Господиня «Міста Добра»

Благодійниця, номінантка на премію «Жінка України» Марта Левченко рятує поламані долі жінок і життя дітей

Чернівчанці Марті Левченко вдається неймовірне. Ця жінка наче опиняється в кількох місцях одночасно. І однаково природно виглядає як на трибунах елітних зібрань, де пропагує доброчинність і волонтерство, так і серед замурзаних дітлахів із незаможних родин у найвіддаленіших селах, куди доставляє благодійну допомогу.  Їй довіряють: багаті підприємці – свої багатотисячні пожертви, не такі заможні громадяни – свої «дві лепти», а збідовані жінки – свої життя і життя своїх дітей. І вона рятує – як поламані долі, так і маленькі тіла, на лікування яких потрібні кошти, інколи дуже значні.

Марта – президентка Благодійного фонду «Я – майбутнє України», який цьогоріч уже втринадцяте проведе Всеукраїнський благодійний фестиваль «Буковинська мрія». За період проведення фестивалю щороку втілюють мрії півтори тисячі вихованців інтернатів, сиріт, напівсиріт, знедолених дітей, які сподіваються хіба що на диво – і воно з ними стається! На ньому щороку ще півтори сотні дітей, яким бракує родинного тепла, потрапляють на 10 днів у дружній святковий світ, наповнений музикою, розвагами, прийняттям і любов’ю – у дитячий табір.

Цього року Марту Левченко номінували на премію «Жінка України» від компанії «Едіпресс Медіа» в номінації «Соціальний внесок». Підрахували, що завдяки її діяльності залучено понад 9 млн грн на благодійні проєкти. Серед них – будівництво кризового центру для жінок із дітьми у скрутних обставинах «Місто Добра», дороговартісне лікування підопічних фонду, організація фестивалю «Буковинська мрія» та багато іншого.

 

Чекаючи Марту

Ми домовилися зустрітися з Мартою Левченко в її Місті Добра, та волонтерський робочий день рідко коли можна спланувати без коригування. Тож поки Марта затримувалася – в лікарні з одним  маленьким підопічним – я отримала пів години на оглядини. За сірою металевою брамою з табличкою «Місто Добра» – доволі просторе подвір’я, посеред якого – дитячий батут. Зліва за в’юнкою зеленню ховається дерев’яна альтанка, далі щось подібне до гаража, де розбирають і сортують речі кілька жінок і молодий хлопець. Просто навпроти брами – будинок на два поверхи з мансардою. Це – орендоване приміщення, та вже за місяць-другий «Місто Добра» переїде у власний маєток. А поки вже три роки вони тут.

Подвір’я викладене тротуарною плиткою, але залишені діляночки для квітів і зелені. Гостей зустрічає цілком дружелюбний великий пес – поважного вже, вочевидь, віку, і тому дуже неповороткий. На веранді будинку – цілий «автопарк» з дитячих візочків, на мотузочку вгорі над подвір’ям розгойдується велика блискуча зірка, а внизу запаморочливо пахнуть щойно розквітлі півонії.

Погода трохи похмура, тому дітлахи в приміщенні. І не тільки тому, як з’ясувалося згодом. А поки на вулицю виходить одна з мешканок – вивісити на веранді випрані речі.

 

З’являється Марта. За медичною маскою на обличчі одразу і не впізнаєш керівницю цілого Міста – Міста Добра, але дзвінкий голос не сплутаєш ні з чиїм. Вітається з працівницями в гаражі, вислуховує їхнє стривожене «продукти з супермаркету будуть тільки на другу, а їхати треба вже», заспокоює, нагадує, які ще продукти є в запасах. Запрошує мене в будинок і по дорозі обговорює робочі питання.

А у просторій прохідній ігровій кімнаті причепурені дітлахи оточили ноутбук на журнальному столику. Хтось розташувався на зручних кріслах-мішках, а хтось просто на підлозі.

Виявляється, у них сьогодні онлайн-зустріч із кумиром – співаком Дімою Монатіком (в межах серії зустрічей вихованців дитбудинків і притулків з зірками шоу-бізнесу). Чекають, хвилюються, показують одне одному малюнки, які приготували для улюбленого співака.

Одна манюня в очікуванні Монатіка від хвилювання заснула…

Проходимо на кухню, Марта дістає продукти з запасів – закрутки, крупи. Із розмови стає зрозуміло, що ось-ось машина від Мартиного фонду від’їжджатиме з доставкою допомоги одній із потребуючих родин, для якої вже підготували необхідні речі, а от продуктів начебто малувато. Жінка викладає останнє. Вона впевнена, що діти в Місті Добра не залишаться голодними – добро завжди сюди повертається. Про це і розповідає на цій же кухні за чаєм, гостинно запропонованим жінками, що тут живуть.

«Хто за нами стоїть? Може, Небеса стоять»

«Часто так трапляється: останню банку олії віддаю – тут же привозять ящик олії, – розповідає Марта. – Просто те, що робиш, треба робити направду і щиро. Мабуть, це треба комусь Там, на Небі. Мене часто питають: скажіть, хто за вами стоїть. Може, Небеса стоять. Бо все, що треба, з’являється ніби «само собою». Ось на ваших очах забрали всі останні продукти, бо потрібна термінова допомога – але я знаю, що на вечір Бог подбає про все, і діти, які тут, матимуть що їсти.

Моя допомога потребуючим не почалася в один час, це тривало задовго до створення фонду – допомагала завжди, бо вважала це нормою.

У нас із чоловіком рекламний бізнес, і я подумала: чому б наші клієнти, окрім того, що дбають про себе – не подбали ще про когось? Тоді ми придумали проєкт «Закохана Буковина» – влаштовували весілля випускникам інтернатів. У нас якраз були клієнти з весільного бізнесу, і ми разом організовували свята одруження сиротам, напівсиротам, випускникам інтернатів. Усього  зробили 14 весіль «під ключ» таким незаможним парам. Із того й почалося.

Ігор Тимку та Олександра Шкапій з Глибоцького району урочисто відзначили весілля завдяки проєкту “Закохана Буковина”. Фото пресслужби Чернівецької міськради

Подружилися з цими молодятами, і виявилося, що в них є братики-сестрички, а хтось хворіє… І далі вже такий «клубок добра» нарощувався. Все більше до нього чіплялося проблем, бід людських, які треба було вирішувати. Приєднувалися ті, кому це також було важливо – і нас об’єдналася компанія людей, які допомагають нужденним. Спочатку робили це як приватні особи. Нас запитували: чому ви це робите? Ви – благодійна організація? Ну ми й заснували благодійний фонд. Потім з’явився проєкт «Буковинська мрія», якому вже 13 років. Цього року плануємо його втілити в серпні в Одесі, на морі. Він мусить відбутися, тому що діти чекають на втілення мрій, для них це дуже важливо…»

 «Підставити плече, а не ногу»

Поки ми розмовляємо, в кухні-їдальні періодично з’являються то діти, то дорослі. Усі малюки сприймають Марту як рідну. Та вона і є їм практично рідною – мамам з дітками, у яких немає нікого в цілому світі, окрім одне одного і Марти. Керівниця Міста Добра всіх знає на ім’я, і тільки чарівних двох дівчаток-близнючок, каже, навіть рідна мама часом плутає – настільки вони однакові.

Днями близнючки Веронічка і Адріанка відсвяткували в Місті Добра день народження

Вони з Житомирщини. Тут опинилися через домашнє насильство: батько дівчаток дуже бив маму, а свекруха приєднувалася до знущань над невісткою-сиротою. Утворилося замкнуте коло, з якого жінка змогла вирватися разом із дітьми.

Чорнява дівчинка років десяти вибирає собі книжечку на полиці. Вони з мамою Інессою – з Донецької області, переселенці.

Мама пробувала відкрити свій маленький бізнес, займалася випічкою. Але щось пішло не так, згодом не стало чим платити за оренду, опинилася на вулиці. Ходила з дітьми по церквах, жебракувала. Потрапила до Марти.

Зі Світланою ми вже бачилися на подвір’ї, коли вона вивішувала прання. У неї троє діток, в одного хлопчика – важке захворювання, він живе тільки завдяки апаратам. Раніше його використовували для жебрацтва. На вулиці небайдужі звернули на це увагу, відповідні служби відреагували і дитину відібрали. «До з’ясування обставин» відібрали і ще двох. Марта дала шанс почати все спочатку…

«Тут про кожну з наших підопічних можна писати книгу, – каже Марта. – Я і збираюся писати, навіть почала! Знаєте, для чого? В історії кожної з них виглядало, що виходу немає. Тільки у вікно – щоб негайно все припинити. Але кожна з них видряпується, бо знаходяться добрі люди, які в них вірять і підставляють плече, а не ногу. Можливо, ці історії для когось будуть важливими. Можливо, хтось в такій самій ситуації – і ці історії їх надихнуть».

Не засуджувати, а давати шанс!

Ідея Міста Добра Марти Левченко дуже відрізняється як від багатьох інших доброчинних проєктів, так і від державних служб тим, що не просто фіксує неналежний догляд за дітьми, чи неналежні умови утримання дітей і переводить неповнолітніх в безпечні для них умови – дитбудинки чи притулки. Мета Марти – зберегти для дитини можливість бути з мамою в родині, а не в інтернаті. Тому тут не засуджують, а намагаються дати мамі шанс змінитися. Марта переконана, що це виправдано в 99,5% випадків.

«Є люди, до яких я повертаюся і втретє, і вчетверте, – каже доброчинниця. – Можна було би опустити руки і більше не допомагати. Але от саме на четвертий раз вдається. В Ілона Маска тричі згоріла ракета, але вчетверте полетіла! Якби він цього не робив – не мав би результату. Тому якщо треба – і вп’яте повернуся, і вшосте підтримаю. Аби тільки був результат.

Із жінками в нашому притулку працюють психологи, лікарка-педіатр, яка завжди тут, вчить правильно доглядати, годувати, дотримуватися правильних пропорцій дитячого харчування. Є молоді мами, які виросли в інтернаті і взагалі не мали уявлення про самостійне життя. Які не знали елементарних речей: як окріп робиться, як відміряти 30 грамів суміші, не вміли користуватися годинником. Відповідно – не могли, наприклад, годувати дитину що дві години. Так, це в наш час, у ХХІ столітті.

От зараз у нас Русланка з Тернопільщини, яка вчить букви, вчиться читати-писати. Це при тому, що вона закінчила 9 клас. У свої 14 вона народила дитину, 15 їй виповнилося вже у нас. Згвалтована вітчимом. Уявляєте, до такої мами приходять розумні люди, з освітою, і кажуть: «Аяяяй! В тебе в хаті брудно. Ти не погодувала дитину, неправильно приготувала суміш! От же ж в інструкції все написано, чому не прочитала?» А вона ж читати не вміє! Як їй жити? Дуже легко засудити, коли ти насправді не знаєш, що відбувається, коли не розберешся в ситуації.

Увага, віра і підтримка дійсно змінює людей, змінює їхні долі. І я можу про це говорити на 100%. Я бачу, як міняється людина. Як радіє, коли написала перші слова. Коли вправляється у каліграфії. Коли прочитала сама пару речень у виписці з історії хвороби своєї дитини. Бо питають: «Чому ти не даєш ліки, тут же ж усе написано?» Але не питають, чи може вона це прочитати. А наслідки: в дитини ускладнення, вона хворіє, не набирає вагу».

«Жінки покидають нас тоді, коли твердо стоять на ногах»

Поки розмовляємо, до Марти прибігає миле дівчатко, обіймає жінку. «Це наша Ліля, в неї наймиліша усмішка», – пояснює Марта, пригортаючи малючку, і продовжує:

«Спочатку було стереотипне сприйняття мене: питали, «що ця дівчинка хоче», «яка допомога дітям – вона сама ще дитина», часто казали «підліток»… Навіть зараз хтось так сприймає – але вже хоч не кажуть «підліток» через стільки років (сміється – авт.) Але ми доводимо справами, що можемо зробити.

Наприклад, завершуємо глобальне будівництво – на 2 тис. кв. м, це єдине в Україні такого спрямування. Ми не мали великої суми одразу. Добудували до моменту, що час ставити вікна – шукаємо гроші на вікна. Треба бетон – шукаємо на бетон. Треба двері – шукаємо двері. Що треба – те шукаємо…

Плануємо, що вже за два місяці там зможуть оселитися 80 людей. Хоча каналізацію облаштували на 160 – з розрахунку на майбутнє. Територія там велика, а ми будуємо не на 5, 10 чи 20 років, а назавжди. Хтось інший, може, буде продовжувати його розбудову. Мене може не бути, але Місто Добра буде завжди. Воно належить Фонду, і ми так продумали документи юридично, що воно ніколи не може ні бути передане під готель, ні бути проданим. Тобто воно завжди має належати бідним людям, Фонду і діяльності, спрямованій саме на допомогу бідним. І вірю, що вже першого вересня наші школярики підуть на перший дзвоник із нової будівлі Міста Добра.

Я завжди довіряю людям. Іноді, навіть, забагато. Бо я часом «ношу рожеві окуляри», а потім мені роблять боляче. Але мусиш довіряти, бо якщо робиш благодійну справу – маєш любити людей. А якщо ти людину любиш – ти їй довіряєш. От бачите: в нас колектив. Всі люди до цього були абсолютно чужі, познайомилися тут. Одні розкривають посилки, і я повністю їм довіряю, вони їх сортують, розкладають за потребами бідним людям. Дівчата мають доступ до продуктів. Беруть те, що потрібно. Я не контролюю поштучно кожний продукт. Не переглядаю. Відсіюються ті, хто, можливо, має не зовсім добре серце, хто любить засуджувати, кричати, ображати».

Запитую про оголошення на стіні кухні, де написано, що булінг в Місті Добра неприпустимий і карається негайним виселенням.

«Так, у нас був прецедент булінгу, – відповідає Марта. – Ми намагаємося про це розмовляти, пояснювати. Звісно, виселяємо не на вулицю. Пишемо пост у соцмережах, люди пропонують житло – хтось, наприклад, поїхав за кордон і залишилася порожня хатка, і наші підопічні можуть туди вселитися і вести своє господарство. Але мами, які агресивні до дітей, – з ними повинні працювати спеціалісти. Тут – Місто Добра, тут має жити Любов, тут треба підтримувати одне одного, допомагати. От зараз одна на кухні – інші бавлять її дитину. Тут мами все роблять самі – варять, прибирають, перуть, ведуть господарство, тут немає прислуги. Це – їхній дім. Адже коли вони звідси виселяться – мають це все самі робити вдома. Це – не тільки притулок: тут мами розвиваються, отримують професію, освіту, роботу і виходять звідси тоді, коли можуть самі твердо стояти на ногах. За 3 роки діяльності вже «випустили» 211 мам».

Поставити життя на паузу на 15 хвилин

Хтось із жінок тихенько запитує Марту, «чи не погодувати Мар’янчика». «Звісно погодувати, кличте його сюди!» – каже Марта. Заходить симпатичний чорнявий хлопчинка років 12-ти, йому наливають суп, він їсть, а Марта продовжує розповідати:

«Кожен сьогодні заклопотаний своїми проблемами – і не вистачає в світі уваги до інших, до тих, кому вона потрібна. Якщо поставити життя на паузу на 15-20 хвилин і приділити в цей час увагу комусь іншому – багато що можна змінити.

От якби жінка, яка лежала зі своїм дитям в лікарні в сусідній палаті, не помітила Мар’янчика, – Марта киває на хлопчика поруч за столом, – не поставила на 10 хвилин на паузу своє життя, ми би про нього не знали. Вона просто зателефонувала мені.

З Мар’янчиком уже після успішного лікування

На цій дитині живого місця не було, він просто гнив від псоріазу. Ситуація – просто страхіття. Лежав нікому не потрібний, в лікарні. Псоріаз погіршився від стресу, пережитого через цькування антилідера у психлікарні. А туди його влаштували, бо з інтернату додому ніхто не забирав. Не залишили, так би мовити, просто неба… Немає в нього батьків, які би дбали, вболівали, шукали лікарів. Але в нього з’явилися ми. Подивіться, який результат, круто? Який гарний! Оце його сьогодні, щойно виписали з лікарні, і ми домоглися, що він житиме не в інтернаті, а в родині. У нього тепер є тітка».

«Жінки за зачиненими дверима»

Питаю в Марти, чи правильно я розумію, що в суспільстві немає розуміння проблем жінок, які потрапили у складну ситуацію – випускниць інтернату, які не мають рідні, народжують або не в шлюбі, або в обстановці домашнього насильства, часто в юному віці, в яких немає даху над головою…

«Йдеться про жінок, які не живуть десь у «відкритих таборах», де їх може бачити суспільство. Йдеться про жінок, які мали свій дім, але були в ньому за закритими дверима, і їх не бачить суспільство. Найчастіше це можуть бачити хіба що сусіди, або якщо жінка в якийсь N-ний раз напише заяву в поліцію чи до місцевої влади про насильство над нею.

В селі жінка може піти з цим до сільського голови. Але в невеликих громадах зазвичай усі між собою в різному ступені рідня або друзі, знайомі. У нас жила жінка, сама з інтернату, чоловік її ображав. Але був другом голови села. Тож скільки вона б не просила про допомогу у місцевої влади – ніхто ніколи на це не реагував. Була абсолютно беззахисною.

Це – типовий випадок, коли на перші звернення жінок про допомогу не було жодної реакції. Вони повідомляли про насильство, про те, що їх викидають з квартир чоловіки, коли знаходять собі інших, про те, що їм важко знайти роботу, соціалізуватися, що не можуть відстояти себе, навіть у власній сім’ї. Але немає механізму, який дозволяє зайти за ті зачинені квартирні двері. І навіть коли вже жінка сама звернеться – ймовірність, що її почують, дуже невелика.

На щастя, ситуація змінюється. Зараз – хоча й зовсім недавно – створили національну гарячу лінію 15-47, куди жінка може звернутися щодо домашнього насильства. І я вже знаю, що там чітко ведеться контроль і реагують на сповіщення».

Місто Добра потребує бабусь

«Дуже багато «непотрібних» людей сьогодні в країні, – констатує Марта. – Самотніх, які нікого не мають. Як Мар’янчик. Як дівчата, які тут – вони не мають рідних. Коли трапилася біда і вони опинилися на вулиці, нікому було їм допомогти. В них не було мами, до якої вони могли звернутися за допомогою чи порадою, ні тітки, ні сестри… Самотні люди, в яких є тільки діти.

Тому вони тут. Багато з них не вміли обіймати, посміхатися, піднімати очі на рівень обличчя людини, з якою спілкуються, дивилися тільки вниз… Знаєте, як поламані іграшки.

І ми дуже хочемо об’єднати їх із бабусями. Щоби поруч з ними жили бабусі, і щоби з такого спілкування створювався такий затишок, як у родинах. Самотні бабусі є, бабусь багато. Багатьом ми вже допомагаємо з житлом, влаштовуємо в приватні пансіонати, хостели. Тому що тут зараз, у приміщенні, яке ми орендуємо, просто нереально всіх помістити. Як тільки переселимося в наше Місто Добра, я впевнена, це буде найвдаліша комбінація. Бабусі отримають сенс у житті, мами отримають наставниць з досвідом – які, можливо, робили помилки, але можуть застерегти наступниць від цього. Бабусі – це затишок, глибина, досвід. Це – певною мірою психологічне розвантаження, але зовсім інше, ніж робота з психологом. А ми для бабусь будемо свіжим повітрям, сенсом у їхньому житті».

«Кожна справа, яку ти робиш, дає тобі нові знання і розвиток»

Марта бездоганно організовує події – від невеликих до масових, продумує все до дрібниць. Даються взнаки і художньо-педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету, і режисерська освіта: «Адже щоби поставити спектакль, ти маєш працювати з музикантами,  костюмерами, художниками, акторами, композиторами – це дуже багато людей, тому навик організації людей мені дуже допомагає, – ділиться Марта. – А ще я дуже багато читала, просто поглинала книжки, і це також дуже допомагало, бо там багато мудрості. Художню літературу, драматургію, психологію – це допомагає розібратися в проблемах. А під час теперішньої моєї справи я вже навчилася читати МРТ, мабуть, про мозок знаю все, про епілептичні напади, про хвороби, з якими стикалися наші підопічні, всі препарати… Тому якщо навіть іноді звертаються за допомогою нечесні люди, просять грошей на ліки чи лікування, то буквально через декілька запитань розумію, що насправді відбувається.

Кожна справа, яку ти робиш, дає тобі нові знання, розвиток. Все про будівництво вже знаю за ці роки: види бетонів, цегли, гідроізоляції, сантехніки, теплих підлог, покрівельних матеріалів. Багато  юридичних питань доводиться вивчати – бо є багато договорів, нюансів. Зараз от вивчаємо митницю – бо хочемо привезти найкращий ігровий майданчик, якого ще немає в Україні – щоб на ньому гралися і дітки з інвалідністю, і здорові. Це європейський майданчик, продуманий до найменших деталей. Бо дітей не можна ділити».

Не розділяю роботи на «чоловічі» і «жіночі»

На одній із стін у будівлі Міста Добра – зображення Матері Терези. В цьому контексті спадає на думку, що волонтерство задля дітей – це, мабуть, «жіноча робота».

«Я не розділяю роботи на «жіночі» і «чоловічі», – заперечує Марта. – Та і взагалі, я це навіть роботою не вважаю. Роблю те, що маю робити і що мені подобається. А ще не розділяю людей на дітей і дорослих. Просто треба любити всіх людей. І тварин також. Найбільша затрата енергії і втома – від злості, заздрості, засудження, гніву… це втомлює і забирає сили. Якщо любиш, намагаєшся бути корисною, підтримати.

Як вистачає часу? Насправді, якщо чогось бажаєш – час є. Трохи важко спланувати день – бо в будь-який момент може захворіти якась дитина, забитися шунт, відмовити імплант, трапитися напад…  Я вже звикла так жити, коли не можеш чітко спрогнозувати свій день. Звикла жити без Різдвяних свят, канікул, карантинів, без неділі, без Нового року. Мушу завжди бути в тонусі і завжди напоготові. Це не втомлює, це тримає.

Два чи три рази, коли влаштовувала собі вихідні, вимикала телефон і розслаблялася – тоді я хворіла то ангіною, то застудою… Мій організм потребує, аби я завжди була в тонусі. Розслаблення одразу дає збій. Тому зараз це стан, в якому мені комфортно. Якщо робиш те, що тобі подобається – тобі не потрібен від цього відпочинок.

Допомагають же зазвичай успішні люди. Тобто ті, які мають чим поділитися – ресурсом, порадою, часом, та будь-чим. Коли ти маєш що віддати – ти успішна. Багатьом бізнесменам і владним людям кажу: влада, багатство, статки даються, щоби мати більше можливостей робити добро і віддавати, допомагати».

«Чесність – це те, що нам під силу»

«Ідеальним ніхто з нас бути не може, ідеальний в нас один – Бог (незалежно від релігії чи конфесії), – каже Марта, коли я питаю, чи важко їй бути такою бездоганною. – Але чесність – це те, що під силу кожному з нас. Не красти, не ображати. Адже довіра для нас – на першому місці. Якщо завтра не буде довіри до мене особисто, до фонду, який я очолюю – то діти, якими я опікуюсь, не отримають пігулки, ліки, зонди, апарати для дихання, ми не зможемо оплатити тут комунальні послуги, оренду, я не матиму чим їх погодувати. Усе, що ви тут бачите – це довіра людей».

Коли ми завершували розмову, мами повели дітей вкладати спати, а хто не хотів – того Марта переконувала легко, точно як чарівниця. Від пропозиції вкласти спати ляльку ніхто не відмовлявся.

А коли господиня Міста Добра проводила мене до хвіртки, до неї ще й прибігли поластитися «містянські» котики: кицька, яку сюди взяли з притулку, і кіт, який прибився сам. Їх, як і старого пса, заберуть із собою в новий дім …

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото авторки і з фейсбук-сторінки Марти Левченко

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *