Пишу і плачу. Плачу і пишу.
Душа, немов пожмаканий папір…
Усю себе присвячую віршу,
А ти, читачу, вір або не вір.
І кожне слово і новий рядок –
То наче вибух, а точніше – злет!
Життя диктує сплеск нових думок,
Що рвуться з серця кованих тенет…
Не можна не вірити цим словам, цим рядкам, цим думкам, що так щиро розривають тенета болю, який переповнює серце журналістки, поетеси Леонтини Топало. Не можна не вірити! Бо важко сьогодні знайти українця, якого не пекло б, не щеміло наше українське лихо, яке спричинив ворог, колишній «брат». Цей біль, вболівання, страх за дітей та онуків, як і праведний гнів, вихлюпує із серця Жінки, яка уособлює в собі образ Українки – вродливої, працьовитої, талановитої – із такої можна писати портрет, захоплюватися її багатогранністю. Леонтина – берегиня славної родини, мати трьох дітей, які втішили її дев’ятьма онуками, газдиня на всі руки: господарює в сільській місцевості, неподалік Чернівців, порається на городі, займається бджільництвом, вирощує чудові квіти. Шкода, що вже кілька років їй доводиться це робити без коханого чоловіка Василя, якому подумки звіряє свої радощі й жалі.
Радощів, слава Богу, вистачає: є привід пишатися донькою й синами, ростуть онуки, втішаючи успіхами, стала на ніжки вже й правнучка. Та війна внесла свої корективи і в її сім’ю, «одягнувши» у камуфляжі синів. Тож наодинці з думками Леонтина Топало «усю себе присвячує віршам». Мало не щодня ділиться своїми заримованими почуттями з друзями, однодумцями в соцмережах, які зауважують: її думки, переживання співзвучні з їхніми. І коли читаєш цю поезію, наче й сам визволяєш душу від тих тенет. Хоча би на мить, на якийсь час, в очікуванні добрих, обнадійливих новин.
Віримо і не сумніваємося в нашій Перемозі над ворогом. Вірить в це і пані Леонтина, закликаючи: «Не пиймо вже чуже причастя!». У вірші з однойменною назвою авторка переконує: давно на часі в українському храмі молитися рідною українською мовою… А книга під цим заголовком об’єднала в собі вірші воєнної пори, одкровення поетеси.
Варто зауважити: це вже четверта поетична «ластівка» Леонтини Топало. Збірки «Різдво душі» (1993 р.), «Бриндушковий ліс» (2006), «По бездоріжжю до людських сердець» (2008) явили читачеві ліричну, романтичну, чутливу душу авторки. На нинішній, зрозуміло (хто б міг подумати, що доведеться це пережити нам і нашим дітям, онукам!), печать сьогоднішніх воєнних димів… «Щоденним молитовником матері (молитвою гніву, любові й боротьби)» назвала поезію Леонтини Топало у передмові до збірки відома українська письменниця Галина Тарасюк.
Книга побачила світ напередодні ювілейного дня народження авторки. Днями відбулася її презентація в бібліотеці у Глибоці, де свого часу Леонтині Топало випало працювати.
Нам же, журналістам, запам’яталася співпраця в редакціях газет, зокрема в «Буковині». Тож радо прийняли запрошення на презентацію новоспеченої збірки, що відбулася в обласній науковій бібліотеці ім.М.Івасюка у Світлий четвер. Модерувала зустріч завідувачка відділу краєзнавства книгозбірні Тетяна Місько. Звучала поезія з уст авторки. Щирі слова на її адресу мовили заступниця директора книгозбірні Олена Баннікова, журналісти Михайло Токарюк, Анатолій Чабан, голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім.. Т. Шевченка, поетеса Віра Китайгородська, поетеса Олена Рєпіна, подруга й однокласниця Леонтини Сільва Гніда.
Було щемно і приємно від причастя добірним, щирим словом, спогадами й надіями на те, що неодмінно станеться сокровенне:
Прокинулась вранці,
А пташина в небі
Щебече весело: «Скінчилася війна!»
Хай швидше буде так!
І більшого не треба!
Лиш миром серце зцілиться сповна!
Валентина МАЦЕРУК. Світлина авторки.
