12 березня 1977 року група молодих чернівецьких спелеологів під керівництвом Віталія КОРЖИКА обстежувала численні гроти у стіні верхнього видобувного уступу Кривського гіпсового кар’єру на південній околиці села Подвірне Новоселицького району. «І лише в останньому, майже безнадійному гроті, за законом жанру пригодницького фільму, з останньої щілини над верхнім конусом свіжої висипки розчарованим ентузіастам в обличчя несподівано і сильно потягнуло теплим протягом, – схвильовано пригадує Віталій Коржик. – А за кілька хвилин ми вже швидко просувалися глинистою, ніким до нас не ходженою підлогою широких коридорів досі невідомої печери. Коли ж півкілометрова розвідувальна «антена» зависла у павутинні заплутаного лабіринту, прийшло розуміння того, що сталося!».

У розмові з кандидатом географічних наук Віталієм Павловичем Коржиком – про минуле і сьогодення красуні «Попелюшки», її значення для науки та майбутнього України. Адже саме з її відкриттям закладені підвалини нового перспективного напрямку карстово-спелеологічної науки – спелеоресурсознавства.

 «У спелеології є своя містика і поетика»

– Так, це було географічне відкриття, справжнє географічне відкриття кінця другого тисячоліття. І де? У густо заселеній і здавна антропогенно перетвореній Буковині. Адреналін просто зашкалював. Адже це була наша печера – чернівецька! Те, про що мріє кожний спелеолог кожного спелеоклубу будь-якої країни, сталося із нами! – без емоцій Віталій не може згадувати той час. – Печера одразу «пішла». За неповні три роки її топографічно відзнята довжина перевалила за 60 кілометрів, а невдовзі сягнула й за 90, що вивело її в десятку найдовших печер світу та на третє місце серед печер у гіпсах.

Як бачимо, містика та поетика мають місце й у спелеології. Спонтанна назва «Попелюшка» виявилась віщою: із зовні непоказної замазури привходових лабіринтів низьких ходів вона перетворилася на прекрасну підземну принцесу, а відтепер і королеву-красуню нечувано велетенських коридорів і залів. Вона стала національною гордістю нашої країни.

Утім, «Попелюшка» була не просто своєю печерою, вона «запрограмувала» подальшу долю багатьох із нас і, завдяки цьому, стала явищем у спелеологічному світі та чинником розвитку людських уявлень про таємниці підземного світу. Приклад саме цієї печери дає чудову можливість наочно продемонструвати вплив географічного відкриття на широкий спектр життєдіяльності людини, особливо на Буковині.

«Наш спелеоклуб фактично став науково-дослідним інститутом на громадських засадах»

Перший наслідок – швидке зростання і консолідація нашого спелеоклубу «Троглодит». Як свідчить практика, там, де є конкретна робота, там є міцні згуртовані колективи однодумців і місця для різних чвар не залишається. До клубу прийшли молоді, але достатньо амбітні, перспективні і різнобічні за уподобаннями студенти, робітники і всі ті, кого вабили відкриття й романтика. За ці роки через клуб пройшло понад 400 відчайдухів кількох поколінь. Тут були і чисті спелеологи-спортсмени, або ж кейвери (печерники), і науковці-початківці – дослідники та природоохоронці. Поле, себто підземне середовище, для самовиявлення виявилося настільки плідним, що невдовзі спелеоклуб перетворився на міцну, самостійну і достатньо незалежну навіть у часи СРСР унікальну науково-дослідну, природоохоронну та туристсько-спортивну установу на громадських засадах, яка впевнено зайняла свою «екологічну» нішу у соціально-економічній та науковій сфері Буковини.

«Нагадаю, що до створення клубу на всій території Чернівецької області було відомо лише 4-5 невеличких печер, а нині досліджено й задокументовано близько 200. До речі, «Троглодит» першим серед інших спелеоклубів, та й взагалі туристських клубів СРСР 1987 року домігся статусу юридичної особи», – В. Коржик.

Копітка й наполеглива робота з топографічної зйомки печерного лабіринту (а топокарта є головним підтверджувальним документом) виховала гарні навички з картографії та орієнтування. Українські республіканські змагання зі спелеотуризму 1977, 1978 і 1982 років та перший (і останній!) зліт спелеотуристів СРСР 1979 року довели, що чернівецька топозйомка є найточнішою та найякіснішою, а наші топозйомщики й орієнтувальники завжди посідали призові місця всіх рівнів.

У дослідженні «Попелюшки» брали участь і спелеологи з інших міст України: Хмельницького, Тернополя, Львова, Києва, Вінниці, Одеси, Новоселиці, а також закордонні гості. Останні 30 років ми тісно співпрацюємо з нашим «молодшим братом», кишинівським спелеоклубом «Абіс», адже печера набула статусу білатерального (українсько-молдовського) заповідного об’єкту.

«Печера – феномен виявилася не по зубах навіть корифеям світової спелеології»

– Чим, окрім розмірів, приваблює «Попелюшка» і чим вона стала для спелеології?

– Якщо одним словом,то ця печера – феномен! Феномен у всіх аспектах. Кожний з її дослідників знаходив у ній свою екологічну нішу та інтерес. Але ми працювали командою і без надмірних особистих амбіцій. Проте наукова діяльність завжди була запорукою успіхів і сильною стороною нашого спелеоклубу. Відкриття унікальної в усіх відношеннях печерної системи «Попелюшка» з її параметрами і характеристиками, що виходили за межі традиційного розуміння спелеогенезу, спонукало прискіпливо досліджувати чинники її формування та функціонування. Для нас печера стала чудовим полігоном для відпрацювання і вдосконалення багатьох наукових напрямків.

Уже з перших кроків «Попелюшка» вражала своїми аномально велетенськими, як для горизонтальних печер у гіпсах, розмірами всіх її трьох поверхів, незвичними вертикальними підземними колодязями, дивними вапняковими кулісами, мінералогічним багатством відкладів, мінералізованими водами, а головне, газовим складом повітря – із високими концентраціями діоксиду вуглецю і відповідно меншим вмістом вільного кисню. Цих див не спромоглися пояснити навіть корифеї світової спелеології Олександр Ломаєв, Віктор Дублянський, Дерек Форд і Паоло Форті, які в різні часи відвідали печеру. Отже, з цим треба було серйозно розбиратися. І ми розібралися.

– Можна сказати про це коротко і якнайзрозуміліше?    

– Спробую ознайомити з результатами багаторічних досліджень сухою, але ємною науковою мовою. Отже, у сфері геології, карстознавства та спелеології це, по-перше, створення принципово нової теорії артезіансько-сифонного походження печери, яка пояснила формування порожнин за рахунок напірного висхідного розвантаження карстових вод (гіпогенний карст). По-друге, сформульовані уявлення про спелеогенетичну роль блоково-розломної тектоніки, а також уточнений механізм провалоутворення. По-третє, виявлена важлива роль бактерій та електрохімічних процесів у протіканні, здавалося б, чистого хімічного, як раніше вважалося, розчинення. До того ж, доведена принципова можливість успішного застосування новітніх геофізичних методів, таких, як вимірювання імпульсного електромагнітного поля Землі, мікросейсміка на лабіринтових полях тощо та виявлені етапність і приблизний час виникнення й розвитку печерного лабіринту. Окрім того, вивчені механізм і темпи розвитку агресивного техногенного карсту та отримані прогностичні дані за параметрами печери з орієнтовною цифрою загальної довжини – понад 10 тис. кілометрів. Повторюся, це те, що стосується геології, карстознавства та спелеології.

У сфері ж екології та медицини досліджені як механізм формування унікального газового складу підземного повітря та його динаміка, так і механізм формування хімічного складу і запасів мінеральних вод печерної системи. Вивчений вплив гіпоксично-гіперкапнічного складу повітря на людський організм і визначені його лікувальні властивості. А ще був розвинутий новий напрямок спелеомедицини із цікавими конкретними пропозиціями практичного використання у лікуванні широкого спектра хвороб.

«Печера забезпечує низку людських потреб…»

– Отже, плани з використання Попелюшки існували?

– Безперечно, хоча спелеоклуб – і не академічна державна установа. Питання практичного використання печери для різнобічних потреб людини стояло від перших років її дослідження. Саме тому на полігоні вивчення печери були закладені й підвалини нового перспективного напрямку карстово-спелеологічної науки – спелеоресурсознавства. А наслідком цього стала розробка концепціїї багатофункціонального використання потужних і постійно відновлювальних спелеоресурсів «Попелюшки» та створення на її базі міжнародного туристсько-рекреаційно-оздоровчого комплексу. Показово, що при розробці та затвердженні 1990 року Концепції розвитку міжнародного туризму у Чернівецькій області запроектований комплекс «Попелюшка» мав стати центральним об’єктом Дністровського туру. До речі, ця ідея й досі залишається надзвичайно перспективною та реалістичною.

Перепетії спелеоохоронної діяльності: тоді і зараз

– Але ж «Попелюшка» розташована під двома державами – Молдовою та Україною?

–  Саме білатеральний характер «Попелюшки», тобто розміщення під територією України та Молдови, є її особливістю. «Пікантність» ситуації в тому, що тривалий час діючий вхід розташований у гіпсовому кар’єрі сусідньої республіки. Завдяки наполяганню спелеоклубу, українська частина єдиного лабіринту вже у 1978 році була оголошена геологічною пам’яткою природи місцевого, а у 1981 році – республіканського значення із першим у вітчизняній історії прецедентом охорони підземної порожнини без власного входу до неї. Але робота спелеоклубу вважалась би неповноцінною без активної спелеоохоронної діяльності. Ніхто краще спелеологів не розуміє всього обсягу і складності завдань раціонального природокористування в умовах карсту, та ще й техногенно активізованого. Бо спелеологи, на відміну від іншого безтурботного людства, бачать Землю і всі її проблеми ізсередини. Тож охорона печери вважається пріоритетним напрямком нашої спільної діяльності. Натомість молдовська частина, незважаючи на наявність у ті часи тамтешніх державного комітету по охороні природи та академії наук, постійно руйнувалася вибуховими роботами. Але й бійцівський дух спелеоклубу виковувався та загартовувався у постійній боротьбі з радянськими плановими технократами по обидві сторони кордону. Неодноразові звертання до Держкомприроди Молдавії і Держкомприроди України, Академії наук України та Молдавії, обох республіканських Рад з туризму та екскурсій не дали жодного ефекту: «Попелюшка» з її проблемами не була потрібна нікому, окрім самих спелеологів. Позиційна і вкрай напружена війна із дирекцією Кривського кар’єру тривала довгих 8 років, аж поки не визнана ніким юридично громадська організація з Чернівецької області Української РСР, використовуючи авторитет Всесоюзного інституту карстознавства і спелеології (м. Перм) 1985 року змусила сісти за стіл переговорів повноважних представників Міністерства будівельних матеріалів (хазяїна «валютного» кар’єру), Держкомітету охорони природи та Академії наук Молдавської РСР і продиктувала умови капітуляції. Фронт кар’єру розвернули на 90 градусів і головний масив печерного лабіринту був врятований від знищення. Тобто для врятування печери на чужій території ми зробили те, що не змогли зробити на власній поважні державні структури.

Нині головним завданням є облаштування входу до печерного лабіринту з території України. Початок був зроблений 1990 року, коли ми пробили колодязь у досі невідому частину лабіринту.

«Попелюшка» – «мати» 7 докторів і 5 кандидатів наук»

– Чернівецький «Троглодит», як я зрозуміла, став таким, яким він нині є, саме завдяки «Попелюшці»?  

– Так, і печера віддячила сповна своїм лицарям і охоронцям. Їй присвячена чи не найбільша кількість наукових публікацій щодо печер України. Вона, прямо чи опосередковано, дала дорогу у велике життя семи докторам та п’яти кандидатам наук. Це доктори геолого-мінералогічних наук В’ячеслав Андрійчук, Сергій Волков, Георгій Рудько (останній вже тричі доктор – геолого-мінералогічних, географічних і технічних наук), географічних наук Богдан Рідуш, медичних наук Семен Білецький, Андрій Гоженко, Володимир Сирота. Кандидати географічних наук – ваш покірний слуга Віталій Коржик і Мирослав Проскурняк, медичних наук Віталій Кабашнюк, Олександр Бобилев та Володимир Калинюк. Трохи не вписуються в цю схему кандидати фізико-математичних наук Іван Малимон та технічних наук Юрій Добровольський, який нині вже є доктором наук, але якби не заразливий приклад географів та медиків, то невідомо, чи спромоглися б вони на цей мазохистський подвиг. І не кожна кафедра університету чи інституту може похвалитися такими здобутками! Фактично, спелеоклуб «Троглодит» виконував функції неофіційного науково-дослідного інституту на громадських засадах. Як гарно кимсь сказано: спелеологія – це громадянська совість офіційної науки.

– Віталію, я знаю вас дуже давно, практично від часів відкриття «Попелюшки», і можу стверджувати, що ви – агресивний захисник… печерного мислення… 

– Як відомо, 99,9% людей у розмовах часто вживають зневажливий штамп «печерне мислення» як синонім дрімучості, тупості, примітивності. Чернівецькій «Троглодит» своєю діяльністю стосовно «Попелюшки» доводить глибоко протилежне. Як влучно висловився американський письменник Эдгар Алан По, «Думка більшості завжди помилкова, бо більшість людей…»…

– Будьмо толерантними, не варто завершувати….

– Але хочу сказати, що більшість людей говорить, не думаючи. Втім, хочу сказати й інше: якби наші очільники всіх рівнів робили свої справи так чітко, самовіддано і відповідально, як це робимо ми, спелеологи, то справи в державі йшли б на порядок краще…

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії» 

Запис 40 років потому: печера «Попелюшка» – справжнє географічне відкриття кінця ХХ століття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наскельні малюнки

– Хоча на Буковині понад 130 печер, кожна з них особлива. Наприклад, одна може бути 5 метрів завдовжки, інша – така як Попелюшка, понад90 км. Але великих печер довжиною більше одного кілометра, є всього три: Попелюшка і Буковинка (5,5 км) у Новоселицькому районі та Чорнопотоцька печера (Заставнівський район) – довжиною1 кмі 5 метрів. Остання має два ходи, але за всю історію від її відкриття повністю по ній пройшли лише один раз. Це своєрідна галерея – часом широка, часом настільки низька, що не можливо підняти голову. І там протікає підземна річка.

Печери розміром у 100 – 200 метрів знаходяться в основному біля Дністра. Деякі з них мають підземні річки, водотоки. Серед них – Баламутівська печера, відома своїми давніми мезолітичними наскельними малюнками, знайденими ще у 50-х роках минулого століття. На жаль, в останні десятиліття грот інтенсивно руйнується, тому від малюнків практично нічого не залишилося. Основна частина печери – галерея з підземною річкою і озерами в250 м.

Попелюшка

Чи відкритий доступ до найбільшої печери Буковини – Попелюшки? 

– Частина печери перебуває в Україні, а частина, разом зі входом – у Молдові.

За радянських часів, коли не було кордону між країнами, Попелюшкою мандрували всі бажаючі. Нині ж туди можуть їздити тільки науковці. Звичайним туристам туди потрапити складно: це територія приватного кар’єру, власники якого не зацікавлені в інтенсивному туризмі. І кожен раз потрібен дозвіл Міністерства оборони Молдови. А перш ніж потрапити до печери, треба лягати у калюжу і повзти кілька метрів багнюкою. Печера знаходиться в зоні затоплення – вона осушена штучно. І якщо кар’єр через кілька років перестане викачувати воду, печеру знову затопить.

Нині користуються популярністю карпатські печери: на Протятому камінні, печера Довбуша біля Виженки. 

Вертикальні і горизонтальні печери

– На Буковині переважають горизонтальні печери. Вертикальних буквально кілька. Серед них – карстові печери в Заставнівському районі. Це були рукотворні антропогенні провали. З водопровідної труби тоненька цівочка води  тривалий час розчиняла гіпс, який знаходився не дуже глибоко від поверхні землі. В одному місці провал сягав 12 метрів, в іншому – 15. Тому в місцях поширення карстових явищ треба проводити інженерно-геологічні роботи і бути обережними при будівництві та експлуатації будинків, мереж, споруд тощо.

У печерах жили леви і гієни

– Які цікаві знахідки виявляли у печерах?

Колись у печерах жили печерні ведмеді, гієни і навіть леви. В деяких печерах знаходили їхні рештки. Щоправда, у порівнянні з Європейським печерами, у нас їх не дуже багато. От скажімо, в Австрії кількість особин ведмедя, які жили  20-30 тисяч років тому, вимірюється десятками тисяч. У нас їхні рештки в невеликих кількостях знаходять як в Криму, так і в Карпатах. В одній з печер Буковини знайшли лігво печерної гієни. Там же й рештки тварин, що дісталися гієні – бізонів, печерних ведмедів, коней, оленів. Їхній вік приблизно 42 тис. років.

Кам’яні келії монахів

– Маємо також низку печер, в яких колись жили монахи. Це так звані печерні монастирі. Загалом,  у басейні Дністра таких печерних скитів і монастирів налічується понад сто об’єктів. Більшість з них з’явилося у 16 – 17 століттях. Зрідка зустрічаються келії 12 століття – часів Київської Русі. У таких випадках дуже важко встановити вік, адже археологія користується сміттям, побутовими рештками, а монахи були дуже бідними і дуже акуратними. Тому рештки, за якими можна визначити вік, знайти дуже важко.

У Чернівецькій області нині нараховується близько десяти таких печерних комплексів, наприклад, Непоротівський монастир у Сокирянському районі.

У селі Бабин Заставнівського району є залишки келій, а в селі Василів – сліди проживання монаха, та навіть на території Дністровського ГАЕС у скелях знаходимо залишки келій.

Пішов за Божою Матір’ю і загубився  

– Чи траплялося таке, що люди губилися у печерах?

– На щастя – це поодинокі випадки не те, що на Буковині, а й на всій території України. Чим менше таких випадків у спелеологічній справі, тим краще. Щоправда, кілька років тому на Тернопільщині чоловік блукав печерою кілька днів. Велися пошукові роботи, але людина сама знайшла вихід. Найгучніший випадок стався ще перед першою світовою війною: у Кришталевій печері на Тернопільщині діти нібито побачили Божу Матір. Один хлопець пішов її шукати і не повернувся.

– Чи мають спелеологи свої закони, принципи?

– Звісно ж, у нас є цілий набір правил! Насамперед, це правила техніки безпеки. Наприклад, хтось обов’язково повинен знати, куди ми поїхали і коли повинні повернутися. До печери мають спускатися мінімум двоє людей. У кожного – додаткове освітлення. Свої елементарні правила існують для кожної печери. Скажімо, вертикальні печери, в які спускаються з мотузками, потребують спеціальної спелеотехніки. Обов’язкові правила по збереженню печерного середовища: нічого з печери не виносити (окрім сміття), не смітити, не ламати вторинних утворень, не турбувати кажанів тощо. Перед спуском проводяться навчання, починаючи від техніки безпеки і закінчуючи геологією і топографією. Чернівецький спелеоклуб «Троглодит» періодично проводить такі навчання. Щоправда нині таких «романтиків», які хотіли би повзати під землею, значно менше, ніж у радянський час, коли люди шукали собі заняття поза «партійним контролем». Крім того, людина повинна любити природу, бо спелеологи лізуть у печеру для досліджень, а не для того, щоби нищити сталактити чи кристали, яким потрібно тисячі років аби вирости.

Українським спелеологам належить світовий рекорд: вони пройшли найглибшу печеру у Світі – Крубера Вороняча на території Абхазії. Її глибина2191 км.

Любов КАФАНОВА «Версії»

Запис У буковинських печерах жили монахи спершу з'явиться на Медіа-Версії.