Як зазначає автор романа «Останній бандерівець» Петро Воробей, історія Івана Гончарука тісно переплітається в романі з історією злету й падіння  (травень–листопад 1943 року)  Колківської повстанської республіки і долею дев’ятнадцяти Іванових земляків, засуджених у грудні 44-го року Військовим трибуналом за  участь у створенні української повстанської «держави».

Держави, яка простягалася на 2 тисячі квадратних кілометрів теперішніх Рівненської й Волинської областей.

Яка мала державні символи: герб – тризуб і синьо-жовте знамено.

Провела земельну й освітню реформу.

Друкувала підручники і книжки.

Карбувала гроші – бофони.

Мала власне військо – УПА,  якому  присягнув Іван із ровесниками – учасниками т.зв. «Справи дев’ятнадцяти». Шістьох із яких, у тому числі й 18-річну вчительку Галину Рейкіну – розстріляли.  Тринадцятьох же інших – у тому числі вісьмох дівчат, яким на момент інкримінованої їм радянською владою «зради Батьківщини» було по 17-18 років, прирекли до багатолітніх тюремних поневірянь…

Кілька слів про повстанську республіку.

Від 15 травня до 7 листопада 1943 року на території  нинішньої Волинської й Рівненської областей існувала повстанська  «республіка свободи», а маленьке містечко Колки було проголошено повстанцями «тимчасовою (до звільнення Києва) столицею України».

Тут діяла українська влада, судочинство, школи. Працювали лікарні, видавалися книжки. Саме про ці події нам нагадує пісня, що дійшла до сьогодні:

Десь там далеко – на Волині

Створилась армія УПА…

 У центрі роману – реальна людина Іван Гончарук на псевдо «Джанко». Звичайний хлопчина 1926 року народження. Із традиційною біографією для волиняка чи поліщука тих часів.  У 18 років вступає в УПА. У 1946 році отримує «четвертак» – 25 років тюрми. У 1976 році повертається в Україну – Харківську область.  На рідну Волинь навідується раз у три роки. Частіше – не дозволяли.

А тут – перебудова. Гласність. «Народний рух», куди масово «рухнулись» колишні повстанці й дисиденти. Радянська влада захиталась. Треба було  когось показово покарати «із бувших», щоб іншим – «нє повадно било!»

Вибір упав на Івана, хоча він давно відійшов від «політики». Навіть говорив   по-російськи: тридцять років у Магадані та життя на Харківщині далися взнаки. Та для показової «порки», вирішили в КДБ, і такий згодиться! Отож  Волинський обласний суд… скасовує винесений йому 40 років тому вирок Військового трибуналу і 19 жовтня 1987 року новий  суд під головуванням  Бориса Плахтія  виносять 61-річному «Джанку»… смертний вирок.

Як наслідок, 12 липня 1989 року «останнього бандерівця» України було розстріляно й похоронено, точніше – закопано невідомо де. Не врятувало Івана й звернення до «головної леді» тогочасної України – Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.

«Нагадаю, – пише автор Петро Воробей, – це відбулось за рік до того дня, коли Верховна рада прийме  Декларацію про державний суверенітет України!

• Шок! – скажете ви.

Так, але воно не йде ні в яке порівняння з тим потрясінням, яке пережив автор під час підготовки роману – у 2021 році, коли завітав у той самий суд, який виніс Іванові «вишку», позбавивши майна, в тому числі  й житла, його дружину й двійко діточок. Як виявилось, у суді в цей день – у сусідніх залах,  слухались дві справи: про реабілітацію Івана Гончарука і про… підвищення пенсії людині, яка  винесла «Джанку» смертний вирок – Борису Плахтію!

Як і очікувалось,  Івана Савовича реабілітували . 

Не залишили  судді поза увагою і клопотання свого колишнього колеги  –  Бориса Плахтія. Одностайним рішенням суду йому збільшили пенсію визначивши її у сумі… 202217 гривень! Напишу словами, щоб читач не подумав, що трапилася  «описка»: двісті дві тисячі двісті сімнадцять гривень!

Тоді ж як ні майна, ні моральної компенсації сім’ї невинноубієнного Джанка ніхто й не подумав учинити.

Тож запитаймо у себе: яку державу ми збудували?

І для кого?

24 серпня 1991 року Україна отримала свій Прапор, Герб, Гімн. Столицею держави обрано Київ, як і мріяли Джанко із друзями, написавши на щиті при в’їзді в рідне село «Колки — тимчасова столиця української повстанської республіки (до переїзду в Київ)».

Думаю: де вони тепер — творці й захисники Колківської повстанської республіки?

Де їхні могили?

Де вулиці, названі на їхню честь?

 Немає!

Є двохсоттисячна пенсія судді Бориса Плахтія, отримана ним від незалежної України. України, над якою він насміхався всю свою суддівську кар’єру, життя героїв і творців якої цинічно відбирав, із посмішкою відправляючи  у розстрільні камери, як відправив Івана Гончарука.

…Згадуються слова Героя України Левка Лук’яненка: «Немає майбутнього у тої країни, у якій вбивці її героїв живуть, як звитяжці — ситі, вгодовані, а справжні лицарі гибіють на копійчану подачку від держави, за майбутнє якої вони “душу й тіло положили”».

Причому не в переносному, а в прямому значенні цього слова…»

Роман члена НСПУ Петра Воробея «Останній бандерівець», виданий у вересні 2025 року в Чернівецькому видавництві «Букрек», призначений  для широкого кола читачів і складається з двох частин: «Джанко» та «Жертвоприношення».

Запис «Останній бандерівець» – нова книга чернівецького видавництва до Дня створення УПА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вперше в Україні (а може, й не тільки), – зазначає авторка, – ми говоримо про стандарти доступного середовища абсолютно простою, зрозумілою навіть дітям мовою. Тепер ні в кого не виникатиме питання: а яким має бути правильний пандус?

У новій книжці Оксани Драчковської йдеться про те, як Зайчик-нестрибайчик уперше вирушає у справжню далеку подорож. Чи зможе він потрапити до звичайного потяга, подолати перехід через вулицю великого міста та сісти до автобуса чи трамвая? Завдяки ілюстраціям художниці, фіналістки Болонської виставки дитячих ілюстрацій Оксани Драчковської-молодшої читачі яскраво переживуть разом із Зайчиком усі його пригоди.

Зайчик-нестрибайчик подорожує» – це дещо інша за жанром книжка, – говорить письменниця. – Вона наполовину нон-фікшн (пізнавальна, просвітницька). На тлі захопливої історії про подорож героя та його рідних до великого міста розповідається про основи архітектурної та інфраструктурної доступності. І вони, як виявляється, надзвичайно прості.

Авторка зізнається, що не планувала писати продовження історії про  «Зайчика-нестрибайчика», але цю ідею їй повсякчас «підкидали» читачі та журналісти. «Я деякий час відкидала цю думку, вважаючи систему сиквелів трохи штучною, – додає Оксана Драчковська. – Але потім, спостерігаючи, як росте і розвивається мій син, збагнула, що і читачі першого «Зайчика» подорослішали й готові сприймати складнішу інформацію».

Книжка побачила світ у рамках обласної програми підтримки книговидання Чернівецької обласної державної адміністрації та завдяки «народному гранту» – 100 доброчинних внесків благодійників.

До 30 листопада на сайті триває передпродаж видання: https://bit.ly/3pY45Zf

Нагадаємо, що перша частина «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» викликала неабиякий інтерес в авдиторії. Казка отримала спецвідзнаку «Коронації слова», потрапила до списків двох найпрестижніших книжкових рейтингів «Книга року ВВС» і «Барабука», а також стала переможцем у номінації «Література для дітей від 6 до 8 років» BookForum Best Book Award-2020.

Комунікаційна менеджерка видавництва “Чорні вівці” Лілія Шутяк

Читайте також: Смілива мама в казці і в житті

Запис В Україні вийде перша дитяча книжка про стандарти безбар’єрного середовища спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Говорити з дітьми про хвороби – незручно. Завжди бракує потрібних слів або існує ймовірність сказати зайве. Тому, коли когось із рідних спіткає лихо, простіше взагалі уникати цієї теми. Але будьмо чесними: деякі речі діти розуміють краще за дорослих, особливо – коли йдеться про беззаперечну віру та підтримку.

На початку цього року до нас надійшов дуже важливий рукопис молодої письменниці Марії Правди, – говорить головна редакторка дитячого арт-видавництва «Чорні вівці» Христя Венгринюк. – Я прочитала цей текст і зрозуміла, що страшенно хочу, аби він побачив світ саме у «чорних овечках». Ми видавали книжки про втрати, біль, смерть та на інші проблемні теми. Люди часто обходять їх, кажучи: «а давайте не будемо про сумне». Але життя – це не тільки веселе. «Бабуся та рак» – це арт-бук, який допоможе «увійти» не в біль, а в ситуацію, з якою проживає так багато людей. Це неймовірно важлива тема, якої ми всі боїмося. Згаданий рукопис для нас дуже цінний і я б хотіла, щоб цей проєкт був реалізований, щоб про нього говорили, ним дихали, бо це неймовірно важливий текст.

Книжка «Бабуся та рак» показує боротьбу з хворобою дорослого очима дитини. Тут немає похмурих лікарів чи непривітних лікарень, немає складних наукових термінів чи особливостей лікування. Є лише бабуся, до якої «вчепився рак», й онука, яка понад усе прагне відчепити його від рідної людини. Ілюстрації до видання зробила художниця Ганна Сурган.

«В основі цієї історії – хвороба моєї мами, бабусі моєї донечки, – говорить Марія Правда. – Я довго шукала слів, аби водночас висловити свої тривоги та сподівання і підтримати рідну людину в непростий період лікування. Я знаю, що на такі серйозні теми в нас із дітьми говорять мало, але також впевнена, що для кожної родини, яку спіткало це лихо, настає час, коли потрібно пояснити малечі, що й чому відбувається. Гадаю, що книжка «Бабуся та рак» може стати для когось стимулом розпочати діалог із дитиною та розповісти їй про важливе».

Для того, щоб книжка «Бабуся та рак» побачила світ, потрібно 123 400 грн. Зробити свій внесок можна на Спільнокошті: https://biggggidea.com/project/dityacha-knizhka-babusya-ta-rak/

Переглянути

Довідка про авторку та ілюстраторку

Марія Правда (Марія Зброй) – журналістка, книжкова блогерка, комунікаторка культурних проєктів. У своїх текстах (рецензіях на різні видання і власній дитячій книжці) акцентує увагу на важливих соціальних темах. Авторка переконана, що з дітьми потрібно бути чесними і не боятися говорити про важливе. В цьому письменниця і вбачає своє завдання.

Сурган Ганна народилась у м. Біла Церква в 1985 році. Закінчила КНУКіМ в Миколаєві. Професійна художниця й ілюстраторка. Працює з традиційними матеріалами і в діджитал. Співпрацює з «Видавництвом Старого Лева», видавничо-освітнім проєктом «Портал», а також видавцями в Чехії, Британії та Італії. В ілюстрації для неї важливо передати атмосферу книжки, щоб це допомогло читачеві цілковито зануритися в світ, створений письменником.

Запис Видавництво «Чорні вівці» збирає кошти на друк дитячої книжки «Бабуся та рак» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Книжка вразила юних мрійників та здобула велику кількість прихильників за короткий час. Своє ім’я головний персонаж отримав від чеського драматурга Карла Чапека, який винайшов слово «робот». Видання створене в комбінованому жанрі та складається з оповідання й коміксу водночас. Таке поєднання стало доволі експериментальним для болгарського читача й, вочевидь, буде таким і для українського.

У книзі «Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» йдеться про неперевершений штучний інтелект, приправлений дозою романтичної зарозумілості й впертості. Колись люди закодували в ньому історії, легенди та міфи й відправили робота у відкритий Космос, аби налагодити контакт із невідомими світами. Після довгої подорожі навмання він опинився на незнаній чудернацькій планеті з трьома сонцями, де вразив позаземних істот своїм розумом і чарівністю.

Звістка про його виняткову мудрість поширювалася з космічною швидкістю. Малі та дорослі терпляче чекали своєї черги, аби звернутися за порадою. Робот допоміг багатьом і переконав місцевих мешканців побудувати бібліотеку й музей.

«Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» читається легко, з посмішкою і  щоразу провокує зазирнути до інтернету й бібліотеки з пізнавальною метою.

У трилогії зібрано 16 коміксів, що стосуються культурного, морального, історичного та географічного минулого різних часів на Землі. Усі видання насичені харизматичними та веселими персонажами, які сподобаються дітям від 7 до 12 років. Деякі жарти, ймовірно, будуть до вподоби й дорослим читачам.

Довідка про автора.

Марін Трошанов народився 24 травня 1984 року в місті Бургас, де закінчив англомовну середню школу імені Гео Мілєва. У 2009 році отримав ступінь магістра з міжнародних відносин у Софійському університеті Святого Климента Охридського. У 2015 році він увійшов до фіналу національного конкурсу «Лідери наступного покоління» для молодих менеджерів та підприємців, а пізніше вступив до магістратури в університеті Шеффілда, яку закінчив із відзнакою та пропозицією стати викладачем. Наразі Марін керує людьми, ресурсами та проєктами у глобальній ІТ-компанії.

Марін Трошанов, Євгені Пройков та відомий художник Петир Станіміров створили комікс «Клеймо», що отримав нагороду за найкращий традиційний комікс на міжнародному фестивалі в Белграді у 2012 році (серед 286 кандидатів із 29 країн).

Марін – лідер престижної ініціативи найбільшого болгарського інтернет-ЗМІ для книг та читання «Я читаю» –  «Письменник у позику». Мета ініціативи – проводити відкриті уроки в різних куточках Болгарії (на запрошення дітей і викладачів літератури).

«Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» – перша частина серії. У ній також є ще дві книжки: «Робот Чапек і шпигунська місія Пафуй-тіні» (жовтень, 2019) та «Робот Чапек і лабіринт сердитого слизького чудовиська» (березень, 2020).

Запис «Чорні вівці» видали книжку-комікс про штучний інтелект спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ми йшли до цього три роки, – розповідає вона. – Тепер можемо представити українських авторів на європейській культурній арені, бо, насправді, маємо чимало достойних видань. Також не менш важливо побачити, які дитячі книжки видають у світі, як розвиваються видавництва і які теми зараз найактуальніші. Ми хочемо ставати ще цікавішими для дітей та їхніх батьків».
Власного стенду у чернівецького видавництва не буде, але ознайомитися з книжками «Чорних овець» можна буде впродовж усього ярмарку на українському стенді.

Вл. інф.

Запис «Чорні вівці» поїдуть до Болоньї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У дитячому арт-видавництві «Чорні вівці» побачила світ книжка данського письменника Кіма Фупца Окесона та ілюстраторки Еви Ерікссон «Мій дідусь став привидом» в українському перекладі Наталі Іваничук.
У маленького хлопчика Есбена несподівано помер Дідусь. Мама сказала, що він став ангелом, а тато – що землею. Та обидва помилялися: однієї ночі Есбен раптом побачив Дідуся на своєму комоді: той сидів і незворушно дивився у темряву. Так тривало кілька ночей поспіль. Дідусь усе намагався пригадати, що ж важливе забув і чому став привидом…
Книжка – спроба пояснити дитині смерть рідної людини без травмування її вразливої психіки.

Лілія ШУТЯК, PR-менеджерка видавництва «Чорні вівці»

Запис «Чорні вівці» – про дідуся, що став привидом… спершу з'явиться на Медіа-Версії.