З подорожних пригод до Росії…
1911 року в Чернівцях у видавництві політичного товариства «Руска рада» побачила світ збірка статей та оповідань під загальною назвою «Русини а москалі», де висвітлювалось багато аспектів тогочасних стосунків нормальних людей з «русским миром». Вони не втратили своєї актуальності й понині. Пропонуємо одну з таких оповідей, зберігаючи оригінальний стиль та орфографію.
Запропонував оповідання до публікації краєзнавець-еколог Віталій КОРЖИК.
(Продовження. Поч. за 25.08.2025)
НЕ ВІРИВ – АЖ ЗМІРИВ
(З подорожних пригод в Росію)
(А.Веретельник)
«Хождєніє по мукам»
В поліції треба нам було говорити з самим поліцмайстером, чи єго заступником. На авдиєнції у него було чимало народу, так що ми мусіли добрих три години, заки з ним розмовились. Він спокійна, флегматична людина, довго розглядав наші паспорти, а вкінці сказав, щоби ми удались о дозволенє до генерал-губернатора.
Потягли ми і там, хоч вже хляли з утоми і голоду. Я казав, що цілком зрезигнував з монастирських «номерів» і за дармо не хочу там мешкати, але вже лиш для самого Михайла мусів їхати до губернатора, щоби розмовитись за него, бо він би не потрафив.
Губернатора не було дома і сказали нам, що буде аж за три дні і тоді можемо зголоситись до него. Тай мій Михайло зацабанивши монахові в батька й матір втратив всяку надію на монастирський «номер». Ми пішли вишукувати відповідний готель.
Але по готелях знову комедії. Де не прийдемо, не хотять нас приймати. Кажуть, що таке вийшло від генерал-губернатора. Чужинцям має перше дозволити на замешкання в якомусь з готелів городська поліція або губернатор. І се вивело мого Михайла з рівноваги. Він страшно лютував і йдучи вулицями кляв голосно на Росію і її порядки, здорово кляв!
Не було ради. По перекусці в одній ресторації мусіли ми знов іти в поліцію. Там знову ждали довго тільки на те, щоби потім знов почути відповідь, щоби йти о дозвіл до губернатора.
При сім в поліції, коли я наговорив трохи на такі порядки і мій Михайло вибухнув гнівом:
-Де-ж до дідька підемо, коли губернатора тепер «нема»?
Віцеполіцмайстер здвигнув раменами і відійшов від нас. Михайла бралась розпука.
-Ну і що тепер пічнемо? – звернув ся він до мене сильно зажурений.
-Ходім! – сказав я і ми поплелись знову від готелю до готелю.
Вкінци трафили на оден з другорядних готелів. Тут поставили ми силою вдертись на мешканє, а я рішив ся в разі відмови запрезентуватись по «русски».
Портієр відмовив ся приняти нас, як і скрізь перед тим. Та я визвірив ся до него, загнув єму по московськи і різким тоном приказав закликати властителя готелю. Се помогло.
Портієр став наче вкопаний, зробивши військову поставу, неначе жовнір перед старшим.
Я глянув єму у вічи і вичитав з ним єго бажанє, тай не чекаючи довше, подав єму срібного рубля «на табак» (тютюн). Він вхопив єго жадно, схопив скоро і попросив нас за собою вибирати кімнату. Ми вибрали кімнатку, розложились і віддали портієрови паспорти. Взявши паспорти, він сказав до нас шепотом, що добре було би дати по рублеви, то в поліції без ніяких трудностий приймуть нас в зголошеннях. Сі два рублі мав він дати за се, якомусь поліцийному урядникові. Ми так і зробили і заспокоївшись, стали відпочивати, по цілоденному ходженню з клунками по Київі, бо вже вечоріло. Розложившись в нашій готелевій кімнатці дуже перетомлені, ми не мали охоти виходити того вечора на місто навіть на вечеру і без сего заснули твердим сном.
Наразі десь коло півночи загримав хтось сильно по дверий. Я зірвав ся отворив двері і побачив перед собою двох дужих жандармів. Ми мусіли іти з ними в «участок» (до комісаряту поліції). Хоч як ми випрошувались від сего не маючи найменшої охоти вилазити з ліжка о 1 годині в ночи і швендятись до поліції, наші представленя не помогли. Мусілисьмо іти щось з пів милі тілько по се, щоби нас випитали в участку відки ми приїхали, тай за чим. Ся нічна тяганина дуже дратувала мого Михайла.
Коби-м був знав, що тут такі порядки – говорив він, – то бувби-м ніколи сюди не їхав; найби та Росія запала ся тут!
На поліції сказали нам, аби ми завтра конче пішли до генерал-губернатора і просили о позволенє замешкати у Київі, бо інакше мусимо забирати ся відси до 24 годин. Такий був приказ щодо чужинців, бо тоді щаліла горяча революція.
На другий день рано по девятій годині ми були вже коло палати генерал-губернатора. В прийомній сказав нам портієр, обвішений численними медалями, що генерал-губернатор не приймає. Ми постояли трохи і зійшли на долину. Там розбалакались з якимсь панськоватим жидком. Він сказав, шо губернатор приймає, але се залежить від портієра. Як портієр допустить, то добре, а щоби допустив треба єму дати з пять рублів. Михайло згодив ся дати хабара, але я повздержав єго і ми вернули назад на гору до почекальні. Се портієра озлобило і він остро крикнув на нас:
– Раз вам сказано, що єго превосходительство не приймають! Забирайте ся отже, бо скажу жандармові викинути вас до чорта!
\ Се дуже болюче вразило Михайла і напудило. Він затремтів, поблід, видимо налякав ся і поступив кілька кроків в зад до дверей. На таке привітання портієра я вийшов з рівноваги поставив ся до него також остро, грубо «по московськи». Михайло підскочив до мене і сіпнув за руку шепчучи:
-Ходім, дайте спокій, бо ще біли якої напитаєте!»…
Михайло був дуже переляканий, але я не зважив на се і перемовляв ся з портієром. Портієр зараз присів, а тоді я закричав з цілої сили:
-Хабарнику! За оплату пускаєш до губернатора?!
На мій сильний крик вискочив з канцелярії секретар губернатора, а мій Михайло – в ноги з канцелярії. Секретар зверну ся до мене, я сказав, що портієр не хоче пустити до губернатора. Секретар взяв від мене паспорта , списав протокол, дав картку до городскої поліції і справа була погоджена. До полудня ми справились вже і в поліції, тай відітхнули трохи легще.
По обіді пішли ми в сам перед оглядати церкви і собори, як Софійський, Володимирський, Михайловський, Воєнний і інші. Оглядати їх для мене було не вершина, але мій Михайло дуже одушевляв ся київськими святинями, які сяють в середині від багатства золота і срібла, та дорогими мальовилами. «Наслаждав ся» також чудовими хорами соборними.
Слідуючого дня було урочисте сьвято Матері Божої, відпуст в печерській Лаврі. Поїхали ми там трамваєм. Сю сьвятиню облягали многотисячні зборища путників. Оглянулисьмо святиню, величавий префектар, склади церковних знадобі і книг. До печер не могли допхатись, було так страшно глітно. Коли верталисьмо до міста, мій Михайло сказав до мене:
-Знаєте, сьвятині прегарні, хори також чудові, але у сьвященників нема тої ревності що у наших; вони сповнюють свої функції наче ремісники.
Висказував се мій Михайло з очевидним жалем. Третього дня оглянули ми міський музей а потім бібліотеку і галерею образів в духовній Академії при Братському монастирі на Подолі. Далі минали нам дні без нічого особливого. Поліція вже нас не непокоїла. Мій Михайло зживав ся по трохи з Київом, хоч не міг зносити спокійно поліциянтів і пихатих жандармів, яких було скрізь повно.
– Кобим не бачив тих умундуруваних і уоружених звірюк, то легше якось булоб на серці, – говорив не раз до мене невдоволений Михайло. – А то прямо не можу знести їх на вигляд, такі осоружні й страшні.
Гірка дійсність
Одного разу спускались ми до пароплавної пристані над Дніпром. Саме як переходилисьмо головну вулицю на Подол, заблищав перед нами цілий ліс високих салдатських «штиків» (багнетів). Ми зупинились і побачили таку живу картину:
– В окруженю найменш тридцятьох жовнірів з наїженими багнетами (на довгих карабінах) і кільканадцяти жандармів, ішов гурток, може 25-30 осіб. Були ріжні: молодші і старіші, між ними і женщини, а навіть хлоп’ята: інтелігентні і робітники. Всі мали заковані руки в тяжких кайданах і окрім того всі були злучені з собою здоровезними ланцюхами.
Коло нас стояв «городовий» (поліциянт). Як заковані проходили коло него, відозвав ся він до них сміючись:
– Га, попались небожата, попались!
Я спитав єго, які се злочинці.
– А які-ж, звісно політичні! – відповів він, кладучи натиск на слово «політичні».
-Відкіляж їх гонять? – питаю далі.
-Виловили їх на тайних зборах, які скликали сеї ночи в подвірю одної камениці. Довідалась про се поліция, впала на збори, виловила провідників і ось пігнали їх в тюрму. Не схочеться їм більше політикувати і робити революції – закінчив поліциянт і відійшов від нас.
Сей вид і сі інформациї зробили на нас дуже пригноблююче враженє. Мій Михайло аж зблід по сему і довго не промовив і слова. Аж над Дніпром відізвав ся до мене:
– Стращна і гідка картина… У нас такої ніколи не побачиш. Душно мені стає у тій Росії. І виявив бажанє, як найшвидше виїхати відси до рідного краю.
(Далі буде).
