Митці Тетяни ДУГАЄВОЇ

Побачила світ збірка мистецьких розвідок мистецтвознавиці і музеєзнавиці.

 

Мало не п’ятисотсторінковий томик есеїв мистецтвознавиці й музеєзнавиці, членкині Національної Спілки художників України Тетяни Дугаєвої виглядає, попри розмір, шляхетно й навіть витончено.

«Мої митці» називається хоча й датоване 2019-м, та практично щойно отримане в Чернівцях видання, над яким працювали у Львівському видавництві «Простір-М». Назва, яка звучить так особисто, навіть інтимно, розкриває особливий сентимент науковиці до матеріалу, розміщеного в книзі.  Це своєрідний підсумок творчої й наукової (а в мистецтвознавстві ці сфери просто нероздільні!) діяльності Тетяни Ігорівни за 1979-2020 роки.  І присвячене це видання світлій пам’яті  Бориса Григоровича ВОЗНИЦЬКОГО, українського мистецтвознавця, директора Львівської галереї мистецтв, академіка Української академії мистецтвГероя України (2005), лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслуженого працівника культури України та Польщі, найулюбленішого вчителя Тетяни Дугаєвої.

На обкладинці, що імітує збільшене плетіння полотна, –  невеличкий елемент сецесійного декору будівлі Чернівецького  художнього музею, багаторічного місця роботи й фактично любимого дітища авторки книги. На титулі – фотографія лаврового вінця,  фрагмента майоліки з фронтона тієї ж будівлі, як нині кажуть, однієї з фірмових візитівок Чернівців, поряд зі святковим ансамблем Резиденції Буковинських митрополитів. Натяк і обіцянка насолоди прекрасним.

І будівля ця, поруч з художниками багатьох різних епох і мистецьких спрямувань, розвіданих Тетяною Дугаєвою упродовж чотирьох десятиліть, стає в цій книзі першим і головним персонажем. А вже навколо неї, в ритмі все того ж сецесійного декору,  оповідається про її творців, архітектора і художника, які долучилися до побудови та оздоблення фасадів та інтер’єрів. І хоча будівля зведена зовсім не під музей, та виходить на те, що немає в Чернівцях кращої, яка більше пасувала б нині до призначення бути Чернівецьким обласним художнім музеєм.

Тетяна Ігорівна прискіпливо відібрала зі свого мистецтвознавчого доробку публікації з чернівецьких та всеукраїнських газет, фахових і популярних жірналів, тексти доповідей на фахових наукових конференціях, статті в численних каталогах колективних та персональних виставок. Усе це, зібране разом, вражає навіть людей, які знали зміст діяльності Дугаєвої, її ретельність і прискіпливість у науковому пошуку й щедру готовність ділитися своїми набутками з  чернівчанами й гостями міста.

Навіть не так: Тетяна Дугаєва вважає за обов’язок рік за роком знайомити з результатами своїх розвідок. Персонажі її робіт жили й творили по всьому світові – але мали чернівецьке коріння. І навпаки, потрапивши на Буковину різними шляхами, приїжджі митці неодмінно ставали буковинцями, чернівчанами – такий от рух існує в мистецтві нашого краю. І про все це переконливо розповідає нам Тетяна Дугаєва.

Деякі з персонажів цієї книги є улюбленими для авторки. Раз-по-раз повертається вона до творчості, скажімо, Августи Кохановської та Миколи Івасюка, настаравши, мабуть, уже на окрему книгу про декого зі своїх героїів.

А ми в редакції «Версій» тішимося й відверто пишаємося, що рівно половина з усіх публікацій, вміщених у книзі «Мої митці», пройшла своєрідне випробування читачем на сторінках «Версій» у різні роки: в середньому один раз на 9 чисел газети.  Це ніколи не було нудно чи нецікаво, це завжди давало читачеві сподівання на подальші зустрічі з мистецтвом. Наші читачі залюбки читають і «Мистецькі детективи» від Тетяни Дугаєвої, і меморіальні статті про ювілярів, чия творчість пов’язана з Буковиною, і навіть у суворій реальності карантину вирушають на віртуальні екскурсії з авторкою нинішньоої книги.

І лише ложка дьогтю до знайомства з нею: нас уже закидають дзвінками про те, де та як можна купити це видання. Сумно пояснювати, що власним коштом Тетяна Ігорівна просто неспроможна була видати тираж на продаж. А почитати її можна в чернівецьких бібліотеках… І це теж доволі інтимно – посидіти в тиші бібліотеки над таким чудовим виданням. А, можливо, чернівецька влада захоче мати у себе це видання і… Одне слово, сподіваємося.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *