– «Гніздо Горлиці» знімається за сценарієм чернівецького автора Василя Мельника. А цей сценарій свого часу отримав перемогу на конкурсі «Коронація слова». Головна героїня – українська заробітчанка, що повертається з Італії додому. Вона вагітна від італійця і стоїть перед важким вибором: зберегти дитину і зруйнувати свою сім’ю в Україні – чи повернутися до родини, заподіявши смерть цій  дитині?

– Чому  для зйомок фільму обрали саме Вижниччину?

– Доля нас сюди привела: це сталося випадково. Втім, у цьому житті нічого не буває випадкового…

За сюжетом, у нас є основний об’єкт, до якого ми прив’язані:  він і називається Гніздом Горлиці. Це має бути така не досить заможна хата, поруч з якою наш головний герой  –  Дмитро – має будувати власний готель. І ми шукали таку місцину. Об’їздили всі Карпати. Так сталося, що коли їхали через Вижницю, практично в перші ж п’ять хвилин побачили наш основний об’єкт. Прийшли, познайомилися з господарем цього об’єкта – і все одразу ж вийшло. Після того ми ще оглянули доволі багато місць: 4-5 днів роз’їжджали горами, шукали щось подібне, так і не знайшли. Тож вирішили знімати тут.

–Коли розпочалися зйомки й скільки вони триватимуть?

– Уперше приїхали сюди торік – відбирали натуру. Потім ще раз – будували декорації. До слова, тут доволі багато добудовано нашими руками. А від 13 квітня почали знімати: тобто перший знімальний день у нас був Вербної Неділі. У Великодній вівторок ми завершили зйомки на Вижниччині, відзнявши один блок. Тепер переїжджаємо до Чернівців,  де матимемо 5 знімальних днів. А ближче до осені у нас буде ще один блок, майже такий, як тепер. Наразі все залежить від фінансування. Це вже буде друга частина фільму. Третя зніматиметься, сподіваюся, в Італії – в Генуї. То буде зарубіжно-заробітчанська частина фільму: наша героїня працюватиме в італійській родині.

– Хто знімається у фільмі?

– Рімма Зюбіна, Віталій Лінецький і молоді артисти Олександра Сизоненко, Максим Канюка. Вони ще студенти театрального інституту, але цікаві й обдаровані.

– Коли можна буде побачити фільм у прокаті?

– Завершити зйомки плануємо наприкінці цього року. Якщо все складеться, то «Гніздо Горлиці» зустрінеться з глядачами десь на початку наступного, 2015-го року. Хотілося б показати фільм на Різдвяні свята, десь ближче до Старого Нового року, Маланки. Водохреща.  Стрічка демонструватиметься в кінотеатрах. Сподіваюся, що на згадані свята ми привеземо людям кіно і чекатимемо на них у кінозалах.

– Як у Вас складалися стосунки з місцевим населенням? Як зустріли вашу групу гуцули?  

– Слава Богу, буковинці дуже доброзичливі. Хоча спочатку нас сприйняли насторожено, знаєте, такі собі татари прийшли, рушать тут усе…  Пані Анастасія, матір нашого господаря, спочатку ходила та бурчала. А коли прочитала сценарій, її ставлення до нас кардинально змінилося: сьогодні вона наш головний консультант і вболівальник. Вона добре знає сценарій і переживає за кожну дрібничку. А це надзвичайно приємно, що люди так переживають за фільм! Зрештою, воно й зрозуміло, адже сюжет стрічки – історія сьогочасна, злободенна, яка торкається багатьох людей.

Ми намагаємося робити чесне кіно, нікого не ображаючи. В Італії ми багато спілкувалися із заробітчанами, бачили, як вони там живуть. Не дай Боже їх образити: це величезна відповідальність перед ними. Адже вони жертвують своїм життям, добробутом, сімейним спокоєм, ризикують зруйнувати сім’ї, намагаючись з останніх сил щось заробити, якось вибудувати своє майбутнє. Це історія для людей і про людей – народна, так би мовити. Тому й люди її дуже гарно сприймають. І коли ти розповідаєш – всі дуже тепло відгукуються і допомагають. Навіть Великоднього понеділка, коли ми приїхали до церкви, люди нам відчинили, священик пішов назустріч – дозволив нам знімати біля церкви. І люди, староста, підстароста теж нам допомагали, навіть знялися у фільмі. Знімалися й вижничани, саме на Великодні свята, та попереду ще велика масова сцена. Коли ми приїдемо наступного разу, восени, зніматимемо весілля. Та вже зараз розпитуємо людей, цікавимося тим, які тут традиції весільних гулянь. Ми не хочемо зовсім автентичного весілля, плануємо мікс: трохи етнічного, трохи сучасного, саме так, як люди це роблять. Я думаю, що у нас буде велика масовка, куди ми запрошуватимемо місцеве населення. А потім обов’язково привеземо сюди кіно, бо без цих людей не було б не тільки цього фільму, а взагалі – нічого.

– Ваші враження від Буковини?

– На Буковині я не вперше, бував тут неодноразово. Знімав документальні фільми про видатних ваших земляків – Івасюка, Миколайчука – разом із Василем Ілащуком. Бував і у Вижницькому будинку культури, де свого часу робили сюжет про ВІА «Смерічка». Я добре знаю ці гори та їхніх господарів і почуваюся тут як рідний.

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис На Буковині знімають фільм «Гніздо Горлиці» – історію української заробітчанки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Працювали у лікарні невідкладної допомоги стародавнього міста Гар’ян. Великі, добре обладнані корпуси лікарні з гарними умовами перебування та високим рівнем медицини вразили приїжджих, але працювати було все ж таки важко. Вже за кілька місяців Наталію Іванівну почала мучити ностальгія: «Я всією душею прагнула додому – почути рідну мову, вдихнути буковинського повітря, поглянути на дерева, кущі…»

Усі діти – рідні

Та ностальгія – ностальгією, а  жити доводилося за суворими арабськими законами. Мешкали в одному з трейлерів, розташованих навколо корпусів лікарні. Це невеличке приміщення, на зразок тих, що показують в американських фільмах. Дві малесенькі кімнатки стали для мене фортецею на три роки… У лікарні всі спілкуються англійською, адже працюють медики з Пакистану, Індії, Болгарії, Румунії, Польщі, Югославії, Іраку. Усі щоденники, документація, 5-хвилинки – англійською. Хіба що з лікарями-українцями, а їх було 40, перекидалися рідною мовою. А от арабську вчити було досить важко. А потрібно: місцеве населення англійської не розуміло! Виходу не було, тож заговорили арабською… через три місяці.

– Якщо хтось із родини хворів, – веде далі пані Наталія, – його обов’язково доглядали. Родичі мінялися, чергувалися, але хворого самого ніколи не залишали. Якщо ж у літньої людини не було родичів, то обов’язково знаходилися сусіди, які наймали когось або самі її доглядали. Показово й те, що жодної покинутої дитини на всю країну не знайдеш! Сиріт одразу ж забирають у сім’ї. І це при тому, що середня кількість дітей у родині – десять. Ми бачили і 25…

Пригадую жінку, яка потрапила до лікарні із важкою формою бронхіальної астми. Чоловік привів її у дуже задавненому стані. Вона була на межі життя і смерті. Я не залишала її ні на мить цілу ніч, адже цей період був вирішальним. Вранці зітхнула з полегшенням: арабка буде жити! Пізніше приїхав чоловік. Разом з ним у палату зайшли дев’ятеро дітей. Десятого – немовля – принесли, аби хвора мама його нагодувала. Коли я це побачила, мене облило холодним потом: що було б, якби мати померла…

Більшу частину території займає пустеля. Видобування нафти дає державі із 6-ти мільйонним населенням можливість допомагати населенню дотаціями. Багатодітним сім’ям на кожну дитину виплачують допомогу. Населення отримує від держави дуже дешевий хліб, хоча закупівельна ціна вища, бо борошно купують у Туреччини та Італії.

Візерунок на п’ятах – мрія кожної незаміжньої дівчини

Українки скаржаться на гендерну нерівність. З розповідей Наталії Іванівни випливає висновок, що нам ще пощастило:

– Лівійки дуже залежні від чоловіків, – розповідає пані Наталія. Якщо чоловік дозволяє – жінка працює, не дозволяє – сидить удома. Жінка не має права сама ходити вулицями: лише з чоловіком – самій не пристойно! Тому навіть ми, українки, завжди ходили в супроводі чоловіків. Крім того, заміжні лівійки обов’язково закривають усю фігуру і обличчя. Відкритими залишаються тільки очі, а дехто ходить лише з одним відкритим оком.

– Українські дівчата мріють здебільшого про весілля,– продовжує Наталія Іванівна. – А ось арабські дівчата – пофарбувати хною ступні… Це дозволяється тільки заміжнім.

Якось довелося мені побувати на арабському весіллі: гості розділилися на дві половини – чоловічу та жіночу. Розважалися окремо, тож жінки почувалися розкутіше: розпустили волосся й танцювали. Лише в останній день святкування чоловіки і жінки зійшлися в одну компанію.

– Якось запитала у медсестри: «Як ви виходите заміж? – За дві хвилини! – відповіла вона. Зазвичай шлях до одруження простий: хлопець і дівчина знають одне одного з дитинства або знайомляться під час сватання. Майбутній чоловік повинен заробити гроші та побудувати будинок. Адже молода не піде до хати, де живе вся його родина. Знаю випадок, коли наречена чекала чоловіка до 40-річного віку: він будував будинок, – каже пані Наталія.

Чайна церемонія і «Сальмік» 

– У Лівії, як і в Китаї, існує чайна церемонія. Чай вариться у великому казані на вогні, – з посмішкою пригадує пані Наталія. – Використовують спеціальний посуд – кілька чайників, кілька кухлів. Рідина переливається з чашки до чашки – утворюється пінка. Солодкий міцний напій подається у маленьких скляних чарках. Інколи додають арахіс. На наш чай цей напій зовсім не схожий, адже під час багаторазових переливань він збагачується киснем.

А одного разу пані Наталія пішла у гості зі знайомою медсестрою-арабкою.

– Нас частували кавою. Я випила одну маленьку чашечку. Господиня налила ще одну і подала мені. Я відмовилась, але довелося випити ще й ту. Вона налила наступну: нібито й зрозуміла, що я більше не хочу, але все одно протягнула ще. Нарешті медсестра мені пояснила, що треба сказати «сальмік» – слово, яке означає відмову. Тільки-но я його промовила, господиня одразу ж поставила чашечку і більше кави мені не пропонувала. Згодом я дізналася, що тільки після цього слова, за традицією, господарі перестають частувати своїх гостей.

Хабарництва в Лівії… не існує. Араби діляться останнім шматком хліба, але хабара ніколи не дадуть і не візьмуть.

Довгожителі

Чим цивілізованіша країна, тим більше людей страждають на гіпертонію та виразки. Причиною багатьох захворювань є розлади нервової системи. Лівія – аграрна країна. Тут життя спокійніше, врівноваженіше. Життя людей триваліше, ніж в Україні. Араби ніколи і нікуди не поспішають. Вони кажуть: «У Аллаха один день – як тисяча років, тисяча років – як один день. Не поспішай! Що має бути – буде, а як не відбудеться – то й не треба…»

Наталія Іванівна з чоловіком навіть через десять років часто згадують це твердження і намагаються жити за арабським принципом. Адже араби мають рацію! Тож, не поспішайте, подумайте! Можливо, половини того, за чим ми женемося щодня, нам і не треба…

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Дощ і туман – свято!

У Лівії дощ – рідкісне явище. Тож коли з’являється будь-яка волога – дощ чи туман, араби дуже радіють. Це для них – справжнє свято! Будь-яка волога: чи-то з неба, чи-то привозна – цінується там як золото. Вони збирають воду у спеціальні резервуари, розміщені під землею. А за традицією, коли араб запрошує додому гостя, його дружина насамперед подає гостю води.

Жителям Гар’яна пощастило: у місті є колодязь з артезіанською водою, виритий ще у часи, коли Лівія була колонією Італії. Ця криниця забезпечує всю лікарню і прилеглі будинки навколо неї.

 

Сумувала за… сиром і сметаною

У арабів дуже специфічна їжа, з неймовірної кількістю спецій і прянощів. До неї треба звикнути. А ось буковинської сметани й сиру чернівчанам дуже бракувало. Тим паче, що молоко купувати остерігалися, адже траплялися випадки бруцельозу. Ця інфекційна хвороба передається людині від великої рогатої худоби. Довелося бачити хворих із різними симптомами, спричининеними цією хворобою: хтось приходив із головним болем та лихоманкою, хтось – із болями в печінці чи суглобах. Згодом і ми навчилися виявляти цю хворобу за зовнішніми ознаками.

Малярійний комар облітає Лівію стороною

Малярійні комарі полюбляють болото й вологу, а в Лівії надто сухо… Щоправда, серед екзотичних хвороб довелося лікувати лейшманіоз. Ця хвороба характерна для тропічних країн. Серед пацієнтів були приїжджі із Чаду чи Судану. Лейшманіоз – це ураження внутрішніх органів, яке виникає від укусу комахи «лейшманія тропіка». Спочатку вражається шкіра, і далі мікроорганізм проникає всередину й інфікує внутрішні органи.

Та найбільше треба було остерігатися змій і скорпіонів. Щороку нам доводилося «витягати з того світу» кілька ужалених місцевих жителів. На жаль, траплялися й смертельні випадки…

«Люди пустелі»

…Сплять місцеві жителі на підлозі – на спеціальних матрацах. Це в них і традиція, і своєрідна боротьба зі спекою. Адже зазвичай 45–50 градусів тримаються більш ніж півроку. Зима дуже коротка: один місяць 4 – 8 С. Після зими зацвітає мигдаль – ознака весни, а далі – знову тривала спека…

…Частина населення Лівії – бедуїни. Вони постійно у мандрах, їхня домівка – пустеля. Коли до мене вперше потрапив такий пацієнт, здивуванню моєму не було меж. Увечері я вкладала його у ліжко, а зранку заставала на підлозі у сидячому положенні. Згодом виявилося, що бедуїни, від незвички, не можуть спати на ліжку.

 

Запис Заміж – За дві хвилини! Це не телешоу, це суворий арабський світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.