З благословення Правлячого Архієрея Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Владики Миколая (Сімкайла), Хресну дорогу очолив Вікарій Буковинський отець Валерій Сиротюк. На хресну дорогу до Чернівців прибули всечесніші отці Буковинського вікаріату.

Цього року тексти розважень Хресної дороги читали братство та сестринство Собору Успення Пресвятої Богородиці. Одну стацію Хресної ходи розважав шестирічний учень недільної школи Тарас, після його читання до хреста збіглася юрба дітей, малі діти несли хрест за Ісусом, зворушливий щем витав у повітрі вечірнього міста. Майже три години Чернівці нагадували святий Єрусалим.

Майже три години Буковинці жили життям біблійного народу часів Христа. «Хресна дорога» пролягла від католицького костелу Воздвиження Чесного Хреста до церкви Успіння Пресвятої Богородиці – через площі Філармонії та Центральну, вулицями Бетховена, Худякова, О. Кобилянської, Челюскінців, Українською та Ломоносова.

Було 14 стацій, які, згідно з Біблією, символізували зупинки Ісуса Христа на його шляху на Голгофу. Останні хвилини духовного дійства – поцілунок древа, на якому вмирав Син Божий, проходили в Співкатедральному Соборі Успення Пресвятої Богородиці. Богослужіння велося українською, польською, вірменською та російською мовами.

Фото з сайту Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ

Запис Буковинці несли хрест на Голгофу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Складається враження, що старовинне європейське місто захопили вихідці з азіатської глибинки й нав’язують нам свої смаки, вірніше – жахливий несмак, сформований десь у безкінечних азіатських просторах. Пам’ятки історії та природи для них – порожній звук. Здається, ми навіть здогадуємся, в якому з улусів колишньої Золотої Орди зароджувалося таке ставлення до культурних цінностей Центральної Європи.

Днями з Москви прийшла шокуюча інформація: вирубали прекрасний Александрівський сад навколо Кремля! Увічнений у творах класичної російської літератури, які стали надбанням європейської та світової культури. Москвичі та гості російської столиці не можуть повірити своїм очам: замість величних дерев і зеленої трави під червоними стінами владної фортеці чорніє перекопана земля. Без жодних пояснень, без обговорення з громадськістю кремлівські господарі вирішили переробити все під свої смаки. «Операцією» керував поліцейський генерал, естетичні ідеали якого типові для служаки: все має бути вишикуване по струночці, дерева мають рости лише рівними рядами: око начальства завжди тішила парадність. Через зуби воно цідить: не поспішайте, невдовзі тут буде повний порядок. Звичайно буде – але який? Замість природної краси з’явиться нудна одноманітність, мила тільки черствому серцю ординця, вірного ханського прислужника.

Пересічні москвичі знайшли просте пояснення тому, що сталося: мовляв, начальство боїться, що старе дерево може впасти на голову Самому, коли той братиме участь в урочистостях під стінами Кремля. Більш обізнані в місцевих тонкощах висловлюють інше припущення: вирубаючи дерева, знищили гнізда сірих ворон. Адже безцеремонні птахи своїми кігтями здирали позолоту з куполів кремлівських церков! Пояснень можна знайти чимало, проте головним є інше – повне презирство до громадської думки, та демонстративне ігнорування власних культурних традицій. Що поробиш: Азія-с, як казав поручик Ржевський.

Як правило, азіатчина відрізняється войовничістю. Її носії вважають себе правими завжди та в усьому, їм невідомі сумніви та вагання. Головний аргумент: «Я так сказав!». Типовий авторитарний стиль поведінки. На жаль, усе частіше ми бачимо такий в Україні, в тому числі й у нашому місті, яке завжди пишалося своєю європейськістю. Але… з ким поведешся – від того й наберешся. Повертаючись спиною до Європи, отримуємо те, що заслужили.

Ігор БУРКУТ

Запис АЗІАТЧИНА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дві цінності людські – життя і свобода

Згадаймо, наприкінці листопада 2004 р. сотні тисяч українців вийшли на Майдан протестувати проти сфальсифікованих результатів президентських виборів. Вони вимагали ґрунтовних реформ в економічному та політичному житті держави, розширення демократичних прав і свобод. Такі події не забуваються. Адже свобода, тобто право на вибір, є найвищою цінністю людини і перебуває поруч з її життям.

Важко лише зрозуміти, чому нинішня влада об’єднала День Свободи з Днем Соборності України в єдине свято. Може, вирішила підкреслити: 22 січня 1919 р. східні і західні українці зробили свій спільний вибір, об’єднавши Українську Народну Республіку (УНР) із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину державу. Тобто підтвердили право вибору власної долі, що є свідченням свободи. У назві свята також присутнє слово «Соборність», яке в українську мову потрапило із церковнослов’янської. Походить воно від старовинного дієслова «собирати», тобто «збирати». Звичайно, можна було його не використовувати і говорити просто про «збирання земель», проте такий вираз виглядає надто буденним. «Соборність» же має на увазі не просто якусь звичайну дію, а справжнє священнодійство.

Чому ж українці вдалися до нього? А тому, що наші землі впродовж століть були розділені й вирішити проблему могла лише соборність. Щоправда, певний час майже вся територія нашого народу перебувала під владою Речі Посполитої. За виключенням Закарпаття, яким тисячу років управляли угорці, та Буковини – вона опинилася у складі Молдавського князівства – васала Османської імперії. Лише Богданові Хмельницькому вдалося відновити державу. Але невдовзі вона перейшла під владу Москви. За українські землі тривалий час боролися Польща, Росія та Туреччина. Нарешті, до них приєдналася ще й Австрія. Українські землі безжалісно шматували по живому тілу народу – попри його волю.

За Буковину Австрія дала хабара

Можна згадати такий випадок. Росія з Австрією 1772 року домовилася провести спільний кордон по річці Серет. Проте російські війська трохи забарилися, натомість австрійські форсували цю річку і просунулися аж до Збруча. Щоби не конфліктувати з Віднем, Санкт-Петербург вимушений був погодитися, і Поділля розшматували між двома імперіями. А через два роки подібне сталося й з Буковиною. Давши великого хабара турецькому візиру, австрійці зайняли більшу частину нашого краю. Росіяни ж згодом приєднали до себе Хотинщину.

Так і з’явилися «Буковина австрійська» та «Буковина російська». А де ж тоді українська? Її не було на політичній карті, як і не було на ній і самої України. Росіяни називали українські землі у складі своєї імперії «Малоросією», австрійці ж роз’єднали західних українців між різними провінціями імперії Габсбургів.

Лише наприкінці Першої світової війни український народ отримав сприятливу можливість відродити власну державність, але дорогою ціною. УНР народжувалася у смертельному двобої з червоною та білою Росією, а ЗУНР з перших хвилин свого існування опинилася у стані війни з відродженою Польщею. Розраховувати українцям на дієву підтримку найсильніших держав світу було не варто. У Першій світовій війні перемогла Антанта, яка виступала за відродження «єдиної неділимої Росії», як головного борця з більшовизмом. А українців в Англії та Франції сприймали майже як більшовиків, чому сприяла польська пропаганда. Довелося розраховувати лише на власні сили, об’єднавши їх.
УНР і ЗУНР

Проте в УНР правили українські соціалісти, а в ЗУНР – праві партії. Але галичанам вдалося створити ефективніший державний апарат і збройні сили, ніж наддніпрянцям. Тому об’єднуватися було дуже непросто. Народ прагнув бути єдиним, політики ж не поспішали ділитися владою один з одним. Коли 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві було проголошено Акт Злуки, то це було лише формальне об’єднання двох українських держав. Насправді кожна з них зберегла і свою адміністрацію, і власну армію. Політика УНР і ЗОУНР (західної області УНР) залишилися різнимим. Для Директорії УНР білогвардійський генерал Денікін був навіть страшнішим за більшовиків, а західні українці хотіли бачити у ньому союзника у боротьбі з поляками. Адже Антон Денікін боровся за відродження «єдиної неділимої», до складу якої раніше входила значна частина Польщі з Варшавою, а Галичина – ні. Петлюра, у свою чергу, прагнув союзу з поляками проти більшовиків і білогвардійців. І добився свого, підписавши 21 квітня 1920 р. у Варшаві угоду з Юзефом Пілсудським. Лідер відродженої Польщі визнав незалежність урізаної УНР, взамін отримавши Східну Галичину, Західну Волинь і частину Полісся. Галичани відчули себе зрадженими і соборна Україна знову розпалася.

1939: «шляхетний» Сталін – союзник Гітлера

Наприкінці 1920-го більша частина українських земель опинилася у Радянській Україні, яка 1922 року увійшла до складу щойно створеного СРСР. А західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Перед українцями вкотре постало завдання об’єднати свої землі й створити власну державу. Втім, далеко не всі сучасні українці думають так – серед громадськості існують різні думки щодо минулого.

Дотепер можна почути: для чого святкувати 22 січня, коли соборна держава тоді була створена лише формально і проіснувала кільканадцять місяців? Чи не краще святкувати 17 вересня – саме той день 1939 року, коли Червона Армія увійшла на територію Галичини й Волині та приєднала їх до СРСР? Петлюра не зміг втримати єдності українських земель, а Сталін їх зібрав у єдиній державі, тож йому треба дякувати за соборність – подібна точка зору розповсюджена і в наш час.

Тоді виникає ще одне питання: а чому дякувати потрібно лише Сталіну? Адже розділив Польщу він разом із Гітлером, і в секретному протоколі до радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. не йшлося ні про яку «соборність українських земель». Демаркаційною лінією між Вермахтом і Червоною Армією визначалася польська ріка Вісла, на якій розташована Варшава. Але Йосип

Віссаріонович тоді перехитрив Адольфа Алоїзовича. Гітлер попер на Польщу 1 вересня, і через два дні йому оголосили війну польські союзники Англія та Франція. Війна стала світовою. А Сталін вичікував, даючи можливість гітлерівцям займати польські етнічні землі. Коли ж вони впритул підійшли до Західних України та Білорусі, Сталін дав наказ «іти на допомогу братам». В очах світової громадської думки цей крок виглядав шляхетним, а Сталіна формально не можна було звинуватити у тому, що він є союзником Гітлера.

Ціна загравання – мільйони жертв

За великим рахунком більшовицькому вождеві було начхати і на українців, і на білорусів: Сталіну необхідні були нові територіальні надбання. Сталіністи дотепер оспівують «мудрість вождя», який на сотні кілометрів відсунув радянський кордон на Захід, що дозволило, мовляв, 41-го отримати певні переваги. Які? Адже до 1939 р. спільного кордону між СРСР і Німеччиною не існувало, і Вермахту для нападу на СРСР ще треба було пройти через всю польську територію, долаючи запеклий опір Війська Польського. Червона Армія встигла би за цей час приготуватися до відсічі. А тут кордон встановили, разом з передумовами для «віроломного нападу на СРСР». Ще одне: червоноармійці не сприймали Галичину як свою батьківщину, тому й боронити її з останніх сил не мали стимулів. Отож відступали швидко, під недобрими поглядами місцевого населення, яке зазнало жахливих репресій від катів з НКВД. Якби тільки поглядів – ще й пострілів у спину від тих, хто втратив своїх рідних і близьких, замордованих «будівниками світлого майбутнього»…

За лічені тижні гітлерівці окупували західноукраїнські землі, а 1942-го – і всю Україну. І за це дякувати Сталіну? Шанувальники вусатого генералісимуса заперечують: у 1944 році Червона Армія остаточно визволила Україну, тому її Верховному Головнокомандувачу необхідно дякувати вічно. А ми ж вклонимося світлій пам’яті червоноармійців і командирів, партизанів і підпільників, повстанців й усіх, хто не шкодував власної крові, наближаючи звільнення рідної землі від нацистської наволочі. Мільйонними жертвами народ оплатив довоєнні сталінські загравання з Гітлером та підштовхування фюрера до нападу на Польщу.

УРСР – провінція чужої держави

У результаті Другої світової війни практично всі українські землі опинилися у складі СРСР. Але чи була це омріяна соборність? Ні, як і колишнє входження майже всіх українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. І під Москвою, і під Варшавою вони були лише провінціями чужих держав. Польські королі збирали землі для себе, а не для українського народу. Та й Сталін розширював межі власної могутньої імперії, менше за все піклуючись про інтереси українців.

Гротеск останніх 20 років: імперский уламок

Та імперія згодом розпалася, як і всі інші. На її руїнах існують різні держави, в тому числі й сучасна Україна. Вона ще дуже далека від ідеалу, про який мріяла активна частина нашого народу впродовж століть. Живемо нині швидше в імперському уламку, ніж у справді українській державі. Та й успадкували від минулого всі найгірші риси, ще й розвинули їх до гротеску. Немаємо ні розвинутого громадянського суспільства, ні справжнього народовладдя. Правляча номенклатура ледь не лусне від накраденого, остаточно відриваючись від народу і втративши в його очах будь-яку повагу. Тримається лише, опираючись на грубу поліцейську силу і на примітивну брехню, віри якій вже катма. Свободи все менше, а соціальної напруги все більше. Політики-нездари намагаються правити за принципом «поділяй та владарюй», спекулюючи на регіональних різницях.

Отож проблеми свободи та соборності для українців нині не менш актуальні, ніж у минулому. Для їхнього вирішення потрібно виховувати у собі громадянина, позбавляючись клятого хохляцького принципу «моя хата скраю». Необхідна повсякденна і наполеглива громадянська активність у відстоюванні найбільшої цінності українців – Свободи кожної людини і Соборності наших земель.

Запис День Свободи і Соборності – два свята в одному спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З 26 по 30 жовтня у Кафедральному Соборі Прп. Параскеви Сербської будуть перебувати Мощі Святого Великомученика і цілителя Пантелеймона.

Середа 26 жовтня:
16:30 – Зустріч Святих мощей Великомученика і цілителя Пантелеймона.
17:00 – святкова всенічна.

Четвер 27 жовтня:
Престольний день Свято-Параскевського Кафедрального Собору.
8:00 – акафіст.
8:40 – зустріч Архієреїв УПЦ КП.
9:00 – Божественна літургія.
17:00 – акафіст Великомученику і цілителю Пантелеймону.

П’ятниця-субота 28-29 жовтня:
Протягом дня будуть читатись акафісти та служитись молебні перед Мощами Святого Великомученика і цілителя Пантелеймона.
Чернівецька єпархія запрошує до спільної молитви християн усіх конфесій.
Інформіція з сайту Чернівецької єпархії – http://orthodox-cv.org/node/201 .

Помолитися Богові та торкнутися до святині прийшло багато вірян.

На території храму пресвятої Параскеви Сербської збудують недільну релігійну школу. Перші цеглини на фундаменті 27 жовтня заклав Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило. На місці майбутньої школи священики провели молебень.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис До собору святої Параскеви Сербської привезли мощі Св. Пантелеймона спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тетяна СПОРИНІНА,
фото автора

Запис Рукотворна доріжка з пелюсток квітів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.