У прохолодній залі почалися суперечки: проводити сходку зараз чи перенести її? А якщо наступного разу людей прийде ще менше? Це ж не секрет, що на загальні збори у більшості буковинських сіл люд збирається вкрай неохоче. Подібні збори цікаві хіба що місцевим сільськім посадовцям і сільчанам переважно похилого віку. Молодь сходки зневажливо ігнорує. Але ж тільки громада може змінити життя села на краще… 

Від самого початку сільський голова вагався: відкривати збори чи ні…

– Прикро, що  в Костинцях така маленька активність, – зауважив Іван Ілліка, заступник голови Сторожинецької районної ради. – Не хочу сказати, що в інших селах висока активність, але все ж краща. Я радив би активу села та сільському голові прийняти Статут громади. Закон про місцеве самоврядування не забороняє сьогодні прийняти його. Та це дозволило б назавжди позбутися зайвих звинувачень щодо самодіяльності. А для цього зберіть вуличні комітети, визначте найактивніших людей, які будуть вважатися представниками чи уповноваженими від певної вулиці, обумовте це в статуті. І нехай тоді на зборах буде лише 30 чоловік, але вони будуть чинними. І ті 30 обраних громадою матимуть право приймати рішення, яке будуть законними на території вашої громади.

Пригадую радянські часи, – продовжив п. Ілліка. – Збори проводилися у повному залі і навіть у проходах стояли люди, бо не було місць. Але це робилося хитро. Бо статут колективного господарства передбачав, що прихід на збори – це як вихід на роботу. Тобто, не вийшов на роботу – прогул. Якщо прогул – позбавлення права на додаткову оплату. Тож деякі елементи впливу можна було б узяти і з тих часів. Адже не все старе – погане.

Зрештою, загальні збори після двох годин роздумів таки відбулися, незважаючи на низьке представництво.

Відвідав костинецькі збори і депутат облради, член комісії з будівництва, транспорту, торгівлі та надзвичайних ситуацій Руслан Мельник. На подібних сільських сходках він не вперше, тож йому є з чим порівнювати. Тож така байдужість костинчан депутата просто вразила, особливо ж стурбувала неймовірно мала кількість молодих облич.

– Молодь – це рушійна сила, яка повинна працювати, – переконаний пан Мельник. – У тих селах, де молоді люди беруть участь у зборах та житті громади, є вже суттєві зрушення. вони хочуть жити краще і по-справедливості, тож вносять свої пропозиції, виникає дискусія і питання вирішується. Треба селянам доносити інформацію, аби на збори приходило більше людей. Бо збори громади мають велику силу. Люди приймають рішення, користні для низх та усієї громади, доводять їх до депутатів сільської ради, а ті повинні прислухатися до думки громади й дотримуватися її рішень.

Руслан Мельник змалював алгоритм діяльності сільських активістів: «Не завжди сільський голова може вирішити проблеми, які є в селі. Тому активні люди – депутати й прості громадяни – повинні письмово звертатися до районної влади, до нашої комісії з тією чи іншою проблемою. Подібні звернення обов’язково фіксуються, аналізуються… Наприклад, якщо в постійній комісії обласної ради знатимуть, що в такому-то селі чотири рази не прочищалася дорога, не було палива – в нас є усі підстави за можливості допомогти людям».

Якщо кожна людина витратить 1-2 дві години на місяць для свого села,  буде зроблено дуже багато роботи. Спільними зусиллями можна вирішити практично всі питання.

– У Костинцях сьогодні є проблема на центральній дорозі: люди планують копати шанці. Я запропонував наступне: щоби депутати сільської ради, громада зібрали підписи, звернулися до районної влади, до комісії обласної ради про те, що  громада частково за свої кошти береться копати кювети, і просить це стимулювати, виділивши якусь частину коштів. Тому що започаткування громад, які вкладають свої кошти, треба вітати, – наголосив Руслан Мельник.

…А загалом, якось дуже нецікаво і сумно видалося нам у Костанцях. Пригадалися збори у Михальчі, Тисівцях, Великому Кучурові, де пристрасті вибухали і вирували! А тут – ну просто на добраніч…

Любов КАФАНОВА, Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Іван Ілліка, про роботу виконавчого комітету і роботу сільської ради:

– Завжди на загальних зборах влада повинна звітувати про роботу, а громада давати оцінку діяльності комітету, сільському голові і голові виконавчого комітету. Чи зроблене те, що хотілося громаді? Звичайно, не зроблене. Бо коли не задовольняються бажання людини і послуги, які надаються, не відповідають вимогам, люди починають обурюватися, а з часом можуть збайдужіти та розчаруватися.

Найскладніше сьогодні – це стан доріг. Але треба об’єктивно до цього підходити: чи є можливість у сільського голови зробити їх за 16 тис грн, які має в бюджеті села? Ні! Ось тут якраз і можу прийти на допомогу самоорганізація громади, де люди разом повинні вирішувати питання. Хтось має можливість  внести трохи грошей, хтось не має. Але праця теж є важливою. Бо коли розглянути структуру затрат виконаних робіт, то понад  50% становить зарплатня. Тож хто забороняє людині виконувати якісь роботи? Я вважаю, що селяни повинні зрозуміти: вихід один – братися до робити!

Ну не можуть я зрозуміти ситуацію, коли вода тече дорогою, розмиваючи гравій, який весь час привозиться. Нема кому вийти  з хати і відвести воду у канаву?

Робота ж сільської ради була спрямована на забезпечення життєдіяльності таких закладів, як школи, садочки, заклади охорони здоров’я.

Якщо громада активна і дружна, то може вирішити багато питань. Наприклад, у Великому Кучурові і Тисовці громада зібралася і сказала: не хочемо їздити поганими шляхами. І люди десять років тому заасфальтували собі дорогу.

Запис Байдужість чи розчарування? У Костинцях люди активніше збираються на похорон, аніж на сходку села… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це – про невеличку, розташовану на мальовничих пагорбах Червону Діброву, що на Глибоччині. Вона добре відома чернівчанам, які влітку та восени мало не щотижня приїжджають сюди на «тихе полювання» або ж просто на відпочинок. Розташоване неподалік обласного центру, село опинилося у своєрідному вакуумі.  

Приміський поїзд, який з Чернівців виїжджає у бік населеного пункту о 8.50 та о 18.18, залишився чи не єдиним зв’язком «з великою землею». Та й то люди на зборах громади, які відбулися минулої неділі, разом із сільським головою Драгушем Крохмалем сумно зітхали: «Тільки відкрили в селі залізничну міні-станцію «Вапнярки», як за рік усі потяги й поскасовували».

– Червона Діброва нині відрізана від світу, – бідкалися люди під час сходки. – Транспортного сполучення ні до Глибокої, ні до інших сіл немає. Навіть до сільради в Михайлівці, до якої належить Червона Діброва, за будь-якою довідкою треба йти та йти.

Однак найгірше зараз поштарці Марії Чепишко, яка обслуговує дібровчан. Горби тут – униз та вгору. І дороги заметені. А несе ж бо  жінка не тільки газети та пенсії, а й тягне на собі мило, пральний порошок, олію. Мусять нині листоноші до своєї зарплати приробляти саме таким чином. Громада потерпає: а що буде, коли за 2 роки Марія піде на пенсію? Знайти на її місце охочих не те що важко – просто неможливо. Тому й вимагають від влади повернути стару пошту.

Георгій Магас, сивий поважний чоловік у літах, не міг второпати:

– Як це так? За Австрії пошта була: три пари коней приходили до нас з  Чернівців, а потім ішли до Сучави. За Румунії – була. І за совітів була. А прийшла вільна Україна – пошти не стало! Як це розуміти?       

З обласним центром людей з’єднує тільки потяг. Відтак вирішувати життєво важливі питання вкрай складно. Навіть учителі з Глибокої їдуть на роботу до червонодібровської школи на таксі. Бо іншого транспорту просто немає. Тож із тисячі гривень зарплати половину вони викладають на дорогу.

А як замовити балонний газ, коли до райцентру не добратися, а телефони не працюють? «Укртелеком» по 3 місяці не ремонтує телефонну лінію. Втім, воно й не дивно, бо за словами п. Рибчука, учасника зборів, «слупи гнилі, проводи обриваються, а телефонні кабелі взагалі на землі лежать…». Натомість представник  районного «Укртелекому» намагався з усім розібратися, перепитував номери телефонів, записував до блокнота ті, на які заявок не поступало, та люди його не чули, бо не могли зрозуміти, як це протягом трьох місяців телефони не відремонтовані.

Масово скаржилася громада і на пільговий газ по 121 гривні за балон: – Готуєш їсти, а дихати нема чим, – одноголосно твердили присутні господині. Та й схема їхнього розподілу така складна, що не всі соціально незахищені його отримують.

Утім, на червонодібровців, за словами  заступника голови райдержадміністрації Богдана Підлубного, чекає світле майбутнє – з’явилися перспективи газифікації села. Та й перевізника знайдено: тендер виграла «Денисівка». Тож невдовзі мешканці Червоної Діброви матимуть транспортне сполучення з іншими населеними пунктами. Хоча у відповіді на запит депутата обласної ради Руслана Мельника чорним по білому написано, що «питання вирішено»…

Присутній на зборах голова Глибоцької райради Валерій Ротар пообіцяв докласти всіх зусиль, аби повернути селу поштове відділення. «Не на сто відсотків обіцяю, але намагатимусь вирішити», – сказав він громаді.

Не дивно, що дібровці говорили на зборах про свої проблеми. Про зроблене згадувало хіба що керівництво. Втім, радує око місцева школа – затишна, тепла. А ще спортивний зал, обладнаний силами громади. Новий дошкільний навчальний заклад – теж гордість і досягнення. Все решта – дихає на ладан. Мабуть тому, що населення тут небагацько – всього 590 мешканців на 220 дворів. Пусткою віє майже від сотні хат. І якщо для 128 дітей тут створені умови, то 175 пенсіонерам – непереливки. Вони переживають за пенсію: хто буде їм носити її, коли листоноша Марія сама вийде на пенсію?

І дивно стало мені: чому люди просять владу, коли вони мають їй наказувати, що зробити їм для нормального життя. Адже керівники всіх рівнів – це тільки менеджери, найняті громадою за її ж таки гроші, бюджети ж бо формуються переважно з податків, які знімаються із заробітних плат. Тому влада мусить шукати шляхи-виходи з проблем, залучати інвестиції, об’єднувати людей на добрі справи. І навіть робити неможливе, коли це на користь людям…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА

Запис Робінзони з Червоної Діброви спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Утім, назвати Топорівці селом язик не повертається. Це швидше населений пункт європейського ґатунку, де людям живеться зручно й затишно. Щоп’ятнадцять хвилин до Чернівців курсують маршрутки. Тож місцеві студенти їздять не тільки на заняття, а й навіть додому на обід…         

Однак така якість життя не впала топорівчанам з неба. Досягали вони цього протягом останніх десятиліть. Але чому подібного немає в інших селах? Мабуть, тому, що там немає свого Віктора Федоровича. Недарма ж односельці вже втретє обирають Паращука своїм президентом – себто сільським головою.   

Варто зазначити, що любов односельчан до свого лідера – взаємна. Він робить усе можливе й неможливе, щоби людям жилося краще. Так, до минулого Великодня з ініціативи сільського голови впорядкували кладовище: поклали плитку, заасфальтували доріжки, повирубали хащі, через які люди не могли знайти могили родичів. На благоустрій цвинтаря витратили 370 тис. грн. Погодьтесь, сума доволі солідна.

Знаний Віктор Федорович Паращук не тільки на Буковині, а й у Києві: там теж полюбляють топорівські яблука!

Окрім місцевих фруктів, відомий на всю Україну й старовинний храм – Іллінська церква, побудована 1560 року воєводою Барновським. Його стіни, понад 1,2 метра завтовшки, були свідками молитов гетьманів Богдана Хмельницького (саме тут відправляли панахиду за його померлим сином) та Пилипа Орлика. А 1918-го в Іллінському храмі було присвоєне звання молодшого чину фельдфебеля Василю Чапаєву!

Однак, це не єдине місце спілкування з Богом у Топорівцях. Ще один місцевий храм має дуже цікаву історію створення. На початку 20-го століття село належало до Австро-Угорщини, а от сусідні Колінківці – вже до Росії. Російські правителі, шукаючи причини для початку конфлікту з Австро-Угорщиною, нарікали, що ті затискають православ’я. І щоби довести необґрунтованість чуток, лише за два роки австрійці, за допомоги пожертв топорівських газд,  збудували храм у селі – на кордоні з Російською імперією. Для будівництва церкви жителі фірами возили цеглу з Чернівців.

Церква на кордоні колишньої Австро-Угорщини та Російської імперії

–  Вікторе Федоровичу, на які гроші живе село?

­–  Наше село досить велике, тут мешкає понад 4400 людей, 180 з них – підприємці, що платять податки. Звичайно, як і в інших селах, є люди, які працюють за кордоном. Та загалом Топорівці живуть садами. Втім, нещодавно виникла проблема, пов’язана з тим, що яблука, аби зберегти їх до весни у товарному вигляді, треба обприскувати мінімум 20 разів за сезон. Мешканці Топорівців почали відчувати негативний вплив хімікатів на собі. Проте разом з громадою ми знайшли прийнятне для всіх рішення: обприскувати сади лише від 22-ї вечора до 6-ї ранку з обов’язковим попередженням сусідів.

– Серед численних проблем сучасного українського села не остання – бажання молоді жити виключно у великих містах…

– Ми пишаємося тим, що майже уся наша молодь живе і працює у селі. Але є й свої проблеми!  Нам не вистачає місця для будівництва житла, молодим сім’ям немає де жити…

Цьогорічний бюджет топорівської сільської ради – 1 млн 850 тис. грн.

– Кажуть, у кожній топорівській родині є власний невеличкий трактор…

– У Топорівцях близько 1400 дворів і 1200 тракторів у приватному секторі. Це невеликі тракторці, які роблять усе: орють, культивують, роблять грядки, підсипають, копають тощо. Якщо людина має велику площу саду і не має трактора – вважайте, вона «пропала». Без техніки сад вирощувати невигідно.

Герб Топорівців: жителі села цієї весни святкували 600-річчя

– Які плани на найближче майбутнє?  

– Добудуємо ще один корпус дитячого садочка. 100 дошкільнятам зі 180 не вистачає місця. Крім того, робимо реставруємо будинок культури та плануємо реконструювати пам’ятник топорівчанам, які брали участь у ІІ Світовій війні, а також воїнам УПА. Новоселицькі архітектори навіть розробили вже його проект. Але на все потрібні кошти… Та сподіваємось отримати 250 тис. грн. на покращення інфраструктури села від чесько-української фірми за оренду 5-ти гектарів землі для розташування сонячних батарей, які вироблятимуть екологічно чисту електроенергію.

– Що найскладніше у роботі сільського голови?

– Знайти підхід до кожної людини. Адже треба так підійти до проблеми, так пояснити людині, щоби вона, прийшовши до мене зі сваркою та кулаками, йшла додому, дякуючи. Треба бути психологом.

Я дотримуюсь двох мудрих висловів і не втомлююсь їх повторювати. Біблійне «І це мине» допомагає пережити неприємності і не розслаблятися від досягнень. А коли довкола хтось перекручує мою позицію, нагадую собі цитату Оскара Уайльда: «Гірше за плітки про вас може бути тільки їхня відсутність».

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Топорівці – земля легенд і заможних господарів спершу з'явиться на Медіа-Версії.