір тих, хто там був, і тих, хто ще тільки мріє туди вирушити.
Нехай у кожного буде вершина, яку хочеться шукати, знаходити, відкривати.
Бо кожна вершина починається з першого кроку…

©Тетяна Спориніна,
фото автора.

Запис Олена Карлова: «Так, у горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це фото із сторінки на ФБ, зараз воно є обкладинкою профілю Олени Карлової. Монблан тільки з італійського боку. Впевнена, що обкладинкою через певний час буде і сама вершина Монблан.

Гори різні: «авантюрні, вищі, прикольніші». Гора Аконкагуа (6962 метри над рівнем моря) розташована в Аргентинській Республіці, на 69º 59´ західної довготи та 32º 39´ південної широти, у так званому провінційному парку Гора Аконкагуа в провінції Мендоса.

Після зустрічі на «Брамі», як зазначила Олена Карлова на фб: «Макс, Maksym Dupeshko розворушив у мені спогади тримісячної давнини… Дякую за це. Отже, 3 лютого 2024».  Звичайно, я теж і прослухала всі ці відео, і переглянула всі світлини. Дякую.

Для людей, які піднімалися у гори ще студентами у минулому столітті, Кіліманджаро – це «Сніги Кіліманджаро» Ернеста Хемінгуея (Гемінґвея). А Патагонія не тільки частина Південної Америки, що розташована на південь від річок Ріо-Колорадо в Аргентині і Біобіо в Чилі, а корабель «Дункан» з роману Жюль Верна «Діти капітана Гранта». І, звичайно,  дуже знакова  книга Чарльза Дарвіна «Подорож натураліста навколо світу на кораблі «Бігль»».

Сторінка 229: «23 липня. Пізньої ночі «Бігль» кинув якір у затоці Вальпараїсо – головному морському порту Чилі. З настанням ранку все здалося нам чудовим. Після Вогняної Землі клімат Вальпараїсо був просто чудовий: повітря таке сухе, небо ясне і синє, сонце сяє так яскраво, що здається, ніби життя так і бризкає звідусіль. З якірної стоянки відкривається чудовий краєвид. Місто побудоване біля самого підніжжя ланцюга досить крутих пагорбів заввишки близько 1600 футів».

І ще така друга невеличка математична задача. А коли ж народилася доктор фізико-математичних наук Олена Олексійовна: «Власне, «Бігль» Чарльза Дарвіна кинув якір у Вальпараїсо 23 липня 1834 року, рівно за день і сто сорок шість років до мого дня народження». Розв’язали задачу? Пішли далі…

Кіліманджаро, Африка, Танзанія. Найвища точка Африки над рівнем моря (5895 м).

Монблан зі значним відривом є найвищою горою Західної Європи. 4810 м. Перше сходження 8 серпня 1786 року двома чоловіками з Шамоні, мисливцем на серн Жаком Бальма та лікарем Мішелем-Габріелем Паккаром, привернуло увагу всієї Європи. Щороку 8 серпня – Міжнародний день альпінізму або День альпініста,  своє професійне свято відзначають ті, хто не боїться нових вершин, вміє працювати у зв’язці та готовий підкорити нову висоту.

У 1950 році приблизно 100 людей щороку піднімалися на Монблан різними маршрутами. У 1980 році ця цифра становила 2000 осіб, а зараз вона приваблює приблизно 20 000 – більше людей, ніж будь-яка інша вершина в Альпах. Майже всі ці альпіністи намагаються пройти довгий, але технічно скромний маршрут Aiguille du Goûter & Arête des Bosses над Шамоні. Маршрут 3 Monts від Егюій-дю-Міді та зимовий підйом на лижах через Grands Mulets є іншими відносно доступними та популярними шляхами на французьку сторону. Цей північний бік гори (все ще) значною мірою покритий льодовиком, лише кілька хребтів і опор, що виступають із величезних покривів льоду. Навпаки, східна, південна та західна сторони, які здебільшого лежать в Італії, характеризуються дикими, значними гранітними хребтами та контрфорсами. Вони забезпечують одні з найкращих змішаних сходжень у світі та надихають альпіністів поколіннями. – Інформація з ВікіпедіЯ.

Олена з групою піднімалася  на Монблан з Італії  так званим «Маршрут Папи».

Цей маршрут від льодовика Міаж до притулку Гонелла, а потім вгору льодовиком дю Дом перед тим, як слідувати французько-італійським кордоном до вершини. Це лінія виняткової краси, яка, хоча й довша, не створює більших труднощів, ніж звичайний маршрут Goûter (38a TK) на французькому боці. 

Варіант цієї лінії вперше був пройдений під час спуску з Dôme du Goûter у 1865 році Едвардом Бакстоном, Флоренс Гроув і Реджинальдом Макдональдом під керівництвом Якоба Андерега, Жана П’єра Каша та Пітера Таугвальдера. Хоча вони мали на меті спуститися з льодовика де Бьоннассе, вони дезорієнтувалися в тумані й попрямували вниз по крутій східній гілці льодовика дю Дом.

Цей маршрут не став популярним через небезпеку падіння, але був знову відкритий у 1890 році Абатом Акілл Ратті, майбутнім Папою Пієм XI, під керівництвом Джузеппе Гадіна та Алессіо Промента. Група Ратті спускалася після сходження на західну стіну Монблану через відрогу Турнета, на той час стандартний маршрут на Монблан з Італії. Лінія, по якій вони спускалися, була далі на захід, ніж лінія Бакстона, вниз по легшій західній гілці льодовика Глейшер дю Дом від Італійського Пітона, і таким чином створили те, що згодом стало сучасним «нормальним» маршрутом з Італії.

Піднятися на Монблан з боку Італії як вважають деякі альпіністи  технічно це не складно, дуже великий перепад висот, висота над рівнем моря, відкриті проходи та порізані льодовики роблять його складним підйомом, призначеним для добре підготовлених альпіністів.

«Я не сумніваюся, що кожен мандрівник повинен пам’ятати те яскраве відчуття щастя, яке він відчув, вперше вдихнувши повітря чужої країни…Карта світу перестає бути просто вичерпаним аркушем паперу, вона стає картиною, повною найрізноманітніших і найживіших образів…», – Чарльз Дарвін «Подорож натураліста навколо світу на кораблі «Бігль»».

Під час зустрічі побажала Олені десь вже в далекому майбутньому зірки  спостерігати в районі обсерваторії Аресібо у Пуерто-Ріко . Аресібо, нажаль, зруйнована, але небо і зорі прекрасні і незмінні. Також пригадала зараз і про «Клуб семи вершин». А чому б і ні?

Я ще не розповіла про повернення з вершини гори на гелікоптері, про танго просто неба в Аргентині і не розповіла, які 10 найближчих гірських вершин пропонує мені сайт спеціалізованого прогнозу погоди для альпіністів згідно мого приблизного географічного розташуванню за IP-адресою…

Дякую за цікаву зустріч, розповідь і велику мотивацію. І романтичну також.

©Тетяна Спориніна,
фото в «Брамі» автора

Запис Браво, Олена Карлова, романтик, математик, альпініст! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На горі Деналі (Мак-Кінлі) він розгорнув прапор України з гербом Чернівців на його тлі. Поруч його напарник із Москви Олексій Драганов установив прапор Росії. Таку небезпечну подорож альпіністи здійснили заради миру й проти війни.

Олександр Паламарюк розповідає про підйом на одну із найскладніших вершин Аляски, про джерело натхнення, що дає сили рухатися далі, та про гори, «на яких іще не бував».

«Щороку Деналі забирає кілька життів»

Деналі – дуже складний пік, відірваний від світу. Його вершину постійно продувають крижані вітри. Температура повітря удень сягає 25-30 градусів морозу, вночі – до 45-50 градусів. Доводилося видовбувати з льоду старі троси, вморожені в лід та прокладати нові. Деякі ділянки проходили не класичним маршрутом, а новим, власним.

Підйом тривав два тижні, а вся експедиція – близько місяця. Спершу я вилетів з Борисполя до Амстердама, далі переліт до Лос-Анджелеса. Там зустрівся з другом Олексієм, а вже потім до містечка Анкоридж на Алясці.Там закупили продукти для експедиції. До речі, в цьому місті все дуже дороге, однак рівень зарплат місцевих жителів набагато вищий, ніж в Америці та Канаді. З Анкориджа ми машиною виїхали до незвичного мальовничого рибацького селища Толкітна. Незвичне воно тим, що його мер – кіт! І його обирають уже на третій строк! З Толкітни літаком вирушили на льодовик…

Щороку ця вершина забирає кілька життів. Але ми про це старалися не думати.Альпіністський сезон починається наприкінці травня, та ми пішли майже на місяць раніше. Перед намийшов один японець, але до вершини не дійшов, його тяжко обморозило. Температура в ті дні сягала нижче 50 градусів.

На підйомі нас спинила негода. Барометр показував стрімке падіння атмосферного тиску. Здійнявся шквальний вітер – десь 50-60 км/год. Уночі він сягав 80 км/год. Температура впала до 45 градусів нижче нуля. Ми одразу поставили намет і обклали його сніговою стіною. Погода не давала вийти назовні. Чотири дні провели в сніговому полоні: лише їли, пили, читали книжки. Навколо все було вкрите льодовим панциром. Однієї ночі довелося вийти і викласти нові захисні снігові укріплення навколо намету, бо вітер немов пилкою прорізав снігові блоки півметрової товщини. Ми були абсолютно відрізані від світу. Зв’язку з рейнджерами, тобто місцевою охороною, не було. Покладалися лише на показники барометра й власну інтуїцію.

На щастя, за чотири дні негода вщухла і ми прорвалися до наступної стоянки. Все йшло за планом.9 травня, у День Перемоги, ми вийшли на штурм вершини.

На вершині було 43 градуси морозу, але через шквальний вітер здавалося, що температура знизилася вдвічі. Коли спробував зняти маску й окуляри – склери миттєво помутніли і замерзли. Трохи відморозив пальці. У горах холод сухий, тож відмороження не відчувається. Просто в якийсь момент розумієш, що рука перестає рухатися.

На вершині з’явився зв’язок з рейнджерами, ми відзвітували, що все гаразд і почали спуск. Під час спуску погода дозволила нам сфотографувати гірські краєвиди. До пункту призначення залишалося лише 20 км, це приблизно 4 години ходу, коли нам по рації передали, що наш літак вилітає через дві години. І ми з наплічниками вагою майже 35 кг і волокушами (арктичними санями) поспішили, щоби встигнути. Було десь 5 градусів морозу, та сонячні промені, відбиваючись від льодової лінзи ущелини, створювали палючий жар. Моє обличчя обгоріло навіть крізь захисний крем. Усі наші речі повигоряли від сонячної радіації. Того моменту ми відчули себе справжніми марафонцями. Коли проходили Схил Розбитих сердець (Heartbreak Hill), побачили як сідає наш літак. Слава Богу, встигли. Але це було понад можливості – на спуск виклали всі сили.

Така екстремальна поїздка не з дешевих – приблизно 7 тис. доларів плюс екіпіровка – 4 тис. доларів. Найбільше коштує переліт та перміт – дозвіл на сходження. Але воно того вартує. Заради таких вражень та емоцій жодних грошей не шкода.

«Ельбрус – моє перше кохання»

На гори «захворів», коли друзі витягли мене ледь не силоміць у Карпати. Я полазив із ними і зрозумів, що гори – це та віддушина, яку я давно шукав. Так похід за походом я почав сам витягати друзів у гори. Але з часом відчув, що Карпат мені стає мало і я прагну інших вершин.

Хотілося піднятися на Ельбрус. Тоді я ще не знав, що таке екстремальний туризм, що таке гірська хвороба… Пам’ятаю, як посеред ночі прокинувся від того, що не можу дихати. Це був перший напад гірської хвороби або «горняшки», як її ще називають. Мені пояснили тоді, що слід просто спокійно дихати носом. Зараз, перебуваючи у горах, я «горняшку» відчуваю не так гостро.

Ельбрус став для мене першою серйозною вершиною і моїм першим гірським коханням. Саме там я «заразився» на вірус альпінізму, що мотивує на подальший рух.Мене часто запитують, чи страшно в горах? Ні, під час сходження страх зникає. Залишається неймовірне відчуття того, що ти зміг переступити через себе, вийти за межі своєї зони комфорту. Кілька разів внутрішній голос казав мені: «Повертайся, ти далі йти не зможеш». Але моє друге Его підказувало: «Навіщо ж ти прийшов сюди, якщо хочеш повернутися». Ти ставиш мету і йдеш до неї. А після спуску в тобі залишається внутрішній стрижень, який допомагає легше долати буденні проблеми.

«Кожна експедиція – балансування на межі життя та смерті»

Улюбленою «прогулянковою» вершиною став Монблан. Там було значно простіше: я вже знав, із чим зіткнуся. Та, на відміну від Ельбрусу, це більш технічна вершина. Потрібна постійна концентрація, щоби працювати на скельних льодових ділянках і не зірватися вниз. Один невірний рух – і другого шансу в тебе не буде. На Монблані ми з друзями закриваємо альпіністський сезон. Літа я в основному не бачу. У альпіністів навіть є така приказка: «Альпінізм – це хороший спосіб «перезимувати» літо».

Під час кожної експедиції є моменти, коли відчуваєш, що балансуєш на межі життя і смерті. Скажімо, між вершинами Хан-Тенгрі та Піком Чапаєва є прохід, який називається «Пляшкове горло». Треба вийти вночі та якомога швидше пройти цей тунель, бо як тільки сонце торкнеться снігових шапок, вони починають сходити вниз і всю ущелину забиває лавинами. Там загинуло багато відомих альпіністів.

До підкорення піку Хан-Тенгрі мене готував мій товариш Володимир Петлицький. Я ще багато чого навчився би в нього. На жаль, він так і залишився на своїй горі: торік під час його сходження на Пік Перемоги зв’язок з ним раптово урвався. Володю досі так і не знайшли. Найголовніше, що він дав мені – це впевненість у тому, що ти робиш. І те, що я зміг пройти гору Деналі – його заслуга.

«Мій Мобі Дік»

Найбільше вабить мене Маттерхорн – один із найскладніших альпійських піків. У мене були дві невдалі спроби піднятися на цю вершину. Перший раз – соло-сходження, вдруге – уже з напарником ми майже дійшли до вершини. Та нас зупинила негода. Щоби дістатися до Маттерхорна, треба два дні безперервно лізти скелями. Якщо підіймається сильний вітер, тебе може просто здути. Та взимку я спробую зійти-таки на цю вершину. Вона дуже гарна, моя улюблена. Це мій Мобі Дік*.

За півтора місяця вирушу до Паміру на Пік Комунізму та Пік Корженевської . Маю мрію «закрити Снігового Барса» (неофіційне звання в альпінізмі) – підкорити 5 найбільших семитисячників колишнього Радянського Союзу – пік Хан-Тенгрі, пік Комунізму, пік Перемоги, пік Леніна та пік Корженевської. Хан-Тенгрі уже підкорив, залишилося ще чотири. І, найголовніше, хочу на Піку Перемоги встановити табличку на честь загиблого друга.

Маячок, що мотивує на повернення додому

Такі складні вершини займають рік щоденних тренувань. Отож з наплічником бігаю майже щодня сходами у під’їзді. Іноді в наплічник залазить моя восьмирічна донечка. Це найприємніший у світі вантаж. Вона також займається скелелазінням і часто ходить зі мною в Карпати. Доня хвилюється за мене і з нетерпінням чекає мого повернення. Це мій маленький маячок, який дає мені сили і мотивує на повернення додому.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

—————–

* «Мобі Дік» – роман американського письменника Германа Мелвілла. Капітан китобійного судна «Пекод» Ахав одержимий ідеєю помсти гігантському білому киту, убивці китобоїв, відомому як Мобі Дік. Вираз «Мій Мобі Дік» означає найголовнішу мету всього життя.

Вершини Олександра Паламарюка:

Ельбрус – найвища вершина Кавказького хребта (5 642 м).

Монблан – кристалічний масив й однойменна вершина в Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії, найвищий шпиль в Західній Європі (4 810,45 м).

Хан-Тенгрі – пік на стику кордонів Казахстану, Киргизстану та Китаю, друга за висотою вершина гірської системи Тянь-Шаню (6 995 або 7 010 м).

Деналі (Мак-Кінлі) – гора в Кордильєрах, найвища точка Північної Америки і Аляскинського хребта (6 194 м).

Запис Герб Чернівців – на вершині Аляски спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дуже цікаво і повчально – дізнаватися у людей як вони стали тими, ким вони стали. І про які тільки дивовижні історії та несподівані життєві перепитії не розповідають журналістам їхні «газетні герої». Ось і нинішній наш герой, Іван Ковбаснюк, як і більшість з нас у дитячо-юнацькому віці не надто задумувався над Сократівськими есенціями на тему «знайти самого себе». У школі він поглиблено вивчав економічні дисципліни, пізніше вступив до чернівецької філії  Київської академії статистики та аудиту Отримавши диплом бухгалтера, влаштувався на роботу. І раптом…

Спочатку мені бухгалтерія подобалася…

– І раптом я зрозумів – це не моє… Спочатку мені бухгалтерія ніби і подобалася. Під час навчання нас переконали, що бухгалтерія – це супер-професія, дуже престижна, високооплачувана. Я добре тямив у ній. А якщо добре знаєш якусь справу  – вона тобі подобається. Так завжди буває. Проте, попрацювавши кілька днів бухгалтером, я раптом зрозумів – не моє… Бо раптом усвідомив, що я – творча людина, – посміхається Іван.

Отакі несподівані метаморфози… За кілька днів диплом вишу із перепусткою в «бухгалтерське життя» перетворився в галочку про вищу освіту. Прикро лише, що такі «несподіванки» трапляються чи з не кожним другим українським студентом…

– У людей склався такий стереотип, що бухгалтерія – це невиспані ночі, звіти, цифри… тобто, сіра, нічим не прикрашена буденність… Мабуть, це таки правда, бо я одразу відчув усе це на собі. Я не кажу, що це погана професія – зовсім ні! Просто є люди, яким це подобається: така сидяча робота з цифрами, постійно за одним і тим же столом… Мені ж потрібно десь ходити, їздити, бачити світ… Тобто, я відчував, що мені потрібна якась професія, яка б задовольняла мій потяг до творчості.

Отож, Іван облишив бухгалтерські підрахунки заради… промислового альпінізму.

У дитячому магазині я відірвався «на повну»…

– Ще під час навчання в академії я серйозно захоплювався гірським туризмом, подбав про відповідне спорядження: з друзями їздив часто на змагання. Тобто, альпіністські навички в мене були – тому я ще студентом підробляв на «висотках». Зрештою, став справжнім спеціалістом у будівництві. Якщо чогось не вмів – швидко вчився. Утеплення будинків пінопластом, штукатурка, встановлення антен, кондиціонерів, фарбування фасадів у важкодоступних місцях, ремонт дахів… Часто доводилося замазувати шви між панелями, встановлювати вагонку на балконах, плитку, навіть копати траншеї, щоби провести водопровід. Взимку – чистити дахи від снігу, оббивати бурульки. І от одного разу я працював на будівництві – зводили приватний будинок. І сусід наших клієнтів, помітивши, який я енергійний, жвавий та ініціативний, запропонував мені роботу… у дитячому магазині «Настуся» (що у торговельному центрі «Майдан»), де він був директором.

Я одразу ж ухопився за нову можливість, бо, відверто кажучи, висотні роботи мені тоді вже добряче набридли. Хотілося чогось нового. Робота ж у дитячому магазині виявилась надзвичайно цікавою та  різноплановою. Я відірвався тут «на повну», наздогнав і перегнав своє дитинство, тобто, надолуживши усе, чого мені бракувало, коли я був маленький.

Ми (працівники магазину, – авт.) гралися усіма іграшками. Зрештою, це була наша робота – перевіряти, тестувати нові іграшки. Особливо, електронні – на машинках каталися, ганяли керовані пультом гелікоптери, машинки-роботи. Ми навіть конструктори складали. Бувало, батьки приносять конструктор і кажуть: «Дитина не може скласти – конструктор не правильний!» І нам доводилося його складати, щоби продемонструвати, що з конструктором усе гаразд.

В іграшковому магазині згодилося ще одне моє дитяче захоплення – радіотехнікою. З паяльником я був «на ти», тому ремонтував електронні іграшки, паяв, замінював деталі. Зокрема,  дуже часто ламалися акумуляторні великі машини – котрась під дощ потрапила, десь контакти відійшли, чи дитина повиривала усі дроти…

Продавати іграшки – це між іншим, робота ще й вельми відповідальна. Адже не так просто підібрати для трирічної дитини цікаву, якісну іграшку, яка би не зашкодила, а навпаки, допомагала дитині розвиватися.

 Ціна іграшки напряму залежить від якості. Тому на них не варто економити, особливо, якщо ви купуєте пластмасові іграшки для маленької дитини. Між іншим, якісну іграшку можна пізнати навіть по запаху. Коли розпаковуєш упаковку із неякісною іграшкою – одразу відчуваєш неприємний запах дешевої пластмаси, клею.

Бували випадки, що діти в магазині мені просто «виносили мозок»… Особливо на свята, коли їх дуже багато, усі голосно кричать, хтось гірко плаче, а дехто навіть влаштовує істерику, б’ється головою об підлогу, вимагаючи у батьків іграшку. Тобі спочатку цих дітей ніби і шкода, а потім уже думаєш: «Боже, коли вони вже підуть…»

І тут я придбав «дзеркалку»…

Отак, у іграшкових буднях, минав у Івана рік за роком. Проте тут варто згадати ще одне його дитяче захоплення – фотографію. Знімав він тоді ще «Зенитом» на плівку, пізніше придбав собі звичайну цифрову мильницю. І от, нарешті, йому вдалося накопичити грошей на справжнісіньку професійну «дзеркалу»…

– Чесно кажучи, професійно займатися фотографією я спочатку не планував. Придбав серйозний фотоапарат (Nikon D200), бо була вдала для цієї купівлі нагода. До того ж, у цього фотоапарата – серйозний ресурс, тож я собі подумав: мені його вистачить надовго.

Усі початківці починають зазвичай з пейзажів, котиків і собачок знімають, випадкових людей, знайомих дівчат на фоні заходу сонця, – посміхається Іван. – Я не був винятком. Щоправда, у мене це фотографування тривало кілька місяців. Потім почали з’являтися перші серйозні роботи, перші замовлення. Я підпрацьовував фотографом у розважальному центрі «Панорама» – знімав різні заходи, концерти. Наприклад, коли Ющенко приїжджав до Чернівців, відпрошувався з лялькового магазину і – біг знімати. Зрештою, фотографування займало у мене все більше і більше часу, а обробляти фотографії доводилося часто ночами… І я нарешті відчував: працювати на когось я не хочу, працюватиму на себе!

Якось на спільній фотосесії (знімали стрибки паркуристів) я познайомився з відомим чернівецьким фотографом Сергієм Ахременком. Він запросив мене у фотоклуб «Інший вимір», який тоді активно діяв. Там я здобув багато теоретичних знань, ми їздили на фотографування, брали участь і самі організовували багато різноманітних конкурсів, виставок, місцевих та всеукраїнських.

 У фотографії є певні сезони: влітку і восени – знімати доводиться переважно весілля, навесні – випускні, робити віньєтки, узимку – студійна зйомка, дні народження та вечірки.

Проте, мій найбільший «клубний здобуток» – навчився розуміти і критикувати фотографію, оцінювати її об’єктивно. За композицією, за сюжетом, за ідеологією… У фотографії є свої певні закони і правила, яких, можливо, можна не завжди дотримуватися, але які потрібно обов’язково знати. Наприклад, ми вибирали кілька фотографій і ділилися на дві команди. Одна намагалася відшукати у фотографіях якісь недоліки, переконуючи колег, що вона погана, інша ж команда, навпаки, – доводила, що фотографія хороша. Такі суперечки дуже ефективно «відточували наші очі та мізки»…

Моя сестра – мій менеджер

– Не знаю, що би я робив, якби не моя сестра, – зітхає Іван. – Вона мені дуже допомагає, я її називаю своїм неофіційним менеджером. Саме вона мене змусила (знаєте ж, як воно зазвичай буває – багато роботи, усе ніколи…) торік взяти участь у фотоконкурсі на сімейну тематику, яку організував Чернівецький відділ у справах сім’ї та молоді. І я виборов гран-прі. А нещодавно вона випадково дізналася про міжнародний фотоконкурс «Cross borders pictures» – і знову змусила мене надіслати туди свої фотографії. Невдовзі мені надійшло запрошення від організаторів, отож, саме завдяки її наполегливості, я з багатьма румунськими, молдавськими та українськими фотографами протягом десяти днів подорожував містами прикордоння. Зокрема, ми побували в Яссах, Ботошанах, Сучаві, Кишиневі, Бєльцах, Одесі та багатьох інших маленьких містечках, селах, цікавих туристичних локаціях… Подорож була надзвичайно цікавою, змістовною, гарно організованою, я просто «закипаю» від вражень, знайомств з різноманітними людьми. Адже що ще потрібно фотографу, окрім доброї компанії, колоритних місць, смачної їжі… От я зараз намагаюся пригадати якісь негативи… – і мені лише згадується забитий умивальник в котромусь із готелів.

Не знаю як складеться моя доля далі, проте фотографія точно залишиться моїм захопленням на все життя – резюмує Іван Ковбаснюк. – Просто мені потрібно як повітря, щоби люди оцінили мою творчість… Хтозна, може з часом я зніматиму ще відео чи почну писати картини?! Принаймні, потяг до цього вже відчуваю!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Іван КОВБАСНЮК: «Попрацював кілька днів бухгалтером, і зрозумів, що я – людина творча!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.