Вирок Європейського суду з прав людини щодо арешту Тимошенко вже набрав чинності. Що б зараз не намагалися казати спікери регіоналів, арешт визнаний незаконним. Крапка. Українська влада навіть не намагалася оскаржувати вирок ЄСПЛ. Тепер, за логікою, треба карати тих, хто вчинив незаконні дії. Але, як показав досвід Луценка, нинішня влада на це йти не хоче.
Чи можемо ми прогнозувати друге рішення ЄСПЛ по справі Тимошенко? Європейське судочинство тим і відрізняється від українського, що воно не є наперед визначеним політиками. Тим не менше, маючи попередні рішення ЄСПЛ, можна достатньо впевнено казати, що право Тимошенко на справедливий суд буде, радше за все, визнано порушеним.
Але ми добре розуміємо, що доля головного в’язня Януковича вирішується не в судах, хай навіть і ЄСПЛ.
Це, на жаль, особистий вибір нашого «гаранта». Або він розвертається вбік від Європи, у зворотньому напрямку, – і тоді питання в’язнів йому вирішувати не треба, але загрози для себе, коли він опиниться сам-на-сам із Путіним, Янукович вже усвідомив. Або ж Янукович визначається на користь підписання угоди про асоціацію з ЄС, – і тоді йому треба йти на компроміс щодо Тимошенко. Я не виключаю також, що Банкова може максимально, наскільки можливо, відтягувати це рішення, водночас затягуючи вирішення й інших питань: вибори в «проблемних округах», вибори в Києві, закон про прокуратуру тощо. А потім все-таки відпускає Тимошенко – і це рішення радикально змінює атмосферу в стосунках з ЄС, переважуючи всі інші негативи. От така «візантійщина».
Чи вдалося Януковичу ув’язненням і цілеспрямованими спробами приниження Тимошенко досягти своїх цілей? Він задовольнив свої почуття реваншу, помсти і жаху 2004 року, він, безумовно, ускладнив комунікацію Тимошенко в політичному полі України і зменшив (але так і не подолав) свої фобії. Та не виключив Тимошенко з політичного життя.
Згідно з даними Центру Разумкова (квітень 2013 р.), вважають її лідером опозиції 31,6% опитаних (на другому місці Яценюк – 22,9%, на третьому Кличко – 8,9%). Попри всі проблеми, об’єктивні і суб’єктивні, і всілякі спроби Банкової перешкодити об’єднанню «Батьківщини» і «Фронту змін», воно відбулося, Тимошенко і Яценюк зробили висновки і змогли переступити через трагічні незгоди 2010 р.
Історія дає чимало прикладів, коли політв’язні виходили на волю сильнішими, мудрішими, роблячи акцент на моральну перевагу, ненасильницький спротив – і це приносило перемогу. Водночас ми бачимо, що нинішні лідери опозиції поки не домовилися про висунення єдиного кандидата в першому турі, говорячи про своєрідний «праймеріз» у першому турі. Про це говорить і Тимошенко. Така стратегія має свої плюси і мінуси. Ми маємо усвідомити, що Банкова зробить все для того, щоб зіграти на амбіціях лідерів, пересварити їхніх прихильників.
Тому, в будь-якому випадку, всім силам опозиції треба зробити висновки з недавніх виборів мера у Василькові, де опозиція була просто зобов’язана не тільки перемогти, а й захистити перемогу:
– Опозиції потрібні історії успіху, вона має довести змогу перемагати (персональне голосування – приклад такого успіху, Васильків – приклад невдачі);
– Подолання апатії виборців і їхня максимальна мобілізація;
– А для цього – потрібно показати, що опозиція принципова інша від чинної влади, моральна й відповідальна;
– І нарешті, здатність забезпечити спільний захист результатів. 2004 рік довів, що це можливе. З нинішнім режимом це буде складніше.
Але можливе, якщо вдасться створити широкий громадський рух спротиву режиму, в якому знайдеться місце не тільки політикам, а й представникам громадянського суспільства. Тимошенко і Луценко говорили про це напередодні виборів 2012 р. Повністю використати цей шанс тоді не вдалося. Але це конче потрібно.
Олексій ГАРАНЬ, історик-міжнародник, політолог, політконсультант («Українська правда»)
