Історія мера Чернівців у 1941-1942 роках Траяна Поповича, якого в Ізраїлі проголосили Праведником світу. Фільм презентує вражаючі історії порятунку чернівчан у часи Другої світової війни. Це спільний проект В’ячеслава Хабайла, Сергія Воронцова та Благодійного фонду «Суспільні ресурси та ініціативи» за фінансової підтримки європейського фонду Roaid.

Керівник проекту: Сергій Гакман.
Оператори: В’ячеслав Хабайло, Віталій Яскевич.
Монтаж: Андрій Дубінецький.
Актори: Іван Данілін, Олексій Григорчук.

Літературний редактор: Олеся Андрійчук.
У фільмі беруть участь: архівіст, дослідник, співавтор книги про Траяна Поповича Драгош Олару; директор музею історії та культури євреїв Буковини Микола Кушнір; доктор філологічних наук, перекладач Петро Рихло; директор Чернівецького обласного краєзнавчого музею Ірина Яворська; дослідник біографії та організатор першого музею Траяна Поповича у Румунії Флорентін Лєхач.

Траян Попович став мером Чернівців у найбільш трагічний період історії міста (1941-1942). Він  урятував життя тисячам чернівчан єврейського походження. В Ізраїлі 1969 року йому надали звання Праведника народів світу з формулюванням «на знак особливої вдячності за порятунок двадцяти тисяч чернівецьких євреїв від депортації у табори смерті в Трансністрії».

Під час війни дуже важливим є  слово «любов», взагалі любов,  як і залишатися людиною у драматичних, складних обставинах. Війна не здатна зруйнувати любов, що є основою життя людини…

…
ніщо
ми були, є і будем,
квітучи:
троянда-Ніщо, троянда-
Нікому.

Пауль Целан
Переклад: Петро Рихло

…Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose…

Дякую всім, хто працював над створенням фільму…

Більше фото з заходу за посиланням – ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО Є…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перегляд документального фільму «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість”, – йдеться в резолюції ГА ООН.

«На моїй території не  хочу бачити крові», – так cказали і так зробили староста села Шилівці Хотинського району Василь Яковець та місцевий священик. Про це розповідав чернівчанин Валентин Буюмович ВАЙНШТЕЙН, уродженець Шилівців.

– До війни тут проживало біля тридцяти єврейських родин, була синагога. В липні 1941-го німецько-румунські війська окупували Чернівецьку область. А вже восени окупанти дали жандармам три дні, щоби розправитися з євреями тамтешніх сіл. Староста села, піп та односельчани зробили все можливе і неможливе, щоби врятувати єврейські родини. «На моїй території не — із ризиком для життя вирішили Василь Яковець, панотець та його паства.

Шилівчани сховали односельців-євреїв – і на той момент врятували від смерті. Не переставали вони опікуватися односельцями-євреями і коли тих загнали до концтабора в Новоселиці: Василь Яковець з односельчанами збирали продукти серед жителів Новоселицького району й привозили на підводі у табір. Але смерть, на жаль, вже пізніше багатьох з них наздогнала в гетто, концтаборах…

Валентин Вайнштейн народився 1923 року. В сім’ї було троє дітей. Війна відкрила рахунок їхніх поневірянь…Родина потрапила до концтабору, спочатку в Новоселиці. Потім Валентина перевели до концтабору в Сокиряни і вже наостанок – до Могилева-Подільского. Батько й мати загинули. Примусові роботи, тиф, переведення з табору до табору. Останній був поблизу Тульчина. 1944-го в тих краях висадили радянський десант. Валентин утік разом з двома юнаками. У березні 1944-го був призваний рядовим до Червоної армії, воював на Білоруському фронті. Двічі був поранений і двічі контужений. Демобілізований у 1947 році. Доля була прихильною до нього й подарувала йому ще понад 60 років життя.

Про усе це Валентин (Вевел) Вайнштейн переповів нам у синагозі на вул. Л.Кобилиці. Я познайомилася із ним там у жовтні 2012-го через свого доброго знайомого Михайла Котляра.

Валентин Буюмович на той час був найстарішим віруючим євреєм Чернівців, який щодня ходив до синагоги пішки… Ми збиралися поїхати з Валентином Буюмовичем до його рідних Шилівців. Та у грудні 2012 року, на 90-му році Вевела Вайнштейна не стало . Може, там десь зустрівся з усіма дорогими й рідними, яких втратив у роки війни…

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото автора і SergyiS. Всі спогади зберігаються у відеоматеріалах…

Запис «На моїй території не хочу бачити крові» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всі спогади зберігаються у відеоматеріалах…

У селі Шилівці Хотинського району до війни проживало біля тридцяти єврейських родин, була синагога. В липні 41 року німецько-румунські війська окупували Чернівецьку область. А вже восени окупанти дали три дні жандармам, фашистам, щоб розправитися з євреями тамтешніх сіл. Староста села Василь Яковець, піп та односельчани зробили все можливе і неможливе, щоб врятувати єврейські родини.

«На моїй території не хочу бачити кров», – ризикуючи, але впевнено захистили євреїв  Василь Яковець, пан отець та односельчани. Єврейські родини заховали і на той момент врятували від смерті. Але смерть, на жаль, вже пізніше багатьох з них, наздогнала в гетто, концтаборах…
Трагічну історію своєї родини, деякі епізоди з власного життя мені переповів Валентин (Вевел – на івріті) Буюмович Вайнштейн.

Про Вайнштейна Валентина Буюмовича мені розповів його знайомий та товариш Михайло Давидович Котляр. І навіть організував нам зустріч. У синагозі, що на вулиці Лук’яна Кобилиці.
І завдяки цій зустрічі я вперше побувала у синагозі.

Валентин Буюмович ходив до синагоги завжди пішки. Кожного дня.
І був на той час найстарішим віруючим євреєм Чернівців.
Ми декілька раз переносили зустріч, але 21 жовтня минулого року у синагозі «Бейт Тфіла Біньямін» (саме так її називають, про що дізналася з Інтернету) я зустрілися з Валентином Буюмовичем.

Потім ще планували поїхати разом у його рідні Шилівці Хотинського району.
Але так склалися обставини, що зразу ми не змоги поїхали,
а в грудні 2012 року (у віці 89 років) Валентина Буюмовича не стало…

Валентин Вайнштейн народився 17 березня 1923 року у селі Шилівці Хотинського району. У сім’ї було троє дітей. Під час війни родина була зігнана фашистами у конецтабори. Спочатку у табір у Новоселиці. Валентин Баюмович пригадував і декілька раз повторював, що староста Василь Яковець та односельчани збирали продукти серед жителів Новоселицького району та привозив на підводі у табір. Це були і картопля, мука і боби. Потім Валентин попав у концтабір у Сокиряни і вже наостанок в’язнів перевели до Трансністрії у Могилів-Подільский. Батько і мати загинули. Батько похований на цвинтарі, а мати – у лісі. Валентин був переведений на примусові роботи у село Мартинівка, але через тиф незабаром всіх загнали у господарські приміщення колгоспу біля лісу. Потім він працював у селі Миколаївка Козятинського району та біля Тульчина. У 1944 році у тих краях був висаджений радянський десант. Валентин втік разом з двома юнаками. На той момент вони були на станції і завантажували зерно. 17 березня 1944 року, як рядовий, Валентин був призваний у Червону армію. У липні 1944 року був учасником боїв на Білоруському фронті.
Демобілізований у 1947 році. Читаємо у військовому квитку, яким майном володів Валентин Вайнштейн на момент демобілізації: капелюх зимній (1 шт.), шинель (1 шт.), гімнастерка ( 1 – здав), гімнастерка (1 шт.), шаровари суконні (прочерк), шаровари бавовняні ( 1 шт.), ремінець брючний (1 шт.). Двічі мав поранення та дві контузії, інвалід ІІ групи війни.

Про поїздку у Шилівці – у наступному числі газети.
Я мала розмову з головою сільської Ради Станіславом Сергійовичем Гончаром і
ми зустрінемося з односельчанами В.Б. Вайнштейна…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «На моїй території не хочу бачити кров», – з таким словами виступили староста Василь Яковець та пан отець з Шилівців, рятуючи односельчан-євреїв… спершу з'явиться на Медіа-Версії.