Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Провела захід дивовижна пані Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук та доцент ЧНУ. Її потужний голос, заворожлива харизма та пристрасне виконання класичних танго й романсів тримали залу на одному диханні. Особливої магії зустрічі додавало й те, що акомпанував пані Валентині на гітарі її чоловік Всеволод. Виступи цієї творчої пари — це окреме мистецтво, сповнене тонкого взаєморозуміння, ніжності та гармонії.

Валентина Чолкан майстерно вела слухачів не лише музичними лабіринтами, а й драматичними сторінками біографії самого Богдана Весоловського. Його життя — це дзеркало української долі ХХ століття. Усе починалося у міжвоєнному Львові 1930-х років. Навчаючись на юриста, молодий Богдан став зіркою першої величини та подарував Україні європейське ретро як головний композитор і піаніст легендарної капели «Ябцьо-джаз», яку очолював Леонід Яблонський. Його перше кохання та муза Ірена Яросевич надихнула митця на створення шедевра «Прийде ще час».

Проте Друга світова війна безжально розбила цей романтичний світ, змусивши Весоловського емігрувати. Згодом він оселився в Канаді, де створив сім’ю з Оленою Залізняк, але туга за Батьківщиною ніколи не полишала композитора.

Лише через 30 років розлуки, у 1967-му, йому вдалося відвідати рідний Львів. Проте омріяне повернення принесло невимовний біль. Замість європейської культурної столиці він побачив жорстко русифіковане, затиснуте в радянські лещата місто, де його пісні були під забороною. Цей духовний занепад настільки вразив митця, що підірвав його здоров’я. Повернувшись до Канади, він прожив лише кілька років і помер у 1971-му, заповівши поховати свій прах на Личаківському цвинтарі.

Саму цю стрімкість, внутрішній драматизм та багатогранність почуттів пані Валентина розкрила через аналіз музики. Вона детально пояснила слухачам внутрішню архітектуру танго — жанру, де за чітким ритмом завжди ховається буря пристрастей. Весь виступ пари був неймовірно потужним, стрімким та глибоким. У залі звучали шедеври, що назавжди вписані в історію нашої культури: «Усміх твій таємничий », «Прийде ще час», «Жоржина», «Ми закохані одне в одне», «Намалюй мені ніч» та інші.

Унікальність музичної структури танго, пісні «Як тебе не любити» полягає в тому, що її текст складається з трьох куплетів-катренів, і для кожного з них написана своя оригінальна мелодія. Валентина Чолкан говорить:  «І зверніть увагу, тут будуть знову ж таки три катрени. І всі три катрени — абсолютно інша мелодія». Композитор Богдан Весоловський створив унікальну форму українського ретро-танго, де три чотиривірші (катрени) не повторюють одну й ту саму музичну тему, а розвиваються динамічно один за одним.

Та найбільшим емоційним потрясінням вечора став романс «Я знов тобі».  «…мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…»,  – ці щемливі рядки з романсу вражають до глибини душі. Це і мої особисті спогади…

Музика Богдана Весоловського виявилася дивовижним дзеркалом: вона стала виразником не лише сьогоднішніх драматичних подій і самотності, а й безмежного кохання та патріотизму, які тримають нас у найважчі часи. Його тужливі пісні летять крізь роки, нагадуючи, що справжні почуття не вмирають. У цьому й полягає унікальний феномен композитора: створивши свого часу легке міське ретро, він зміг загорнути в тужливі ритми танго і вальсу незламний український дух. Його творчість, яка колись рятувала українців від ностальгії в еміграції, сьогодні знову повертається, щоб об’єднувати нас на рідній землі і перемагати…
Лише наприкінці заходу присутні дізналися, що пан Всеволод напередодні потрапив в аварію — саме тому він увесь час виступав сидячи. Ця мужність та відданість мистецтву зворушили всіх нас.

Дякуємо пані Валентині та пану Всеволоду за цю зустріч. Вони подарували Чернівцям не просто творчість, а й довели, що справжнє мистецтво не має кордонів і часу…

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що перетинає кордони часу: як у Чернівцях ожили танго Богдана Весоловського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 березня тут відбулося відкриття виставки «Колаж як відображення індивідуальності» художниці Марини Щербини (Попової).

Мисткиня народилася у Запорізькій області, у селищі Комишуваха. Через війну була змушена залишити рідний край і нині продовжує свою творчу діяльність на Буковині. Представлена експозиція — її перша персональна виставка. До неї увійшли роботи, створені протягом останніх чотирьох років.

Основою експозиції стали паперові колажі. Художниця поєднує малюнок із фрагментами текстів, використовує різні паперові матеріали, іноді — навіть вторинні. Так виникають своєрідні візуальні історії. За словами Марини Щербини, кожна з них є маленькою перемогою і своєрідною «цеглинкою» у формуванні особистості.

Модерувала та організувала захід провідна бібліотекарка відділу мистецтв Ольга Романюк. Виставка триватиме до квітня, тож усі охочі можуть відвідати її у відділі мистецтв бібліотеки.

Творчістю Марина займається з дитинства: пробувала себе у декупажі, пап’є-маше, вишивці, створенні ляльок, декоративних композицій зі шкіри та малюванні у різних техніках. У 2021 році вона взяла участь у груповій виставці «Український колаж», куратором якої був київський мистецтвознавець Євген Карась.

Під час відкриття виставки учасники театральної студії «Артист» під керівництвом актриси Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Ярослави Свідерської читали поезію Тараса Шевченка, натхненні його художньою спадщиною та пейзажами рідного краю,  що представлені на книжково-експозиційному стенді.

Експозиція налічує 24 роботи. У затишній атмосфері відділу мистецтв глядачі мали можливість не лише оглянути твори, а й поділитися своїми враженнями.

Особливо привертають увагу колажі, у яких художниця звертається до архітектурних мотивів. У роботах можна впізнати знакові будівлі Чернівців — театр, філармонію, Вірменський собор, готель «Бристоль»… У поєднанні кольору, лінії та паперових фрагментів ці архітектурні образи набувають нового художнього звучання і сприймаються як емоційні портрети міста.

Колаж як мистецька техніка сьогодні переживає нову хвилю популярності. Поєднання різних матеріалів, фактур і смислів дозволяє митцям створювати багатошарові образи та передавати складні відчуття сучасної людини. Саме тому колаж дедалі частіше стає мовою індивідуального художнього висловлювання.

Мистецтво іноді говорить тихіше за слова, але звучить довше. Дякуємо художниці Марина Щербина за ці колажні історії і за можливість зупинитися серед щоденної метушні та вдивитися у деталі. Хай у нашому житті буде більше таких моментів — і хай над Україною якнайшвидше запанує мир.
А кольори мистецтва завжди будуть яскравішими за кольори війни.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Колаж як мова індивідуальності: у Чернівцях відкрили виставку Марини Щербини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 лютого 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка відомого чернівецького художника, члена НСХУ Анатолія Житарюка. На експозиції   під назвою «Гола правда» було представлено близько 40 творів автора, що розкривають його сучасний погляд на людину, буття та внутрішню сутність людини. «Гола правда» стала не лише назвою виставки, а й запрошенням до роздумів про те, що насправді ховається за зовнішнім шаром життя — про правду, яку ми щодня бачимо, уникаємо, прикрашаємо або не помічаємо… Художник залишає глядачеві простір для уяви.

Світло в залі було щедрим. Воно грало на поверхні скла, у якому віддзеркалювалися люстри й силуети глядачів. Тож на деяких світлинах можна побачити не лише картини, а й їхній живий контекст — присутність людей поруч із мистецтвом. Та й фото довелося робити вже після повітряної тривоги — трохи поспіхом, із внутрішнім відчуттям крихкості моменту. Та навіть у цій напрузі відчувалося: мистецтво триває.

Атмосфера відкриття була теплою й невимушеною. У залі зібралося багато людей — друзі художника, чернівчани різних поколінь, поціновувачі живопису. Хтось уважно вдивлявся в полотна, хтось ділився спогадами про попередні виставки митця. Згадували й його льодові скульптури на Театральній площі — яскравий мистецький експеримент, який колись здивував місто. Було відчуття не просто мистецької події, а живої розмови — про межі дозволеного, про красу, про щирість.

Анатолій Житарюк залишається вірним своїй музі. Його роботи впізнавані, емоційні, сповнені внутрішнього руху. Попри всі обставини нашого часу, він продовжує працювати й дарувати глядачам нові виставки — продумані, цілісні, щирі.

Хочеться подякувати художникові за цю відвертість і побажати натхнення, творчої сили та нових ідей. Бо мистецтво, яке народжується з внутрішньої потреби, завжди знаходить свого глядача.

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Відвертість як мистецький жест… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У концерті взяли участь: Ротар Каміла, Вікторія Мецкан, Дурицька Ірина, Негайчук Софія, Пилипко Христина, Цілюк Дар’я, Григорович Анастасія, Остафі Владислав, Руснак Нерія, Джежелей Андрій, Єгорова Анастасія, Борис Роскрут.

Щира подяка настоятелю Базиліки – отцю Анатолію Шпаку – за гостинність і відкритість. Дякуємо організаторам та виконавцям за музику, що зігрівала серця.

Зал слухав «Щедрик» Миколи Леонтовича — давню українську щедрівку з весняним корінням, що у ХХ столітті стала всесвітньо відомим символом різдвяного звучання України. У 1921 році «Щедрик» пролунала у США. Американець Пітер Вільговський написав новий англомовний текст — «Carol of the Bells». Дзвони, ніч, очікування — і твір міцно прив’язався до Різдва.

Щира подяка всім виконавцям — студентам Чернівецького коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича та наймолодшим учням музичної школи № 1 — за чисту музику серця, за тепло, яким наповнилася базиліка цього передріздвяного вечора. Окрема вдячність викладачу гітари й творчому керівнику Ярославу Гамалю за натхнення, професіоналізм і виховання музикантів, для яких мистецтво поєднується з добром і відповідальністю.

Парафія Воздвиження Всечесного Хреста РКЦ м.Чернівці на ФБ на наступний день опублікувала такий допис: «Дякуємо всім, хто був сьогодні на різдвяному концерті студентів Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв ім. Сидора Воробкевича та музичної школи № 1 м.Чернівці. Завдяки Вам було зібрано 5200 грн. Гроші передані на потреби ЗСУ, а саме Філіпову Віталію, який з перших днів війни захищає нас. Дякуємо викладачу гітари та творчому керівнику Ярославу Гамалю і його вихованцям за прекрасний передріздвяний вечір! Нехай Господь дарує натхнення і блаігословить на подальші творчі здобутки й добрі справи».

Нова радість стала,
яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна
світлом засіяла…

Нехай Різдво Христове принесе мир, надію і Божу опіку кожній родині, а Новий рік — силу, віру в Перемогу, нові творчі звершення й добрі справи на благо України.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Коли народжується світло: різдвяна гітара в Базиліці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кожен відвідувач отримав справжній Cinema Ticket — із зазначеним місцем за столиком, прикрашеним маленькою новорічною ялинкою, та зі святковими смаколиками. Такі деталі з перших хвилин створили  атмосферу затишку й очікування дива…

У своїй презентації Катерина Теленько розповіла про те, як і чому кіно стає важливою складовою зимових свят, як змінювалося відображення тем Різдва й Нового року на екрані з плином часу, та які асоціації викликають ті чи ті стрічки. Лекція була побудована так, щоб не лише занурити слухачів у історію кіномистецтва, а й спонукати до особистих роздумів про світло, сенси й внутрішнє тепло, які ми шукаємо у святкові дні.

Учасники заходу активно ділилися власними враженнями та культурними асоціаціями, і це стало важливою частиною живого діалогу. Адже навіть добре знані сюжети можуть звучати по-різному для кожного — і саме в цьому полягає багатство мистецького сприйняття.

Особливу різдвяну атмосферу зустрічі творила також і Леся Щербанюк, директорка Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Завдяки таким подіям бібліотека постає не лише місцем для читання, а справжнім культурним осередком, де народжуються нові знайомства, думки й святкові враження.

Ця кінолекція стала ще одним прикладом того, як мистецтво кіно здатне зігрівати серце й надихати у передсвяткові дні, створюючи атмосферу очікування тепла, добра й людяності.

З прийдешніми святами!
Нехай світ наповнюється тишею Різдва, теплом зустрічей і щасливими дивами…
Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Різдвяно-новорічне кіно: тепло думки й святковий настрій у бібліотеці ім. Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо, Жане-Марі Леруа!

За музику, за підтримку України, за людяність, за віру в культуру як силу, що об’єднує і допомагає.

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Концерт Жана-Марі Леруа у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зйомки Бліц-конкурсу (фото, відео)

• Перегляд конкурсних фільмів
• Презентація фотовиставки
• Творчі зустрічі
• Майстер-класи
• Відвідування музеїв у Верховині і Криворівні
• Робота творчих студій

10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців!

Комунальний заклад позашкільної освіти “Центр позашкільної освіти “Зміна” Криворізької міської ради опублікував на сторінці у ФБ: “Юні кіномитці творчого об’єднання «Телерадіостудія «Зміна» на чолі з керівником Наталією Володимирівною Охрімчук знову заявили про себе гучно й яскраво! У час, коли війна забирає спокій, діти продовжують знімати, творити, мріяти… Працюємо, продовжуємо творити і рухатися далі! Ми, українці – талановита нація!“

Запис Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Осінні барви Буковини-2025»: 7 жовтня 2025-го у Чернівцях у Палаці «Академічний» стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль!

«Осінні барви Буковини-2025» об’єднав майбутніх акторів, режисерів, фотожурналістів, відеооператорів та звукорежисерів – вихованців дитячих фото- та кіностудій з різних куточків України.
Уже вдруге фестиваль проходить у межах Плану заходів Міністерства освіти і науки України та підтверджує свій статус єдиного дитячого кінофестивалю, що відбувається в Україні під час війни!

Цьогоріч на розгляд професійного журі було подано 900 фоторобіт у 9 жанрах і 179 кіноробіт у 4 жанрах за трьома віковими категоріями.
За результатами оцінювання до участі в ІІ етапі відібрано 59 кіноробіт і 170 фоторобіт учасників із Черкаської, Дніпропетровської, Волинської, Сумської, Закарпатської, Львівської, Харківської, Хмельницької, Івано-Франківської, Київської, міста Києва та Чернівецької областей.

Привітали учасників Фестивалю:
Роман Греба – заступник начальника Чернівецької обласної військової адміністарції;
Оксана Гринюк – заступниця директора Департаменту освіти і науки ЧОВА;
Сергій Борденюк – завідувач кафедри операторської майстерності та фотомистецтва Інституту кіно і телебачення КНУКіМ, доцент, заслужений діяч мистецтв України, голова Національної спілки кінематографістів України;
Володимир Дягілев – голова Громадської організації «Харківська Асоціація дитячої екранної творчості «Дитятко», член Міжнародного центру фільмів для дітей та молоді, член Європейської асоціації кіно для дітей та молоді;
Юрій Ріпенко – заслужений працівник культури України, член Національної спілки кінематографістів України;

Володимир Войтенко – кінознавець, головний редактор часопису «Кіно-коло»;
Олександр Чернобай – режисер, фотограф, оператор, магістр аудіовізуального мистецтва та виробництва, номінант Національної премії «Золота дзиґа», володар призу CIFEJ (від ЮНЕСКО);
Андрій Чекановський – член Президії Національної спілки фотохудожників України;

Геда Тетяна, голова Чернівецького осередку Національної Спілки фотохудожників України.

Упродовж трьох наступних днів професійне журі оцінюватиме роботи, а для учасників триватимуть майстер-класи від фахівців фото- та кіноіндустрії.
Окрім цього, конкурсанти матимуть змогу поринути в культурні особливості, традиції та звичаї Буковини.
Під час проведення фестивалю також будуть відібрані фільми, які представлять Україну на щорічному Міжнародному фестивалі незалежного кіно UNICA.
Організатори фестивалю «Осінні барви Буковини»: Міністерство освіти і науки України, Мала академія наук України, Український Державний Центр Позашкільної Освіти – УДЦПО, Департамент освіти і науки ЧОВА, Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості та Громадська організація «Медіастудія «АІДА» за підтримки Міжнародного фестивалю незалежного кіно UNICA.

Фестиваль – це цікаве спілкування! Фестиваль – це нові друзі! Фестиваль – це стимул працювати і підтримувати і розвивати нашу українську медіапродукцію! Дякуємо організаторам і учасникам за урочисте відкриття Фестивалю. Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися, вчити, творити. Бажаємо всім учасникам фестивалю натхнення, плідної роботи, творчих відкриттів і яскравих перемог! Фестиваль продовжиться у Вижниці…

p.s. 10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців! Завершення Фестивалю – Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026!

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву Фестивалю

Запис Стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль «Осінні барви Буковини-2025» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Екскурсію про архітектуру будівлі провела доцент кафедри архітектури, урбаністики і збереження об’єктів ЮНЕСКО Юліана Баланюк. А про сучасний освітній простір факультету математики та інформатики розповіла доцент кафедри алгебри та інформатики Віра Сікора, кандидат фізико-математичних наук.

У стінах корпусу №1 працювали й навчалися відомі вчені та викладачі, які закладали основи університетської освіти в Чернівцях. Саме тут почалася діяльність першого ректора Костянтина Томащука, відомого своїм внеском у розвиток університету й науки.

Архітектура корпусу відображає стиль епохи Австро-Угорської монархії: це триповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в традиціях пізнього класицизму з елементами неоренесансу. Характерними є стриманий декор, рустовані стіни першого поверху, чіткий ритм вікон, високі аудиторії та просторі коридори. В інтер’єрах збереглися окремі автентичні елементи: сходи з оригінальними металевими балясинами, стельові балки, класичні пропорції навчальних залів. Збереглася касетонна стеля з декоративним розписом, що додає залам урочистості й витонченості.

Варто зазначити, що університет мав багатомовний характер: німецька, румунська, українська й інші мови присутні в його історії — це відображало мультикультурну природу Буковини у ХІХ–XX століттях.

Юліана Баланюк звернула увагу, що будівля не мала зайвої розкоші. Проте саме її лаконічна архітектура, пропорційність і функціональність стали прикладом якісної освітньої архітектури другої половини ХІХ століття. Корпус гармонійно вписувався в архітектурне середовище тодішніх Чернівців, де поряд постійно виростали будівлі громадських закладів, шкіл, гімназій.

У 1875 році корпус передали новоствореному університету. Перші лекції з права, богослов’я та філософії читалися саме тут. Будівля мала бібліотеку, аудиторії, адміністративні кабінети — фактично забезпечила університету базу для початку роботи. Згодом виникли інші корпуси й факультети, але корпус №1 назавжди залишився символом «точки відліку» університетської історії.

Сьогодні корпус №1 — це простір факультету математики та інформатики. Тут навчаються студенти, які здобувають професію вчителя математики та інформатики, а також спеціалісти з сучасних інформаційних технологій. Як зазначила доцент Віра Сікора, корпус поєднує історичну спадщину з новітнім навчальним процесом: у старовинних аудиторіях працюють комп’ютерні класи, лабораторії з програмування й сучасного програмного забезпечення.

Сьогодні, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича готується відзначити своє 150-ліття (4 жовтня 2025 року), корпус №1 постає як символ спадкоємності: від вчительської семінарії — до сучасного центру математичних і комп’ютерних наук. Це не лише архітектурна пам’ятка, а й жива частина історії міста, де минуле і сучасність взаємодіють щодня.

Щира подяка пані Юліані Баланюк та пані Вірі Сікорі за змістовну й захопливу екскурсію. Факультету математики та інформатики бажаю процвітання й розвитку, адже саме точні науки є основою міцності країни.

Віват, матфак! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися.

Більше світлин з лекції за покликанням – Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – факультет математики та інформатики.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – екскурсія до Днів європейської спадщини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 вересня 2025-го на сцені  артцентру Bunker у Чернівцях чернівчани мали можливість поринути в атмосферу музики та візуальної естетики разом з Євгеном Кіннотою.  Вечір розпочався камерним виступом: авторські композиції з альбому «Два стани» поєднувалися з імпровізаційними фрагментами.

Концерт складався з трьох частин: музичного перформансу з авторськими піснями та імпровізацією, розмови – artist talk про творчий шлях та створення проєктів, а також інтерактивного воркшопу, де слухачі могли відчути себе учасниками творчого процесу. Усе це створило простір для діалогу та натхнення.

Виконання з EP «Два стани» (2024) обернуло сцену в простір змін тону, настрою, переживань. Кожна пісня — інша станція у внутрішній подорожі… Здавалося, що музикант не лише виконує, а веде: іноді поглядом, іноді жестом — і ти разом із ним входиш у світ його композицій…

У доробку — EP «Два стани» (2024). Також варто подивитись його відео «Пісні для російських аристократів» та «Тої ночі / Втіха», де видно справжній артистизм і візуальну майстерність, і сценографія, і ритм монтажу, і образність кадру— все працює на цілісний, глибоко емоційний досвід.

Кожна пісня Євгена Кінноти — інша станція у внутрішній подорожі. Вони ніби відкривають двері до світу емоцій, де тиша і музика стають одним цілим. Кожна композиція звучить так, наче створена саме для цієї миті.

У презентації Євген поділився кількома своїми мистецькими проєктами, кожен з яких має власну історію та глибину. Він розповів про «Тріумфальну арку» у Києві, яка насправді дала тріщину… І про серію робіт, присвячених «Бурштиновій лихоманці»  -з атрибутами дорослого «бурштинщика» та проблемами бурштинового регіону. Окремий блок  «Надпровідність» (2021) торкався теми води та екології: річки в промислових зонах, міські води, що пробивають собі шлях і виживають попри все. Прозвучала історія про проєкт «Ледве помітні плями чорнила на сатиновій сукні» (2022) — ніжну метафору крихкості й слідів часу. Євген показав візуалізації з підйомними кранами — їхній звук, який він почув у місті Гельсінкі, нагадує сирени тривоги, а карта повітряних тривог стала мистецьким відгуком на війну. Також почули  паралелі з Кримом — тим, яким він був колись, і тим, що маємо нині, і тим, що не маємо, але порівнюємо… Окремо розповів історію створення кліпу «Пісні для російських аристократів» (2024), знятого в Ніцці, на цвинтарі Кокад, де музика доповнилася візуальною поетикою. На цьому цвинтарі є і могила Євгена Слабченка (Деслава) – представника першої когорти українських дипломатів, автора «Дипломатичної історії України», фундатора першого українського Дипломатичного архіву в Ніцці, відомого французького кіномитця.

Серед гостей і організаторів вечора, його дійовою особою поза сценою була й Аліна Хорольська, моушн-дизайнерка та режисерка анімації,  «мультидисциплінарна художниця з Рівненщини, живу в Києві та плаваю в Київському морі», як вона сама себе описує.

Цей вечір вийшов за рамки звичайної презентації чи концерту — він став зустріччю людей, яких об’єднує увага до мистецтва та бажання розуміти світ глибше. У просторі панувала тиха зосередженість: глядачі не лише слухали музику, дивилися презентацію, роздивлялися роботи, а й ставали співучасниками творчого процесу. Це була розмова без поспіху — між артистом і слухачами, між візуальним і музичним, між особистими історіями та спільним досвідом. Атмосфера вечора нагадала, що культура живе саме в таких моментах — щирих і камерних.

Ми щиро вдячні ЗСУ за те, що можемо зустрічатися на подібних заходах і слухати музику. Саме такі вечори доводять: культура та мистецтво залишаються нашою духовною опорою й точкою світла. Дякуємо за вечір.

Більше світлин із заходу за покликанням – Кожна пісня Євгена Кінноти — інша станція у внутрішній подорожі…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Кожна пісня — нова історія: вечір з Євгеном Кіннотою… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Основними локаціями фестивалю стали Літературний целанівський центр та РК «Бартка». Окремі події транслюватимуться онлайн, що дозволить долучитися до фестивалю й тим, хто не зможе відвідати Чернівці особисто.

Під час ХVІ Meridian Czernowitz традиційно відбуватиметься благодійний збірдонатів на 2-й корпус Національної гвардії України «Хартія». Повна програма заходів: https://www.meridiancz.com/prohrama-2025/.  Вхід на всі літературні події фестивалю є безкоштовним.

Офіційне відкриття поетичних читань відбулося у Літературному целанівському центрі. Організаторка, CEO Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz Євгенія Лопата зазначила: «У фестивалі беруть участь ті люди, яких варто почути. Це письменники, які творять в умовах війни. Є й поети з Німеччини, а також учасниця зі Швейцарії. Деякі українські автори їхали з далекого Харкова, щоб презентувати тут свою поетичну книжку, хтось випрошував відпустку з фронту. Тож я думаю, що цих авторів справді варто почути». На відкритті виступив президент літературної корпорації Meridian Czernowitz Святослав Померанцев: «Поети Meridian Czernowitz часто виступають у бомбосховищах різних міст України. І я особисто знаю, що вірші допомагають вижити. Жити. Поети в усі часи знали: поезія існує, бо не може не існувати. На уроках хімії нам пояснювали, що кисень становить лише п’яту частину повітря, але саме завдяки йому ми дихаємо. Поезія – це кисень мови. Без неї вона всохне, втратить дух. Війна – суворий редактор. Я мрію про день, коли на відкритті фестивалю скажу: «Поезіє, дякую. Ми врятували тебе, а ти врятувала нас»».

Поетичні читання: Німеччина
Учасники: Вера Форневеґ, Мікаель Фоґель
Модерація та переклад – Петро Рихло

Вера Форневеґ (Vera Vorneweg). Вера Форневеґ зосереджує свою творчість на поетиці урбаністичного простору, ним вона переосмислює міські контексти, пам’ятники, історію — все це через призму поезії, що в діалозі з публічним середовищем. Від 2020-го активно працює з текстом у публічному просторі, створюючи твори на стінах, каменях, рулонних шторах, контейнерах тощо. У 2022 році вийшла її дебютна поетична книжка Kein Wort zurück («Ні слова назад»).

Вона «…пише на деревах, каменях, контейнерах, роллшайдах… намагаючись зафіксувати миттєвісність і минущість словами, щоб відібрати їх у плинності».  «Текст із вулиці — для вулиці».

Мікаель Фоґель (Mikael Vogel). Має шість поетичних збірок, серед яких Dodos auf der Flucht. Requiem für ein verlorenes Bestiarium (2018) — важлива робота про трагічне вимірювання біорізноманіття й зникнення видів. Його творчість глибоко етична: зокрема, вбачає своє завдання в голосі для зниклих, екологічній свідомості, поєднанні поезії й науково-архівного дослідження. Його стиль — це фактична поезія, яка через образ і факт змушує переживати страждання природи. Він отримав численні літературні відзнаки: Hermann-Lenz-Stipendium (2002), Medienpreis RAI Südtirol (2016), резиденції та стипендії між 2015 та 2022 роками

Фоґель працює з архівними джерелами та науковими фактами, водночас витончено формуючи поетичний ефект, що наближає читача до теми зникнення видів, екстинкції та кліматичної катастрофи.  Вірші з збірки «Dodos auf der Flucht. Requiem für ein verlorenes Bestiarium» вражають уявою й емоційним тягарем. Він описує і зникнення видів й застерігає про культурні втрати й кризу цивілізації, через призму «Homo destructivus» — людини-руйнівника.

Ця поетична зустріч об’єднала два полярні, але діалогічні підходи до мови й світу:
Вера Форневеґ — урбаністична поетка, що з поезією входить у простір міста, робить його «текстом», звертаючи увагу на красу та плинність буденного через свої емоційні інтервенції у візуальний ландшафт.
Мікаель Фоґель — еко-поет, що звертається до теми кінця біологічних і культурних світів, через поезію ставлячи людину перед її відповідальністю — аби не втратити і пам’ять, і саму можливість бути.

Чернівці знову стали містом-майданчиком, де перетинаються голоси та традиції з різних куточків світу. На фестивальних локаціях звучать різні мови— кожна з них несе власний ритм, образи та досвід. Поезія тут виходить за межі книжкових сторінок: вона зараз живе у залі Целанівського центру, двориках і просто на вулицях, творить діалог між культурами й поколіннями. Гості та містяни слухають, сперечаються, знаходять несподівані перегуки у словах, що подолали кордони.

Фестиваль триває, і кожен його день — це нагода стати свідком народження нових сенсів і зустріти світ у живому слові. Попереду — ще багато відкриттів.

На фото Місяць сяє над нічними Чернівцями, над сценами й вулицями, де звучало поетичне слово, а разом із ним — голоси війни й свободи.

Сьогодні, 7 вересня, фестиваль завершується, але у віршах, у зустрічах, у пам’ятних вечорах лишається його міць і ніжність — як сяйво цього Місяця, що бачив і нашу втому, і нашу надію.

Далі буде…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях тривають XVІ міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 серпня 2025 року біля пам’ятника Юрію Федьковичу в Чернівцях відбулися урочисті заходи з нагоди 191-ї річниці від дня народження видатного українського письменника, поета, перекладача й громадського діяча.

Біля пам’ятника лунали слова вдячності й пошани до спадщини письменника, згадувалися його заслуги як просвітника та борця за українське слово. Особливо зворушливо звучали цитати з його творів, які і сьогодні зберігають гідність і силу. Ця зустріч — не лише вшанування постаті Юрія Федьковича, а й важливе нагадування про нашу відповідальність перед мовою, літературою і культурою. І хоча минуло вже понад півтора століття, імена таких діячів, як Федькович, не втрачають свого значення, а лише набувають нової актуальності — особливо у часи, коли українська ідентичність проходить через чергові випробування.

Особливим моментом стало вручення Премії імені Юрія Федьковича новим лауреатам, які своєю працею роблять вагомий внесок у розвиток української культури, освіти, літератури та збереження історичної пам’яті. Вшанування лауреатів додало події глибокого символізму та відчуття спадкоємності поколінь.  Цьогорічними лауреатами стали: Галина Абрам’юк, Ярина Вишпінська, Володимир Вознюк, Лариса Курущак, Ілля Стринадко, Наталія Філіпчук, Андрій Холоменюк.

Після урочистих виступів присутні поклали квіти до пам’ятника Юрію Федьковичу — як символ вдячності та пам’яті про його творчу спадщину. Лунали теплі вітання на адресу цьогорічних лауреатів премії його імені, відбулися спільні фотографування, які закарбували цей день в історії громади.

Ім’я Юрія Федьковича, як і його слово, й сьогодні звучить актуально — воно нагадує про силу рідної мови, про гідність і любов до своєї землі. У добу випробувань та змін його творчість продовжує надихати, а постать — об’єднувати, стаючи моральним орієнтиром для сучасників і майбутніх поколінь.

Більше світлин з заходу за покликанням – Урочистості до 191-ї річниці від дня народження Юрія Федьковича.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Юрій Федькович: 191 рік живого слова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні — день народження Броніслава Тутельмана. І сьогодні ж мені здається, що його виставка стала ще одним доказом неминучої присутності життя, яке попри темряву вибухів шукає світло. Вчора я бачила його твори як гру форм і барв, а сьогодні бачу в них ще й тихий спротив злу.

Сьогодні я б дивилася виставку інакше. І, напевно, ще уважніше вдивлялася б у кожну деталь. Бо мистецтво – це не тільки про красу. Це про нашу пам’ять. І про наше право на життя навіть у час війни.

З нагоди дня народження хочу побажати пану Броніславу Тутельману сили, натхнення і мирного неба.  Нехай його мистецтво й далі відкриває нам нові грані світу, спонукає замислюватися  і нагадує, що світло завжди сильніше за темряву.

11 липня 2025-го у залах Центру культури «Вернісаж» відкрилася виставка знаного чернівецького фотохудожника Броніслава Тутельмана. Проєкт із промовистою назвою — «Неминуча присутність (Н. Пр.)» — автор створював упродовж кількох років. Виставка приурочена до ювілею митця.

Броніслав Тутельман — одна з яскравих постатей чернівецького мистецького середовища. Його знають як фотохудожника, режисера, культурного провокатора, візуального оповідача. Його мистецтво — це завжди пошук, несподівані ракурси і спроба подивитися на реальність під іншим кутом.

У кожному проєкті — своєрідна гра з уявою глядача, з реальністю, з контекстом. На відкриття завітали друзі й колеги митця, представники різних культурних товариств, музейники, художники, фотографи, журналісти та гості міста. Для багатьох це була нагода не лише побачити нові роботи, а й зустрітися зі знайомими, однодумцями, митцями, з якими перетинаються творчі шляхи. Власне, ця виставка стала місцем зустрічі прихильників мистецтва взагалі — незалежно від напрямків чи уподобань.

Головна героїня нового проєкту — муза Марина, або ж «ХРУНЯ», як ніжно називає її автор. Вона — свідок часу, з власною іронічною оптикою на політичні, соціальні та особистісні процеси. Її образ знято в різних локаціях, і кожна серія кадрів — це своєрідний коментар на теми розпаду імперій, політики, гендерних питань, феномену блекаутів і багатьох інших аспектів нашої реальності.

Ця виставка — не просто фотовернісаж, а візуальний щоденник, мистецьке дослідження, інколи епатажне, але завжди впізнаване за стилем. Броніслава Тутельмана можна не завжди розуміти чи з ним погоджуватися, але важко заперечити: він має свій власний стиль, чітку концепцію і коло відданих прихильників.

Сам автор зізнається: «Іронія не може бути відповіддю на всі життєві проблеми, але вона служить своєрідним лейкопластирем». І справді, у світі, де часом надто багато болю, його виставка пропонує іноді іронічний, легший спосіб подивитися на життя — і замислитися.

Виставка  вже залишила свою «неминучу присутність» у мистецькому просторі міста. І, безперечно, присутність дивної, як на мене, Хруні — тієї самої музи, яка то смішить, то провокує, то змушує дивитися на світ інакше. Броніслав Тутельман говорить: «Я не завжди згоден з музою, але повністю готовий бути співавтором». Можливо, я теж не завжди поділяю симпатію до цієї химерної героїні, але я і не автор.

Тому, дякую пану Броніславу Тутельману за можливість побачити світ очима його музи. І за нагадування, що навіть у найсерйозніших темах завжди залишається місце для іронії.

Більше фото з виставки за покликанням – «Неминуча присутність» Броніслава Тутельмана.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Неминуча присутність»: світ очима музи Броніслава Тутельмана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький проєкт «Цецин, Цецино, Цецина…» здобув перемогу в грантовій програмі благодійного фонду «Кращим БУТИ». Його ініціаторка та керівниця – Лариса Курущак, відома культурна діячка, завідувачка відділу маркетингу, розвитку і комунікацій Чернівецького обласного художнього музею.

10 липня 2025 року у приміщенні туристично-інформаційного центру Чернівців відкрилася виставка «Цецино. Палітра мрій». Тут представлено близько тридцяти творчих робіт учнів Чернівецької художньої школи ім. М. Івасюка (викладачі І. І. Каленик, В. І. Беженар), а також юних художників із гуртків «Арттерапія» і «Дивосвіт» Міського палацу дітей та юнацтва (керівники С. М. Крачило та Н. Р. Бойчук).

Майбутня художниця і співоча зірка  Єлизавета Беженар виконала  пісню “Гімн Цецино” на слова і музику Валентини Чолкан.

Метою проєкту є створення серії мистецьких листівок із репродукціями творів як професійних митців, так і юних художників, натхненних загадковим образом Цецина. Це не просто виставка — це спроба відкрити мешканцям і гостям Чернівців інший вимір нашого міського пейзажу, де природа переплітається з історією та мистецтвом.

На вернісаж завітали автори робіт, історики, краєзнавці, чернівчани, для яких Цецино — не лише географічна точка, а частинка рідної душі міста.

На завершення виставки гості довго спілкувалися, ділилися враженнями і всі без винятку хотіли сфотографуватися з розкішним вінком, сплетеним із польових квітів. Я впевнена, що ці квіти зібрані саме на Цецино — вони пахли лісом, сонцем і вітром з вершини гори. Це був неймовірно гарний і запашний оберемок, який став ще одним символом краси й натхнення, що дарує нам Цецино.

На жаль, через тимчасові технічні проблеми мій власний блог на WordPress наразі заблоковано, тож кількість світлин, які можу додати до цієї розповіді, обмежена. Та сподіваюся, що це лише тимчасова прикрість, і згодом я зможу поділитися повною фотоісторією про цей чудовий етап проєкту.

Цецино продовжує жити у мистецтві, спогадах і мріях. І це лише початок його нової історії.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Цецино: гора історій, мрій і мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У 1860-х роках у Відні спалахнув справжній бум на фото у форматі «візитівки» — портрети, які ставали візуальними автографами доби. У ті самі роки в Чернівцях з’являються перші фотографічні ательє, і світлини поступово перетворюються на невід’ємний елемент культури міського середовища. Фотографія стала не лише відображенням реальності, а способом створення «особистої міфології» — збереження образу, стилю, родинної гордості.

Лекторка також звернула увагу на смисловий шар кабінетних фото та на еволюцію міського простору у фотографіях межі століть.

На лекцію зібралися справжні поціновувачі старої фотографії. Атмосфера була живою, натхненною. Наприкінці заходу учасники жартома відтворили пози, характерні для фото початку ХХ століття, і навіть провели невелику ретрофотосесію.

Фотоательє у Чернівцях відігравали помітну роль у житті мешканців міста — тут фіксували родинні історії, важливі події, модні тенденції та формували уявлення про себе і про епоху. Завдяки світлинам, зробленим у цих салонах, ми сьогодні можемо краще зрозуміти, як виглядали чернівчани, як одягалися, що цінували і чим пишалися.

Щиро дякуємо пані Катерині Валявській за цікаву, глибоку і натхненну розповідь, що відкрила нові горизонти у сприйнятті фотографії як джерела історичної пам’яті.

Більше фото з заходу за покликанням – Про фотографію у повсякденному житті чернівчан (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) у лекції Катерини Валявської.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція Катерини Валявської про фотографію у повсякденному житті чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.