Чернівецька письменниця Христя Венгринюк повернулася з літературного фестивалю «Ізоляція», який відбувся в Донецьку. Попри те, що, за словами ще одного учасника фестивалю, галичанина Юрка Винничука, «на усі культурницькі заходи, на дискусії та презентації приходила еліта Донецька, яка мислить так само, як і кияни чи галичани», Христя намагалася скласти об’єктивне враження про це місто і його людей, почути й тих, хто скаржиться, що «Донецьк не чують». Відчути його так, як відчула Христя, пропонуємо нашим читачам.
– На «Ізоляції» доводилося спілкуватися зі справді культурними та інтелігентними мешканцями, саме тому я залишилась у Донецьку ще на три дні, щоби зрозуміти настрої всіх, – розповідає чернівчанка. – Спілкувалася з простими людьми на вулицях, із друзями знайомих, із таксистами, відвідала зустрічі з відомими російськими діячами Юлією Латиніною та Михайлом Ходорковським, де також було ще й інше середовище. Майже не зустрічала тих людей, які бажали б бути частиною Росії. Звісно, я знаю, що вони є, я бачила їх на мітингу за приєднання до Росії, але то здебільшого люди старшого покоління, яким не довго залишилося будувати нову країну. Не хочу обмежувати Господню волю, але це дуже старі люди. Вони, певне, сподіваються, що вертаються до СРСР…
– «Ізоляція» стала часом взаємного розвінчування стереотипів?
– Щодня у лекціях я намагалася розвіяти міф про бандерівців і говорила про те, що інтеграція Заходу та Сходу зараз – це чи не найважливіше. Особисто в мене не було жодних стереотипів стосовно донеччан, сподіваюся, що й вони після нашої зустрічі зрозуміли, що на Заході живуть люди з такими ж живими серцями.
– У ці дні було тамстрашно?
– Звісно, страшно, коли містом ходять люди в чорних масках і з кийками, коли знайомі просять біля ДОДА не розмовляти навіть російською мовою, бо в мене відчутний західноукраїнський акцент, коли знаєш, що за сто кілометрів відбувається справжня війна… Але я переконана, що зараз в Донецьку повинен бути кожен, хто може хоч на 1% допомогти хоча б одній людині.
– Побутує думка, що «ми Донецьк «не чули» і певною мірою перед Сходом України винні». Ти як вважаєш?
– Певна, що влада чула Схід навіть більше ніж Захід, це можна помітити бодай за тим, як виглядає Донецьк та Луганськ і наскільки вони оновлені та «вичухані». Захід має провину в тому, що дав шанс програти інформаційну війну на Сході. Треба було раніше говорити з ними, треба було раніше простягати руки, навіть коли вони відверталися. Якось я відчула цю загрозу ще на початку осені і почала свій презентаційний тур нових книг саме зі Сходу (а в рідному місті досі не зробила презентації) бо вважаю, що зараз треба вести безперервний діалог зі Сходом!
– Які твої враження від Донецька?
– Дуже чисте і затишне місто, лише мала там сильну алергію, очевидно, від викидів металу в повітря. Донецьк нагадує мені Нове місто Варшави. Настрої людей сумні та тривожні, вони не такі активні, якими мали би бути, бо кажуть, що бояться. Не можна зараз боятися – не час, але так є.
– Чи бувала ти в «гарячих точках» Донецька? Як там ставляться до журналістів?
– Була біля ДОДА, була на мітингу за від’єднання Донецька до РФ, щоби побачити, що там відбувається; мала ефір на обласному державному телебаченні, яке наступного дня стало гарячого точкою, бо його захопили сепаратисти щоби вимкнути українські канали та увімкнути російські. Саме на телебаченні я відчула, що на журналістів є тиск, бо переддень ми домовились говорити про те, що політики й Росія спекулюють питаннями мови на Заході та Сході для того, щоб роздерти країну, а коли приїхала на ефір, то молоді журналісти були дуже налякані і всю нашу розмову перевели в русло моєї творчості. Маю здогадки, що редакційна політика не дозволила вільно говорити про те, що я бажала.
– Це ж не перший твій візит у Донецьк?
– Другий, вперше була там з презентацією книг 2013 року. Мала там подругу, з якою рік прожила в одній кімнаті в краківському гуртожитку, знайомих письменників Олега Соловея, Олексія Чупу, Віктора Семерніна. Тепер маю значно більше однодумців та товаришів, з якими ми стали дуже близькими у щирих розмовах, які були і на лекціях, і на вулицях міста, коли підходила до незнайомців і просто говорила з ними. Може, це було дивно з мого боку, але ніхто не відповів мені грубістю і не сатанів від української мови. Гострота між Сходом і Заходом дуже перебільшена, повірте.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
