Дочка примаря, якому упродовж 18-ти років мешканці двох сіл на Кельменеччині довіряли собою управляти. Господаря, що мав два млини і щоосені, перед закриттям на зиму водяного млина (другий був вітряний) власними кіньми привозив зерно і відвозив змелене борошно усім удовам у підпорядкованих йому селах. Марія Довганська могла заможно жити на своїй землі, ростити, як і її батько, дітей (а в батька їх було шестеро своїх і один усиновлений осиротілий хлопець) і не знати лиха. Але історія жорнила безжальніше, ніж селяни – зерно, коли млин не працював…
–…Щойно вийшла заміж, як прийшли «руські»: почали забирати молодь на Донбас. Нас забрали разом із чоловіком. Війна захопила на шахтах. Спочатку вивели копати окопи, потім завантажили у потяг і намагалися евакуювати. Та ешелон розбомбили, і ми – четверо товаришів – пішли додому пішки… Пробиралися захопленими німцями територіями. Голодували, ночували у скиртах соломи. Прогортали там нори, вкладалися ногами вглиб, а головою назовні, аби могли дихати. За ніч, бувало, хустка, волога від надиханої пари, примерзала до голови – відривала разом з волоссям. Усім було тоді важко, часто люди не мали чим нагодувати таких, як ми, не приймали на ночівлю. Так ми дійшли до Буга. Страшно було перебиратися на протилежний бік: німці набирали людей на пором, довозили до середини і там топили. Нас перевіз уночі якийсь старенький місцевий дідок – в одномісному човні, кожного з чотирьох окремо.
–…Дійшли додому живими. А як скінчилася війна – почалися колгоспи. І я знаю, звідки взявся голод… Усіх заганяли в колгоспи. Тато пішов одним з перших. Він добре знав, чим може закінчитися відмова. Ще за Румунії через Дністер нерідко переходили з радянської сторони агітатори за радянську владу. Бували і в тата вдома, часом ховав їх від влади. І вони ще тоді радили: будуть колгоспи – не відмовляйся, бо буде біда. Тож тато віддав поле, млини – майже все, що мав, і записався в колгосп. Хоча всі місцеві люди добре знали, що то таке: радянська Хмельниччина була зовсім поруч, за рікою…
– …І тоді почалося. Спочатку в усіх зібрали «поставку»: зерном (у кого більше поля – з того більше зерна). Всі розрахувалися. Аж тут виявилося – замало. Оголосили нову «поставку». Ніхто не здає – приходять і забирають силою. Маєш корову й телицю – щось одне з них заберуть, бо, кажуть, треба армію годувати. Третя «поставка»: маєш корову – здай молоко, щодня. А хліб уже забрали… Чим дітей годувати? Приховав зерно і знайшли? Вісім років тюрми… Були такі і в нашому Мошанці: цілі сім’ї забрали, так про них більше ніхто і не чув. Як прийшов час городину садити – а в землю класти нема що. Лушпиння картопляне садили, аби проросло…
– …Ми отримали лист від чоловікового родича з Бєльц, якому пощастило працювати на Заготзерні. Написав: коли хочемо врятуватися – мусимо тікати з села. Зібралися з чоловіком і поїхали в Бєльци. Родич допоміг влаштуватися на роботу біля нього, вантажниками. Зерна там було досить. Але ж не візьмеш його – не можна. То чоловік зшив унизу штанини вузьких та широких штанів і на роботі засипав по жмені зерна у щілину між ними. Так приносили додому трохи зерна, жорнили, їли самі і відкладали потроху для батьків, які лишилися в селі. Раз на місяць їхали додому, везли ті рятівні мішечки з борошном. Поїзди ходили зрідка, всі бажаючі не вміщалися у вагони. Бувало, їдеш з кошиком, вчепившись за поручні і звісившись з підніжки вагона… А їсти всі хочуть, тож дорогою і провідникам по ложці тої муки вділяєш…
– …Одного разу приїхала на станцію вночі. А від Ларги до мого села – ще 15 кілометрів. Зима. І йти страшно, і лишатися не можна: люди всілякі бувають, і всі знають, що поїзд прибув. Станція – без вікон і без дверей. Прийдуть, усе відберуть, ще добре, якщо саму живою лишать. Знайшлася ще одна жінка, якій до села було 5 кілометрів йти. Пішли ми разом, у Вартиківцях вона була вже вдома, а мені ще 10 кілометрів… І я пішла. Вже коли рідну хату бачила, відчула, що можу не дійти – ноги відмовляли. Але дійшла. Постукала, батьки відкрили, я зайшла, а говорити не можу. Почали мене роздягати, роззувати – а чоботи не знімаються… Ледь нагріли води (а це не те, що тепер – це напалити вогню, принести води), залили в чоботи… Почало відділятися взуття від шкарпеток – а там лід намерз, тому й приросло все…
– …Так ми свої сім’ї рятували. А від них все вимагали й вимагали поставок: окрім того, що вже забрали, ще 140 яєць здати, 40 кг м’яса, 200 л молока… А ту ж корову ще й нагодувати треба, щоб вона молоко дала! Тяжко працювали… Люди вимирали цілими сім’ями. Пам’ятаю, як в одній родині в одну ніч мати й двоє дітей померли, лише наймолодша вижила, якось односельці потім врятували від голоду. Як хоронили – то, пам’ятаю, голови в мерців були дуже спухлі.
– …Багато людей ішли, як тоді казали, «на Западну» – на Станіслав, Тернопіль. Несли одяг, вишиті сорочки, плаття, кофти – міняли на хліб. Десь там, кажуть, біля цукрового заводу була яма з жомом. То брали той жом, їли. Одні вмирали від отруєння, хтось тонув прямо в тій ямі. Хтось ніс жом своїм додому – не доходив, вмирав у дорозі. А ще й посуха була в той рік.
– …Уже наступного року були дощі. І ми хоч щось, та мали. Хоч по півмішечка тієї картоплі – але таки в кожній хаті. Що казати… Люди були різні. Були й такі, які спочатку раділи, що в заможних все відбирають. Але потім усі зрозуміли, що коли багачів притиснули – у бідних очі вилізли. Бо коли багатий добре жив, то і бідному було де заробити… А потім і Сталін помер, і голоду не було, а люди ще довго-довго худобу ховали й намагалися податківцям не признаватися, скільки чого мають: пам’ятали про страшні часи.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
