Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Продовжую знайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні
Наталія Карагашова

Тим, хто вважає, що тема наркозалежності їх не стосується, буде просто цікаво прочитати добре написаний текст. А ще позбавитися чергової «сліпої плями» в усвідомленні реальності. В житті є так, як написала Наталя. Саме тому я наводжу написане без купюр, правки та скорочень.
Знайомтесь, Наталя Карагашова, параюристка та координаторка параюристок Всеукраїнської організації жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА»:
Коли я почала змінювати життя на краще? Я навіть не знаю, чи почала…

Я пам’ятаю момент, коли я усвідомила, що я «раба лампи»… Це був ранок. Моя дитина прокинулась радісною та щасливою, почала гратися та веселитись, а я в цей час тремтіла холодним та липким тремтінням хворої людини. Я відчувала, як болить кожна кістка з мого скелету, мене нудило та сльози текли з очей… Я ледве підвелася з ліжка, щоб нагодувати доньку. Далі я робила тільки те, що б дозволило мені почати відчувати себе здоровою та повною сил – шукала ліки…

Це тривало багато років. Іноді, коли вдавалось налагодити поставки маку, мені знов починало здаватись, що я можу контролювати процес. Але обов’язково траплялось так, що я розуміла: в мене є хазяїн, волю якого я виконую кожного дня, заради того, щоб просто відчувати себе живою… Чи майже живою… Довгі роки бігу по колу: знайти гроші > знайти ліки (саме так в нашому колі називали екстракт опію, який надавав змогу тілу та розуму декілька годин прожити без болю) > знайти вену або спосіб доставити ліки до організму без втрат > прожити декілька годин без болю > та знов спочатку. Ви правильно розумієте – їжа зовсім не входила в обов’язковий до виконання список…

Я дуже хотіла бути вільною. Дуже хотіла прокидатися не від болю, нудоти та ознобу. Я дуже хотіла витрачати гроші на себе та на свою дитину. Я дуже хотіла знов бачити в дзеркалі красиву жінку, якою була до… Я дуже хотіла мріяти та радіти життю. Тому я час  від часу приходила до батьків та казала: «Допоможіть мені… Я згодна на все, аби позбутися цього тягаря». Батьки підключали усі можливості задля того, щоб вилікувати мене. Які тільки процедури мені не робили… Але лікарі лікували тільки тіло, позбавляючи мене фізичної залежності. Психічна ж залишалася. І щоразу, не розуміючи як, моє відновлене тіло приводило мене туди, де я могла отримати «еліксир щастя». Щастя на дози… І кожного разу я розуміла, що  «лампа» нікуди не поділася. Що її хтось потирає задля виклику безвольної мене.

Ми з батьками зверталися в різні клініки. Нічого не давало результату. Моя воля була поневолена. І зрештою мене посадили у в’язницю за зберігання наркотиків. Я отримала три роки загального режиму. Декілька місяців я сприймала строк як пригоду. Та навіть не сумнівалася, що, як тільки отримаю свободу, одразу піду до друзів-торчків. Я так і казала: «Я кололась, колюсь та колотись буду». Пройшло трохи часу. Мене перевели до зони. Це дуже дивно, але саме в зоні я вперше була повністю щасливою. Чому саме? Як це можливо? Дуже просто. В зоні працюють цілком зрозумілі правила. Головне їх вивчити, а далі вибір за тобою, як жити. Ти чітко визнаєш зв’язок між діями та наслідками. І ти раптом розумієш, що можеш бути хазяйкою свого життя. Так минуло декілька місяців та наблизилось довгострокове побачення з рідними. Я знала, що прийде мама та приведе мою доньку.

Описати щастя від обіймів з донькою важко, але це було саме щастя. Перший день побачення ми раділи. Другий день був наповнений тривожного очікування кінця побачення. Третій день це були безперервні ридання… Мені навіть зараз важко згадувати свій стан, коли мене вели назад до загону. Саме тоді я зрозуміла, що у в’язницю більше ніколи не сяду. Гадаю, що саме в цей час щось змінилось в моєму мозку. Я не скажу, що я зреклася вживання, ні. Але щось змінилося. Пам’ятаю день, коли була комісія з УДО. І суддя казала: «Ти зараз повернешся до того ж самого середовища, де кожний другий з твоїх друзів вживає. Ти дуже швидко опинишся в нас знов. Тобі не можна на УДО…»

Мені дозволили УДО з умовою двох років нагляду. Дома мене чекала донька. Життя змінилося. Я влаштувалась на роботу та почала навчатись жити, як звичайна людина. Єдине, чим я й досі відрізнялась, це тим, що не мала змоги відмовитись від наркотиків. Хоча я вже не шукала їх, вони знаходили мене доволі часто. Саме в ці часи з екранів усіх телевізорів почали розповідати про СНІД – «чуму XX сторіччя». Я слухала, лякалась. Але це було якось далеко. В телевізорі… Та й я ж вживала набагато рідше, ніж раніше. Класичне заперечення та торг.

Пройшов рік. Я продовжувала бути красивою жінкою, матір’ю. Та інколи я не втримувалась та приймала запрошення від деяких друзів «увірватись в ураган»… Це було доволі зрідка, але було. З собою я домовилась, що не витрачаю на наркотики грошей і це було дуже вагомим аргументом на мою користь. Одного дня я повернулася додому та застала матір в сльозах. Вона повідомила мені, що батька забрала швидка з різким болем у голові. Наступного дня, коли я побачила батька в лікарні, я одразу все зрозуміла. І саме це стало для мене тригером. Одразу з лікарні я поїхала до бариги. Я пам’ятаю цей укол, нібито це було вчора:

– В тебе є одноразовий шприц?

– Ні, є тільки мій. Можна збігати в аптеку…

– Давай твій…

Через півроку я потрапила до лікарні з сепсисом і в мене діагностували ВІЛ. Я вважаю, що мені дуже пощастило з лікарем. Він витяг мене з того світу. Буквально. Це був Лікар з великої літери. Йому не важливо було те, що я активна споживачка ін’єкційних наркотиків. Йому було важливо мене вилікувати. Він робив для цього усе можливе. До речі, мені було так погано тоді, що я самостійно відмовилась від вживання.

Але траплялися й дива в лікарні. Наприклад, медсестра в космічному екіпіруванні, щоб не заразитись від мене, раптом віддала моїй дитині систему для крапельниці, яку за хвилину зняла з мене… Може вона не знала шляхів передачі? Хтозна?

Одного разу я помітила, що мої друзі перестали до мене приходити. Я питала в мами. Вона нічого не знала. Мені було цікаво та я додзвонилась до одного з друзів. І він сказав мені, що коли вони виходили від мене, до них підійшла лікарка з того ж відділення, де я лікувалась, і сказала, що я наркоманка і в мене ВІЛ. Так я вперше зіткнулася з розголошенням статусу. Не знаю, чи то параюристка прокинулась в мені, але я тоді пішла до завідувача відділенням та поскаржилась на дії лікарки. Після термінової планерки увесь медперсонал нібито надягнув «покерфейс». Кажу ж, пощастило мені з лікарем! Не тільки талановитий лікар, а ще й небайдужа людина!

Але після встановленого діагнозу мені потрібно було перевестись до відділення токсикології крові. Тоді саме це відділення займалось лікуванням людей з ВІЛ. Ми з мамою поїхали розмовляти з завідувачкою цього відділення. Я пам’ятаю чи не кожне слово, що говорила тоді завідувачка відділенням, першим питанням якої було, чи є гроші в сім’ї. Грошей особливо не було. А враховуючи місяць лікування дорогезними ліками, все було ще менш схоже на наявність коштів. І тоді пролунало питання: «Розкажи мені, з якого дива я повинна займатись лікуванням «отброса общества» та ще й безкоштовно?» Мама плакала, а мені було настільки зле, що було пофіг, як мене називають. Слова просто викарбовувались в пам’яті.

Дивно, але ВІЛ став для мене чимось типу копняка. Коли я вижила, тобто мене навіть виписали з лікарні через два с половиною місяці безперервного перебування на крапельницях та пункціях, мені так хотілося жити, що я робила для себе неймовірні речі. Як я вже казала, ще в лікарні я кинула вживати. Палити я кинула ще раніш. Я зайнялась оздоровленням себе. А через декілька років в Україні з’явилось «Зниження шкоди». Час та обставини створили професію саме для мене – соціальна працівниця, консультантка рівна – рівній. Чесно кажучи, саме на цій роботі я почувалася потрібною, знаючою професіоналкою, чиї знання та досвід важливі для інших людей та допомагають їм проживати схожі з моїми життєві ситуації.

Я вважаю, що саме ця робота допомогла мені остаточно закріпитися в тверезості. Було багато чого, робота з психотерапевтами, групи самодопомоги та навіть 28 днів у реабілітаційному центрі «12 кроків», де я чесно працювала нарівні з іншими, хоча приїхала я туди, вже перебуваючи в ремісії. Я так хотіла позбутися рабства, що дзвонила в усі дзвони. І щось таки спрацювало. Я твереза вже більше 13 років. Але я не обманююсь. Я знаю, хто я, та особливості, з якими я живу. Я працюю на благо спільноти жінок, які живуть з наркозалежністю, щоб вони могли почуватися безпечно в суспільстві, жити без проявів стигми та дискримінації, з якими наразі вони стикаються кожен день.
Висновки без ілюзій

Робота над цим матеріалом тривала від 21 липня – Дня пам’яті людей, загиблих від наркорепресій. У цей день світова спільнота згадує померлих, змінює долі живих та закликає до більш гуманної наркополитики. Кожні 54 секунди в світі помирає 1 наркозалежна людина. За рік – 585000 людей. При гуманній нарколітиці цьому можно було б запобігти.
За даними https://www.worldometers.info/uk/ , всесвітні витрати на нелегальні наркотичні засоби в цьому році на сьогодні складають $360 млрд і число змінюється з космічною швидкістю. Чи потрібно казати, що ці кошти не принесуть добра жодній людині в світі? Знову процитую Наталю: «Боротися з наркотиками – це приблизно, як боротися з буревієм чи зливою. Треба прийняти, що вони існують та вчитись жити з ними, впроваджуючи нові механізми підтримки та зменшення шкоди. Що більш захищеними будуть почуватися наркозалежні загалом і наркозалежні жінки зокрема, то більше шансів, що вони стануть дбати про своє здоров’я, будуть менш уразливими до ВІЛ та гепатитів. Тим більше людей ми повернемо життя у суспільстві.
Матеріал оприлюднено до Дня солідарності з людьми, які живуть з ВІЛ. У цей день світова спільнота вчергове голосно закликає до підтримки людей, які живуть з ВІЛ. За даними https://www.worldometers.info/uk/ у цьому році стало на 43 200 861 ВІЛ-інфікованих більше. Це число на день написання статті. Я закликаю вас перейти за посиланням і побачити актуальну кількість. А ще перевірити власний ВІЛ-статус і подумати про те, що кожна людина, незалежно від статусу та залежності, потребує поваги та підтримки. Бережіть себе і шануйтеся!

Ірина Гамбарян

Фото Ірини Гамбарян та з особистого архіву Наталії Карагашової

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Харків’янка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме для убезпечення дітей і батьків від таких ситуацій у Чернівцях діє Програма «15». Це ефективна сучасна технологія групової роботи з підлітками та їх батьками, метою якої є створення умов для підвищення якості життя та запобігання розповсюдження соціально-небезпечних явищ і захворювань (ВІЛ-інфекції, ІПСШ, алкоголізму та наркоманії) у суспільстві.

Уже 2 роки у Чернівцях благодійна організації “Нова сім’я” впроваджує «Програму 15», яка покликана запобігти ризикованій поведінці серед підлітків, і навіть цьогорічний карантин на став їй на заваді. Фахівці зі своїми клієнтами перейшли в онлайн-формат, і для когось це було навіть зручніше.

Особисте і групове спілкування з фахівцями і між собою, яка забезпечує поінформованість та формує довірливі взаємини з близькими (дорослих – з дітьми, а дітей – з дорослими) принаймні для дорослих стало в онлайні простішим. Цим поділилася чернівчанка Анна, яка пройшла курс навчання за програмою завдяки школі, де навчається її син.

«Боюся навіть подумати, до чого б ми вже дійшли в стосунках з дитиною, якби не ця «Програма 15», – каже Анна. – Мабуть, до розбитих вікон чи посуду. Але завдяки програмі я зрозуміла, що діти живуть емоціями, і звертатися потрібно насамперед до їхніх емоцій. І просто говорити! Не сваритися чи забороняти, а пояснити, що «я хвилююся за тебе – тому й телефоную», «мені страшно за тебе». Це найбільше мені відклалося, аж мабуть у підсвідомості. Бо хоч я і сама людина емоційна, але не знала, що з дитиною потрібно говорити про те, що відчуваєш».

Анна розповідає, що в цій програмі діти займаються окремо від батьків. А потім, якщо дитина має бажання – з нею можна обговорити щось із «пройденого» на заняттях.

«В мене було ось таке на занятті, а в тебе?» – так починаю розмову, і син якщо хоче, то розповість, якщо не хоче – не говорить, – розповідає Анна. – Але часто буває, що повертається до цього згодом – походить, обмірковує, продумує все почуте – а тоді питає: «А у вас ось таке було?» І так починається спілкування. Насправді це дуже цікаво і дуже добре, тому що є точки дотику з дитиною. Наче й не хоче говорити – бо це ж його, особисте, але разом з тим хоче поділитися, а особливо спитати «А в тебе як пройшло?» І це можливість поговорити з дитиною відкрито, на емоціях діти починають дуже сильно відкриватися».

Завдяки тому, що заняття не індивідуальні, багато батьків зі здивуванням дізналися, що проблеми майже у всіх однакові!

«Насправді практично у всіх, в кожній хаті діти однаково заявляють: «ти мене не розумієш, тільки контролюєш, залякуєш», – сміється жінка. – «Залякуєш» – це про пояснення, що «треба вчитися зараз, бо потім в житті знадобиться». Не розуміють, як це «потім знадобиться». Вважають, що вчитися немає сенсу – краще піти на роботу, адже це заробіток. Ніяк не могла з цим достукатися до дитини, аж поки на цих заняттях у Програмі не порадили: а наведи-но в приклад себе!

І справді, я гарно вчилася, закінчила школу на самі четвірки – але я досі навчаюся! Працюю, але далі вчуся, розвиваюся, намагаюся «іти в ногу» з вимогами часу. Для чого вчитися? Та для того, щоб далі було легше – і працювати, і знову вчитися!»

Заняття через карантин відбувалися онлайн, і Анна погоджується, що для батьків це й на краще. Бо якщо дітям легше вступати в зоровий контакт, знайти спільні інтереси, навіть подружитися – то дорослим уже з цим складніше.  «Коли відчуваєш присутність іншої людини – важче відкритися, задати питання, – зізнається жінка. – А так на моніторі комп’ютера бачиш тільки логотипи, що хтось підключений». Окремо займаються мами дітей, окремо – тати. Адже у мами і в тата бувають різні функції в родині і різні функції перед дитиною, і в них зазвичай і різні проблеми у стосунках з дитиною. Тому й поради і навчання їм потрібні різні.

«У нас, наприклад, тато сказав – дитина зробила. А я можу пів дня ходити і повторювати одне і те ж – і він лише дивується: чого ти стільки кричиш на мене? Тому розділення дуже правильне», – вважає жінка і додає, що було би круто, якби цю програму і далі продовжували: «Охочих брати участь у ній є достатньо. І це цілком адекватні мами і батьки, які розуміють, що є проблеми, з якими не впоратися самотужки. І готові приймати поради».

Анна дуже задоволена, що школа (41-ша, де навчається її син) долучилася до «Програми 15». А на запитання, чи її дитина завдяки Програмі стала іншою, впевнено відповідає: «Я стала іншою! Насамперед – я»: «Стала по-іншому пояснювати і по-іншому ставитися до бажань і потреб своєї дитини. Розумію, що в нього є нормальна потреба: зустрітися з друзями. Я за натурою мама-квочка, але розуміння того, що дитині треба давати свого простору – це важливо. Так, контроль потрібен, але він може бути непомітний і не в збиток нашим стосункам».

Учениця Валерія (уже з іншої школи, №8) потрапила в програму також завдяки школі. «Нам запропонували – я подумала, що це буде цікавим і незайвим, тим більше, що час є – чому б і ні», – каже дівчинка. І хоч сама вона не надто конфліктна, все одно школа була їй цікавою, а здобуті знання, переконана школярка, знадобляться надалі.

«Зазвичай нам повідомляють про час зустрічі, кидають код на входження і тему. Теми різні: майбутнє батьківство, проблема ВІЛ/СНІД, порозуміння між однолітками. Сподобалося, коли говорили про «я-висловлювання»: як висловлювати свої почуття, думки, емоції. Що потрібно казати не «ти винен, ти зробив мені боляче», а казати «я почуваюся ось так» – тобто говорити про свої емоції. В перше заняття було незвично, а потім почали говорити і розкриватися. Думаю, в програмі ми стаємо відвертіші. Хоча не всі відкрилися з першого заняття, але розуміли, що потрібно працювати разом і в цьому немає проблеми, і що далі стає легше».

У Чернівцях уже понад півтора десятка юних і дорослих учасників пройшли навчання у «Програмі 15», і відзначають позитивні зміни у своєму житті. То чи не є це потужною допомогою шкільним психологам? Та ще й у часи вимушеного карантину, коли родині доводиться значно більше часу проводити разом у закритому просторі домівки.

Маріанна Антонюк, «Версії»

Запис «Програма 15» – на допомогу психологу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Одесі обидва підходи профільних установ і громадських організацій до питання зменшення шкоди – правильні.

Підхід перший – стаціонарний

Цей підхід традиційний, прадавній і найчастіше використовуваний. Берете приміщення з ремонтом, складаєте перелік послуг, встановлюєте необхідне обладнання, наймаєте персонал, вивішуєте табличку і вуаля – можна приймати клієнтів.
Як зразок, наведу приклад Одеського міського центру профілактики і боротьби з ВІЛ/СНІДом, який ми відвідали під час прес-візиту, організованого МБФ «Альянс громадського здоров’я».

Заклад працює понад 20 років. Для зручності людей, що живуть з ВІЛ, тут ведуть прийом лікарі-інфекціоністи, педіатр, акушер-гінеколог, психолог, проводиться безкоштовне тестування на ВІЛ. У планах – залучити сімейних лікарів, які б вели цілі родини. Про це розповів медичний директор центру Віталій Новосвітній.

Для розширення спектру комплексних послуг, при установі працюють Кабінет інтегрованої медико-соціальної допомоги та Кабінет замісної підтримувальної терапії. На думку пана Віталія, секрет успіху – в чітких та скоординованих діях влади, медичних установ, донорських структур та громадського сектору.

Ще раз зверну увагу на 97%! Це прекрасний показник навіть привищує глобальну ціль ЮНЕЙДС «90-90-90»*

Підхід другий – мобільний

Цей підхід означає, що послуга іде за клієнтом. Зазвичай це обладнаний мікроавтобус з бригадою професіоналів з певною спеціалізацією. Цей підхід відкриває двері можливостей для клієнтів, які не можуть отримати послуги в стаціонарному закладі з певних причин.

Причина перша – географічна. Люди, що живуть з ВІЛ, наркоспоживачі, що мешкають в невеликих населені пунктах, де просто відсутні спеціалізовані медичні заклади, мають право на якісні послуги – як і мешканці великих міст. Приклад – мобільна амбулаторія організації БФ «Дорога к дому»

Ця мобільна амбулаторія обладнана завдяки допомозі та підтримці МБФ «Альянс громадського здоров’я»

Бусик з логотипом «Альянсу» можна побачити районних центрах – Чорноморську, Білгород-Дністровському, Ізмаїлі та навколишніх селах та селищах.

Послугами цієї мобільної клініки можуть скористатися також інші громадські організації та лікувально-профілактичні закліди – для цього потрібно лише заздалегідь подати запит.

Нам дозволили не тільки споглядати ззовні, але й зазирнути всередину

Обладнання та кваліфікація спеціалістів команди дозволили покращити доступність для клієнтів з цільових груп до консультування і тестування на ВІЛ та інфекцій, що передаються статевим шляхом, гепатитів.

Крім того, ця амбулаторія дає можливість перевозити аналізи до Обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом в належних умовах.

Причина друга – соціальна. Комерційний секс в Україні є нелегальним, забороненим і табуйованим в суспільстві та засуджуваний в інформаційному полі. Про секс-працівниць – або погано, або нічого. Єдина організація в Одесі, що надає соціальні послуги надавачкам сексуальних послуг – громадський рух «Віра. Надія. Любов»

З 1997 р команда психологів, юристів, медиків, соціальних консультантів та волонтерів надають всебічну підтримку жінкам та дівчатам, які з різних причин виявилися втягнутими в секс-бізнес. І мобільна амбулаторія надає цю підтримку «за місцем роботи»

Обладнання суттєво відрізняється від стандартного – все прилаштовано для роботи з жінками секс-працівницями.

Рівень довіри до співробітників такий, що дівчата, які працюють на Київській трасі, погодилися на відкрите спілкування з журналістами та журналістками.

Можу закластися, що ви не зможете за зовнішнім виглядом визначити, хто в цій групі людей відноситься до першої,а хто до другої з найдавніших професій

Співробітники організації дотримуються всіх карантинних вимог.

Як епідемія вплинула на секс-роботу і,відповідно, на роботу соціальних працівників учасникам прес-туру розповіли представниці «Віри. Надії. Любові».

Деякі з них прийшли в громадську роботу та активізм, маючи досвід секс-роботи і знають проблеми цієї уразливої групи не з книжок і газетних шпальт.

Підхід особистий – з широко відкритими очима

Щоденно, по завершенню зустрічей, ми поверталися до конференц-зали і обговорювали події дня, що минув. Жодна і жоден з 15 учасників та учасниць не висловили відкритого осуду чи зневаги до представників і представниць уразливих груп, з якими ми спілкувалися. Ніхто вголос не спитав, навіщо допомагати маргіналам. Маю надію, що і матеріали за цим заходом вийдуть вивірені, помірковані та недискримінуючі. Що колеги скористаються можливістю поглянути на проблеми поширення ВІЛ, проєктів зменшення шкоди, якості життя «цих людей» з широко відкритими очима.

*Довідка
У 2014 р Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) визначила завдання боротьби з вірусом імунодефіциту людини. Глобальна мета боротьби «90-90-90» полягає в тому, щоб до 2020 року 90% ВІЛ-інфікованих знали про свій діагноз, 90% з них – отримали лікування, а 90% цих людей мали невизначуване вірусне навантаження.

Матеріал створено за підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я», Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією та проєкту PITCH.

Ірина Гамбарян, спеціально для “Версій”
фото авторки

Запис Зменшення шкоди – питання чи відповідь? Два підходи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тема неосяжна. Тож зачеплю лише трошки безмежного. Мова буде  не про проблему ВІЛ/СНДУ, а про те, що є, на мою думку, її вирішенням – проекти зменшення шкоди.

Одеса – перша
Перший офіційно зафіксований випадок ВІЛ/СНІД в Україні – в Одесі. Довгі роки Одеса посідала перше місце за кількістю споживачів ін’єкційних наркотиків. Також довгі роки ін’єкційний шлях поширення був найпоширенішим. На зараз місто займає лідерську позицію щодо впровадження проєктів зменшення шкоди – напрямків профілактики, спрямованих саме на запобігання поширенню ВІЛ/СНІД і зниження шкоди, пов’язаної із вживанням психоактивних речовин (ПАР), особливо ін’єкційних наркотиків.

Перший з підходів почали впроваджувати ще у1980-х рр., коли медпрацівники та соціальні куратори роздавали споживачам ін’єкційних наркотиків чисті шприци – щоб наркозалежні мали можливість не користуватись одним шприцем для декількох ін’єкцій та зменшити ризик поширення ВІЛ/СНІДу. Одеса першою з міст країни запровадила облаштування пунктів обміну шприців (ПОШ) у всіх закладах комунального підприємства «Одесафарм». З міського бюджету виділяються кошти на обладнання таких пунктів і на «набори для чистого вживання», куди входять 10 одноразових шприців з голками та спиртові серветки.
Під час прес-візиту ми відвідали аптеку на М’ясоєдівській,

де облаштовано типовий ПОШ.

Пункт обміну шприців

Співробітниця медзакладу розповіла, як це відбувається на практиці

Дійові особи

Знайомство з основними дійовими особами проєктів зменшення шкоди в Одесі відбулося в Кабінеті замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), що діє на території КУ “Міський психіатричний диспансер” Одеської міської ради. Цей медзаклад розпочав свою роботу минулого року та обслуговує щодня понад 55 пацієнтів. Усього у місті клієнтами ЗПТ є 530 осіб.

На фото зліва направо: регіональна координаторка БО «БФ «Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю (ВОЛНА)» та БО «Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» Юлія Коган, депутатка Одеської міської ради та ініціаторка створення Міської цільової програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу, гепатитам і наркоманії «Прискорена відповідь Одеса» Ірина Куценко, директор КУ «Міський психіатричний диспансер» Олег Карпенчук, лікар-нарколог та президент БФ «Веселка» Ілля Подолян, асоційований директор із політики та партнерських відносин МБФ «Альянс громадського здоров’я» Павло Скала, директорка департаменту профілактики ВІЛ/СНІДу БФ “Дорога к дому” Наталія Кіценко.

На створення нашого закладу витратили понад 1 млн гривень. Якщо говорити про співвідношення коштів, то 50% – це гроші донорів і 50% – місцевий бюджет, – розповів директор КУ “Міський психіатричний диспансер” Олег Карпенчук. Також він зазначив, що сьогодні значну роль у фінансуванні витрат на персонал бере на себе місто Одеса, а не держава, і це дозволяє залучати провідних спеціалістів/ок.

Начальниця відділу зв’язків із громадськістю Управління патрульної поліції в Одеській області Ганна Ліскова розповіла, як поліція взаємодіє з вразливими верствами населення:

зокрема, приділяє увагу співпраці з громадськими організаціями, навчанню поліцейських та збільшенню їхньої поінформованості про програми зменшення шкоди, лікування наркозалежності.

Ще один важливий компонент – це профілактика наркозалежності серед дітей і підлітків.

– Якщо раніше запитання про психоактивні речовини нам ставили учні 6-7 класів, то тепер, під час візитів у школи, ми чуємо це від дітей, які навчаються у 4 класі! Тому звертаю увагу медіа на це та необхідність правильного висвітлення, – зазначила представниця патрульної поліції. 

Ілля Подолян, лікар-нарколог та президент БФ “Веселка” про ефективність програм зменшення шкоди:

“Наші пацієнти – це люди, які багато разів лікувалися, але у них, на жаль, нічого не виходить. Тому ми даємо їм препарат – метадон чи бупренорфін. Підібравши правильно дозу, пацієнт не відчуває «ломки» і веде нормальне життя. Проте не думайте, що людина на ЗПТ відразу ж наступного дня  прийде у вигладженому костюмі, білій сорочці та галстуку. Це тривалий процес, але 80% наших пацієнтів вже працюють і самостійно себе забезпечують, – переконує лікар.

Питань до депутатки міськради Ірини Куценко було багато. Тож подальше  спілкування вирішено було продовжити в її громадській приймальні.

Учасники і учасниці прес-візиту фіксують кожне слово.

Стенди в закладі оформлені з урахуванням карантинних вимог.

Співробітниці сайту продовжують працювати за стандартним графіком.

І за залізними дверима може бути вихід з ситуації, яка видавалася безвихідною.

Тільки людина нашої професії забажає селфі з табличкою психіатричного диспансеру

Політична воля
Обіцяна зустріч з Іриною Куценко відбулася в її кабінеті на території Української федерації таїландського боксу мауй-тай.

Депутатка Одеської міської ради зазначила, що у рамках Міської цільової програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу, гепатитам і наркоманії «Прискорена відповідь Одеса» виділено 65 млн грн на 4 роки.

Уповноважена від мера у питаннях ВІЛ/СНІДУ, туберкульозу, вірусних гепатитів, наркоманії розповіла, наскільки це було непросто.
– Місцеві депутати звикли, що подібні заходи фінансують міжнародні донорські структури. Та я переконана, що саме місцева влада має виділяти кошти на здоров’я своєї громади, причому допомога має бути доступною всім категоріям населення. Найголовніше у нашій роботі – це бажання порятунку людей. І коли ЗМІ пишуть про такі ініціативи, вживаючи толерантну лексику, пояснюють користь від програм суспільству, тоді й депутатам буде легше прийняти необхідні рішення.

За результатами місцевих виборів і Геннадій Труханов (мер Одеси, за безпосередньої підтримки якого Одеса долучилася до ініціативи The Fast-Track Cities) і Ірина Куценко залишаються на своїх місцях.То залишається надія, що проекти зменшення шкоди будуть підтримуватись із місцевого бюджету і надалі.

Довідка Центру громадського здоров’я МОЗ України
Програми зменшення шкоди (ЗШ) спрямовані на запобігання поширенню ВІЛ і зниження шкоди, пов’язаної із вживанням психоактивних речовин, особливо ін’єкційних наркотиків. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Управління Організації Об’єднаних Націй з наркотиків і злочинності (ЮНОДК) і Об’єднана програма ООН з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) рекомендують впроваджувати програми зменшення шкоди як метод профілактики, лікування та догляду у зв’язку з ВІЛ для людей, які вживають ін’єкційні наркотики.
Ефективність програм зменшення шкоди доведено в усьому світі. Так, завдяки впровадженню перших таких програм у Швейцарії, Великобританії та Австралії вдалося знизити кількість нових випадків ВІЛ-інфекції серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, майже до нуля.

З 2008 р. в Україні таким чином вдалося більш ніж удвічі зменшити поширеність ВІЛ серед ЛВНІ — із 42% до близько 20% у 2015 р. Для порівняння: на Філіппінах, де програми зменшення шкоди практично не реалізують, поширеність ВІЛ серед людей, які вживають наркотики ін’єкційно, збільшилася з 1% в 2008 р. до 29% в 2015 р.

Матеріал створено за підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я», Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією та проєкту PITCH.

Ірина Гамбарян
фото авторки

Запис Зменшення шкоди – питання чи відповідь? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори гри мали за мету не лише привернути увагу громади і суспільства до проблеми ВІЛ/СНІДу, пропагувати здоровий спосіб життя, а й долучитися до кампанії з достовірного інформування про шляхи передачі ВІЛ-інфекції.

«Це захворювання неможливо побачити, воно не передається повітряно-крапельним шляхом, у нього немає видимих симптомів і ознак, – каже виконавчий директор благодійного фонду «Нова сім’я Альона Бежан.

– Виявити його можна лише лабораторним способом, а от інфікуватися – через ризиковану поведінку: вживання ін’єкційних наркотиків, незахищений секс… Тому ми сьогодні закликаємо молодь завжди робити вибір на користь неризикованої поведінки – це раз, а друге – діагностуватися, якщо випадки такої поведінки були. Адже вчасне виявлення хвороби і відповідне реагування дозволяє надалі забезпечити цілком повноцінне життя».

Гасло цьогорічних змагань – «Я за життя», кажуть організатори, водночас наголошуючи, що життя – це не гра, і обов’язок кожного – берегти себе.

«Спорт – це альтернатива споживанню наркотиків, які часто ведуть до інфікування ВІЛ, – розповідає президент Чернівецького благодійного фонду «Нова сім’я» Тетяна Бережна.

– Мусимо усвідомлювати: у нас є не лише дорослі, а й діти, які перебувають на обліку як споживачі наркотиків. І на жаль, Україна сьогодні посідає перше місце в Європі з поширення ВІЛ/СНІДу. Серед безлічі розваг і ігор частина членів суспільства колись знайшли собі таку «гру». Наше завдання – змінити цю ситуацію. Ми – за безпечні ігри, такі як наприклад волейбол. Це наш внесок у профілактику ВІЛ/СНІДу. Сформувати толерантне ставлення до людей з ВІЛ-інфекцією, знайти шляхи запобігання поширенню цієї хвороби, переконати молодь зробити вибір на користь здорового способу життя, відмовитися від згубних звичок – це наша головна мета».

Громадських активістів підтримують і поліцейські. Наприклад, учасник їхньої волейбольної команди Олексій Швейко зазначає: «Зрозуміло, що найбільше виховання йде від сім’ї, а потім уже від школи чи наступних навчальних закладів, де перебуває молода людина. Але вибір завжди робить кожен особисто!»

Глядачами і щирими вболівальниками на цих змаганнях були чернівецькі старшокласники, які, окрім видовища, отримали від представників благодійного фонду і соціальних працівників отримали рекомендації, як захиститися від інфікування.

Кожен охочий також міг пройти обстеження на ВІЛ-інфекцію у мобільній лабораторії: медики спочатку вичерпно консультували і пояснювали процедуру тестування, далі видавали тест-касети, і вже за 10-15 хвилин можна було дізнатися свій результат.

«Згідно з Законом про Національну поліцію, основним завданням поліції є превентивна робота, профілактична, – каже Ігор Пастух, інспектор зв’язків з громадськістю управління патрульної поліції м. Чернівці.

– Наша задача – не боротися з наслідками, а працювати в цьому напрямку на упередження. Якщо ми доступно, переконливо розкажемо дітям про шкідливість вживання наркотиків, про переваги занять спортом, то вони виростуть свідомими громадянами, не будуть вживати алкоголь, наркотики, вчиняти протиправні дії. Будуватимуть нашу державу».

Звісно, що робота і профілактична, і з людьми чи родинами, які потрапили у складні життєві обставини, які стосуються ризикованої поведінки, триває цілий рік, а не лише першого грудня. Як зазначає заступник директора міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Ольга Світла, далеко не все з цієї можна широко демонструвати – адже це людські долі, на які може вплинути кожне необережне слово чи дія.

Але спорт, дружба, уважне ставлення до власного здоров’я, поінформованість – це те, що чого варто прагнути і що варто пропагувати. Що і робила цього дня у комплексі «Олімпія» партнерська мережа установ та організацій з профілактики наркоманії та інших залежностей серед молоді та дітей м. Чернівців: Чернівецький благодійний Фонд «Нова сім’я», Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та ГУ Національної поліції у Чернівецькій області.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Життя – не гра спершу з'явиться на Медіа-Версії.