Більшість українських чоловіків вважають, що жінка має бути поступливою чоловіку, заробляти менше за нього і виконувати більшість хатніх обов’язків. Крім того, на думку 10% опитаних чоловіків, жінка має терпіти насильство для збереження сім’ї. У той час, як 18% респондентів погодилися з тим, що чоловік має право вдарити, або побити дружину, якщо дізнається про її зраду.

За матеріалами 24tv.ua

Запис Українська жінка має догоджати чоловіку та відразу погоджуватися на інтимні стосунки, – соціальне дослідження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І кожен крок лишає слід

Народився у селі Новоселиця Кельменецького району в шанованій людьми сім’ї агронома й бригадира тракторної бригади. Закінчив сільську школу, вступив до Кам’янець-Подільської аграрної академії на економічний факультет за спеціальністю «Облік та аудит». Працював за фахом на потужному підприємстві – Кам’янець-Подільському консервному заводі, де згодом очолив контрольно-ревізійну службу.

Зустрів Її – єдину, красуню-подололянку Галину, бо ж однолюб. 1998-го народили сина Назара.

Згодом сім’я переїхала до Києва, де Мирослав закінчив аспірантуру. Та замість науково-дослідного інституту аграрної економіки, куди його запросили, 25-річний перспективний економіст опинився на «малій батьківщині». У Чернівцях опановує нову для себе спеціальність машинобудівника, очоливши управління механізації тресту «Чернівцібуд». А виготовлені ними всюдихідні крани вантажопідйомністю 50 і 80 тонн закупив навіть «Трансгаз».

Пізніше виробнича практика стала в пригоді молодому підприємцю. Бо 2003 року він здав акції «Черніцібуду» й заснував власне підприємство «Сантехбудмеханізація».

За 10 років свого існування воно залишило значний слід на не тільки на карті Буковини, а й цілої України: будинки, мости, укріплення берегів, дороги, площі… І за все, що постало під керівництвом Мирослава, йому не соромно: дороги служать довго, мости не розвалюються, а комфорт у будинках та їхня якість задовольняють найвибагливіші смаки.

А почала фірма навесні 2004-го з ямкових ремонтів. Далі був напірний колектор від вул. Хотнскої до вул. Карбулицького. Саме «Сантехбудмеханізація» каналізувала Садгору, за що й понині мешканці вдячні будівельникам.

– То були дуже складні роботи, – пригадує Мирослав. – Бо натрапили на колишнє русло річки Прут. Довелося викликати водолазів. Укладку бетону робили під водою. Рішення приймали на ходу.

Якісна робота – фішка Мирослава Саєвського та його «Сантехбудмеханізації». Ще 2005 року поклали вони бруківку в низині від вул. Білоруської до вул. Синельникова, яку щороку після зими заливало водою, від чого постійно утворювалося болото. Відтоді минуло 9 років, та й досі там усе гаразд: і водії і пішоходи задоволені.

2007-го здали 80-квартирний будинок для військових на Кармелюка, 110-Б,  на території 300-го полку.

Усього  й не перелічити. Бо ж брали участь і в ліквідації стихії 2008 року – збудували 8 будинків у Чорногузах, що на Вижниччині, і в прокладанні лісових доріг, і в берегоукріпленні. До 600-річчя Чернівців зробили вул. Сагайдачного та – на прохання влади – частину Площі Турецької, бо генпідрядник не встигав. А на будівництві Сокирянської центральної районної лікарні, яка була визнана найкращою в Україні, будівельна фірма Саєваського й сама була генпідрядником. Зараз вони зводять житловий будинок на вул. Рівненській.

Успішний – бо працьовитий

Мирослав – успішна людина, бо змалку звик до праці. Вже після 8-го класу влітку заробляв у місцевому колгоспі на свою дитячу мрію – велосипед, пізніше, у старших класах, трудився в полі під час канікул, аби купити мотоцикл. Навіть до Молдови їздив, де добре платили за ламання тютюну. І, певно, саме ці зароблені дитячою працею трудодні сформували в ньому звичку до чесної роботи. Усвідомлення ж того, що тільки нею можна заробити на власні блага, стало визначальним. І саме ця риса вигідно вирізняє Мирослава Саєвського з-поміж інших підприємців. Бо головне для нього – щоденна праця, в яку вкладає знання і душу, а не обман, не обіцянки-цяцянки і не купівля-перепродаж. Якщо казати відверто, такий підхід до справи почасти заважає Мирославу. Та він ніколи не відступає від своїх принципів. Розуміє: достатньо раз схибити, переступити межу дозволеного, як одразу ж чорт і поплутає. Та й, зрештою, недарма кажуть: звичка – друга натура. Бо хто б і що не казав, а всі ми – родом з дитинства, саме там закладалися й формувалися наші майбутні плюси та мінуси. Крім того, Саєвський і досі переконаний, що з часом чесність у бізнесі стане головною вимогою. Тому-то статки Мирослава не є наслідком дерибану підприємства, як, приміром, у більшості «червоних» директорів. Безсоромно роздягнувши, себто позбавивши власності своїх робітників, вони процвітають нині людським коштом.

Ще один дуже великий позитив Саєвського полягає в тому, що він не піднімав свого бізнесу за допомоги ганебних схем доступу до державної кишені. Як людина виняткової чесності, ніколи не належав до когорти наближених до «корита» – ну, не має чоловік свинської натури! Навпаки, постійно воює з тими, хто владною рукою роздає ласі шматочки за «відкати». Саме через це Мирославу довелося після зміни влади 2010 року вийти з ринку міста й області. Через це останнім часом працював не на рідній Буковині, а в Галичині.

Львів’янам та їхньому меру Садовому робота буковинців сподобалася

– Після того, як мені вдалося «зубами вигризти» понад 3 млн. гривень боргу обласної влади перед нашим підприємством, я став кісткою в її горлі, – зітхає Мирослав. – Зрозумів, що замовлень мені тут не бачити. Тож узяв участь у тендері на заміну мереж на Галицькій площі та прокладаня підземного переходу у Львові. Це було правильне рішення. Там на нас чекала надзвичайно цікава й відповідальна справа. Менше ніж за 3 місяці ми виконали роботу на 5700 квадратних метрах. Спочатку зняли унікальну, витесану вручну, червону бруківку, частину якої, до речі, свого часу забрали для ремонту Красної площі в Москві. Потім замінили всі мережі – газ, воду каналізацію. Відтак проклали підземний перехід, залили бетоном і вже зверху поклали на місце червону бруківку.

Буковинці приїхали до міста Лева 27 липня, а 3 жовтня вже поїхали додому. Їхня оперативність і якісна робота вразила львів’ян і задовольнила Львівську міську раду.

– Ми починали працювати о 6.45 ранку, а завершували о 23-ій, – розповідав Мирослав. – Інколи працювали у 2 зміни, а почасти й цілодобово. Та успіх справи, як на мене, забезпечувала не тільки наша злагоджена та професійна робота. Львівська мерія теж продемонструвала високі управлінські якості. Їхні менеджери так організували роботу, що ні «Львівгаз», ні «Львівобленерго» жодного разу не завадили роботі підрядника. Організація ж праці – це вищий пілотаж, особливо коли це стосується міського господарства мільйонного міста. Переконаний, що Чернівці теж так могли б працювати, позбувшись хибної практики прокладання мереж після асфальтування доріг…

До речі, за словами Мирослава, у Чернівцях є дуже багато підземних мереж, не позначених на картах. Приміром, на перехресті вулиць Сагайдачного та Б. Хмельницького вони вперлися у трубу, якої не було в кресленнях. Це був дренажний тунель австрійської доби, який ішов від Площі Філармонії. А буває, що працівники витрачають багато часу, щоби обійти кабелі, а потім з’ясовується, що вони неробочі, тобто нікому не потрібні. Тому-то організація праці міських служб потребує вдосконалення та поліпшення.

А МирославАнатолійович знає, що каже: він вивчає кожний об’єкт, щоби за потреби відповісти на будь-яке запитання виконроба чи майстра. Протягом дня обов’язково об’їжджає всі будівельні майданчики, курсуючи, бува, за день від Сокирян до Путили..

Сім’я потребує господаря, а місто – господарника 

Та, попри таку зайнятість, Мирослав не позбавлений і сімейних радощів. Тим паче, що сім’я в його житті посідає одне з головних місць. Усі разом – з дружиною і трьома дітьми – виїжджають на дачу, де заклалим невеличкий садок і вирощують виноград. Мабуть, тому і з дітьми в родині Саєвських жодних  проблем. Старший, Назар, уже визначився із майбутньою професією: хоче стати архітектором. Зараз навчається у художній школі. 13-річна Яна не тільки відмінниця, а й призерка змагань з художньої гімнастики. А найменший, 8-річний Тарас, просто радіє життю, навчаючись в експериментальному класі «Інтелект України» ліцею №4.

Кандидат на посаду міського голови Мирослав Саєвський зізнався, що коли б його у цьому рішенні не підтримала дружина Галина, він не зробив би такого кроку.

Кор.: – А чому Мирослав Саєвський вирішив запропонувати свою кандидатуру чернівчанам?

Саєвський: – З простої причини: не побачив у списку кандидатів на посаду міського голови жодного господарника – людини, яка вміє створювати валовий продукт. Чернівчанам уже набридли інтриги й популізм. Вони чекають на чесність, відкритість та щирість.

Людмила РЕВУЦЬКА 

Запис Мирослав САЄВСЬКИЙ – щаслива людина, яка любить свою сім’ю, роботу і батьківщину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А сталося ось що. На нашому куті Заволока Михальчанської сільської ради минулого понеділка в усіх 20 будинках, що живляться від трансформатора, який ми самі ж і купили, раптом зникло світло. Одразу ж зателефонували до диспетчерської Сторожинецького РЕМу. Там пообіцяли все швиденько полагодити. Наступного дня навіть дали телефон головного інженера, який теж пообіцяв, що за годину все буде в порядку. Але таких годин було ще багато, себто щоразу на дзвінок відповідали, що за годину зроблять. А потім… відмовили, мовляв усі ремонтні  бригади зайняті, дуже багато поломок на лінії.

Після цього на наші дзвінки вже ніхто не відгукувався. Тільки вівторкового вечора мені вдалося «прорізатися» на мобільний головного інженера. Хтось із його рідних підняв телефон і повідомив, що він уже відпочиває. Іншими словами, йому й діла нема до споживача, від якого залежить, – принаймні, я в цьому переконана, бо й сама працюю менеджером, – успішна діяльність усього Обленерго.

Як нам вдалося з’ясувати, спричинив таке ставлення до нашої біди приватний трансформатор. Не розумію, чим він завадив такому ж приватнику, але з монопольними можливостями, – ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго»? Навпаки, подякували б нам, своїм клієнтам, що ми за власні кошти його придбали, а не вимагали безкоштовно від них. Однак тут з’ясувалося, що ми нібито самі й повинні його ремонтувати. Це мене обурило до нестями. Бо виникає закономірне питання: а за що тоді мешканці 20 хат платять чималі гроші? Адже й водопостачання в нас залежить від електрики.

Одне слово, почали додзвонюватися вже до Обленерго. Телефон почервонів і став гарячим. Утім, і звідти наслухалися різного: нас перекидали з одного номера на інший. А потім сказали, що не можуть мовляв, з нами спілкуватися, бо вже на іншій лінії люди… Та ми не здавалися аж до ночі.

Підсумовуючи наші пригоди, хочу сказати через газету людям, які знахабніли через своє монопольне становище, наступне: Так буде не завжди! Пригадайте десятирічної давності Укртелеком. Тоді здавалося, що в нього ніколи не буде конкурента, тож і поводився він відповідно. А тепер Укртелеком – прохач… Подібне чекає й на «Чернівціобленерго». Людям врешті-решт урветься терпець, а у підприємства з’являться конкуренти. Бо ж у європейських країнах електроенергію в кожному регіоні постачають кілька компаній. Так колись буде й у нас. Тож радила б РЕМам і Обленерго любити, поважати й берегти своїх споживачів, бо саме ми – їхні годувальники.

Світлана ЗВАРИЧ, мешканка села Заволока Сторожинецького району

Запис Добу «просиділа» на телефоні, доки не повернули світло 20 будинкам спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Радянські солдати-визволителі носили трофейні годинники на обох руках…

Німці крали все: від чорнозему й музейних раритетів – до шмаття

Перш, ніж розповісти про привезене переможцями, згадаймо про ставлення до трофеїв самих переможених. Від початку війни до Німеччини потягнулися ешелони з усім, на що наклали око окупанти. Навіть рядові солдати в окупованих землях отримали право регулярно відправляти посилки сім’ям. Тож хапали все, що являло собою хоч якусь цінність. Якщо в мирного населення країн Західної Європи можна було поживитися різними коштовними речами, то в СРСР після двадцятирічного панування більшовиків більшість людей жила бідно. Проте і тут гітлерівці примудрялися знайти чимало цінного. З України відправляли, в основному, продовольство, якого в німецькому тилу в роки війни не вистачало. Але тягли й різні речі, відібрані у наших людей – до предметів одягу включно.

Рядовий солдат чи унтер-офіцер не мали значних можливостей для грабунку. А от один з вищих керівників «Тисячолітнього Райху», райхсмаршал авіації Герман Геринг, розгорнув бурхливу діяльність з розкрадання музеїв і палаців на захоплених землях. Картини, скульптури, гобелени, дорогі килими, антикварні меблі – все це ешелонами везлося до Німеччини. Крали все. Німецькі трофейні команди вилучали кольорові метали, потрібні для виробництва зброї та боєприпасів. Серед них опинилося чимало бронзових скульптур, які на думку німецьких експертів «не мали художньої цінності». Пам’ятники історії інших народів залишали їх байдужими: нацисти тут бачили лише метал, з якого можна робити снарядні гільзи. Загарбники накладали око на те, до чого дотягалися їхні руки. До Райху ішли навіть ешелони з краденим у нас чорноземом!

Радянські офіцери привезли з Німеччини чимало велосипедів

Рядовим дозволялися посилки до 8 кг – маршали й генерали везли добро ешелонами

Спочатку трофеї стягалися з усієї Європи до Німеччини. А потім, коли наприкінці 1944-го Червона армія підійшла до німецької території, розпочався зворотний процес.. Якщо до того мародерство у військах каралося, то в Німеччині радянським  військовослужбовцям дозволили брати трофеї з «безгосподарного майна». Рядові солдати отримали право раз на місяць відправляти додому одну посилку вагою до 8 кг. Офіцерам же дозволялося відправляти ящики, вага яких не обмежувалася – лише визначалися стандартні розміри ящиків. Радянські люди вважали справедливим отримати компенсацію за те, що в них забрала війна, розв’язана противником. До того ж після вітчизняних злиднів вони побачили справжню розкіш. Рекордсменом тут був маршал Жуков – віз ешелонами. Та й не лише він. Дотепер у деяких сім’ях зберігаються речі, вивезені з Німеччини в останній період війни чи після неї. А трофеї вивозилися аж до 1 січня 1954 р., коли на території радянської зони окупації на повну силу почав функціонувати державний апарат Німецької Демократичної Республіки.  

Протягом 8 років вивозили трофеї з Німеччини до СРСР  

Переможці ділили майно, що дісталося їм за правом війни. Раніше в Радянському Союзі приватні автомобілі були величезною рідкістю, їх могли дозволити собі хіба що вищі посадовці, лауреати Сталінської премії, видатні актори чи провідні науковці та конструктори. А власний транспорт хотіли мати й інші люди. Війна відкрила таку можливість. У Німеччині генерали та офіцери захоплювали автомобілі й користувалися ними для своїх потреб. Щоправда, нерідко вищі командири відбирали кращі машини у підлеглих, тож установилася певна субординація: найпрестижнішими марками («Хорьх», «Мерседес», «Опель-Адмірал») послуговувався генералітет, машини класу «Опель-капітан» і відповідні їм належні були полковникам і майорам, а старшим лейтенантам і капітанам ліше інколи діставалися «Опель-кадети» чи «Опель-Олімпії». Найчастіше ж командири з нижчими званнями змушені були їздити на трофейних мотоциклах.

Все як завжди: Страждання – народу, здобутки – номенклатурі

Повертаючись на батьківщину, генерали отримували право безкоштовно вивозити автомобілі представницького класу. Полковники за вивезену машину платили чисто символічну ціну. Інші могли вивезти хіба що мотоцикл. Щоправда, знаходилося чимало спритників, які особисті речі вивозили під маркою військового майна, уникаючи тим самим їхньої конфіскації на кордоні: біноклі, фотоапарати тощо. До того ж, у СРСР завозили багато всякого добра централізовано. Сучасні російські історики підрахували, що з Німеччини у вигляді трофеїв було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних та підлогових годинників. У відкритий продаж в СРСР усе це не надходило. Куди ж воно поділося? А його за копійки викупило з баз партійне, військове, чекістське та інше начальство в різних куточках Радянського Союзу – номенклатура сповна скористалася плодами перемоги, досягнутої ціною величезних страждань простого народу.

Серед тієї ж публіки розподілялося й різноманітне барахло, вивезене з Німеччини. Так, до СРСР було доставлено 1 млн. 200 тис. чоловічих і жіночих пальт, 1 млн. головних уборів. Привезли від німців і тисячі вагонів вина, смаку якого простолюду скуштувати не довелося. А рядовому громадянину дісталося лише те, що він сам чи його близький родич приніс у солдатському «сидорі» – речовому мішку – на власних плечах. Хустина для матері чи дружини, забавка для дитини, а для себе – наручний годинник, портсигар, німецька бритва та губна гармошка, красива запальничка, зручна ложка з нержавійки та інші дрібнички. Привозили трофейні пістолети, через які постраждало багато людей, та мисливські рушниці. Останні могли собі дозволити лише генерали та офіцери. Везли і коштовності:

генерал НКВС Сєров, наприклад, привіз понад 30 кг золота.

Багато з’явилося тоді в СРСР німецьких акордеонів, особливо цінувалася марка «Вельтмайстер». Привезли й чимало велосипедів, у тому числі й раніше небачених мопедів. Офіцери намагалися розжитися високоякісним одягом, особливо шкіряним. Кому поталанило, зміг довезти до своєї домівки німецьке шкіряне пальто або таку ж куртку, високоякісне взуття, жіночі сумки та інші аксесуари «красивого життя». Але не всім удавалося перевезти речі через контрольно-пропускні пункти. Адже розжитися небаченими «дивами» хотіли й прикордонники, і співробітники НКВС, які не потрапили на німецьку територію. Тепер вони вилучали з солдатських «сидорів» усе, що їм сподобалося. А тих, хто не хотів віддавати, карали – іноді досить суворо.

Тільки фіни розрахувалися за репараціями повністю

Трофеї брали не лише в Німеччині, але й у країнах, чиї армії воювали на боці Гітлера. Першою відчула це Фінляндія: вже 1944-го вона змушена була вийти з війни, уклавши перемир’я з СРСР. Однією з умов наступного миру стала сплата Фінляндією репарацій Радянському Союзу в сумі 300 млн. доларів США за збитки, які завдала участь фінської армії в бойових діях проти радянських військ. Для початку фіни мали повернути рухоме майно та трофеї, які вони встигли вивезти з територій, що передавалися Радянському Союзу. Далі їх змусили за безцінь продати за безцінь радянській стороні панцерник берегової оборони «Вяйнемейнен». Це був перший в історії світового кораблебудування надводний корабель з дизель-електричною силовою установкою та газотурбінним наддуванням дизелів. Введений в експлуатацію 1932 року, він закінчив службу як морський монітор «Виборг» ВМФ СРСР 1966-го.

Переможені мали віддати радянській стороні фінляндське нерухоме майно у Таллінні й Ленінграді та невеличкий шматок території поруч з переданим СРСР Петсамо. А далі сплати здійснювалися фінськими товарами. Головним чином – металопродукцією, але не лише нею. Після війни в багатьох радянських гарнізонних містечках для проживання командирських родин будувалися так звані «фінські будиночки» – дерев’яні, зручні. У розібраному вигляді їх привозили з Фінляндії й збирали там, де було потрібно. З фінських верфей до радянських портів направлялися невеликі риболовецькі та учбові вітрильники – шхуни й баркентини – ними фіни також розраховувалися за збитки, завдані їхньою армією Радянському Союзу. Передавалися також рейдові та морські буксири, частина тральщиків. Вони відзначалися високою якістю.

Фінляндія – єдина країна, яка повністю розрахувалася з СРСР за репараціями. Це сталося восени 1952 р. А на зайнятих Червоною армією фінських територіях ще під час війни радянські солдати розжилися різноманітними красивими й зручними дрібничками. Особливо цінувався фінський посуд, інструменти, деякі предмети одягу – надто теплого. Чимало трофеїв у чемоданах привезли  переможці і з Австрії.

Через трофеї – до корупції

Не слід забувати, що внаслідок Другої світової війни територія СРСР значно зросла. Долучили Галичину, Волинь, Полісся, Бессарабію та північну частину Буковини, Закарпаття, частину Фінляндії, частину Східної Пруссії. А на Далекому Сході – Курильські острови й Південний Сахалін. Усі ці землі заселяли радянськими людьми й туди спрямовувався потік військових і цивільних осіб. Вони займали найкращі помешкання разом з усім, що не встигли вивезти попередні мешканці. Майно стало «трофейним», воно  дісталося чималій кількості громадян СРСР. Їхня психологія через це почала змінюватися: на зміну довоєнному аскетизму прийшла тяга до «буржуазної розкоші», значно поглибилися соціальні відмінності між привілейованими номенклатурними верствами та бідним простолюдом.

Воєнні трофеї сприяли й швидкому зростанню корупційних процесів у суспільстві. Мабуть, саме в «Країні Чемоданії» слід шукати початки того розкладання, що поступово з’їдало величезну радянську імперію. Гонитва за матеріальним багатством остаточно підірвала комуністичну ідеологію, зруйнувала віру в можливість повної соціальної рівності. А солдати-переможці, що осіли на щойно долучених до СРСР нових землях, уже не повернулися до рідних російських сіл. Серце Росії – так зване Нечорнозем’я – катастрофічно вимирало. Остаточно перетравити все поглинене імперія не змогла, вона почала важко хворіти й врешті-решт загинула.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Країна Чемоданія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він ніколи не скаржиться на перешкоди, не опускає рук у скруті й не розраховує на когось – звик усього досягати самотужки. Закінчивши школу, пішов навчатися до будівельного технікуму в Чернівцях, згодом закінчив Чернівецький державний університет і Київський автодорожний інститут. Саме під його керівництвом на Буковині зводилися школи, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти, прокладалися десятки кілометрів доріг. Очолювана ним будівельна організація «Промбуд-1» піднімала  заводи «Вимірювач», «Гравітон», «Граніт», «Кварц», зводила пологовий будинок на Рівненській, міський молокозавод, злітно-посадкову смугу аеропорту…

«З 10 років я працював у радгоспі, бо коли був голод, іншого виходу не було. Був і біля молотарки, і їздовим, і біля трактора. Пам’ятаю, дуже чекав, коли зайде сонце, щоби вже можна було хоч трохи перепочити…»

                  «Будуємо для людей не житло, а домівки»

Шана до будівельної справи у Василя Мороза з’явилася не випадково: його батько, Гаврило Мороз, звів на рідній Кіцманщині не один десяток хат. Отож Василь Гаврилович, мабуть, і не міг стати ніким іншим, як будівельником.

Чотири покоління родини Морозів

Свою мрію – мати власне будівельне підприємство – Василь Мороз втілив 12 років тому: 2001 року на базі будівельно-монтажного управління облспоживспілки спільно з синами створив «Чернівціжитлобуд».

– Уже тоді я вирішив, що на фірмі працюватимуть найкращі фахівці, залучатимуться передові технології, – згадує Василь Гаврилович. – Ми провели технічне переоснащення, закупивши КамАЗи, ГАЗи, самоскиди, екскаватор, бульдозер, іншу необхідну будівельну техніку.

Фірма одержала ліцензію на розробку Чорнівського родовища пісків на Новоселиччині, придбала й відновила розукомплектовані цегельні заводи в селі Вікно на Заставнівщині й Стрілецькому Куті на Кіцманщині, завод будівельних конструкцій у Чернівцях, де нині є бетонний, столярний, арматурний цехи, кузня, пилорама. Тож, виготовляючи весь асортимент будівельних конструкцій для житлового й промислового будівництва, «Чернівціжитлобуду» вдається утримувати прийнятні ціни на квартири в своїх новобудовах.

– Будуючи, ми не ставимо собі за мету підняти тільки стіни, – каже заслужений будівельник України. – Ми беремося створити неповторну ауру, щоби, прийшовши на подвір’я новобудови, зайшовши до будинку, людина захотіла в ньому жити. Враховуємо не тільки те, щоби в будинку було тепло й затишно, беремо до уваги навіть ландшафт навколо нього.

У кожній з квартир у зведених «Чернівціжитлобудом» будинках установлене індивідуальне опалення, стіни утеплені за новими технологіями пінопластом чи мінераловатними плитами. Віконні блоки встановлюються з подвійними камерами, що додатково зберігає тепло, а металеві вхідні двері не тільки захищають помешкання від злодіїв, а й мають протипожежну функцію.

           Родина від батька до сина: будівельна династія Морозів

– Своїх дітей до будівництва я привчав змалечку: беручи час від часу з собою на роботу, показував, як користуватися інструментами, – говорить Василь Гаврилович. –  І вони завжди радо чимчикували зі мною, зацікавлено спостерігали за робочим процесом.  А коли прийшов час обирати фах, упевнено й безапеляційно заявили: будуть будівельниками.

Обидва сини Василя Мороза – Василь і Володимир – як дві його праві руки: один – очолює виконробські служби на фірмі, інший – головний інженер заводу будівельних конструкцій. Дідусь, який так любить справу свого життя, не залишив байдужими до будівництва й онуків: старший онук навчається в Одеському інженерно-будівельному інституті, онука – в Київському національному університеті будівництва й архітектури. Під час літніх канікул вони працюють на будівельних об’єктах «Чернівціжитлобуду», виконуючи аж ніяк не функції керівництва, а роботи від найдрібніших – щоби знати весь процес від його початку.

Іноді закрадається думка: може, вже час піти з будівництва й дати дорогу молодим? Та її одразу ж наздоганяє інша: а що я робитиму без улюбленої справи? Без будівництва я, мабуть, буду просто нея.

На будівництві      

                    Таємниця сімейного щастя – в дітях

Нещодавно подружжя Василя й Раїси Морозів відзначили золоте весілля: півстоліття вони прожили разом душа до душі, серце до серця, без гучних сварок і прикрих непорозумінь.

– Насамперед, ми завжди думали про наших дітей – їхнє виховання було для нас на першому місці, – каже Василь Гаврилович. – Бо найважливішим було, щоби вони виросли порядними людьми.

І тепер, коли вся родина – сини, онуки, правнуки – збирається разом, Василь Гаврилович і Раїса Корніївна знають точно, що прожили життя недарма. Будівельник за покликанням і за фахом, Василь Гаврилович Мороз зумів цеглина за цеглиною майстерно скласти власне щастя – дружну та міцну сім’ю. Відтак, коли все добре вдома, переконаний він, цегла лягатиме рівно й на роботі.

Лідія КИРИЛЮК, Любов НЕЧИПОРУК «Версії»

Запис Будівельник, який збудував… щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.