Страшнішого за війну немає…

– Я народився і до 1944 року мешкав у с. Вовчинець Кельменецького району. В нас була велика сім’я – 5 братів і 4 сестри. Я був третьою дитиною в сім’ї. Жили дуже бідно, а тут ще й війна почалася. В нашому селі стояли румуни, але це краще, як німці. Були жандармерія, комендантська година, але серйозних репресій вони не чинили. Лишень заборонили Маланку, бо під час свят їх добряче побили місцеві в масках і з палицями. Періодично наїжджали німці-контролери, перевіряли порядок у румунів. На початку 1944 року, коли почалися бої за Чернівці, німці відступали через Вовчинець колонами. Вони приходили по вуха в багні, стріляли усіх свиней, корів і птицю, забирали харчі і йшли геть. Людей, щоправда, не вбивали. Але я бачив, як німці налітали ескадрильями і бомбардували поля, на яких працювали люди. Через це я дописав собі рік – і мене зарахували до училища підготовки молодого бійця під Уфою. У вересні мене направили до 930-го стрілецького полку 256 Червонопрапорної дивізії ІІ Прибалтійського фронту, який дислокувався на кордоні Білорусі і Прибалтики. – Чи не думали у повоєнні роки, що даремно додали собі віку? Адже 1945-го війна закінчилася і Ви не потрапили б на фронт, якби були чесним? – Ніколи так не думав. У мене воювали старший і менший брати. І я навіть уявити собі іншого не міг. Хоча, звичайно, було дуже страшно. То неправда, що на війні страху немає. Особливо страшно спочатку, але й потім під час кожної атаки була єдина думка: як вижити. Поруч воювали люди старшого покоління, комуністи, але й вони перед боєм хрестилися і просили Бога зберегти їм життя. Зате тепер усі мої ювілеї ми відзначаємо двічі: в паспорті у мене записаний 1924 рік, а насправді я народився 1 серпня 1925 року. – Розкажіть, як Ви пройшли війну… – Коли потрапив на фронт, німці вже розуміли, що війну програють і тікали, навіть не забираючи трупів. Ми визволяли Латвію, під Круспельцем я був поранений і півтора місяця лежав у госпіталі. Потім попросився назад до тієї ж частини, батальйону й роти. А там було вже багато «новеньких», зовсім «зелених» хлопців, – і мене перевели у взвод розвідки. Перед кожним наступом наша група з 12-ти чоловік ходила в розвідку. Найбільшою удачею було взяти «язика». Якось неподалік Лібави ми захопили німецький штаб, взяли полонених і документи. А ще знайшли багато спирту. Взяли собі потрошку, а штаб здали під варту. Чесні були (сміється). Невдовзі мене контузило і я опинився у військовому госпіталі під Іваново. Після лікування мене доправили додому, в село. – Які пригадуються фронтові зустрічі? – Найбільше запам’яталась мені зустріч не на фронті, а в госпіталі під Іваново, де я зустрівся із старшим братом. Він лежав у іншому госпіталі в цьому ж місті, і йому написали з дому, що я тут. Він прийшов мене провідати, але ми навіть не могли спілкуватися: він майже нічого не бачив після поранення, а я не міг говорити. – Що розповісте про фронтовий побут? – Який там побут! Поїсти і поспати – вже добре. Щоправда, найгірше з харчами було не на фронті, а в училищі. Навантаження неймовірно великі, а їжі мало – усі хлопці були худі та виснажені. На фронті харчували непогано: були і консерви, і хліб, і сухарі. Готували на певну кількість людей, а з бою завжди поверталося менше, тож можна було наїстися. Перед кожним наступом випивали фронтових 100 грамів для хоробрості. Більше не давали. – Дезертири і зрадники траплялись? – Були, але мало. Звичайно, не в кожного психіка може витримати такі навантаження. Знаю випадок, коли в одній з дивізій командир звечора наставляв солдат на ранковий бій, а вночі утік до німців. – А як із «фронтовим коханням»? Було таке? – Не думаю. У нас, у піхоті, жінок не було. Та й ніколи було на них відволікатися. Ще й політруки стежили за «солдатською мораллю». Це хіба у вищого командування, маршалів… До місцевих жінок ходити небезпечно було: в Латвії діяли «Лісові брати», щось на зразок бандерівських загонів, і нам не дозволяли ходити менше ніж по троє. Одного разу червоноармієць порушив наказ і зайшов у гості до дівчини-латвійки. Його там і вбили… Від рядового до генерал-майора – Як Ви ставитесь до переписування історії, зокрема до того, що нівелюють радянських ветеранів і ОУН-івців, заперечують подвиги окремих героїв? – Тих, хто служив гітлерівцям, не можна вважати героями. Тому я особисто проти таких героїв, як Бандера чи Шухевич, бо вони знищували всіх, хто підтримував радянську владу. Не виправдовую радянську владу, вона теж наробила чимало помилок. Був свідком того, як висилали священиків, як моїх односельчан засудили і заслали лише за те, що вони мали землю, вбивали і невинних людей. Але судити треба живих, а не мертвих, тому я проти «новітних» героїв. – Як на Вашу думку, чи завжди справедливо давалися нагороди: звання Героїв Радянського Союзу, ордени й медалі? – Тим, хто був на фронті, – без сумніву. Дивує інше: виявляється, що нібито не було «Молодої гвардії», що Космодем’янська – не героїня… Але ж ми, ветерани, – живі свідки того, що так дійсно було! І на Буковині були хотинські молоді підпільники. Були підпільники і в Сокирянах, німці їх не розкрили, тож вони не такі відомі. А ті, хто сидів у високих кабінетах і мав по 3-4 ордени Леніна, не наражаючись на небезпеку і прикриваючи купку тих, хто керував країною, – маріонетки, а не герої. У них навіть не було сміливості піти геть. – У Вас теж є нагороди? – Найдорожча з них, бойова – орден Слави ІІІ ступеня. Мене нагородили ним за битву під Круспельцем. Після бою перед строєм командир зачитав наказ, але орден мені не вручили. Потім документи загубилися в архівах. Лише 1946 року кореспондент на прізвище Смирнов почав ритися у тих паперах. А таких, як я, були тисячі. З Москви прислали запит до військкомату, там підтвердили, що я живий. І в Будинку офіцерів тодішній перший секретар обкому Григоренко вручив мені орден. Вже після війни мене нагородили орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, орденом «Знак пошани», орденом «За трудову доблесть», двома орденами Трудового червоного прапора. Загалом маю 8 орденів і 23 медалі. Але всі не ношу, бо дуже важкі. На кителі маю тільки орденські планки і найдорожчі мені нагороди. – Ви закінчили війну рядовим, а стали – генерал-майором… – Після війни мене на 3 місяці відправили на курси інспекторів з бюджету. Потім вступив до Чернівецького фінансового технікуму (нині БДФА) і став начальником Герцаївського райфінвідділу. У 25 років був уже заступником, а в 28 – начальником обласного фінансового управління. Я був наймолодшим з начальників в Україні! На цій посаді працював 34 роки, загалом у фінорганах – 42. Мене мали направити на роботу до Індії, потім до Анголи, але як тільки відправлятися – дружина вагітна, тож я жодного разу за кордон не потрапив. У 53 роки запропонували посаду заступника Міністра фінансів, але я відмовився: подумав, що пенсія близько, я нікого там не знаю. Сьогодні люди мене не зрозуміли б, мабуть. 1987-го вийшов на пенсію і став головою обласної ради ветеранів. Увесь час перебував на військовому обліку. Тож через кілька років після війни з рядового одразу став лейтенантом, а потім, до чергової річниці Перемоги, кожні 3-4 роки підвищували у званні. Отак і дослужився до генерала! Найбільше щастя – коли діти не знають війни – Пам’ятаєте 9 травня 1945 року? – Звичайно! Таке неможливо забути! Я ще лікувався у госпіталі під Іваново. Вже міг ходити, але ще не говорив після контузії. Що саме я робив, коли нам сповістили про Перемогу, чесно кажучи, не пам’ятаю, бо ті емоції не передати словами! Пам’ятаю, що лежачі хворі від радощів посповзали з ліжок і качалися по підлозі. Для нас приготували святкові сніданок, обід і вечерю, тим, кому можна було пити, налили по 100 грамів. – Чи є щось страшніше за війну? – (після довгої паузи) Немає. Війна – це страждання величезної кількості людей, навіть тих, що не воювали. Не може бути нічого жахливішого… – Чи підтримуєте Ви зв’язки з фронтовими друзями, чи вже нікого немає живих? – 1980 року в Москві збиралися ветерани з усього Союзу. Я тоді довго ходив і шукав свою 256 дивізію. Коли знайшов, там стояло 5 чоловік. Вони мені дуже зраділи, але, на жаль, ми одне одного не знали: вони були з інших полків… Хочеться вірити, що хтось із них ще живий. – Те, що Ви повернулися з війни – це доля, щасливий випадок чи закономірність? – Це щаслива доля. Думаю, що людина народжується з долею. А як інакше? Адже на війні ймовірність загинути набагато більша за шанс вижити! – З Вашої родини хтось пов’язав свою долю з армією? – У моїй родині найбільше лікарів. Моя дружина Людмила Збиковська, з якою ми разом уже 54 роки, усе життя працювала у пологовому будинку, потім у медінституті. Молодший син, невістки і внучка – також медики. А старший син – офіцер, він уже на пенсії. Маємо ще й двох правнуків. Найбільше моє щастя в тому, що вони не знають війни. Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»