Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Ватикані з 2018 року буде заборонено продаж сигарет співробітникам, дипломатам, а також представникам релігійних організацій, які відвідують анклав з офіційними цілями.

«Святий престол не може сприяти діяльності, яка завдає явної шкоди здоров’ю людей», – заявила прес-служба Ватикану, пише «Медуза».

У Ватикані наводять дані ВООЗ про те, що через захворювання, пов’язані з курінням, у світі щорічно вмирають близько 7 мільйонів людей.

Співробітники Ватикану і ряд інших категорій осіб можуть купувати сигарети за зниженою ціною. Куплені таким чином сигарети часто перепродуються в Італію, де їх вартість значно вища.

Продаж сигарет, за даними розслідувань італійських ЗМІ, приносить Ватикану близько 10 мільйонів євро на рік і є другим за значимістю джерелом поповнення бюджету анклаву після безмитної торгівлі паливом.

Запис У Ватикані від 2018-го заборонять продаж сигарет спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Не кожному під силу опанувати та воднораз вміло поєднувати такі суспільно важливі професії. Та на цьому отець Олег не зупиняється. У вільний час він пише книги про духовну історію сіл Путильщини‚ вивчаючи її в архівах та бібліотеках. Достеменно знає минувшину рідної Хмельниччини. На дозвіллі грає на гітарі. Але опорою й музою цілого життя вважає сім’ю.

Родинне коріння

Мала Батьківщина Олега Івановича Корицького, де він прийшов у світ 8 серпня 1972 року, – селище Наркевичі Волочиського району Хмельниччини. Його батьки Іван Йосипович та Леоніда Арсентіївна Корицькі все життя працювали простими робітниками на Наркевицькому цукровому заводі. Подружжя було віруючим.  Свого первістка назвали Олегом. І вже невдовзі у церкві святого Архистратига Михаїла села Бубнівка малюка охрестили.

Наука від бабусь

Олегові дитячі роки пройшли в Бубнівці, де проживали обидві його бабусі. Жінки намагалися передати хлопчикові найкращі вміння та надихнути на життєві мудрості.

Бабуся Антоніна Юліанівна Корицька, татова мама, мала неабиякий співочий дар. Її голос був ніжний, мелодійний і проймав до глибини серця. До війни вона співала в хорі. А в похилому віці її аудиторією та слухняними учнями стали онуки. Олег Іванович і нині пам’ятає пісню з п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка»: «Сонце низенько, вечір близенько…». Певно‚ саме від Антоніни Юліанівни всі Корицькі й навчилися співати та любити народну музику.

У світ духовний хлопця повела бабуся Ганна Іванівна Поплавська – мамина мама:

– В її оселі завжди пахло травами й квітами. Коли відпочивала швейна машинка «Зінгер», у великій хаті бабуся читала акафіст Божій Матері Почаївській‚ що був надрукований на сірому папері друкарською машинкою та обтягнутий палітуркою зі старих шпалер. З ікон на нас дивилися Божа Матір і Христос‚ – пригадує дитинство Олег Іванович.

Саме тоді в дитячій душі запалилася перша іскра духовності. Добра‚ мудра й виважена жінка завжди була прикладом для інших. Анна щиро вірила, ходила хресною ходою до Почаєва. Шлях був непростий: майже сотня кілометрів. У храмі вона постійно молилася до Почаївської ікони Божої Матері.

Окремим епізодом у пам’яті закарбувалося те‚ як бабуся Ганна брала хлопця з собою на похорони‚ де «пєвчі» співали церковні пісні. Олег Іванович пам’ятає їх досі.

Перший знак від Бога

Згодом Олег пішов до школи у Наркевичах. Навчався хлопець добре, наука давалася йому легко. Проте вирізнявся з-поміж ровесників чіткою позицією та вмінням відстоювати власну думку.

Одного тихого осіннього дня семикласник Олег зайшов до розваленої та пограбованої радянською владою церкви в сусідньому селі Юхимівці. Побачивши там безлад, дуже захотів прибрати. У дворі біля зруйнованої святині нарвав гілля клену‚ зібрав у віник і взявся замітати саме там‚ де колись був престол у вівтарі. І раптом хлопця полонило якесь дивне відчуття:

– Здавалося‚ ніби ти стоїш‚ а землі під ногами немає‚ наче перемістився в інший простір. А ще з’явилося відчуття‚ ніби хтось на мене дивиться‚ – пригадує Олег Іванович. – Огледівшись довкола, нікого не побачив. Через якусь мить ізнову підняв голову і побачив на стіні порубану сокирою ікону розп’яття Ісуса Христа. Здавалося, що Христос дивиться мені прямісінько у вічі. Це була моя перша свідома зустріч із Богом.

Родина – моя опора

1989-го Олег успішно закінчив школу і вступив до Чернівецького медичного інституту, який закінчив 1995 року. Навчаючись у виші, любив малювати, займався музикою. Багато знань юнакові передав досвідчений хірург, «маестро» Анатолій Іванович Васілов. Він і благословив молодого лікаря‚ вивівши на самостійну професійну стежину. Разом із Олегом, тільки в паралельній 21-ій групі, навчалася його майбутня дружина – чернівчанка Тетяна, яка здобувала фах лікаря-терапевта.

Вже 14 вересня 1991 року в Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях отець Октавіан повінчав молодят. 1997-го молоде подружжя лікарів направили на роботу до Путили. Гірські умови видалися їм нелегкими: 14 років жили в гуртожитку‚ який більше нагадував барак. Бездоріжжя. Круті схили. Безмежні плаї. Численні хутори. Іноді доводилося долати багато кілометрів‚ щоби надати хворому медичну допомогу.

Тетяна все життя поділяє й підтримує життєву позицію чоловіка та є для нього доброю порадницею. Мають три донечки. Анастасія навчається на п’ятому курсі стоматологічного факультету медуніверситету. Антоніна та Анна – школярки. Родина щодня молиться Господу й дякує за те, що Всевишній в усьому їм допомагає.

Шлях до священства

Здобуваючи лікарську освіту, Олег не переставав тягнутися до релігії: часто спілкувався зі священнослужителями, читав християнську літературу. Поступово змінювалися погляди на життя. Одного дня доля звела Олега Корицького з настоятелем Свято-Вознесенського храму села Сергії протоієреєм Василем Фокшеком. Священика вразили знання лікаря про православну віру‚ церкву. Він і запросив Олега прийти до храму й спробувати читати молитви, Апостола. Так отець Василь допоміг опанувати першу духовну освіту та дав багато цінних настанов. Він і навернув Олега на стежину священства.

Згодом чоловік прийняв духовний сан, а далі – навчався в одному з духовних закладів Буковини. Один рік служив у Свято-Георгіївському храмі села Рижа в парі з отцем Анатолієм Слижуком (тепер він трудиться на парафії села Тораки).

2002 року з благословення митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія став настоятелем церкви Первоверховних Апостолів Петра і Павла в селі Плоска. За 9 років залишив по собі добру згадку. Упорядкував деякі матеріали для книги про цю церкву, згодом – буклет про храм. Видавав парафіяльний листок «Православні дзвони Карпат».

Духовну підтримку мав від великих титанів Православної віри схіархімандрита Дмитрія з Почаївської Лаври та схіігумена Михаїла з Дуконії, нині вже покійних. Чималу істину містять книги Митрополита Антонія (Сурожського) та святого архієпископа Луки (Войно-Ясенецького). Саме духовні твори цих отців допомагали вивчати та пізнавати сутність релігії та Бога: всі ці служителі Божі теж були лікарями.

Духовну віру черпав із глибинних джерел православ’я – Свято-Аннинського жіночого монастиря, Свя́то-Успе́нської Поча́ївської лаври, Свято-Іоано-Богословського чоловічого монастиря в селі Хрещатик.

Поворот долі

За велінням Божим 11 жовтня 2010 року митрополит Онуфрій направив отця Олега на служіння до Свято-Троїцького храму села Киселиці на допомогу настоятелю храму Авксентію Вознюку, якому тоді було поважних 94 роки. Вони здавна товаришували та могли довго бесідувати про Бога й насущне. Прослужили разом 2 роки. Отець Авксентій служив Господу та киселицькій пастві від 1947 до 2012 року, здобувши любов і прихильність парафіян. Хай буковинська земля, яку він благословляв своєю молитвою, буде йому пухом. Сьогодні отець Олег трепетно оберігає духовні традиції‚ які залишив Авксентій, і вдячний парафіянам за їхні труди на благо церкви.

Лікар від Бога

Бути лікарем – це дар Господній, а священнослужителем – покликання Всевишнього.

Всі ці роки свята віра допомагає Олегу Івановичу успішно проводити операції. Щоразу перед тим‚ як узяти до рук скальпель‚ отець Олег молиться‚ і Господь завжди допомагає йому та хворому. Він вдячний головному лікарю й медперсоналу за розуміння та підтримку.

– Цілитель Пантелеймон чи Агапіт Києво-Печерський теж були одночасно і лікарями, і священиками, – каже отець Корицький. – Вони вважали, що лікування тіла – тільки половина справи, бо треба лікувати і душу, і тіло разом. – У лікаря своє послушаніє‚ а у священнослужителя – своє. Головне – робити справу добросовісно.

Запитай себе

– Кожний з нас у житті несе свій хрест. Життя дане людині Богом. У житті є все – і скорбота, і радість‚ і печаль‚ і втіха‚ і молитва‚ і безвір’я. Одні несуть свій хрест без нарікань. Інші бідкаються на Бога. Та християни все ж різняться від інших тим‚ що зі смиренням несуть свій хрест. Хоча й зустрічають на вузькій життєвій дорозі каміння‚ бруд‚ скелі‚ терни. Дехто думає‚ що дорога життя має бути широка та застелена квітами. Але Господь сказав: «Дорога до царства небесного вузька, і ворота вузенькі. Тільки смиренні та такі‚ які роблять діла милосердні, увійдуть туди. Господь просто запитає на суді: чи був ти у земному житті людиною?!», – навчає Олег Корицький.

Оксана ПОРОХ, член НСЖУ, Селятин, Путильщина, спеціально для Версій

Запис Священнослужитель Олег КОРИЦЬКИЙ: І дар, і веління Боже… спершу з'явиться на Медіа-Версії.