Новий звіт аналітичної організації «Freedom House» показує зменшення Інтернет-свободи.

Як пише «The Verge», сучасні уряди прагнуть більшого контролю над даними користувачів і використовують закони, призначені начебто проти «фейкових новин», для придушення свободи слова. Восьмий рік поспіль організація відзначає зниження рівня Інтернет-свободи. Серед 65 досліджуваних країн 17 ухвалили закони щодо обмежень онлайн-медіа. Та 13 із них виступили з обвинуваченнями до громадян, які нібито поширювали фейкову інформацію.

Пропаганда та дезінформація отруюють цифрову сферу, авторитарні ж режими та популісти використовують боротьбу проти фейкових новин, щоби засадити у в’язницю журналістів і критиків. Зростає кількість країн, які використовують технології Китаю, що їх «Freedom House» називає експортом системи цензури та нагляду.

Організація наголошує, що 32 країни використовують проплачених коментаторів, ботів і тролів, щоби маніпулювати онлайн-дискусіями.

Запис 32 країни оплачують ботів для маніпулювання користувачами Інтернету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нещодавня загибель Павла Шеремета підтвердила це. Відомий журналіст загинув 20 липня в результаті підриву машини. Убивство журналіста – справа майже ритуальна для організаторів та натхненників. Йдеться завжди навіть не про конкретну особу, а про те, щоби «заткнути пельку» решті з цього невгамовного племені.

Павла поховали в рідному Мінську, піна обурення та обіцянок правоохоронців розкрити черговий резонансний злочин потроху затьмарилася іншими резонансними – не менш значущими для нашого суспільства  – справами. Від початку химерні сподівання на справедливість майже зійшли нанівець. Майже, бо надія ж помирає останньою…

І справа тут глибше, ніж тільки в Павлові. Шеремет став 65-м журналістом, який загинув за роки незалежності України. Офіційно визнаються пов’язаними з професією лише від 11 до 20 з цих смертей. Повний список знайдете у «Вікіпедії». Варто лише набрати «Вбивства журналістів в Україні». У буремні дев’яності таких було 4-5 щороку. Та пік убивств журналістів (понад десяток) припадає на 2014 рік.

Ось лише найгучніші.

1992. Вадим БОЙКО, керівник телепроекту «Молодіжна студія «Гарт».
1993. Володимир ІВАНОВ, головний редактор газети «Слава Севастополя».
1994. Георгій ГОНГАДЗЕ, журналіст Інтернет-видання «Українська правда».
1995. Ігор АЛЕКСАНДРОВ, тележурналіст, телеведучий, головний редактор, телевізійний менеджер, Слов’янськ.
1996. Василь Климентьєв, редактор газети «Новий стиль», Харків.
1997. Віталій РОЗВАДОВСЬКИЙ, фотокореспондент газети «2000».
1998. В’ячеслав ВЕРЕМІЙ, репортер газети «Вести»
1999. Ольга МОРОЗ, головний редактор газети «Нетишинський вісник», Хмельницька область.

Запис Міжнародна організація «Репортери без кордонів» долучила Україну до трійки найнебезпечніших для журналістської професії країн спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А як у них?

Нещодавня інформація про те, що правоохоронці мали намір провести обшук у координатора інформаційного порталу «БукІнфо» Сергія Зарайського, дала підстави говорити про спроби тиску на свободу слова в Чернівцях: конфліктна ситуація виникла в акурат перед виборами, і вона трапилася всупереч здоровому глузду – адже координатор був готовий надати слідчим усю інформацію, якої вони вимагали.

Нагадаємо, один з громадських активістів у коментарях під інформацією на «БукІнфо» вгледів погрози власному життю і здоров’ю і домігся через суд, аби портал надав правоохоронцям IP-адреси погрожувачів. Попри те, що коментарі були видалені з сайту після скарги активіста, і попри готовність координатора порталу до співпраці з правоохоронцями, слідчі оголосили про намір прийти до його помешкання з обшуком задля вилучення цих адрес. Їх зустріли з десяток колег журналіста – з відеокамерами, фотоапаратами і диктофонами, і міліціянти подалися геть. Після піднятого скандалу міліцейські чини дали прес-конференцію, де намагалися пояснити свої дії… необізнаністю в комп’ютерно-інформаційній сфері.

У кореспондента «Версій» з’явилася можливість провести паралелі між функціонуванням українських та польських ЗМІ. Як реагують влада і медіа на віртуальні коментарі під повідомленнями на сайтах, і як загалом влада реагує на медіа – на короткому прикладі з життя Познанської філії «Газети виборчої» (Вілкопольської редакції).

Під час спілкування українських журналістів з колегами познанської філії “Газети Виборчої”

Пйотр ЖИТНІЦКИЙ – відомий у Познані журналіст-розслідувач. Йому ще немає й 30-ти, а почав він писати до «Газети Виборчої» ще тоді, коли навчався у школі. Завдяки його публікаціям було змінено польське законодавство, яке стосувалося повернення житла, націоналізованого державою у повоєнні роки, попереднім власникам або їхнім спадкоємцям.

Пйотр Житніцкий

“У Польщі після відповідного закону 1989 року з’явилося багато власників, які хочуть повернути свою нерухомість. Спадкоємці тих нерухомостей уже може і не живуть на світі, але права на цю нерухомість перейшли до їхніх спадкоємців, які згодом продали ці права певним бізнесменам, фірмам, і ця діяльність стала бізнесом, який великою мірою має кримінальні риси, – пояснює Пйотр. – Нинішні мешканці спірного житла – це зазвичай люди, які винаймають своє помешкання або отримали його від держави. Вони мешкають там, подекуди, по 30-40 років. А після відповідного закону вони мусили би звільнити це житло і знайти собі інше. Водночас, згідно з польським законодавством, жодного мешканця не можна просто так викинути з квартири. Вони мають 3 роки на те, щоби знайти собі інше житло. Але фірми-власники познаходили методи для того, щоби прискорити процес: застрашували мешканців, відключали їм електроенергію, воду, влаштовували псевдоремонти – робили все, аби мешканці самі добровільно (добровільно-примусово) виселилися якнайшвидше. Протягом кількох років їм це досить гарно вдавалося. Бо коли навіть жителі викликали поліцію чи представників міської адміністрації, то їм відповідали: «Ми фірма-власник, ми робимо тут ремонт і навпаки покращуємо мешканцям їхні умови проживання!».

Тож формальних претензій до фірм не могло бути. Вони робили свою справу, створювали умови для виселення нинішніх мешканців, а коли будинки порожніли – там простіше було робити ремонти, а тим паче – продати. Завдяки нашому журналістському розслідуванню ми з’ясували, що купівлею таких будинків займався один з банків за допомоги кримінальних угруповань, тобто фінансував ці групи”.

Влодзімєж Богачек

Все почалося від статей Пйотра, а потім цю тему підхопили не тільки загальнопольські газети і видання, а й телебачення, – додає головний редактор познанської редакції «Газети виборчої» Влодзімєж БОГАЧЕК. – Наше порушення цієї теми дало можливість поліції прийняти рішення, що така діяльність фірм злочинна, і кілька таких «чистильщиків» житлових будинків перебувають тепер під судовими процесами. Більше того, завдяки нашій праці, нашим статтям змінилося польське законодавства у цій сфері.

Як було в законі і як стало?

Раніше допускалися різноманітні дії нових власників, які змушували людей до допустимого терміну виселитися з житла. Фірми-власники могли розпочинати ремонтні роботи: розкривати дах, розпочинати заміну вікон на сходових клітках, розбирати стіни. Ми разом домоглися того, що це тепер буде заборонено і вважатиметься злочином: відповідний закон уже підписаний президентом, і уже за три місяці – з наступного року – вступить у дію.

Тобто достатньо було просто про це написати? Чому це тривало довгий час і ніхто не писав, якщо вирішення проблеми було таким простим, Пйотр?

Бандити залякували журналістів, і багато хто насправді боявся писати на цю тему. Я відчув їхню «діяльність» на собі. Одного разу я йшов по вулиці, і стояв автомобіль одного з таких «фірмачів», який при моїй появі чомусь захотів дуже поспішно вийти з машини: дуже різко відкрив двері, якими штовхнув мене і я впав. Іншим разом якби не мій товариш з телебачення, я б потрапив під колеса бандитського автомобіля. Ще колись такий «бізнесмен» ударив мене в обличчя. Тож якщо вони таке дозволяють собі з нами – тими, в кого є відеокамери, фотоапарати, вихід на загал – то що вони роблять з простими мешканцями?! Я за цю тему взявся, і розуміння мого керівництва дало можливість втілити задумане. Якось я два тижні там просто жив біля такого спірного помешкання, аби дочекатися, коли фірма розпочне там якісь дії, спрямовані проти мешканців. І дочекався!

Погрози журналістам і погрози людям, які не належать до такої професії – у Польщі караються по-різному?

Покарання приблизно однакове, різниця в законодавстві полягає в іншому. На побиття чи погрози журналістові він скаржиться до прокуратури, а вже вона збирає докази. А докази побиття чи погроз не журналістові доводить сам скаржник. Хоча у випадку з журналістами також не завжди закінчується так, як нам би хотілося. Наприклад, коли мені надійшли погрози на електронну скриньку, я звернувся до прокуратури – але вона не побачила складу злочину. Тоді я звернувся до суду – суд підтримав прокуратуру… Там були певні нюанси – прокуратура начебто навіть знайшла IP-адресу, з якої надійшов лист-погроза, і цією адресою користувалася родина з неповнолітнім сином…

Іноді погрози чи образи бувають в коментарях під публікацією на сайті видання. Як ви на це реагуєте?

Якщо якась особа заявляє, що вона ображена коментарем під публікацією, наш обов’язок -усунути той коментар, – пояснює пан Богачек. – Якщо ця людина звернулася прямо до нас – ми видалимо коментар. Якщо не звернулася – зазвичай залишаємо, адже не маємо можливості утримувати кількох модераторів, які б займалися тільки тим, щоб контролювати коментарі. Якщо ж ображена особа звертається не до нас, а до поліції – ми надаємо правоохоронцям інформацію про IP-адресу, з якої надійшли погрози чи образи. Хоча якщо ми помітимо некоректність у коментарях – можемо й самі відреагувати. Наприклад,  ми є однією з небагатьох газет, яка виключила можливість залишати коментарі під статтями про біженців з Сирії чи Африки, бо на ці теми було дуже багато образливих коментарів. Також це стосується некрологів. Наприклад, місяць тому найбагатший поляк Ян Кульчак помер, і під цим повідомленням ми також не надали можливості коментування – хоча і до його смерті, і згодом після ми подавали критичні матеріали щодо походження його багатства.

В який спосіб редакція надає поліції IP-адреси погрожувачів? Поліція вилучає їх в редакції?

Ні, ми ж надаємо інформацію.

Чи достатньо кваліфікована, грамотна поліція в таких випадках? Чи розуміють поліцейські, що цю інформацію, яку ви надаєте самі, не слід шукати на серверах у приміщенні редакції?

Жодного випадку, коли б до редакції прийшли з обшуком задля отримання IP-адрес інтернет-хуліганів, не знаю” (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Польські ЗМІ: домагаються зміни законів і не мають обшуків у редакціях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Та ще більший скандал вибухнув наступного дня. Чиновники, вочевидь, усвідомивши, що припустилися не лише помилки, а й порушення чинного законодавства своїм перешкоджанням журналістській діяльності, скликали термінову прес-конференцію для тих, кого напередодні виставили. Та замість вибачень, які все-таки спробував висловити представник комісії від АП, перший заступник голови ОДА Георгій Галиць у присутності перевіряючого почав відверто паплюжити запрошених, не шкодуючи «епітетів». Цього разу журналісти самі покинули чиновників.

Чому журналістам було важливо бути присутніми на зустрічі з підприємцями, а не просто отримати коментарі пізніше? Тому що читач і глядач має право дізнаватися інформацію з першоджерел, а не прикрашену чи просто інтерпретовану на свій лад владою чи бізнесом. Нарада з підприємцями не була закритою, жодних рішень про це не приймалося, зустріч проходила у приміщенні суб’єкту владних повноважень, які згідно з п.2 ст. 25 Закону України «Про інформацію» журналіст має право безперешкодно відвідувати, як і відкриті заходи, що ними проводяться. Тож коли влада хотіла провести зустріч без свідків – значить, їй було що приховувати. З’явилися чутки, що на зустрічі йшлося не лише про бізнес. Але це тільки чутки, яких журналісти не можуть уже перевірити, оскільки їх не допустили на засідання.

Чому журналісти прийняли запрошення на прес-конференцію від влади наступного дня? Лише тому, що завдання журналіста – добути інформацію. Навіть не зважаючи на амбіції.

Прикро, що на присутності журналістів не наполягли учасники події – підприємці.  Дехто навіть навпаки – жестами підганяв до виходу. Вони по-різному пояснювали потім свою позицію. Одні вчили представників ЗМІ, як їм треба було поводитися в цій ситуації, інші вдавали, начебто не зрозуміли, що відбувається, треті у приватних розмовах зізнавалися, що їм соромно, але відмовлялися давати офіційні коментарі. За будь-яких пояснень, їм усім варто нагадати слова  Мартіна Нимюллера, сказані 1943 року: «Коли нацисти прийшли за комуністами, я мовчав, оскільки не був комуністом. Коли вони прийшли за євреями, я мовчав, оскільки не був євреєм. Коли вони стали знищувати профспілки, я мовчав, оскільки не був членом профспілок. Коли вони прийнялися за католиків, я мовчав, оскільки був протестантом. Коли вони прийшли за мною, вже не було кому сказати слово на мій захист».

Журналісти жорстко відреагували на хамство влади. Незаконно виставлені з наради кореспонденти написали скарги на дії чиновників до обласної та Генеральної прокуратури. Один з буковинських народних депутатів написав звернення до глави уряду Миколи Азарова з вимогою провести службове розслідування та вжити заходів до держслужбовця. Хоча сенсу скаржитися на владу – владі не так уже й багато, адже й сам Азаров не так давно дозволив собі вигнати журналістів із засідання уряду. Щоправда, пізніше вибачився. Та й якщо буковинський посадовець саме в присутності перевіряльників дозволяв собі випади на адресу журналістів на кшталт «ваш рівень нижче плінтуса» і «ви провокатори», то значить відчував підтримку.

Тож більше надій журналісти покладають на власну активність. Ситуацію оцінив голова обласної організації Національної спілки журналістів Юрій Терон. «Нас, журналістів, оцінює читач, слухач, глядач, – сказав керівник творчої спілки в інтерв’ю сайтові molbuk.ua. – Професійне оцінювання журналістиці повинні давати фахові компетентні люди. А влада мірками «плінтуса» нехай оцінить свою роботу: що у нас з дорогами, що з зарплатами, з робочими місцями. Наш обов’язок говорити людям правду, а не прислуговуватися владі. Такі висловлювання чиновника свідчать лише про рівень його культури».

Цього ж тижня в Чернівцях утворена міжредакційна первинна організація Незалежної медіа-профспілки України, яку очолив відомий в краї журналіст Вадим Пелех. ЗМІ мають намір покласти край хамству влади, як це вже було 2002 року, коли саме журналісти домоглися звільнення тодішнього голови ОДА Теофіла Бауера.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Свобода слова по-чернівецьки – це хамство влади спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зрештою, тут немає нічого дивного, навпаки, все дуже логічно. Бо хто хоче, щоби про нього відверто казали, що він злодій чи щось на це подібне? Хоча на інші оцінки українська олігархономіка, яка замінила радянську економіку, розраховувати не може. Тож і прагне, щоби довкола, як казав іще великий Кобзар, на всіх язиках усе мовчало. …Буквально кілька днів «висіла» в Інтернеті інформація (і раптом різко зникла звідусіль) про те, що з усіх податків і зборів, що їх сплачують українці, лише… 1,5% потрапляє до державної казни. Решта через різноманітні рахунки – до кишень наших мільярдерів, недарма ж вони й мільярдери. Та, попри таку оперативність знищення негативної для можновладців інформації, вона все ж потрапила в пресу. Щоби таке не повторювалося, треба всі ЗМІ взяти під контроль. Іншими словами, запровадити покарання, яких медіа боялися б.

Пригадуєте, півроку тому сильні світу цього здійснили атаку на ЗМІ – та суспільство разом із журналістами успішно відбили її, не дозволивши надати чинності закону про наклеп. А нині напоготові вже новий наступ на свободу слова – Кодекс про кримінальні проступки. Його прийняття назавжди затулить рота не лише засобам масової інформації, а й лідерам громадських організацій. Про це говорив на розширеному засіданні правління Чернівецької організації НСЖУ голова Національної Спілки Журналістів України Олег Наливайко. Він повідомив також, що в НСЖУ створена робоча група для захисту прав і свобод журналістів. Адже обіцяні усім нам положення Кодексу про кримінальні проступки суперечать статті 10 Європейської конвенції з прав людини  – «Свобода вираження поглядів»:

   Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини «Свобода вираження поглядів».
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися  своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування  діяльності  радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Водночас заговорили і про роздержавлення преси. Бо ще 2005 року Україна зобов’язалася перед Європою здійснити такий крок. До слова, Чернівці в цьому передують. У нас давно вже немає владних обласних газет, окрім комунальних «Чернівців». Тепер справа за районками. Щодо них влада чинить дуже хитромудро, проводячи так звану тиху приватизаці – тобто переводить їх у комунальні газети чи офіційні вісники, бюлетені райрад /міськрад. Подібне відбулося в багатьох областях, окрім поки що нашої. Але там, де прокуратура працює добре, такі неподобства припиняються. Між іншим, на роздержавлення чекають і обласне телебачення й радіо.

До цієї ще одна добра новина: українські журналісти (НСЖУ) стали членами Європейського прес-клубу. Може, саме це отверезить владників, які під пресом олігархів намагаються протягнути закон, який зробить медіа… німими?!

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Німі медіа – хвора держава спершу з'явиться на Медіа-Версії.