Воістину, дивні справи «розслідують» наші правоохоронні органи. Так, 17 грудня працівники львівської міліції за дорученням Генеральної прокуратури України розшукували пані Марію у видавництві «Піраміда», щоби вилучити з продажу примірники її книги «Вирвані сторінки з автобіографії» (яку визнано «Книгою року-2010»!).
За словами директора видавництва Василя Гутковського, «жодних документів, жодних копій міліціонер не надав, посилаючись на вказівку свого керівництва. Вони хотіли ще бачити саму Марію Матіос. Утім, ми сказали йому, що вона мешкає у Києві». Тож 11 січня вже цього року працівник міліції Печерського району Києва робив обхід будинку, в якому родина Матіос колись винаймала квартиру, і розшукував письменницю, демонструючи її колишнім сусідам розпорядження Генпрокурора та ксерокопії сторінок вищезгаданої книжки.
Як повідомили в МВС України, так міліція реагує на депутатський запит нардепа від КПУ Петра Цибенка, який вимагає «правової оцінки висловлюванням, які допускає авторка у тексті своєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії» стосовно меморіальних пам’ятників радянським воїнам».
Висловлювання, що збентежили депутата, – це порівняння письменницею пам’ятника перемоги у столиці із фалосом: «…будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці – суто письменницький. На радянські часи – елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» – пам’ятника Перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври…»
– Той, хто не має повної інформації про дії нової влади стосовно мене ще з минулого року або не навчений аналізувати очевидні речі, той може втішати себе думкою про «театралізованість» цього дійства. А даремно. Бо це – перші проби на «мічених» українством, – коментує подію пані Марія. – Різкий «токсикоз» влади на мене почався через два тижні після інавгурації Президента, 9 березня, після вручення Шевченківської премії її лауреатам, коли я, як заступник Голови Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка, вступила в публічну полеміку із Ганною Герман, куратором гуманітарного напрямку президентової політики.
Я і дотепер вважаю, що будь-яка влада не має починати свою діяльність із поганої розмови з інтелігенцією. Безпрецедентне і необгрунтоване зменшення фінансової винагороди Шевченківським лауреатам 2010 року тільки завдало шкоди авторитетові Президента. Я запитала: навіщо люди, які радять Президентові, свідомо шкодять йому з перших кроків? А на пораду Герман українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», я відповіла, що більшість письменників і без того живуть у літературних гетто і майже за межею бідності.
Далі хронологія була така, – продовжує п.Марія. – Мене звільнили з державної служби і я перебуваю у судових процесах із тими, хто це зробив, забувши перед тим подивитися в закони. Безперечно, це впливає на твоє життя, – коли тобі завтра йти на четверте засідання суду, а сьогодні міліція навідується у Львові до офісу видавництва, начебто розшукуючи тебе і з вимогою вилучити твою книгу за дорученням Генпрокуратури, не показуючи при цьому жодного документа.
Я оприлюднила цю інформацію у пресі і думала, що вони спам’ятаються. Але після Різдва міліція почала ходити знову у Львові та Києві, нібито шукаючи мене. Але не там, де я мешкаю, а там де наша родина наймала квартиру 8 років тому. Догори дригом іде 9-поверховий будинок, людей змушують підписувати протоколи, запитуючи, чи підуть вони свідчити проти мене. Це не психологічний тиск? Це не шантаж?
Отоді я подала голос удруге. Його нарешті почули. Після того почався пінг-понг Генпрокуратури і МВС. Усі це бачили.Ось ви, кореспондент з Чернівців, мене знайшли – а міліція ще шукає. Бо вона ж повинна відповісти генпрокурору, чи вже допитала мене, а генпрокурор повинен відповісти заявникові доносу на мене. Але можете не сумніватися, що я жодної справи не залишаю на півдорозі. Бо я ніколи не беруся за те, в чому не впевнена твердо.
Знаєте, у мене часто й надовго – як у моєї Дарусі – щезає голос. Зате, коли мені Бог його вертає!… Тоді я ним розпоряджаюся за призначенням.
Я знаю одне: в таких ситуаціях не можна мовчати. Бо йде відпрацювання технології «а що робитимуть відомі люди, ті, що свідомі по-українськи, як ми їм наступатимемо на мозолі»? А Бог дав людям голови, щоби вони думали. І голоси, щоби ними говорили. Ось і не мовчімо!
Як не змовчали в ці дні представники багатьох країн, радіо «Бі-Бі-Сі», радіо «Свобода», Міжнародний Пен-клуб, «Газета виборча», інша іноземна преса, майже всі українські телеканали, а що вже про людей казати! В мене за добу було по дві сотні дзвінків, SMS і листів електронною поштою.
Переважна більшість тих, хто висловлював свою підтримку, – від Верховини до Криму, від Луганська до Ужгорода – зі мною не знайомі. І це чудово. Бо тепер я точно знаю, що наше суспільство здорове.
А Цибенко хай читає мої «Вирвані сторінки…» і дякує тим, хто і йому зробив публічні «вирвані роки», хай він іде слідами репресій своїх соратників і хай вони йому сняться щоночі – оті всі закатовані, заморені голодом і замерзлі в Сибірах. Бо то книжка не лише про мене. Там багато історії Буковини, живих і мертвих, кому я хотіла вклонитися, подякувати чи просто згадати. То світоглядна книжка. Публіцистична.
А власне Цибенко в цій історії – пішак. Хоч і просив у Генпрокурора для мене 5 років ув’язнення. Собака закопаний глибше. Той, хто знає мій світогляд, не сумнівається в цьому ні на мить. І вже жоден цибенко мене не змінить у моїх поглядах…
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»
