Учасники заходу обговорювали нагальні питання довкілля і, зокрема, проблеми екологічного навчання. Бо темою цьогорічних читань була саме «Екологічна освіта». Та, як зазначали організатори заходу і фахівці-екологи, саме освіта в екологічному напрямку не є достатньо ефективною. Позаяк і з екологією не все гаразд, то, може, саме в об’єднанні першого з другим і можна досягти успіху?!

Принаймні, вже у доброму десятку навчальних закладів Чернівецької області запровадили навчальний предмет «Основи екологічних знань», де учням і студентам дають не тільки теоретичні знання, а й практичні, разом з цим формуючи в них справжні світоглядні цінності.

Професор Віктор Горбунов  – один із першозасновників кафедри «Екології та права», друг і соратник завідувача кафедри проф. Юрія Масікевича. І хоча Віктор був хіміком за фахом, душа в нього була справжнього природолюба. Знаний на Буковині турист, відомий краєзнавець, він понад усе любив життя в усіх його проявах. Тож як громадський активіст завжди стояв на захисті довкілля і знав Природу нашого краю, як ніхто інший. Нині на кафедрі є аудиторія імені Віктора Горбунова. Щороку в конференції бере участь його дружина Ірина, вчитель Чернівецької гімназії №7, яка завжди поділяла захоплення чоловіка і була йому гарною підтримкою в усіх справах.

Вл. інф. 

Запис Здорова екологія – здорова людина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Підпливли ближче – в стіні стоїть мамонтеня…

«Люди з рюкзаками» – так називали колись радянських мандрівників-альпіністів, допитливих піонерів, бородатих першопрохідців, які марили білими плямами на карті, дикими місцями, де не ступала ще нога людини. У високі гори вони вирушали як на небезпечну розвідку за лінію фронту: ретельно плануючи маршрут, місяцями готуючи припаси та спорядження. Адже важкі 40-денні походи – це не лише нові враження та адреналін, це також неабиякий ризик та важка праця.

– Григорій Махров, Еммануїл Друкман, Василь Шадний, Анатолій Помагайленко, Віталій Демченко, Аркадій Граунфельдс, Семен Вайнзов і Анатолій Костюченко… Цим складом ми ходили 26 років, – згадує Микола Кочубей. – Ми були першою командою України, якій удалося в чемпіонаті Радянського Союзу на кращий похід року посісти друге місце! Намагалися йти туди, де ніхто ніколи не був. Окрім проходження запланованим маршрутом, треба було ще й скласти детальний звіт, підготувати фото й відеоматеріали, зібрати колекцію мінералів… Я, наприклад, за завданням гідрометеоцентру подорожував з аерометром, перевіряв висоти: де відповідають зазначеним на карті, а де – ні…

– Коли ходили в Якутію, взяли одне друге та два третіх місця, – продовжує згадувати звитяги пан Микола. – Там і досі є місця, де не ступала нога людини. Місцеві кажуть: «Туди ніхто не ходить». Ми піднялися на вершину хребта Черського, пройшли через кілька відомих льодовиків, відкрили свій, назвавши його в пам’ять кінорежисера, одного з основоположників географічного фільму Володимира Шнейдерова. Відкрили п’ять перевалів, один з яких назвали Чернівецьким, інший – Буковинським. Середня висота ніби невелика, проте край настільки суворий… Часто доводилося ночувати на холодному льодові. Іноді засинали просто на хребті: з одного боку ноги над прірвою, з іншого – голова. Коли ж спускалися вниз – каміння супроводжувало такою «сипучкою», що розбивало каски, зривало рюкзаки…

Частину маршруту мандрівники сплавлялися річкою, над якою з обох боків грізно нависали скелі. І раптом Миколі Володимировичу здалося, що в нього – галюцинація. Адже він побачив, як зі скелі спускається ковтнути крижаної води… мамонт!

– Підпливли ближче – стоїть у стіні мамонтеня! Таке враження, ніби він іде, – дивується пан Микола. – 1973 рік був страшенно засушливий. Вічна мерзлота почала танути. От і підмило берег – шматок стіни сповз у річку, оголивши вмерзлу тушу…

На тому маршруті в льодову розщелину впав рюкзак Еммануїла Друкмана з усіма документами експедиції. Група мала закінчити підйом на перевал до вечора. Усі пішли вперед, залишилися лише Григорій Махров з Миколою Кочубеєм.

«Тоді все вирішувалося за лічені хвилини. Я був більш досвідченим туристом і розумів: мені спуститися легше, а от досвіду витягти мене в Миколи може не вистачити (у загоні він був наймолодшим, – авт.), тож спускався Кочубей», – розповідав в одному з інтерв’ю Григорій Махров.

– На двох мотузочках за рюкзаком спускався, – згадує Микола Володимирович. – Усе думав: витягне мене Григорій чи не витягне. Я вже пізніше дізнався, що перед цим Махров отримав струс мозку. Скільки років зустрічаємось – говоримо, згадуємо ті походи…

Турист з рюкзаком самотужки встати не міг

За словами Миколи Кочубея, за кордоном і досі гірські вершини підкорюють в основному індивідуали. Радянські ж команди заповнювали географічну карту. До серйозного походу іноді готувалися 2-3 роки. Самі готували спеціальну похідну ковбасу, сухарі з маслом та гірчицею, підраховували, скільки шматочків цукру треба для подорожі. Це зараз можна придбати сучасне, легке та надійне обладнання – були б лише гроші! Радянським же альпіністам доводилося тягати на своїх спинах громіздкі 50-кілограмові рюкзаки: спальник, палатка, льодові та скельні крючки, карабіни, мотузки, особисті речі, продукти…

– Я ніс на собі весь запас бензину. Може, тому, що ніколи не курив і не пив. Страх якось ховався… А ще обов’язковим був «золотий запас спирту» – для розрахунку з пілотами. Вони могли за спирт завезти куди завгодно, хоч за Північне полярне коло!  Адже чистий спирт з України вважався найкращим. А якщо вертольотчикам пообіцяти ще й шматочок сала…

– Я з рюкзаком важив понад 120 кг, – продовжує Микола Кочубей. – Самому встати неможливо. Доводилося лежачи натягувати рюкзак і підводитися за допомоги двох товаришів. Бувало, станеш на станець (ковзка льодяна кочка, – авт.) – нога зісковзує, рюкзак падає на голову… А підняти його сам не можеш, вагою притискає! Тому в поході найголовніше – співвідношення фізичної підготовки та акліматизації, адаптації до гірських ділянок. А ще дуже важлива моральна підготовка. Адже, наприклад,  витримати 30 днів суцільної тиші, як у барокамері (хіба що ввечері хтось з тобою поговорить) – нелегко… Хтось до кінця походу замикався в собі, хтось – падав духом: мовляв, не вийдемо ми…  Висота у півтора кілометра на Півночі лягала таким тягарем на спину альпініста – і фізичним, і психологічним, – що не кожен витримував…

– Проте я знав, що коли йду з Анатолієм Помагайленком (туристи зазвичай рухалися на маршруті парами, на певній відстані один від одного, – авт.), то, якщо зірвуся, він мене втримає за будь-якої ситуації, в будь-якому стані. Віталій Демченко поділиться зі мною останнім сухарем. Мені двічі вдалося його врятувати. У нього під час тривалих походів бувала легка «горнячка» (гірська хвороба, яка розвивається від перебування людини на великих висотах, – авт.), вона проявлялася в неуважності. Якось ми обходили скелю, йшли над гірською річкою, чіпляючись пальцями за виступи, «на зацепі», притискалися до кам’яних стін, як до жінки рідної. І от Віталій оступився, почав падати у воду. Я був поруч і встиг інстинктивно вхопити його в польоті. Тягнув однією рукою з води і тримав хвилин 20, доки наші товариші не підібралися до нас та кинули мотузку… Ще був випадок – сплавлялися катамараном, Віталія збило у воду, довелося стрибати за ним, – розповідає Микола Кочубей…

Нефрит завбільшки з пічку

Загалом цей чернівецький учитель фізкультури побував у дев’яти походах 5-ої категорії складності: пройшов ногами Урал, Саяни, Тяньшань, Кавказ в різні боки, здіймався кілька разів на Ельбрус…

– Мені казали: будеш чемпіоном – дамо майстра спорту. Анатолій Помагайленко був в 11-ти, Віталій Демченко – 14-ти походах 5 категорії… І вони так і залишилися кандидатами в майстри спорту СРСР! Для прикладу, похід першої категорії – це пройти 140 км звідсіля до Говерли і спуститися у Ворохті. Десь там піднятися на вершину, пройтися хребтом, – але це походи переважно населеними пунктами. Маршрут п’ятої категорії – абсолютно безлюдний, дикий. Сквозний – то взагалі весь час хребтом. Чотири дні йдеш – півдня відпочиваєш, вісім днів йдеш – відпочиваєш день, – каже Микола Кочубей. – А зараз за що майстра спорту дають? За подолання якоїсь стіночки?

Іноді, щоби протягом походу тягнути на собі легші рюкзаки, мандрівники заздалегідь на маршруті закидали гелікоптером продукти, особисті речі…

– 1983 року на Баргузині (річка в Бурятії, – авт..) ведмідь нашу «закидку» з’їв. Бочку з їжею розірвав кігтями. У Віталія Демченка схрумав членський квиток Спілки журналістів СССР, який, до речі, не поновлювався. А я – гроші залишив. Теж з’їв… Ми дев’ять днів походу йшли без продуктів… Крізь бамбук і голе каміння, через пустелю; спали на едельвейсах – стільки їх було довкола…

Небезпека чатувала на мандрівників не тільки під час походів, а й навіть після них. Так, після чергового походу в Якутії мандрівники вийшли до аеродрому і вже збиралися повертатися додому. Проте зустріли там космонавтів, які мали летіти на відкриття Муйського тунелю. Ті вмовили українців летіти з ними. Проте виліт гелікоптера затримався: пілот виявив невеличку технічну несправність…

– Пілот порався біля гелікоптера, а ми розмовляли з космонавтами. Ця затримка врятувала нам життя. Під час відкриття в тунелі прорвалися радонові води, окропом затопило тунелі, загинув увесь передовий загін, десятки людей…

15-кілометровий тунель під Північномуйським хребтом будували 26 років. Будівельникам доводилося пробивати його крізь граніт, мерзлоту, підземні ріки та озера гарячої води. За час будівництва загинуло 57 людей. Найгучніша катастрофа трапилася тут 1979 року, коли будівельники наштовхнулися на пливун: сотні тонн води з кам’яними уламками та піском раптово проломили гранітну перемичку і ринули всередину тунелю, змітаючи людей і техніку. Породонавантажувальну машину вагою більше 20 т відкинуло на 300 метрів… А наслідки усували протягом двох років… Щоправда, ЗМІ про трагедію не повідомляли…

Цікаво, що з кожного свого походу Микола Кочубей привозив… роги! Мандрівники частенько допомагали місцевим жителям відловлювати у стаді оленів з поламаними рогами, щоби ті не поранили інших. Ловили, притискали оленю голову і відпилювали ножівкою зламані роги… Вони через деякий час відростали.

– А ще – набивали рюкзаки камінням. Отак набереш, набереш, а потім думаєш: їх же нести треба!.. – каже Микола Кочубей. – На хребті Черського з Віталієм Демченко знайшли нефрит завбільшки з чималу пічку! Подивилися, пофотографували… І пішли далі…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Майже півсторіччя – у походах спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Михайло Давидович Котляр – географ, краєзнавець, турист, екскурсовод, орієнтувальник, учитель, геолог, електромонтажник. І головне, Михайло Давидович усе це робить на совість. А був Михайло Котляр і керівником гуртка юних геологів на станції юних туристів і в ЖЕК №12, туристсько-краєзнавчого гуртка «Азимут» у гімназії №2, педагогом-організатором, чорноробом на заводі, електриком V розряду, організатором геологічних експедицій в Чернівецькій області, в Карпатах. І сьогодні Михайло Котляр консультує школярів і вчителів у пошуково-дослідницьких роботах з краєзнавства, бере участь у змаганнях зі спортивного орієнтування, з ним завжди цікаво, надійно та позитивно-неспокійно.

Перші подорожі – евакуація на схід…

Коли почалася війна, юному Михайлові було 7 років, але до першого класу 1941 року він не пішов. 22 червня ,  першого дня війни їхній будинок було зруйновано, згоріло все майно й документи. Родина подалася на схід. Батька відразу забрали у трудову армію. А мати з чотирма дітьми добралися спочатку до Сталінградської області, а потім аж до Ферганської долини. Може, саме  з того часу Михайло Котляр відчув і зрозумів, що подорож – це нові враження, несподівані перешкоди, нові відкриття, новий досвід.
Але і зараз Михайло Давидович організовує цікаві пішохідні мандрівки. Назавжди запам’яталися мені, наприклад, наш похід, який організував Михайло Давидович  1998 року до Чорторийських озер, зустріч там з композитором Василем Пилиповичем Михайлюком, автором «Черемшини»,  2002-го –  похід до 500-літнього дуба неподалік від села Валя Кузьмін,  2004-го – до тисового лісу біля Тисівців, останніми роками – до мінеральних джерел села Біла.

«Счастлив, кому знакомо
Щемящее чувство дороги,
Где ветер рвет горизонты
И раздувает рассвет».

Кожному туристові зрозумілі та близькі слова цієї туристської пісні, а прагнення до мандрівки це, вочевидь, стан душі і спосіб життя.

Війна внесла свої корективи…

Михайло Давидович пригадує про часи війни і повоєнний час:

«Усі діти нашої родини – діти війни. А народився я  1934 року у Бельцях (тоді Румунія), але, як і у двох моїх братів і моєї сестрички, записана одна дата народження – 20 вересня. Це свідоцтво про народження нам видали вдруге в невеликому кишлаку в Узбекистані. Бо всі документи згоріли, коли тікали від фашистів. Моя мама, Іта Шейлівна –  з багатодітної родини. Батько, Давид Хаймович, кравець, був дуже релігійною людиною. Мама була красунею, у 17 років вона навіть була “Міс Молдова” (румунський повіт). 22 червня 1941 року ми разом з іншими біженцями подалися на схід, спочатку до Сталінградської області. Російську та українську мови на той час мало знали, між собою спілкувалися на ідиш, знали румунську. Пам’ятаю, як солдати, які були теж голодними, у вагонах, чи на станціях, розв’язували свої мішки і давали моїй мамі для нас кусочок хліба. Коли німці підійшли до Сталінграда, ми знову поїхали на схід і доїхали до Наманганської області Узбекистану. Мама збирала хлопок, адже треба було годувати чотирьох дітей. Іноді сусідка-узбечка давала нам декілька коржів.
У 1944 році ми повернулися до Бельців, додому, а через певний час переїхали до Чернівців, бо почули, що там є вільні квартири. Таку квартиру ми знайшли, однокімнатну, на вулиці Шолом-Алейхема, де й оселилися увісьмох. Згодом моя сестра вийшла заміж, батько знайшов стару кузню на вулиці Руській, відремонтував її і ми з батьками переїхали туди жити»

Мої університети: від чорнороба до студента-географа ЧДУ

У школі Михайло Котляр провчився 6 класів, потім пішов працювати і продовжував навчання у вечірній школі робочої молоді №3. Вчили досвідчені вчителі-фронтовики, які були водночас вимогливими, але справедливими. У 1951 році працював чорноробом, потім комірником, але мав слабкий зір і важко було опанувати цю професію. Тому перейшов до бригади електромонтажників. І через певний час вже працював електромонтажником моторного заводу на вулиці Зеленій. Маючи 13 років трудового стажу, у 28 років Михайло поступив на географічний факультет Чернівецького державного університету. Всі семестри вчився на стипендію, дипломну роботу писав під керівництвом Олексія Івановича Токмакова «Медична оцінка клімату міста Чернівці» і захистив її на «відмінно».

«Холодне літо 53 року» – фільм страшний, але в житті було ще страшніше…

1953 року Михайлу Котляру було 19, він працював електромонтажником на моторному заводі. Але того ж  року за запискою Л. Берії про ГУЛАГ в СРСР видали Указ “Про амністію”, за яким на волю вийшло близько мільйона осіб, засуджених на строки до 5 років. Як наслідок на волі опинилися сотні тисяч бандитів, кримінальних авторитетів. Один з таких прийшов працювати в бригаду до молодого Михайла. Цього звільненого за амністією злочинця звали Петькою. «Працювати я не буду», – це були перші слова цього кремезного, здорового і дуже страшного зовні чоловіка. Від комірника-інваліда він вимагав  цінні деталі, продавав їх на базарі. Комірник не міг противитися цим вимаганням, плакав, боявся ревізії. Одного разу Михайло не витримав і вступився за комірника: «Не забирайте прилади, адже буде ревізія і постраждає комірник, він один годує велику сім’ю». Михайло того часу стояв у траншеї в цеху. Петька схопив лопату, вдарив силоміць хлопця по голові й пішов геть. Михайло впав без тями, був весь скривавлений. Добре, що він був унизу, а не на рівні з нападником – це зменшило силу удару. Коли на ранок Михайло прийшов на роботу, з пов’язкою на голові, Петька загрозливо сказав: «Так ти ще живий? Я це скоро виправлю». Михайла Котляра спасло те, що цього дня Петьку за призовом забрали в армію. І, як здається, Михайлу Давидовичу, саме від цього часу в армії почалася «дєдовщина». І ще довгі роки Михайло боявся повернення Петьки та його помсти.

Головна нагорода для вчителя – успіхи його вихованців

А грамотами й дипломами, якими нагороджено Михайла Котляра, справді, можна завісити всі чотири стіни кімнати, так їх багато. І грамота ЦК ВЛКСМ за активну участь у геологічних походах 1976-1979 років і пошуку корисних копалин, Диплом ІІІ ступеня на V Всесоюзному зльоті юних геологів в Усть-Каменогорську ( Казахстан) у 1980 році, Почесна грамота Міністерства геології СРСР і ЦК профспілки робочих геологорозвідувальних робіт за активну участь у профорієнтаційній роботі з молоддю, Почесні грамоти міністерства освіти СРСР та УРСР, дипломи, кубки за спортивні здобутки, золоті, срібні, бронзові медалі за участь у змаганнях з орієнтування.

Михайло Давидович розповідає: «І ще було багато різних відряджень на змагання, зльоти, зустрічі до Москви, Ленінграда, Усть-Каменогорська, Києва, Тернополя, Бреста та інших. А під час V Всесоюзного зльоту юних геологів на Алтаї кіностудія  ім. М. Горького зняла повнометражний фільм «Вперед, хлопчиська», де знімалася й наша команда УРСР учнів з Чернівців».

Завжди треба зрозуміти, простити дитину, а не покарати

Щодня до Михайла Давидовича підходять привітатися один, два, навіть кілька його колишніх вихованців-гуртківців: «Я іноді і не пам’ятаю вже імені, навіть і не впізнаю їх. Бо дорослі, солідні чоловіки зупиняються. Але завжди для мене лишається незмінним закон педагогіки: вміти простити школяра, а не покарати. Вихованці були і лишаються для мене партнерами й товаришами. Я вдячний долі, що працював, спілкувався з такими чудовими людьми, фахівцями, як Петро Михайлович Мєркулов, науковець – природодослідник кафедри фізичної географії ЧДУ, вченим-картографом, професором Ярославом Івановичем Жупанським, колегами з Івано-Франківської, Донецької та Закарпатської геологічних експедицій».
Михайло Котляр із найстарішими туристами нашого краю, краєзнавцями Максом Шиклером, Германом Молоткіним пройшли не один кілометр карпатськими стежками.

Допитливий співрозмовник, далекоглядний оптиміст і щаслива людина

Михайло Котляр з гордістю показує Свідоцтво департаменту інтелектуальної власності про реєстрацію авторського права на твір № 40209 – Посібник «Визначення мінералів з допомогою комп’ютера» від 19.09.2011. І тепер мріє, щоби знайшовся спонсор і надрукував цей підручник. Сподіваюся, що цю публікацію прочитають численні вихованці та учні Михайла Давидовича і згаданий посібник з визначення мінералів буде надрукований.

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора, Дона Леона та  з архіву Михайла Котляра

Запис І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.