Екскурсію про архітектуру будівлі провела доцент кафедри архітектури, урбаністики і збереження об’єктів ЮНЕСКО Юліана Баланюк. А про сучасний освітній простір факультету математики та інформатики розповіла доцент кафедри алгебри та інформатики Віра Сікора, кандидат фізико-математичних наук.

У стінах корпусу №1 працювали й навчалися відомі вчені та викладачі, які закладали основи університетської освіти в Чернівцях. Саме тут почалася діяльність першого ректора Костянтина Томащука, відомого своїм внеском у розвиток університету й науки.

Архітектура корпусу відображає стиль епохи Австро-Угорської монархії: це триповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в традиціях пізнього класицизму з елементами неоренесансу. Характерними є стриманий декор, рустовані стіни першого поверху, чіткий ритм вікон, високі аудиторії та просторі коридори. В інтер’єрах збереглися окремі автентичні елементи: сходи з оригінальними металевими балясинами, стельові балки, класичні пропорції навчальних залів. Збереглася касетонна стеля з декоративним розписом, що додає залам урочистості й витонченості.

Варто зазначити, що університет мав багатомовний характер: німецька, румунська, українська й інші мови присутні в його історії — це відображало мультикультурну природу Буковини у ХІХ–XX століттях.

Юліана Баланюк звернула увагу, що будівля не мала зайвої розкоші. Проте саме її лаконічна архітектура, пропорційність і функціональність стали прикладом якісної освітньої архітектури другої половини ХІХ століття. Корпус гармонійно вписувався в архітектурне середовище тодішніх Чернівців, де поряд постійно виростали будівлі громадських закладів, шкіл, гімназій.

У 1875 році корпус передали новоствореному університету. Перші лекції з права, богослов’я та філософії читалися саме тут. Будівля мала бібліотеку, аудиторії, адміністративні кабінети — фактично забезпечила університету базу для початку роботи. Згодом виникли інші корпуси й факультети, але корпус №1 назавжди залишився символом «точки відліку» університетської історії.

Сьогодні корпус №1 — це простір факультету математики та інформатики. Тут навчаються студенти, які здобувають професію вчителя математики та інформатики, а також спеціалісти з сучасних інформаційних технологій. Як зазначила доцент Віра Сікора, корпус поєднує історичну спадщину з новітнім навчальним процесом: у старовинних аудиторіях працюють комп’ютерні класи, лабораторії з програмування й сучасного програмного забезпечення.

Сьогодні, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича готується відзначити своє 150-ліття (4 жовтня 2025 року), корпус №1 постає як символ спадкоємності: від вчительської семінарії — до сучасного центру математичних і комп’ютерних наук. Це не лише архітектурна пам’ятка, а й жива частина історії міста, де минуле і сучасність взаємодіють щодня.

Щира подяка пані Юліані Баланюк та пані Вірі Сікорі за змістовну й захопливу екскурсію. Факультету математики та інформатики бажаю процвітання й розвитку, адже саме точні науки є основою міцності країни.

Віват, матфак! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися.

Більше світлин з лекції за покликанням – Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – факультет математики та інформатики.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – екскурсія до Днів європейської спадщини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця серія портретів, яка сворена і народним художником України Іваном Холоменюком, є не лише елементом інтер’єру, а й важливою візуальною історією громади. На полотнах зображені люди, які своєю працею, подвигами й життям прославили Чернівці.

Ці ілюстративні світлини не відповідної якості, бо тоді робила фото події, а не інтер’єру кімнати.

Навіть у статті Wikipedia детально представлено список почесних громадян міста Чернівців, згрупований і за алфавітом, і хронологічно, з датами присвоєння та короткою інформацією про кожного. Зазначу, що не всі зі списку мали портрети у кабінеті №105.

Просто нагадаю деякі прізвища, беру довільно з цього списку: Рудолф фон Амадей (18-08-1864) — цісарсько-королівський крайовий президент, граф; Аксенин Василь Степанович (27.03.2014) — герой Небесної Сотні, Бернгард Балтінестер (19-06-1900) — капітан 63-го піхотного полку у відставці, депутат общинної ради (1870—1882, 1884—1900); Бердюгін Володимир Іванович (20-09-1988) — налагоджувальник електрозварювального устаткування машинобудівного заводу імені Ф.Дзержинського, заслужений раціоналізатор УРСР; Бург Йосиф Кунович (23-09-1997) — письменник, видатний громадський діяч; Василько Микола (03-03-1909) — політик, депутат Австрійського парламенту та Буковинського сейму; Гнатюк Дмитро Михайлович (03-10-2000) — видатний український співак, народний артист України і СРСР, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка; Жуковський Аркадій Іларіонович (10-07-1997) — видатний вчений, професор Сорбонського і Українського вільного університетів, член Національної Академії Наук України, голова Наукового товариства імені Шевченка, відомий громадський діяч сучасності; Каденюк Леонід Костянтинович (02-10-2001) — перший космонавт України; Маркус Кальпельмахер (23-04-1903) — член общинної ради (1882—1903); Каспрук Павло Михайлович (17-03-1992) — колишній голова Чернівецької міської ради народних депутатів та виконкому з 1985 по1991 р.р.; Яремчук Назарій Назарович (07-07-1995) — видатний співак, народний артист України. Весь список можна подивитися за покликанням – Почесні громадяни Чернівців. Думаю, у Міській раді ця інформація є більш точна і детальна.

На ФБ в обговореннях оновленої кімнати №105 чуємо зневажливі оцінки на кшталт того, що «пахло совком». Якщо сприймати спадщину в такій логіці, то завтра й сама Ратуша, створена архітектором Андреасом Мікулічем фон Радецькі та будівничим Адольфом Маріном, може здатися «старомодною». Проте справжній європейський урбанізм полягає в поєднанні сучасності та пошани до історії, а не у відкиданні пам’яті.

У зв’язку з цим цікаво отримати таке:

1. Оприлюднити офіційну інформацію про те, де зараз зберігаються портрети та в якому вони стані.
2. Чи прийнято рішення про створення постійної експозиції у доступному для відвідувачів приміщенні Ратуші (фоє, зал пошани, спеціально облаштована галерея).
3. Залучити художників, музейників і краєзнавців до формування нової експозиції, щоб зберегти авторську цілісність та історичну достовірність серії.
4. Чи визначені строки повернення портретів на публічну експозицію й призначені відповідальні особи за цей процес.

Впевнена, що галерея портретів у найближчий час займе своє достойне місце й знову нагадуватиме всім поколінням чернівчан, що ми є спадкоємцями унікальної історії, яку варто берегти й передавати далі. Європейськість — це не лише нові кабінети. Це уміння берегти обличчя міста і тих, хто його творив.

Створена петиція. Яку можна підписати.

Більше фото за покликанням – Совок чи пам’ять? Кабінет 105, почесні громадяни і архітектурна спадщина…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. І зараз пригадався ще один “портрет” – унікальний портрет Чернівців із космосу.

У січні 2008 року знімок надіслав місту Едуард Кузнєцов, заступник генерального директора Національного космічного агентства України, (теж почесний громадянин міста Чернівці у 2012 році) на честь 600-річчя Чернівців. Сама ідея була символічною — знімок зроблено з висоти 600 км. Світлина була виконана з допомогою спеціальної поліграфічної технології. Виготовив її головний оптик Інституту надтвердих матеріалів Національної академії наук України, член Буковинського земляцтва, наш колишній краянин Віктор Петрович Носов. Фото за дорученням Миколи Трохимовича Федорука розмістили в кімнаті перед сесійною залою. На ньому було видно вулиці й навіть окремі будинки. Думаю, що фото з космосу — це теж символ і важливий елемент міської пам’яті. Сподіваюся, що ця унікальна світлина міста знаходиться в Міській раді. І для цього не обовязково добре знати і любити астрономію і фізику…

Запис Між спадщиною та модернізацією: портрети, портрет з космосу й переоблаштування кабінету 105… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від 2010-х років і дотепер триває відновлення храму –  костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях.

Костел Найсвятішого Серця Ісуса — костел єзуїтів в Чернівцях. Пам’ятка неоготичної архітектури ХIX століття. Архітектор – Йозеф Ляйцнер. Від 1963-го тут розташовувався обласний архів. Початок будівництва  1891, кінець – 1894. Починаючи від 1 березня 2010-го храм належить релігійній громаді Римо-Католицької церкви.

Від 2010-го храм передано католицькій релігійній громаді. Настоятелем парафії єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях від 2010-го і до 30 червня 2024-го був отець Станіслав Смольчевські. 30 червня 2024 -го Святу Месу спільно відслужили новий настоятель отець Олексій Бределєв, декан Чернівецькій РКЦ отець Анатолій Шпак та отець Станіслав Смольчевські. Новий настоятель храму – отець Олексій Бределєв, священник-єзуїт, належить до католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса».

Від 2010-х років і дотепер триває відновлення храму. Та саме зараз у костелі Найсвятішого Серця Ісуса реставрують 130-ти річний шпиль — змінюють мідне покриття та балки, які збереглися з кінця ХІХ століття.

У Чернівцях завершують реставрацію шпилю єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса. Шпиль вкрили міддю та встановили на ньому хрест.

Служителі-єзуїти будуть і надалі шукати ресурси для подальшої реставрації костелу. Адже необхідний і ремонту фасаду.

«Господи, джерело святих бажань. Даруй своїм вірним мир, який не може дати світ, щоб ми могли цілковито присвятити себе служінню Тобі, і щоб всі наші дні, позбавлені страху перед ворогами, минали в мирі під Твоїм захистом. Амінь.»

Більше фото про Костел Найсвятішого Серця Ісуса за посиланням – «Немає значення, якої ти конфесії, а наскільки ти маєш Бога у серці», – Отець Станіслав Смольчевські

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Реставрація шпилю єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях завершується спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сидір Воробкевич

Чому ти серцю така миленька,
Рідна землице, моя Буковино?
Скажи сю тайну мому серденьку,
Гарна, весела, люба дружино!
Чи інше сонце на тебе світить
І твої ниви та гори гріє?
Чи інший місяць вечором тихим
На твоїм небі так гарно мріє?…

Чув я дитинов за ранені птахи,
Що раз у раю співали, літали
І ненадійно – чому, не знаю –
Десь полетіли, з раю пропали.
Сі злотопери долі шукали,
Сім раз летіли за Чорне море,
Ледве за морем найшли сю долю
І прилетіли в Карпатські гори.

Може ті птахи, краю мій рідний,
Розвеселяють твої дуброви,
Що зелен явір, липа, смерека
Аж омлівають з щастя, любови?
Може у твої ріки, потоки
Вода спливає з самого раю,
Бо так миленько шепчуть, співають,
Як ті пташата в зеленім гаю?

«Мої потоки тобі співали
Ще у колисці, ще за дитини;
По моїх квітах і сіножатях
Гуляв ти, синку, потім щоднини.
У моїх синіх високих горах
Пізнав ти красну свою подругу,
А в моїх темних лісах предвічних
Забував жаль свій і свою тугу.
Тому я, сину, тобі так мила –
Й нас не розлучить навіть могила»…

1863

5 жовтня 2023-го у сквері на вулиці Університетській у Чернівцях відкрили пам’ятник  Сидору Воробкевичу, українському письменнику, педагогу, композитору, музично-культурному діячу, православному священику, редактору часописів Буковини, художнику.

Кошти на виготовлення та встановлення пам’ятника Сидору Воробкевичу виділила будівельна компанія “Водограй”, зробивши такий подарунок місту. Пам’ятник зроблений з патинованої бронзи.

Дякую чернівчанам, які у свій час /2021 рік/ не були байдужими до повалення  / у звіті чиновників написано, що “старий пам’ятник Сидору Воробкевичу прибрали зі скверу”/ пам’ятника. Особлива моя прихильність журналісту Юрію Чорнею, який зараз боронить Україну, Чернівці, рідне слово …

Сидір ВОРОБКЕВИЧ
РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Сидір Воробкевич (1836 – 1903). Український письменник, який писав українською, німецькою та румунською, композитор, музично-культурний діяч і православний священик на Буковині, педагог і редактор часописів Буковини, художник – така багатогранна діяльність Сидора Воробкевича, що мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох та інші. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Шашкевича, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака, І Вулькана тощо.

Перечитала і Михайла Івасюка “Творчість Сидора Воробкевича. Біографія“: “… Єдиною світлою подією у ті роки для хворого письменника було те, що І. Франко видав 1901 р. його поетичну збірку «Над Прутом». У короткій передмові Великий Каменяр писав, що кращі поетичні твори Воробкевича, в яких «розсипано велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого людського і народолюбивого чуття», забезпечують йому «почесне місце в нашім письменстві, навіть коли лишити набоці його історичне становище як одного з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Це висока і справедлива оцінка”…

Цікаве дослідження про Сидора Воробкевича у Лесі Щербанюк «Чесний труженик на ниві духовності Буковини» : “Мав втіху від своєї праці: «До якої народної школи не вступлю, всюди почую мої пісні. Се мені нагорода, що я дитячі серця музикою ублагородив; не даремно я та не без цілі жив на сім світі». Пишався своїми знаменитими учнями – композитором і музикознавцем, «живою музичною енциклопедією Відня» Євсебієм Мандичевським і основоположником румунської музичної класики Чипріяном Порумбеску….Музична спадщина С.Воробкевича значна за обсягом і різноманітна за жанрами. Вона складається з 250 сольних пісень, дуетів, квартетів і хорів, багатьох інструментальних творів, 18 оригінальних музично-драматичних композицій і 15 п’єс інших авторів, до яких він скомпонував музичний супровід”…

Більше фото за посиланням – «ПОВЕРНУВСЯ. ДЯКУЮ…»

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Чому ти серцю така миленька, рідна землице, моя Буковино?…», – Сидір Воробкевич спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Яким бачили чернівчани початку минулого століття своє місто  в майбутньому? На це запитання відповідає публікація часопису «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» понад столітньої давнини – «Буковинські міста в словах і малюнках» (число за 23 квітня 1905 року).

На особливу увагу заслуговують рідкісні малюнки з видами Чернівців, які  досі залишалися невідомими.

Зображення на одному з них автор тексту «Наші публікації» представляє як «імовірне майбутнє».

На малюнку —  грандіозна багатоповерхова споруда «на Рінгплац між Postgasse та Enzenberg-Hauptfrasse, яка надала б Ringplatz зовсім іншого вигляду.. .»

 Архітектор Роберт Вітек (1871–1945). «Імовірне майбутнє» — Центральна площа, будівля на місці  двоповерхових «будинків Кісслінгера». 1905 р.

Будівля мала красуватися у північній частині Центральної площі між вулицями Поштовою та Головною  (Postgasse та Enzenberg-Hauptfrasse) на місці двоповерхових будинків, за якими закріпилась назва «будинки Кісслінгера».

Цей графічний твір є проєктною пропозицією відомого чернівецького архітектора,  професора Чернівецької промислової школи  Роберта Вітека (Robert Vitek, 1871–1945).

Чернівці Центральна площа, будинки Кісслінгера. Фото 1906-1907 років

 У магістраті проєкт Роберта Вітека не було прийнято через  високу вартість будівництва такої величної споруди, і він «був тимчасово відхилений муніципальною радою».

Прикро, що нездійснена архітектурна мрія Роберта Вітека не стала частиною одного з  репрезентативних ансамблів середмістя в сусідстві з твором чернівецької архітектури епохи пізнього модерну —  п’ятиповерхового готелю “Золотий лев” (1910 р.) та будівлею біржі (1904-1905)  і струнким  п’ятиповерховим фасадом готелю “Готтліб” (1907 р.), створеними на межі історизму та модерну.

На зламі 19-20 століть чернівецьке життя  вирувало, але будинки Кісслінгера свій вигляд зберігали протягом півстоліття допоки їх разом з двома будівлями поруч не спалили вщент 1941 року відступаючі війська Червоної армії. Знищено було також одну з найкрасивіших споруд чернівецької біржі та готель «Готтліб».

Відтоді це місце північної сторони центральної чернівецької площі десятиліттями мало вигляд  величезної стіни з портретами радянських вождів і радянськими гаслами.

Сьогодні ж  свіжою ідеєю нових проєктів є організація простору ансамблю Центральної площі з  Ратушею і пам’ятником Кобзаря, який перетвориться на зелений сквер.

Часопис «Czernowitzer Allgemeine Zeitung»  ознайомив також з малюнком історико-документального змісту, створеним 1842 року. На ньому відтворено  вулицю Головну з видом від костелу у бік Центральної площі, яка вже існувала, але ще без Ратуші, наріжний камінь якої був закладений роком пізніше. За повідомленням газети на дальньому плані чітко видніється невеличка будівля — «старовинна  колонада, яка, як кажуть, була використана для ринкових цілей. Твір належав барону Фюрту».

4

  Невідомий художник. Чернівці, вулиця Головна. 1842 р..

Ця композиція нагадує літографію художника І. Шубірса  1840 року з вуличною сценкою, яка репродукована в «Історії Чернівців» Р. Кайндля.

1905 року чернівчани замислювались і над тим, яким буде майдан перед театром. Про його майбутнє дає уявлення малюнок академічного художника, професора жіночого ліцею Карла Швана, який мріяв про «здійснення улюбленої мрії про майбутнє і про те, що  саме так буде виглядати Театральна площа 1925 року».

           Карл Шван (? – 1906, Чернівці). Картина майбутнього: “Нові Чернівці” 1925 року.

          (Після розширення “Militärgründe” за малюнком професора  Карла Швана для “”Czernowitzer Allgemeine Zeitung” 1905 р.)

А 1905 року майбутня Театральна площа ( Elisabethplatz ) ще була забудована військовими складами

Втім, ми сьогодні є свідками, що  і до цього зображення історія внесла корективи.

Чернівецький часопис залишив нам цікаві відомості та ознайомив з раніше незнаними урбаністичними малюнками виднокраїв Чернівців, які мають унікальне  історико-краєзнавче значення.

Публікація 1905 року підіймає завісу над історичним минулим Чернівців і збагачує наше уявлення про палке бажання чернівчан розбудовувати чудове європейське місто, яким будуть пишатися нащадки.

Тетяна Дугаєва, член Національної Спілки художників України, мистецтвознавиця

Запис Чернівці 1905 року: минуле і майбутнє в архітектурних образах міста спершу з'явиться на Медіа-Версії.