Заслужений майстер народної творчості, краєзнавець Іван Назарович СНІГУР далі розповідає про життя буковинців напередодні Першої світової війни 1914-1918 років.

– Іване Назаровичу, Ви вже розповідали про нелегке життя буковинських селян. Давайте згадаємо, скільки заробляли селяни і що вони могли купити за ці гроші. Адже відомо, що наймит за 14-15 годин праці на полі заробляв лише від 40 гелерів до 1 крони, значно рідше – 1 крону 40 гелерів. Ще й жінки за однакову  роботу отримували менше чоловіків…

– Так, селянська праця оцінювалася дуже дешево. Якщо людина йшла працювати на тартак або гуральню, то отримувала трохи більше: від 1 крони 20 гелерів до 2 крон за день.

Що являла собою крона? Її запроваджено 1892 року замість австрійського гульдена, який українці називали «ринським». Один гульден міняли на дві крони, тож наші люди монету чи банкноту в дві крони далі називали «ринським». А у кроні було 100 гелерів або філерів (так дрібну монету називали угорці). Коли гроші карбували у Відні, на них ставили австрійського двоголового орла, а коли у Будапешті – зображували корону святого Іштвана. Монети більшого номіналу містили портрет імператора. На банкнотах же малювали гарних дівчат і основні написи робили німецькою та угорською мовами, а номінал писали ще чеською, польською, українською, італійською, словенською, хорватською, сербською та румунською – мовами народів, які жили в Австро-Угорській монархії.

– У Вашій колекції є чимало австро-угорських монет і банкнот того періоду. Простолюду найчастіше доводилося мати справу з дрібняками в 10-20 гелерів та «соліднішими» монетами в 1, 2, значно рідше – 5 крон. З якого металу карбувалися ці гроші?

– Найдрібніші – в 1 і 2 гелери – були мідними, а в 10 і 20 – з нікелю. Більшого номіналу – в 1, 2, 5 крон – із срібла. Багатші люди мали й золоті монети в 10 і 20 крон. А паперові гроші випускалися номіналом у 1, 2, 10, 20, 100, 1000 і 10 000 крон. Звичайно, прості люди за все  своє життя могли навіть не побачити банкнот найбільших номіналів.

Номінал на банкнотах писали мовами усіх народів, які жили в Австро-Угорській монархії

– Погоджуюся з Вами. Скажімо, вчитель отримував за рік близько 1000 крон, тож місячну зарплату йому навіть сотенними не видавали. А православний священик, який на рік отримував 1400-2200 крон (католицький – значно більше), міг взяти банкноти великого номіналу. Зовсім дрібні гроші діставалися найменш оплачуваним категоріям. Так, місячна зарплата прачки у лікарні наприкінці ХІХ ст. складала лише 10 крон. Чи можна було за такі гроші купити м’яса чи сала?

– Почнімо з того, що ціни на м’ясні продукти залежали від багатьох чинників, насамперед від сезону, від постів тощо. От на промислові товари ціни були більш-менш стабільними, а на продовольчі – постійно коливалися.

Давайте рахувати. Наприкінці ХІХ ст. кілограм яловичини коштував 52 гелери, а вже перед Першою світовою війною за нього треба було викласти майже 2 крони, а за кіло сала – аж 2 крони 40 гелерів. Звичайно, низькооплачуваним робітникам це було не по кишені. Тож незаможні буковинці споживали дуже мало м’ясних продуктів. Хоча у Чернівцях м’яса вистачало: щоби воно не псувалося, його зберігали у льодовниках. Існували й інші способи збереження м’ясних продуктів. Часто м’ясо коптили, його продавали відразу ж, гарячим.

Так само й ковбаси поступали у продаж гарячими. Ціни на них залежали від сорту ковбаси і від того, які трави використовувалися при їхньому приготуванні. До речі, продукт цей був лише натуральним, без жодних хімічних домішок. Чернівецькі ковбасники славилися своєю майстерністю. Мені пощастило бути знайомим з майстром на прізвище Буковський, який починав працювати ще до Першої світової війни. Його продукція відзначалася чудовим смаком, я скуштував її з насолодою. Але небагаті чернівчани могли дозволити собі таку страву хіба що двічі на рік, на великі свята.

– Іване Назаровичу, якщо для простолюду м’ясо було майже недоступним, яким же чином люди компенсували нестачу тваринних білків?

– А вони споживали рибу: Прут був тоді чистим і повноводним, у ньому водилося багато риби. Хто не міг її купити, ішов на риболовлю сам. Вудочками до Першої світової війни у нас практично не користувалися, замість них були сітки. Квадратну сітку розміром 2х2 метри натягали на дві дуги, їх кріпили на одній пражині. На середину сітки прилаштовували мішечок з макухою, запах якої приваблював рибу, – потім всю конструкцію занурювали у воду. Через кілька хвилин на запах запливала риба і сітку з уловом піднімали на берег. Тож навіть бідні могли прикрасити свій стіл рибними стравами.

– Скажіть, будь ласка, чи намагалася австрійська держава регулювати ціни на продовольчі товари?

– Ціни на овочі й фрукти залежали тільки від ринку – коливань попиту і пропозиції. У це державні органи не втручалися. Натомість ціні, вазі, якості й різноманіттю сортів хлібобулочних виробів держава приділяла пильну увагу. Приватні пекарі самі продавали свою продукцію. Вони пекли хліб двічі на добу – ранішній і вечірній, виставляли його на продаж іще теплим. Якщо не реалізували продукцію відразу, ціну на неї знижували удвічі. А з непроданого хліба сушили сухарі. Якщо пекар самовільно піднімав ціну, зменшував вагу буханця чи додавав борошна нижчих сортів, поліція на перший раз штрафувала його. Коли ж попадався ще раз, поліцейський вішав йому на груди й спину табличку «Шахрай», змушував взяти в руки хлібину й водив у такому вигляді вулицями міста. А після третього порушення спритника позбавляли права випікати і продавати хліб і публічно карали за шахрайство.

– Іване Назаровичу, історикам відомо, що 1901 року кілограм пшеничного хліба у Чернівцях вартував 28 гелерів, а житнього – 25 гелерів. Для тих, хто отримував 10-15 крон щомісяця, це було дуже витратно. До речі, ще й буханці випікали двокілограмові. А як же міська біднота обходилася без такого дорогого хліба?

– Дешевого хліба не існувало. Хто не в змозі був його купувати, заміняв хліб на значно дешевшу мамалигу. Але заможніші люди постійно купували, як правило, в одного і того ж пекаря. Асортимент хлібобулочних виробів був не надто великим – в одного власника не більше 10 сортів. Тоді у пекаря навіть були наймити, які двічі на день розносили хліб постійним покупцям.

– Нарешті згадаємо про промислові товари. На Буковині вони були значно дорожчими, ніж у суто австрійських провінціях, хоча зарплати буковинців удвічі поступалися заробітній платні мешканців імперської столиці – Відня. Через таку дорожнечу наші незаможні краяни мусили викручуватися, як могли. Наприклад, бідний селянин не міг купити навіть бритви і дзеркала. Тому голився уламком коси і дивився на своє «віддзеркалення» у воді, налитій у миску. А як же біднота обходилася без фабричного одягу, взуття?

– Вдягали домоткане, носили одяг старий, залатаний. Влітку ходили босі, холодної пори року взували постоли з сиром’ятної шкіри. Незаможні виживали, як могли. А між бідними та багатими існувала велика соціальна прірва, як і нині між невеличкою жменькою багатіїв та озлиднілою більшістю простих людей. Тільки тоді задавлений податками простолюд був значно  біднішим, ніж нині: чимало родин постійно недоїдало, люди ходили в лахміттях. Тож було багато невдоволених своїм становищем, готових його змінити. Цим користалися різні політичні сили, щоби здобувати підтримку соціальних низів.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис ЯК ВИЖИВАВ ПРОСТОЛЮД СТО РОКІВ ТОМУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.