Хореограф і танцюрист в Україні –  художник у Португалії: Він жив із палкою вірою в силу мистецтва

27 червня йому виповнилося б 72 роки.

Валерій Васьков був хореографом, танцюристом, художником. В Україні пам’ятають про нього як про багаторічного керівника народного ансамблю танцю «Смеречина», Понад 30 років віддав він знаному в цілому світі коллективу, який ніколи не повертався з конкурсів без найвищих  нагород.

У Вижницькому районі заснована премія його імені.

2 червня у Вижниці з нагоди Дня міста бронзовий монумент Валерія Васькова (1947-2015) відкрили перед міським Будинком культури, де він працював. Пам’ятник створив народний художник України скульптор Володимир Шолудько.

Вшанування В. Васькова відбулося через 20 років після того, як він виїхав з Вижниці до Португалії, змушений наприкінці скрутних 1990-х приєднатися до четвертої «заробітчанської» хвилі емігрантів з України.

1999-го Валерій Васьков та його родина оселилися в Лісабоні. За короткими рядками біографії стоять нелегкі роки нового життя. Доля відміряла лише 16 років на формування яскравого таланту митця. У еміграції він повернувся до своєї першої освіти – художника. І вже через рік після приїзду до Лісабона, 2000-го, відбулася його перша персональна виставка. А ще через 7 років, 2007-го, Валерій Васьков став членом Національної спілки художників Португалії (Sociedade Nacional de Belas Artes).

Нині в Лісабоні можна побачити твори Васькова в численних галереях, музеях, а також в Українському культурному центрі. Знають його твори і в багатьох інших країнах світу. 

… Пригадую 2006 рік: ми бачилися із Валерієм двічі. Влітку в Лісабоні відбувався «Міський фестиваль-2006». Із якою радістю оглядала афішу: «31 липня відкриття виставки живопису Валерія Васькова «Лісабон і лісабонці», 9.00-20.00, картинна галерея…».

Разом із ним ходили галереєю повз його твори, розмовляли про мистецтво, про життя… Зберігаю низку світлин творів Валерія Васькова з тієї експозиції…

(враження про нашу зустріч – у публікації «Художник з Лісабона – заслужений працівник культури України», газета «Чернівці», 3 листопада 2006, №44). 

Васьков про себе:

«Я народився 1947 року в Україні. Моя пристрасть до мистецтва виникла рано. Подорож розпочалася 1963 року, коли я відвідував коледж прикладних мистецтв у Вижниці, Україна. Ступінь магістра образотворчих мистецтв у галузі живопису отримав у м. Рівне.  1999 року я переїхав до Лісабона, Португалія. Від 2001 року мої картини показані на різних виставках у Португалії та інших країнах – таких, як Бельгія, Іспанія та США. Деякі мої картини придбані приватними колекціонерами та музеями в цілому світі. Багато залежить від того, хто поруч. Дружина все робить для мого становлення як художника, для творчої роботи, для незалежності. Повинен бути сильним інстинкт самозбереження себе і своєї сім’ї. Виставляти собі планку і прагнути цієї висоти».

Маріта Васькова про Валерія Васильовича:

 «Плодотворний художник із міцними професійними навичками, він написав сотні робіт, які тепер належать до багатьох чудових приватних колекцій у Канаді, США, Австралії, Європі та Великій Британії.

Він розпочав наш сімейний бізнес 2000 року як невеличку арт-студію в Лісабоні. Галерея називається «Слон, що біжить» («Running Elephant Gallery»), розташована в центрі Лісабона біля замку Святого Георгія. Тепер така галерея  є також і в Лондоні. Чому «Біг слона»? Ми любимо мудрість і співчуття слонів. Ми – молодий, динамічний колектив, який постійно зростає, але ми ніколи не забуваємо свого коріння.

Валерій своїм прикладом і своєю працею став великим джерелом натхнення для всієї родини. Тепер ми слідуємо його шляхом, з гордістю приносячи свої цінності та принципи в наш бізнес».

Мистецька вдача Валерія Васькова живе у творчості його мистецької родини: дружини-художниці й доньок. Не забувають митця і в Лісабоні. Його твори регулярно з’являються на виставках. Приміром, торік в Vузеї Медейруш і Алмейда (Casa-Museu António Medeiros e Almeida) були представлені кілька портретів роботи В. Васькова та композиція «Маска» (серія «Арлекін»).

На Фото:

Відкриття пам’ятника Валерію Васькову у Вижниці

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис До 72 роковин від дня народження Валерія Васькова у Вижниці відкрили йому пам’ятник спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото з сайту molbuk.ua

– На церемонії нагородження я танцювала з відомим українським танцюристом Костянтином Томільченком, – розповідала дівчина. – Премію мені вручали український співак Олександр Пономарьов і Тереза Яценюк.

Наразі Віка закінчує 11 клас, готується до зовнішнього тестування. Дівчина мріє вступити до ЧНУ на кафедру менеджменту туризму. Михайло Папієв, губернатор краю, пообіцяв посприяти вступові до вузу й подарував Вікторії мобільний телефон і квіти. Пан Папієв зазначив також, що вчинок Віки – це приклад не тільки для всіх буковинців, а й для всієї України.

– Я пишаюся своєю меншою донькою, у мене їх троє. Вона врятувала мою внучку. Не випадково ми назвали її Вікторією, – зазначили Ніна Афанасіївна, мама дівчини. – Я вчила своїх доньок від народження бути добрими та допомогати одна одній.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Буковинка стала лауреатом премії «Гордість країни» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У нашому краї Леонід Сидорчук живе і працює вже значно довше, ніж на рідній Херсонщині, яку покинув після закінчення з відзнакою училища мистецтв – для служби в армії, пізніше – роботи в Криворізькому  театрі оперети, а згодом – у Сімферопольському фольклорному ансамблі «Таврія». Тому Буковину вважає другою батьківщиною, а заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю, де пройшов шлях від танцюриста до балетмейстера, – другою родиною. Як і театр «Голос», де вперше вийшов на сцену як драматичний актор.

Фото з сімейного архіву

Усе в житті трапляється вчасно

– У мене в житті все йде «без запізнень», – стверджує актор. – Ну хіба можна нарікати на долю, коли я ще на першому курсі училища знайшов собі для професії

найкомфортнішу пару! І танцювальна доля стала життєвою: моя партнерка Лариса – це  моя дружина і мама моєї дочки.

У професійному плані я також постійно розвивався. Прибув до Чернівецької області на запрошення  відомого балетмейстера Буковинського ансамблю Дарія Ластівки і за сприяння рідного брата Іво Бобула, з яким ми певний час працювали в «Таврії». З часом обійняв посаду балетмейстера-постановника і, не маючи ще й 40 років, отримав звання Заслуженого артиста України.

Прийшовши на посаду балетмейстера в театр «Голос», згодом отримав нагоду спробувати себе в драматичній ролі. Спроба була вдалою, незважаючи на те, що мені було вже 37. І оскільки бути артистом я мріяв з дитинства, не обмежуючи свої мрії видами і жанрами мистецтв, то дорослим лише переконався, що мрії збуваються!

Єдине, що почав запізно – це курити. «За компанію» закурив також у 37. Компенсував це «запізнення» тим, що швидко кинув. Уже років сім не курю.

Як «придумується» танець – не скажу. Бо сам не знаю

– Як балетмейстер-постановник придумую танець, вчу і показую, як його виконувати. Цьому передує відбір музики. Слухаю дібраний матеріал до останньої нотки, щоб музика «пройшла через нутро». Відштовхуючись від неї, придумую рухи. У народних танців є певний набір рухів як абетка, з якої в мові складаються слова. Вони мають так вдало і вигідно поєднатися, щоби виникла канва танцю. В естрадному такої «абетки» немає. Натомість у балетмейстера, як і в художника, режисера, є свій «почерк». Є те, що не робить ніхто інший. Як виникають ці рухи, цей почерк – сказати не можу. Бо не знаю. Знаю лише, що музика, рух, сценічний образ – мають разом скласти гармонію.

Завжди захоплювався синтетичними артистами старої школи, коли один актор поєднував різні таланти, співав, танцював, декламував… Як Любов Орлова, наприклад, або Людмила Гурченко. Бог дав мені можливість виступати в різних жанрах, і це щастя. А взагалі, якби в армії мене не відправили до Одеського військового ансамблю пісні і танцю – хтозна, чи пов’язав би я свою долю з танцем. Адже строкову службу розпочав… старшим заправником ракети.

Поза сценою мене рідко впізнають

– Театр – це спосіб життя. Самовираження. Зовсім інший вимір. У побуті можна закритися, зашоритися, а театр дає можливість піднятися над марнотою – і не лише акторові. Мистецтво дає поштовх до перегляду цінностей. У нас була вистава «Тет-а-тет», у якій багато лірики, поезії, любові. Мені розповідали, що пара, яка була на грані розлучення, завдяки спільному перегляду цієї вистави, залишилася разом.

Ті, кого ми втілюємо на сцені, не збігаються з нашим життям, побутом, характерами. Мене рідко впізнають на вулиці. Хоча – буває, підходять люди після газетних чи телевізійних інтерв’ю, повідомляють, що вони мене бачили. Навіть сьогодні підходив якийсь чоловік. Мене це не дратує, мені взагалі не притаманна агресія.

А якось ми з дружиною знялися в рекламі. Ото була справжня слава з негативними наслідками. Неможливо було з дому вийти! Тоді було усвідомлення такої смішної речі, що роки важкої праці, самовдосконалення, обмежень не принесли тієї відомості, яку дала коротка зйомка в звичайнісінькій рекламі (сміється – авт.).

Для актора важливо мати змогу побути на самоті

– На сцені викладаєшся повністю. Глядач заплатив – будь ласкавий, працюй. Та так, щоби глядач і не здогадався, що ти хворієш, чи сумуєш, чи маєш інші проблеми. А щоби повірив твоєму героєві, розчулився, пережив усе разом з ним. Після такого відчуваєш деяке спустошення. Для відновлення дуже важлива можливість побути на самоті. Коли нарешті опиняюся один вдома, вмикаю музику і слухаю. Або просто збираюся і гуляю містом, щоби вкотре подивитися на його унікальну архітектуру і на людей.

Я працюю як з фольклором, так і з естрадою: співпрацював з Ольгою Добрянською, ставив композиції колективам українського танцю з Канади. Новим потужним досвідом була постановка до 600-ліття Чернівців вокально-хореографічної сюїти «Буковинська родина». Це дійство, яке увібрало у себе танці всіх народів, що населяють Буковину. Окрім змістового навантаження, це ще й  велика чисельність виконавців на сцені. Непросто це – керувати сотнями людей…

Ревізія періоду життя

– У кожної людини є дата, коли зупиняєшся, переоцінюєш, ревізуєш відрізок життя. В мене кожний період у творчому житті – особливий. Немає однієї ролі, яку можу назвати найвидатнішою: у різний час різні образи ставали визначальними. У парі з дружиною визначальними стали танцювальні композиції «Блукаючі зірки», «Вечір в Парижі», «Набережна туманів». У театрі – це ролі барона  у виставі «Санта Крус» за та дядька Свирида в «Батьківських порогах» .

Нині таким підсумком став творчий вечір у філармонії до мого 50-ліття. Цього дня поруч зі мною були всі колеги. Тому тандем «артист – балетмейстер», який у нас склався в Буковинському ансамблі, можна вважати успішним. А висновок після «ювілейної ревізії» – треба рухатися вперед.

Дружба, що зародилася в екстремальних умовах, вічна

– Спеціально на мій творчий вечір з Кишинева приїхав мій армійський друг. Минули десятиліття, але ми не лише не загубилися в цьому світі, а й почали дружити сім’ями, подружили наших дітей. А приїзд друга на ювілей – найкращий подарунок. Виглядає, що твердження «Дружба, яка зародилася в екстремальних умовах, вічна» –  правильне. Адже армія, навіть для артистів – це екстремальні умови. Військовий артист – це такий же військовий, з особливим режимом і дисципліною, тільки між підйомом і відбоєм він тренується виступати, а не марширувати чи стріляти.

Та і загалом творчість – це екстрим. Тому й дружба, зав’язана у творчості, теж вічна. Мені завжди щастило: поруч були люди, які підтримували і наставляли, коли треба. Це Андрій Кушніренко, Дарій Ластівка, Петро Колісник.

Не вірю, що там, де нас нема, – добре

– Я мав нагоду рік працювати в Румунії. Ще рік – у Німеччині. Мав запрошення на роботу за кордон.  Але я навіть квартиру не зважуюся міняти, не те що країну. Я навіть маму з півдня перевіз сюди, на Буковину. І сестра моя сюди перебралася. Тут моя батьківщина, і я ні на хвильку не жалкую про це.

В моїй оселі багато улюблених квітів, які я сам доглядаю, і великий акваріум. З нами живуть кілька папуг і рябенький кіт. Я маю улюблену чашку з китайським орнаментом, яку подарувала мені дружина  –  мені навіть кава з цієї чашки видається смачнішою. Я не вірю, що там, де нас нема, – добре. Мені добре тут, де я не маю вихідних – бо коли вихідні в театрі, то я зайнятий у філармонії, і навпаки. Коли випадає  –  дуже рідко – що кілька днів нічого не роблю, то це стрес для організму! Я так не звик. Тому міняти душевний комфорт на якісь побутові вигоди наміру не маю.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Артист, який не міняє чашку, професію, дружину, край і країну спершу з'явиться на Медіа-Версії.