…І магія єднання.
Уже й не пригадаю, чи писала найперший диктант національної єдності, бо аж не віриться, що нинішній – вже двадцять п’ятий і що жодного разу я не відмовила собі в задоволенні почути оригінальні, цікаві тексти, які спеціально до такої події підготували відомі, шановані, улюблені українці, залюблені в нашу найкращу солов’їну…
І передусім – перевірити себе, чи не забула так давно завчених правил, чи засвоїла новий правопис, чи не «втратило форму» власне перо. Та пам’ятаю, як таки щороку в день радіодиктанту в редакційному кабінеті, на робочому столі звільняла місце для звичайного учнівського зошита, брала до рук кулькову ручку – і клац – вмикала «брехунець» на стіні чи шукала відповідний канал у комп’ютері. Чесно кажучи, комп’ютер відучив від каліграфії, руки – від ручки, тож раз на рік це ще й нагода на пів години забути про «клаву», яка допомагала писати матеріали до газети…
За всі ці роки я ніколи не надсилала свої записи до столиці, до редакції. Звісно, порівнювала їх з правильними варіантами. Раділа, коли практично не допускала помилок, аналізувала, коли щось десь було не так. Звірялася з колегами. Коли ще мала зустрічі з дітьми , які відвідували школу «Юнпрес» при міському палаці дітей та юнацтва, диктувала їм запропонований текст і разом обговорювали, як і чому потрібно писати те чи інше слово, ставити тире чи двокрапку тощо…
Та й тепер, коли вже набралося робочого стажу й не треба йти до роботи, не проминаю нагоди проекзаменувати себе, адже люблю нашу чудову українську мову, не припиняю працювати зі словом і над словом. Щороку вдома беру звичайний учнівський зошит, шукаю відповідний канал у комп’ютері чи телевізорі – і пишу. Дарма, що рука відвикла від ручки, що почерк уже не той. На оцінку за каліграфію не претендую. Головне – ота магія єднання, особливо важлива й цінна нині, в такий тривожний, такий складний воєнний час.
Хто б сумнівався, що нині не буде тихо?! Щойно написала кілька речень диктанту, як за вікном загуло. Сирена наче намагалася заглушити магію голосу Павла Вишебаби, – поета, а нині військового, – який інтонаціями підказував, де потрібно поставити розділові знаки в тексті Оксани Забужко. Але це їй, тривожній сирені, не вдалося. Попри повітряну тривогу під час диктанту, тільки на ютуб-каналі «Українського радіо» його водночас дивилися понад 110 тисяч користувачів. Знаю, що, можливо, українцям в інших регіонах, де напередодні вночі літали «шахеди», було не до диктанту, що хтось задля безпеки писав його в укритті. Але й знаю, впевнена, що кожен із нас нині одностайно підпишеться під словами завершального речення сьогоднішнього диктанту: «І нашого голосу більше нікому й ніколи не вимкнути й не заглушити»!
Валентина МАЦЕРУК
