Блог Ірини Гамбарян
До війни ми з тобою існували в різних світах. Хоч географічно і за часом двічі мали нібито можливість якщо не перетнутися, то хоч побачити одна одну на вулицях спочатку Маріуполя, а потім Донецька. Та тоді цього не сталося. Ми були різні. Ми були інші. Для того, щоб ми стали подругами, довелося пройти через війну, біль, травми, втрати.
Багато з того, що є в мені зараз, привнесене тобою – з твоєю допомогою і підтримкою.
Важко прорахувати, скільки того всього і якої конкретно сфери мого життя це конкретно стосується. Полазити кушерями і вибіситися від «простої прогулянки до лісу» – в мене є твоя прекрасна собака Емульсія.
Посюсюкати в безмежному обожненні, начухатися вдосталь та отримати за це «Великий Кусь» – в мене є величний коте Імператор Боніфацій
і ще п’ятеро на вибір.
Згадати буремну молодість, Ленінградський рок-клуб, обговорити Кастанеду і шкідливі звички, приготувати на вогнищі найсмачніші м’ясо-рибу-овочі – в мене є твій чоловік.
В п’ятдесят з гаком бути легкою на підйом і махнути до Львова на Школу організаційного розвитку,
чи поїхати до Харков на «План Б»,
або до Івано-Франківська на «неФорму»
– в мене є твоя компанія.
В мене є твоя «жилєтка» – порозмазувати шмарклі, коли «всьо пропало» і «всі козли мене ображають». В мене є твоя спідниця – сховатися від чергового трешу, що навалився і не дає дихати. В мене є твоя веранда – в нірвані споглядати світанки, райдугу
і ванільне небо на заході сонця.
В мене є дах над головою в Одесі, монстера і сансевієрія, кабачки влітку і мариновані помідорчики восени. А ще для чаю є трояндові пелюстки, а для супу – сушений кріп. І все це від тебе.
Ти робиш фото, коли ми просто сидимо в кафе, а я використовую його для журналістської прес-карти – зроблене тобою.
«А давай підтримаємо Білорусь!» – я малюю плакат, а ти робиш фото, що живе в мене на аватарці другий рік
«А давай помалюємо нейрографіку!» – вигукую я. «А давай!» – відповідаєш ти, витягаючи кольорові олівці і папір.
«А давай з подертого взуття зробимо дизайнерську модель!» – знову я. «А давай!» – знову ти, сідаючи підбирати малюнок. Те, що в нас виходить разом – мрія перфекціоніста!
Острівки порядку в хаосі мого свідомого і підсвідомого – зроблені тобою.
Ти моя довірена особа – на випадок хвороби, і безпечна людина – на випадок смерті, бо точно знаєш, що робити з тілом. Ти мій Шалений Пегас і Лагідна Киця, бо точно знаєш, хто саме з них зможе пристишити внутрішніх демонів і вмовить моїх тарганів замість воєнних маршів грати «Фінську польку». І плани на наступні п’ять років я складатиму з тобою.
Пишу це тут, щоб залишилось на віки – поки існуватиме інтернет і архіви видання «Версії». Бо саме сьогодні ми святкуватимемо твої 38, як останні 5 і, сподіваюсь, наступні 50 років– завдяки мудрості і досконалій пам’яті твого чоловіка, це число залишається незмінним.
Пишу це тут, щоб ти могла зауважити, наскільки ти важлива для мене. Щоб усвідомила необхідність свого існування для всесвіту лише однієї людини. Бережи себе! Обіймаю міцно.
Ірина Гамбарян
фото з авторських архівів Ірини Гамбарян та Лариси Радкевич
