Чернівці – Слов’янськ – Чернівці: дорожні нотатки

про ополченців-проплаченців і тих, хто чекав на «визволителів» та їхні високі пенсії й зарплати, але опинився у «Східному Придністров’ї»;
про те, як Путін окупував Донбас інформаційними військами ще задовго до війни, а зброю перевезли з церкви до Центру руської культури;
на жаль, і про те, як беруться хабарі на блок-постах.
Одне слово, – про територію війни.

Слов’янськ – місто обласного значення в Донецькій області. Засноване 1645 року як прикордонний острог проти кримських набігів. Спочатку фортеця називалася Тор, а нинішнє ім’я місто отримало 1794-го.  Слов’янськ  – транспортний вузол Донбасу, а також один із найстаріших грязелікувальних курортних центрів України. Від квітня 2011 року Слов’янськ став курортом державного значення.

Для людей на Сході немає «гібридної війни», а є просто війна зі страхом смерті – від куль і «Градів», голоду й холоду, від принижень і знущань.

На околиці Слов’янська, що має назву Семенівка, в розкішному саду розташувалася – чи то пак, уже колись була розташована психіатрична лікарня з численними корпусами – старовинними будівлями. Коли почалися обстріли Слов’янська, хворі розбіглися. Та з часом повернулися назад: така вже особливість душевнохворих. Їх удалося евакуювати без втрат. А що залишилося від психлікарні, можна побачити на фотографіях.

Але на війні, як на війні, – трапляються досить дивні речі. У Слов’янському районі є село Селезньовка. У ньому не вцілів жоден будинок – але й не постраждав жоден мешканець.

 IMG_2582

«Ми щодня слухали Путіна і Медвєдєва. І так на Донбасі тривало роками»

IMG_2622
Журналістка радіо з Луганська Іра Коваль на власні очі бачила, як бойовики стріляли з одного двору по іншому, а «ополченці» посилали автоматні черги у вікна.

Ірина КОВАЛЬ – директор творчого видавничого об’єднання радіомовлення «Філія МТКЦ «Луганська регіональна дирекція». Сьогодні вона переселенка, наймає квартиру і працює у Сєвєродонецьку, куди переїхало їхнє творче об’єднання. А зустрілися ми з нею у Слов’янську. Як з’ясувалося, вона працювала із моєю подругою студентських років Валюшею Кушніренко-Казенновою, яка теж залишила квартиру в Луганську і мешкає нині у Львівській області. Торік «Версії» публікували її розповідь про події 2014-го.

Ірина чимало розмірковувала над трагічними подіями, тож поділилася зі мною квінтесенцією свого розуміння їх. Нині, за її словами, ніхто не хоче говорити про це, а варто було б, оскільки йдеться про підвалини трагедії Донбасу.

– Ще задовго до 2009 року радіо «Ера» та «Голос Росії» започаткували спільний проект, завдяки якому Донбас щодня отримував інформацію про Путіна і Медвєдєва, – розповіла Іра. – Складалося враження, що ми живемо у Росії і в нас немає ні свого Президента, ні свого прем’єра. За це отримувалися добрі гроші, які йшли через ЗАО «Лот». Дехто з моїх колег обурювався такою політикою, та їх ніхто не чув. Пізніше я зрозуміла, чому: в СБУ сиділи люди з ФСБ. Одне слово, Путін ввів інформаційні війська на Донбас ще задовго до початку війни. Він вважав, що Україна у нього в кишені.

Я думаю, що керівництво області усвідомлювало, що відбувається довкола, – розповідає жінка. –  Тим паче, в тій ситуації люди відкривалися зовсім по-новому. Приміром, наш тодішній директор ОДТРК Андрій Мановалов не побоявся виступити на сесії облради і відверто запитати присутніх: «Що ви робите?!».

Я маю запис нашої розмови з Іриною, де вона каже, що бойовики стріляли з одного двору по іншому. Вона це бачила вживу, бо мешкала у висотці й з вікна її власної квартири все це було добре видно. На моє наївне запитання: «А навіщо вони це робили», обурено відповіла: «А щоби мати привід звернутися до Путіна з проханням про порятунок!»

– Гради стояли у сусідньому дворі й вели прицільний вогонь по багатоповерхівках. Мені доводилося постійно клеїти скотчем вікна, щоби не вилітало скло, – ділилася деталями жінка. – На власні очі бачила також, як містом йшли ополченці-проплаченці та стріляли з автоматів по вікнах будинків, імітуючи напад укропів. Населення спеціально залякували та сіяли серед нього паніку. Приміром, їдеш у маршрутці, а її раптом зупиняють і озброєні люди кажуть, що їхати далі, мовляв, небезпечно, бо там десь попереду диверсійна група укропів. Хоча попереду нікого не було. І все це робилося на очах у людей. Та одні це бачили, а інші, засліплені пропагандою, – ні.

…Ірина з чоловіком виїхали з Луганська машиною практично останніми. Сталося це після того, як вона побачила російську машину із написом «десантно-штурмова бригада» і солдатами у смугастих тільниках, за якою рухалися «Гради».

– Дивом пощастило вибратися, – ділиться вона. Та в неї там залишилися старенькі батьки, тож доводиться усіма правдами і неправдами передавати їм туди харчі. Так от, хабарництво українських «вояків» на блокпостах – вони беруть дань із тих, хто везе рідним продукти – її не те що обурює, а просто… втомлює. Однак ті, що там залишился, здається, нарешті зрозуміли, що їхнім дітям доведеться жити в «українському Придністров’ї», – і це їх нині, каже Ірина, дуже лякає.      

«Пару місяців Слов’янськ був під бандитами, але цього часу людям вистачило, аби все зрозуміти»

Денис Бігунов пережив і відчув на власній шкурі всі "принади" окупації
Денис Бігунов пережив і відчув на власній шкурі всі “принади” окупації

Денис БІГУНОВ до війни працював клерком у Слов’янській держадміністрації. Нині він – координатор руху «Сильна громада».

– Війна стала каталізатором громадської та громадянської активності, – переконаний Денис. Якщо до захоплення Слов’янська у нас 40% населення становили інертні громадяни, яким було байдуже, в якій державі жити, то нині кількість таких суттєво скоротилася. Прихильників же України та Росії порівну: 30% на 30%.

Денис розповів, як залякували містян тим, що прийде «Правий сектор» і всіх російськомовних переріже. Підливали масла у вогонь і комуністи: вони збирали агресивні проросійські мітинги. До них приєднувалися й попи з червоними прапорами, інколи останні влаштовували мітинги самостійно – осіб на 300.

Але й зараз, скаржиться Денис, охоплення українським мовленням незначне, зате  ретранслятор з Донецька працює справно.

Міський відділок міліції, за словами Дениса, захоплювало осіб 50 – а райвідділ нараховував 300 працівників! Та міліціянти були деморалізовані і теж залякані «Правим сектором».

До слова, Денис розповідав також про те, як бойовики обстрілювали центр міста із самохідних артилерійських гармат. А люди були переконані, що це стріляють по них з АТО.

Показав Бігунов і місце артилерійського бою, внаслідок якого була повністю знищена психлікарня.

Денис не міг не розповісти ще й жахливу історію про те, як група Ігоря Безлера, на прізвисько «Біс», викрала в Горлівці майбутнього Героя України Володимира Рибака одразу після мітингу, який був організований ним на підтримку Євгена Клепа, міського голови. У ході акції Володимир Рибак зняв прапор самопроголошеної ДНР. А 22 квітня його тіло знайшли в місцевій річці Казенний Торець. Поруч із ним було знайдене тіло Юрія Поправки, місцевого студента. За повідомленням прес-служби МВС, причиною смерті обох чоловіків стали політравми тіла, отримані в результаті тортур із подальшим утопленням ще живими.

За наявними у слідства даними, до тортур і вбивства причетні представники терористичного угруповання, яке захопило будівлю Служби безпеки України в Слов’янську. Головний редактор порталу «Цензор.нет» Юрій Бутусов тоді повідомляв:

«Катували жахливо. Краще ці фото нікому не бачити. Це робили не люди, а звірі. Палили вогнем, різали ножами… Експерти відзначають чисто кавказький почерк. Кавказ у Донецькій області! Є два свідки, які бачили, як катували цих людей у будівлі, яку контролювали «зелені чоловічки», і стверджують, що саме «зелені» бандити з автоматами АК-100 охороняли кімнату тортур».

Потім ще був розстріл 6-ти протестантських пасторів…

«Лише пару місяців Слов’янськ був під бандитами, але цього часу людям вистачило, аби все зрозуміти», – завершив свою розповідь Бігунов.

«Влада не має права бути недалекоглядною, тим паче, закривати очі на зброю»    

Олександр Кульбака: «Влада не має права на помилку, бо за цим – людські життя»
Олександр Кульбака: «Влада не має права на помилку, бо за цим – людські життя»

Олександр КУЛЬБАКА має за спиною консерваторську освіту, та все своє життя присвятив газетярській справі. Він – редактор міськрайонної газети Слов’янська «Вісті».

– Напередодні квітневих продій у Слов‘янську, коли місто захопили бойовики, із церкви московського патріархату, де служив отець Віталій, – нині він утік до Росії, зброю перевезли до Центру руської культури. І про це знали всі, – наголошує журналіст, – СБУ, міліція, навіть голова Донецької облдержадміністрації! Та владники думали, що це наші східняки-олігархи хочуть пошантажувати Київ, тож ніхто цьому не збирався заважати. А воно он що з цього вийшло… Влада не має права бути недалекоглядною, тим паче, закривати очі на зброю.

 

Гібридна війна – нове поняття у політичному житті планети

Уперше з’явилося у військових документах США й Великої Британії на початку ХХI століття. Означає підпорядкування певної території за допомоги інформаційних, електронних, кібернетичних операцій у поєднанні з діями збройних сил, спеціальних служб та інтенсивним економічним тиском. Найбільш повно визначення «гібридна війна» подане у передмові «Military Balance 2015» – щорічного видання Лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень: «Використання військових і невійськових інструментів в інтегрованій кампанії, спрямованій на досягнення раптовості, захоплення ініціативи та отримання психологічних переваг, використовуваних в дипломатичних діях; масштабні та стрімкі інформаційні, електронні та кібероперації; прикриття і приховування військових і розвідувальних дій у поєднанні з економічним тиском».

Специфіка гібридної війни полягає в тому, що обиватель не розуміє суті того, що відбувається: звідки, від кого виходить загроза, як вона проявляється, чим і як їй протистояти. Адже гібридні війни починаються організацією масованих інформаційних вкидань у соціальні мережі, в яких дискредитуються органи влади тієї країни, проти якої ведеться війна, їхній зовнішньополітичний і економічний курси, соціальна політика, далі розгойдується соціально-політична ситуація. Економічні інститути держави піддаються тиску, вводяться економічні санкції, закриваються можливості для нормальної зовнішньоекономічної діяльності. Активізуються опозиційні сили в середині країни, організації, засоби масової інформації, що утримуються на іноземні гранти, проводять в життя ідеї агресора і тим самим виступають у ролі «п’ятої колони».

Прикладом успішно проведеної «гібридної операції» стратеги НАТО вважають організацію Росією повернення під свою юрисдикцію Криму. Зазначається, що в ході кримської операції в лютому-березні 2014 року російські сили «продемонстрували поєднання використання швидкого розгортання, електронної війни, інформаційних операцій, можливостей морської піхоти, десантно-штурмових сил і спецназу, як і масштабне використання кіберпростору й стратегічного зв’язку для багатовекторної та ефективної інформаційної кампанії як для внутрішньої, так і для зовнішньої аудиторії».

З цього випливає ще одне визначення «гібридної війни»: «Гібридна війна – це комбінація відкритих і таємних військових дій, провокацій і диверсій у поєднанні із запереченням власної причетності, що значно ускладнює повноцінну відповідь на них». (Джерело: http://moyaosvita.com.ua)

 

Людмила ЧЕРЕДАРИК, фото автора

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *