Друга світова війна завершилася. Та не на всю українську землю прийшов мир: у західних областях тривала збройна боротьба УПА та підпілля ОУН вже з одним ворогом – московським тоталітарним режимом. Борці гадали, що зможуть вибороти незалежність України: ставили режиму рішучий опір й сподівалися на допомогу західних країн. Повстанці й підпільники вірили у неминучість конфлікту між учорашніми союзниками, коли Сполучені Штати і Велика Британія шукатимуть підтримки всіх сил, налаштованих проти Сталіна. Саме УПА та ОУН були тією силою, що могла завдати потужного удару в спину сталінському режиму. Інша річ, наскільки нереальними виявилися їхні сподівання…
Чи можна було унинути великого кровопролиття?
Боротьбі українських націоналістів проти «радянізації» західноукраїнських областей присвячено чимало літератури різного роду. Йдеться про бої повстанців з радянськими внутрішніми військами й оперативними групами держбезпеки, про діяльність українського підпілля, спрямовану на протидію радянській пропаганді, про терористичні акти, жертвами яких ставали представники радянських органів, партійці, активісти комсомолу. Значно менше матеріалів існує про те, що командування УПА шукало компромісу з керівництвом радянської України, щоби припинити масове кровопролиття й спільними зусиллями взятися за розбудову справді вільної України.
Генерал-хорунжий Роман Шухевич від 1944-го намагався установити контакти з керівництвом УРСР, щоби знайти прийнятну форму припинення вогню і замирення. У Києві теж були прибічники такого виходу з тупікової ситуації, яка склася тоді в західному регіоні радянської України. Врешті-решт удалося досягти певних домовленостей про попередні консультації. Радянська сторона прийняла пропозицію повстанського командування про час і місце проведення такої зустрічі. Представники сторін протистояння зустрілися 1.03.1945 у хаті лісника неподалік хутора Конюхи на Тернопіллі.
УПА представляли начальник її Головного військового штабу (ГВШ) Дмитро Майський і шеф політичноо відділу ГВШ Яків Бусол. Радянську сторону – офіцери держбезпеки на чолі з Каріним-Даниленком, замасковані під функціонерів обласних радянських органів.
Повстанське командування зустріло їх привітно й гостинно. Після нелегкої дороги замерзлим лісом запрошені зайшли до теплого приміщення, де був накритий стіл. Коли запрошені зігрілися, почалася важлива розмова. Радянська сторона запропонувала амністію воякам УПА і підпільникам ОУН, а також залучення їх до остаточного розгрому нацистської Німеччини – у складі Червоної армії. Керівництву ОУН, насамперед, Степану Бандері пообіцяли великі посади в уряді УРСР.
Натомість командування УПА висунуло свої пропозиції. Кваліфіковані юристи – члени ОУН уважно проаналізували конституції СРСР і УРСР й дійшли висновку, що ці документи дозволяють проголосити реальний суверенітет України. Саме з таким планом вони ознайомили представників УРСР. Українська сторона хотіла гарантій розпуску колгоспів, припинення гонінь на релігію і церкву, а також вимагала покарання винуватців репресій проти невинних людей, здійснених радянськими каральними органами, починаючи від 1939 року. Сторони обмінялися поглядами і, не приймаючи жодних рішень, розійшлися. Ці переговори були санкціоновані ЦК КП(б)У, про їхні результати негайно доповіли Москві.
Контакти керівництва УРСР з командуванням УПА тривали до 1948 року. Вони відбувалися за посередництва представників інтелектуальної еліти Львова, але документів про зміст і результати таких розмов у нашому розпорядженні обмаль. Повстанське командування чудово розуміло, що головні рішення приймаються у Москві, а не у Києві і саме Москва не зацікавлена у взаємоприйнятному вирішенні проблеми, яка забрала вже стільки людських життів і ще забере чимало, якщо головним методом замирення Західної України залишатимуться каральні акції радянських внутрішніх військ і провокації органів державної безпеки.
Методи придушення повстанського руху
Спроби уникнути великого кровопролиття не мали успіху, й на боротьбу з українськими повстанцями кинули великі сили внутрішніх військ із танками, артилерією, авіацією, з підтримкою бронепоїздів НКВС. Взимку 1946 р. із залученням значних радянських військових сил блокували лісові масиви, що значно послабило сили УПА. Досить швидко полки і бригади «червонопогонників» (від кольору погонів внутрішніх військ) розгромили курені і загони УПА, і повстанці перейшли до дій окремими сотнями і чотами. А проти партизанських дій використовують іншу тактику. На зміну полкам і бригадам внутрішніх військ прийшли невеликі підрозділи антиповстанських сил, серед яких особливе місце посіли так звані «псевдобоївки». Офіцери держбезпеки формували їх із колишніх радянських партизанів і перевербованих повстанців. Одягнені в однострої УПА, з тризубами на мазепинках під виглядом українських повстанців вони вдавалися до найбрудніших провокацій: вбивали невинних людей, грабували селян, гвалтували дівчат, дурили молодих хлопців, залучаючи їх у «лави повстанців». Насправді ж одурених наївних хлопців здавали чекістам і ті карали нещасних, «пропускаючи» через страші тортури.
Карателі широко практикували тортури, якими домагалися від захоплених повстанців і підпідпільників інформації про тих, хто залишився на волі, а також про селян, які допомагали борцям за волю України. Крім учасників збройної боротьби, репресій зазнавали їхні родичі та всі виявлені симпатики ОУН і УПА. Людей заарештовували, висилали до Сибіру, Казахстану, на Далекий Схід. Нерідко спалювали їхні хати, а інколи й цілі села, названі «бандерівськими» за масову підтримку визвольного руху. Масштаби репресій показують жахливі цифри з офіційних радянських джерел. Від 1944-го до середини 1950-х, доки в західноукраїнських областях тривав масовий націоналістичний рух, радянські карателі вбили 156 тисяч повстанців і підпільників. За участь у повстанському русі чи його підтримку засуджено 87 тисяч осіб, а депортовано із Західної України 203 тисячі громадян. Тривалий час цифри ці були доступні тільки великому начальству, від народу їх ретельно приховували. Натомість радянська пропаганда широко наводила зовсім інші цифри. Повідомлялося, що від рук повстанців загинуло кілька тисяч радянських військовослужбовців і працівників правоохоронних органів. При цьому не згадувалося, що у період найжорстокішого протистояння на одного загиблого радянського правоохоронця припадало 18 убитих українських повстанців. Особливий акцент пропагандисти робили на загибелі мирних людей, підкреслюючи, що повстанці і підпільники вбили понад 30 тисяч колгоспників, робітників, учителів, лікарів, медичних сестер, спеціалістів сільського господарства тощо. Необхідно розібратися, кого ж і за що вбивали тоді.
Ким були «жертви бандерівських бандитів»
Кожний конкретний випадок загибелі мирних людей потребує окремого дослідження, бо причини загибелі дуже різні. Жодна війна не обходиться без випадкових жертв, і «лісова війна» – не виключення. Проте вона має свою специфіку: багато мирних людей у ній загинуло за підозрою у співпраці з органами НКВС і НКДБ. Частина з них зовсім не була «стукачами»: їх або підставили справжні «сексоти (секретные сотрудники)», або ж знищили ті співробітники Служби Безпеки ОУН, у яких від психічного навантаження «поїхав дах» або ж вони за натурою своєю виявилися патологічними вбивцями. Таких вистачало і в радянських каральних органах, були вони і в СБ та жандармерії УПА – як сумнозвісний «Зміюка» (Дмитро Вітовський), до речі – колишній молодший лейтенант Червоної армії, який дезертував ще на початку війни. За його наказом вбиті сотні людей, причому він із задоволенням брав участь у розстрілах.
Оприлюднені документи свідчать, что більшість вбитих повстанцями і підпільниками мирних людей були покарані за «зраду». Наприклад, у Чернівецькій області радянські пропагандисти тривалий час розповідали, як у вересні 1946 р. «бандерівські нелюди живцем спалили» голову сільради Витилівки Василя Крикливця. Із розсекречених недавно чекістських документів стало відомо, що повстанці стратили його за те, що Крикливець ще 1945-го телефоном викликав з райцентра опергрупу держбезпеки, яка знищила кількох повстанців, що ночували у селі. Під час ліквідації «зрадника» випадково загинули ще дві людини, ні в чому не винні…
Співробітники райвідділів внутрішніх справ і держбезпеки вербували агентів серед учителів і медичних працівників, фахівців сільського господарства, направлених у села, щоби вони повідомляли своїм кураторам про все, що відбувалося там. Коли «стукачів» викривали до того, як вони нароблять великої шкоди, їм давали 24 години, щоби покинути село назавжди, інакше смерть. А куди подітися «відпрацьованому матеріалу», кому він уже потрібний? Чекісти самі знищували таких невдах, а звинувачували в убивстві, звичайно ж, «бандерівських кровопивців».
Від рук СБ ОУН загинуло чимало колишніх повстанців, звинувачених у зраді. Радянська влада сім разів оголошувала амністію для українських повстанців і підпільників, найбільшою з яких була та, що діяла від завершення війни з Німеччиною і до 20 липня 1945 р. Загалом у 1944-1945-му з повинною прийшло понад 50 тис. чоловік. Останньою була амністія за наказом міністра держбезпеки УРСР від 30.12.1949, коли повстанський рух хилився до завершення. За деякими даними, амністією скористалося 64 тисяч осіб, серед них і ті, що не були в повстанському русі, а ухилялися від призову в Червону армію.
Офіційно тим, хто вийшов з лісу добровільно, обіцяли помилування і казали, що карати їх не будуть. Насправді ж, за знаною чекістською методою, людей мордували, вимагаючи від них видати всіх, кого знали по спільній боротьбі. Частина не витримувала й ламалася. З таких вербували провокаторів для «псевдобоївок» або ж спрямовували їх до так званих «винищувальних батальйонів», членів яких називали «ястрєбками» (за російською назвою «истребительные батальони»), а українці переробили це слово на «стрибки»). Тим «стрибкам» видавали вогнепальну зброю і залучали їх до антиповстанських акцій. Статусу військовослужбовців або правоохоронців вони не мали, тож загиблих «стрибків» записували у «мирні мешканці» або «селяни».
Нарешті, від рук повстанців і підпільників загинуло чимало радянських і партійних чиновників. Голів сльських рад і голів колгоспів карали насамперед за те, що вони насильно виселяли «куркулів» і «підкуркульників», допомагали чекістам репресувати сім’ї повстанців, силою заганяли людей до колгоспів. А уповноважених з району вбивали, бо вони забирали у селян останнє в рахунок сплати податків або виконання обов’язкових поставок сільгоспродуктів. Особливо жорстоко розправлялися з такими під час голоду 1946-1947-го, коли ті виривали з селянського рота останній кусень хліба.
Тут варто навести факт, майже не досліджений істориками. В одній із минулих статей ми згадували, що під час війни в СРСР деяким категоріям ув’язнених влада дозволила добровільно направитися на фронт, обіцяючи їм за це звільнення. Серед них траплялися відчайдухи, які не лише пройшли всі кола фронтового пекла, але навіть вибилися у командири, завдяки власній сміливості й умінню повести інших за собою. Дехто з них заслужив не тільки сержантські лички, але й зірочки молодших лейтенантів. Далі їм ходу не давали, зважаючи на біографію. Із завершенням війни вони поверталися до СРСР з Європи, половину якої пройшли пішки і проповзли по-пластунськи. А радянська влада боялася повернення подібних персонажів, які мали чималий досвід командування і вміли битися по-справжньому. То й вирішила використати їхні навики із з користю для себе. Відтак цих «молодших лейтенантів з кримінальних злочинців» направляли до західноукраїнських сіл, доручаючи їм створювати колгоспи. Ці люди мали вогнепальну зброю і необмежену владу над селянами, якою користалися на свій розсуд. Погрозами, побиттям, а то й убивствами гнали людей в осоружні колгоспи, де заводили звичні для себе табірні порядки. Ставши колгоспними «паханами», вони так керували нещасним людом, що той кидався по допомогу до хлопців з лісу. Коли ж ті приходили, «паханові» не допомогав ні пістолет, ні автомат ППШ, ні підмога «шестьорок» з числа сільських «стрибків», озброєних карабінами. А в центрі села з’являлася могила із написом «Тут похований перший голова колгопу, офіцер-фронтовик, закатований бандерівськими бандитами».
І на завершення – про «бандерівських бандитів»
Після загибелі у 1950-му Романа Шухевича УПА очолив «полковник Коваль» (Василь Кук), який заборонив воякам УПА називати себе «бандерівцями», а Степана Бандеру – «провідником нації». Адже серед повстанців були люди різних політичних поглядів, не лише члени бандерівської ОУН. А з протилежного боку, Лаврентій Берія, міністр внутрішніх справ СРСР, виступив проти використання слова «бандит» для характеристики повстанців. Він заявив: «Немає жодних бандитів, є тільки націоналістично налаштована частина населення». У травні 1953-го вище керівництво КПРС прийняло постанову «Питання західних областей Української РСР», де уперше засудило «грубі» дії сталінського режиму в західноукраїнських областях. Почалося певне пом’якшення, але епізодично боротьба підпілля ОУН ще продовжувалася. Останній бій дав 1967-го підпільник Юрій Михайловський у селі Рукомишль на Тернопіллі: не бажаючи здаватися, згорів заживо. А вже після проголошення незалежності України 1991-го на тій же Тернопільщині з лісу вийшов останній повстанець Ілько Оберишин.
УПА не здалася, не капітулювала, а її головна мета була досягнута іншими методами і в інший час. Але про це – далі.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
