Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Екскурсію про архітектуру будівлі провела доцент кафедри архітектури, урбаністики і збереження об’єктів ЮНЕСКО Юліана Баланюк. А про сучасний освітній простір факультету математики та інформатики розповіла доцент кафедри алгебри та інформатики Віра Сікора, кандидат фізико-математичних наук.

У стінах корпусу №1 працювали й навчалися відомі вчені та викладачі, які закладали основи університетської освіти в Чернівцях. Саме тут почалася діяльність першого ректора Костянтина Томащука, відомого своїм внеском у розвиток університету й науки.

Архітектура корпусу відображає стиль епохи Австро-Угорської монархії: це триповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в традиціях пізнього класицизму з елементами неоренесансу. Характерними є стриманий декор, рустовані стіни першого поверху, чіткий ритм вікон, високі аудиторії та просторі коридори. В інтер’єрах збереглися окремі автентичні елементи: сходи з оригінальними металевими балясинами, стельові балки, класичні пропорції навчальних залів. Збереглася касетонна стеля з декоративним розписом, що додає залам урочистості й витонченості.

Варто зазначити, що університет мав багатомовний характер: німецька, румунська, українська й інші мови присутні в його історії — це відображало мультикультурну природу Буковини у ХІХ–XX століттях.

Юліана Баланюк звернула увагу, що будівля не мала зайвої розкоші. Проте саме її лаконічна архітектура, пропорційність і функціональність стали прикладом якісної освітньої архітектури другої половини ХІХ століття. Корпус гармонійно вписувався в архітектурне середовище тодішніх Чернівців, де поряд постійно виростали будівлі громадських закладів, шкіл, гімназій.

У 1875 році корпус передали новоствореному університету. Перші лекції з права, богослов’я та філософії читалися саме тут. Будівля мала бібліотеку, аудиторії, адміністративні кабінети — фактично забезпечила університету базу для початку роботи. Згодом виникли інші корпуси й факультети, але корпус №1 назавжди залишився символом «точки відліку» університетської історії.

Сьогодні корпус №1 — це простір факультету математики та інформатики. Тут навчаються студенти, які здобувають професію вчителя математики та інформатики, а також спеціалісти з сучасних інформаційних технологій. Як зазначила доцент Віра Сікора, корпус поєднує історичну спадщину з новітнім навчальним процесом: у старовинних аудиторіях працюють комп’ютерні класи, лабораторії з програмування й сучасного програмного забезпечення.

Сьогодні, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича готується відзначити своє 150-ліття (4 жовтня 2025 року), корпус №1 постає як символ спадкоємності: від вчительської семінарії — до сучасного центру математичних і комп’ютерних наук. Це не лише архітектурна пам’ятка, а й жива частина історії міста, де минуле і сучасність взаємодіють щодня.

Щира подяка пані Юліані Баланюк та пані Вірі Сікорі за змістовну й захопливу екскурсію. Факультету математики та інформатики бажаю процвітання й розвитку, адже саме точні науки є основою міцності країни.

Віват, матфак! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися.

Більше світлин з лекції за покликанням – Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – факультет математики та інформатики.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – екскурсія до Днів європейської спадщини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Rose Ausländer
(1901 — 1988)

Des Geliebten Nächte zu entzünden,
will ich augenspendend süß erblinden.
Des Geliebten Atem zu umkosen,
wandelt sich mein Blut in tausend Rosen.
Des Geliebten Liebe zu erhalten,
möcht’ ich mich in tausend Frauen spalten,
dass er tausendfach nur mich begehre,
alle liebend nur mir angehöre!

Роза Ауслендер
(1901, Чернівці — 1988, Düsseldorf)

Щоб осяять миленькому ночі,
я віддам у жертву свої очі.
Щоб голубить милого устами —
кров моя спахне ста пелюстками.
Щоб утримати своє кохання —
в сто жінок обернусь до світання.
Щоб стократ він міг мене жадати,
всіх любити й лиш мене кохати.

Переклад з німецької Петра Рихла

«Літературна слава прийшла до неї вже у зрілому віці, перші публікації у німецькомовних виданнях з’явилися у другій половині 60-х рр. До кінця 70-х рр. вона, на той час уже лежача хвора, що концентрувала усі сили тільки на творчості, свідомо відмежовуючись від навколишнього світу, зайняла почесне місце на літературній сцені німецькомовного простору», –  Оксана Матійчук.                                                                                                                                                                                           

Дякуємо пані Оксані Матійчук, літературознавцю і перекладачу за цікаве спілкування, системний аналіз творчості  Рози Ауслендер у різні періоди її життя, складні і трагічні. І як неймовірна жінка долала виклики епохи і долі – це вражає…

Більше фото з лекції за посиланням – «AUSLÄNDER» – ІНОЗЕМЕЦЬ… РОЗА АУСЛЕНДЕР: «УСЕ МОЖЕ БУТИ МОТИВОМ».

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція «Роза Ауслендер: «Усе може бути мотивом»» від Оксани Матійчук спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карл Пекарі. Пам’ятник  «Австрія» в Чернівцях. Фото. 1900 р.

Проіснував монумент зовсім недовго. Білосніжна алегорична фігура, що уособлювала Австрію,  височіла на просторій чернівецькій площі Австрії (нинішня Соборна) трохи довше 40 років.

Карл Пекарі. Пам’ятник «Австрія». Чернівці. 1875 р.

Гравюра 1875 року по  фотографії Антона Ключенка

Відкриття монумента

Відкриття  монумента  відбулося  4  жовтня  1875  року  на  честь    святкування  100-річчя приєднання  Буковини  до  Австрії  та  заснування  університету  в  Чернівцях.  «Це  було подвійне свято у молодому, сильному, квітучому місті на Пруті. …Про національні та релігійні суперечки тут взагалі нічого не чути. П’ятнадцять  національностей і велика кількість  конфесій  і  сект  показали,  що  можуть  між  собою  порозумітися.  Відбулася Святкова  хода.  …Жодним  словом  неможливо  описати  барвистість  події…»,  – піднесено розповідав про свято Карл-Еміль Францоз у віденській «Illustrirte Zeitung».

Йоган Рібауер. Святкова хода 4 жовтня 1875 р. з нагоди святкування 100-річчя приєднання Буковини до Австрії та заснування університету. В цей же день відбулося відкриття пам’ятника “Австрія”

Історична подія була занотована і в написах на табличках з кожного боку постаменту пам’ятника, які були відтворені німецькою, українською і румунською мовами: «1775. Союз Буковини з Австрією. 1875». На четвертій таблиці – напис з ім’ям автора Карла Пекарі,  про  якого  Карл-Еміль  Францоз  продовжив  у  «Neue  Freie  Presse»:  «хоча пам’ятник  Австрія  не  є  прямо-таки  неперевершеним,  але  є  прекрасним  і  дуже успішним твором багатообіцяльного талановитого майстра». А згодом стало відомо, що за виконання цієї роботи 25-річному чернівецькому скульптору було вручено Золотий хрест заслуг із короною (повідомлення «Wiener Zeitung» від 30 січня 1876 року).

Визнання було цілком заслуженим. Адже чернівчани полюбили пам’ятник «Австрія». Про це через 22 роки писала «Czernowitzer Presse» (15 січня 1897), підкреслюючи, що він був єдиним престижним монументом в місті.

Зведення  цього грандіозного пам’ятника  виявилося  тривалою  і  надто  відповідальною справою.  Його  вартість  оплатили  Муніципальна  рада  Чернівців,  Державний  фонд, Буковинський Греко-Східний релігійний фонд, місто Кимполунг. Окрім того, значний внесок також зробили всі парафії, корпорації і приватні особи.

Яким бачили чернівчани пам’ятник на Соборній площі?

Для  створення  статуї  була  доставлена  з  Неаполя  брила  білого  каррарського  мармуру вагою 18,4 тони. Матеріалом для п’єдесталу слугував буковинський пісковик, який мав властивість через певний час набувати гарного зеленкуватого кольору. Після затвердження ескізу пам’ятника 1873 року група спеціалістів розпочала роботу під керівництвом його автора. Переведення фігури в матеріал відбувалося на основі великої допоміжної моделі, малюнків і скульптурних ескізів Карла Пекарі. В цьому  процесі митцю допомагав віденський скульптор Карл Морак. Виконання бронзових відливків барельєфу колони було доручено Карлу Турбейну, а п’єдестал  виготовляв каменяр Карл Гофман за малюнком молодого архітектора Карла Хофера.

Робота була копіткою і масштабною. Пам’ятник мав загальну висоту близько 8,2 метра. Алегорична постать Австрії здіймалася  на 2,37 метра.

Карл Пекарі. Пам’ятник «Австрія». Фрагмент.

Гравюра 1875 року по фотографії Антона Ключенка

Величний  вигляд  монумента,  виконаного  в  стилі  необароко,  справляв  особливе враження і здалека притягував погляди чернівчан. Виготовлена з білого каррарського  мармуру  грандіозна  статуя  Марії Терезії спиралася лівою рукою на меч і щит, а в правій руці тримала пальмову гілку. Сповнена гідності й поважності, постать на високому п’єдесталі з колоною не виглядала  статичною.  Жвавої динаміки й пластичної виразності надавала мармуровій статуї принадна плинність драперій, які висічені майстерно і декоративно. Вони укладені в ритмічний узор і утворюють ефекти рухливості світла і тіні, підкреслюючи форми фігури й надаючи їй величної ошатності. Всі ці якості ми певною мірою відчуваємо у фрагменті колишнього монумента, і це переконує, що Карл Пекарі успішно володів великим мистецтвом драпіровок у скульптурі.

Пам’ятник  мав цікаву особливість  –  його вирізняла оповідність, яку підкреслювали  деталі й промовиста пластика. Це прочитувалося і в символіці атрибутів: щит і меч – на знак готовності до захисту, лавр – на знак миру, гірлянди –  як емблема пам’яті.

Карл Пекарі. Пам’ятник «Австрія». Фрагмент щита з зображенням ланцюжка ордена Золотого Руна. Каррарський мармур, різьблення. Фото

2003 р.

Знаком імператорської влади, високого походження і особливих заслуг був різьблений орнамент на щиті Марії Терезії, який мав вигляд ланцюга лицарського Ордена Золотого Руна. Історичну оповідь несе в собі й фігуративна барельєфна композиція, що на колоні. В ній  прочитується сюжет входження Буковини під покровительство Австрії. Тему уособлюють зображення 10 алегоричних фігур: жінки (Австрії), дівчинки (Буковини), чоловіка (Йосифа II), а також алегорій Мудрості, Справедливості, Сили тощо. Урочисто і святково виглядали гірлянди й чотири великі вінки з лавру, на кожному з яких  сидять  орли  –  символ  величі  та  відваги.  Так  10  жовтня  1875  року  описувала пам’ятник «Neue Illustrirte Zeitung».

Враження  від  згаданих  деталей  і  особливостей  пам’ятника  підсилює  ексклюзивна світлина, яку цьому віденському виданню надав чернівецький фотограф Антон

Ключенко  («Neue  Illustrirte  Zeitung»  від  10  жовтня  1875  року).  В  наш  час  це  фото пам’ятника  публікується  вперше.  А  віднайдений  2003  року  фрагмент  скаліченого монумента  значно  загострює  емоції.  Торс  статуї  вдалося  видобути  з-під  землі  на подвір’ї  колишнього  промислового  музею  (тепер  банку),  де  він  пролежав  понад  80 років.

Карл Пекарі. Фрагмент монумента «Австрія», демонтованого після 1918 року. Чернівці.

Каррарський мармур, різьблення. Фото. 2003 р.

Завдяки  цій  знахідці  ми  отримали  можливість  побачити  фрагмент  оригіналу славнозвісного монумента, а також до певної міри скласти  уяву про майстерність 25-річного чернівецького скульптора.

Ким же був Карл Пекарі й що нині відомо про нього?

Карл  Пекарі  був  учителем  в    Державній  промисловій  школі  в  Чернівцях  (K.  k. Staatsgewerbeschule), де викладав малюнок і ліплення. Він був переможцем конкурсу на спорудження пам’ятника Австрії. Відтак став автором цього монумента.

В  Австрійському  біографічному  словнику  читаємо,  що  Карл  Пекарі  (1848,  Відень  – 1896,  Грац)  був  скульптором,  живописцем  і  керамістом. З 1862 року навчався у Віденській Академії мистецтв, потім протягом шести років працював у студії відомого австрійського  скульптора  Вінценца  Пільца  (Vincenz  Pilz  (1816-1896).  У  Чернівцях мешкав від 1873 до 1880 року.

Досвід роботи над монументальною скульптурою Карл Пекарі здобув ще до приїзду до Чернівців. Він доволі успішно заявив про свій талант на Всесвітній виставці 1873 року, де  експонувалися  його  алегоричні  скульптурні  твори  –  «Промисловість»,  «Комерція» та «Торгівля».

Окрилений  успіхом  в  роботі  над  монументом  «Австрія»  в  Чернівцях,  Карл  Пекарі успішно продовжив творчо працювати в Граці.  Він викладав  також там у Державній промисловій школі  та Технічному університеті. На жаль, скульптор пішов з життя у розквіті сил. Австрія пам’ятає його талант. Грац

прикрашали його численні скульптури і досі там є його твори, серед яких, наприклад, «Святий Флоріан» на фасаді будинку (1894), медальйони з портретами Гауса і Дарвіна на  фасаді  Технічного  університету,  бронзовий  бюст  Йосифа  II,  тощо.  Скульптурні роботи  творця  чернівецького  пам’ятника    експонуються  в  таких  музеях  Австрії,  як Віденський військово-історичний музей тощо.

На  35-річницю  смерті  Карла  Пекарі  в  Граці  було  відновлено  місце  його  поховання  і відбулася  церемонія  пам’яті.  На  знак  вшанування  таланту  митця  чоловічий  хор «Liederkranz»  виконав  патріотичний  твір  «Вірне  німецьке  серце»  (Grazer  Tagblatt,  22 квітня 1931).

Чи отримає чернівецький твір Карла Пекарі друге життя? 

Мистецький  твір  високого  художнього  рівня,  який  пережив  тяжке  випробування, заслужив  на  шанобливе  ставлення  до  себе  і  на  шанобливу  пам’ять  про  його талановитого автора. Статуя «Австрія» перебуває в очікуванні на власний шанс знову (навіть  у  вигляді  фрагмента)  приносити  людям  задоволення  від  сприйняття прекрасного  і  бути  мистецьким  провідником  у  далеке  історичне  минуле  Чернівців. Тепер уже як музейний експонат, як і належить художньому твору талановитого й відомого скульптора австрійської доби.

 Музейний експонат (м. Анталія).

Богиня Гера. Римський період, II століття нашої ери, мармур.

 Післямова чи посмак?…

Доля “Австрії”

Уже протягом 20 років  триває драматична історія скульптурного твору Карла Пекарі. Чернівецькі засоби масової інформації, серед яких «Молодий Буковинець», «Чернівці»,   «BukNews», «Версії» та австрійські джерела періодично нагадують про його долю …

Автор публікації Валентина Кукурудз 2003 року в газеті «Чернівці» від 17 травня навела авторитетні думки історика і реставратора. Голова громадської консультативної ради з питань збереження культурної спадщини міста Олександр Масан вважав, що «рештки цього монумента є свідченням брутального ставлення до пам’яток історії. Нашої з вами історії!.. Це – своєрідне історичне дзеркало, в яке зараз дивимося ми і в яке дивитимуться наші нащадки». А на думку досвідченого реставратора з Австрії пана Йогана Вайсенбаха найкраще обмежитися здійсненням «косметичної» реставрації, головним чином добре почистивши пам’ятник. А потім законсервувати та в такому вигляді розмістити в музеї як експонат. Поряд можна встановити щит із кресленнями та фотографіями первісного вигляду пам’ятки.

А «Молодий буковинець» 25 травня 2005 року засвідчив, що «Австрія» перебуває на реставрації, і після того, як її приведуть до належного стану, її місце в Художньому музеї,  оскільки це насамперед мистецька цінність». Часопис ознайомив з думкою реставратора Василя Кравчука, директора чернівецьких реставраційних майстерень «Грац», який називає статую «чернівецьким шедевром»: «Зараз триває найважчий період реставрації, – розповідав Василь Іванович. – Річ у тому, що всередині мармур чистий, а зверху він надзвичайно забруднений. Статуя була в землі, і мармур увібрав всі шкідливі речовини. Тому ми застосовуємо спеціальну технологію, щоби очистити її та витягнути весь бруд. Уже зараз можна побачити, як вона змінилася…  Після цього управлінням культури міської ради буде ухвалене рішення, чи реставрувати далі скульптуру, чи доробляти їй руки та голову. Загалом на реставрацію потрібно два-три роки. На матеріали, які потрібні для реставрації статуї, на жаль, ніхто грошей не дає».

 Минуло 12 років…

26.10.2017  на сайті «BukNews з’явилася стаття історика і журналіста Юрія Чорнея «У Чернівцях шукатимуть місце для безголової «Австрії», в якій він згадує, що «Унікальну статую часів Австро-Угорщини виявили у 2003 році під час будівельних робіт у дворі Чернівецької філії «Укрсоцбанку», де вона пролежала закопаною у землю понад 80 років. (Раніше у цьому приміщенні розташовувався буковинський Промисловий музей).

Юрій Чорней  також наводить міркування відомого  історика Олександра Масана:  «це  чи  не єдиний  монумент  австрійської  доби,  який  так  добре  зберігся  до  наших  днів.  Навіть  у скаліченому вигляді, статуя і справді вражає своєю величчю». Автор продовжує: «Планується  очистити  її  від  залишків  ґрунту  та  пилу,  а  також відновити  колишню  білизну  та  блиск  найкращого  у  світі  каррарського  мармуру.  За розрахунками фахівців, на це піде кілька місяців. Можливо,  що  після  реставрації  статую  передадуть  до  Художнього  музею Чернівців».

Відтоді збігло ще 5 років… Чи зміниться  доля статуї наступного 2023 року?..

Не втрачаючи надії, пам’ятаємо відомий вислів, що рукописи не горять, і його перефраз від Юрія Чорнея: «пам’ятники, як і рукописи, зникають не назавжди».

 «Версії» 13 лютого 2021 року

https://versii.cv.ua/kultura/pam-yatnyk-avstriyi-na-sobornij-ploshhi-jogo-istoriya-znachennya-dolya-mystetskogo-tvoru/54452.html

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця

Запис Пам’ятник Австрії на Соборній площі: його історія, значення і доля мистецького твору спершу з'явиться на Медіа-Версії.