Розташована серед соснового лісу, Чорбівка вабить до себе красивою природою, свіжим повітрям та тишею, яку на околицях порушує скрипіння сосен, зрідка деренчання лісопильні, а також забутими пам’ятками, історією таємничого поховання та двохсотлітньою церквою. Церква, до речі, відчинила свої двері для вірян лише 15 років тому, після більш ніж тридцятирічної перерви. Нині це храм Святого Духа і він милує око та прикро дивує водночас – розкішний дерев’яний храм пофарбували в салатовий колір…

Усередині нам цього разу не вдалося побувати, місцеві розповіли, що священник приїжджає на службу до церкви лише в неділю та на великі свята. Та побачити його в селі можна частіше, за словами тих же місцевих, лісопильня на краю села теж належить отцю.

Загальний опис – враження суб’єктивне

Чорбівка – це напівзабуте в класичному сенсі цього слова село, яке вимирає. Тут уже не працюють ні школа, ні амбулаторія, та й сільська рада, судячи з усього, не щодня відчинена. Приміром, ми приїхали в село в будній день, ще не було обіду, а сільрада була зачинена, так само не працював і ФАП.

Діють поки що садок, є кілька магазинів. Але в Чорбівці полонить туга, віє пусткою і ще чимось невловимим – ніби є ще люди, така-сяка інфраструктура, але запустіння дихає з кожного не обкошеного кута в центрі, із тієї ж закритої адмінбудівлі, із покинутих шкіл збудованих понад століття тому, з руїн, які залишилися від колись відомих на всю Європу стаєнь, із будинків для панської челяді, де довго була амбулаторія, а зараз – це коробки без вікон-дверей… Але ще є череда, ще женуть пасти корів, а, отже, в’ється життя.

Як дістатися

Дістатися до Чорбівки теж непросто, якщо їдете громадським транспортом. Прямого сполучення між обласним центром та селом немає. Доїхати можна до Кобеляк, а звідти  вже до Чорбівки. Та врахуйте, що автобус з районної автостанції курсує лише в понеділок, середу, п’ятницю та неділю об 11.50, назад – о 13.25.

Що подивитися
Років двадцять тому в Чорбівці у залишеній церкві виявили поховання. Трапилося це випадково: молодий чоловік вирішив зірвати дубову підлогу в покинутому храмі. Наступного дня чоловік загинув. На похоронах одна старенька сказала, що то мстить княгиня Гагаріна, адже чоловік, грабуючи церкву, зачепив склеп з її похованням. Через деякий час у церкву відправили трьох сміливців, щоб ті перевірили чи справді там хтось похований. Хлопці виявили пошкоджену труну з кістками.

Місцевий краєзнавець, відомий український фотограф, журналіст Костянтин Бобрищев, дізнавшись про цю історію, вирішив будь-що дослідити, як відома княгиня Олена Гагаріна (Ротчева) опинилася в Чорбівці, та знайти її нащадків. Він опитав чи не всіх жителів, але ніхто не чув про княгиню Олену Гагаріну, доки не натрапив на стареньку в селі Кунівка.

– Трапилося це випадково, я проїжджав через це село на велосипеді і в однієї старенької попросив напитися води. А потім запитав, чи вона не чула про таку княгиню Гагаріну. Вона засміялася і сказала, що чула. Я не повірив, але жінка позвала мене за собою в хату і почала водити по кімнатах. В одній з кімнат на стіні висіла фотографія, яка потім обійшла пів світу – Олена Павлівна із донькою Ольгою Заборинською. Виявилося, що саме її дід, священник, сповідував княгиню Олену Павлівну перед смертю, – розповідає Костянтин Бобрищев. – Коли матеріал з’явився в газеті «День», в той же день я отримав листа на електронну пошту: «Я правнучка княгині Гагаріної з Аргентини». Тоді ж надійшли листи із США та Росії. У мене зав’язалося інтенсивне листування. Зрештою, я вирішив зібрати їх усіх тут у 2012 році. Але через вік змогли приїхати лише Світлана та Людмила Заборинські з Москви.

Хто така Олена Гагаріна та як вона опинилася в Чорбівці

Олена Павлівна народилася в сім’ї московського князя Гагаріна, отримала блискучу освіту, знала досконало кілька мов. На одному із літературних вечорів молода княгиня познайомилася з талановитим поетом Олександром Ротчевим. Між ними спалахнуло кохання, і незабаром молоді люди одружилися. Проте зробили це таємно, бо Олександр не мав ані титулів, ані багатства, навіть не походив зі знатного роду. Аби якось вижити, молоде подружжя в 1835 році поїхало до Америки. На той час там діяла російсько-американська кампанія, жило багато російських поселенців. Ротчеви мешкали у фортеці Форт-Росс, що в Каліфорнії. Олександра призначили комендантом фортеці. Нині у США живе добра пам’ять про Ротчевих, у 1925 році там створений музей цієї сім’ї, нині він має статус національного. Княгиню Олену там згадують як красиву, розумну та чуйну жінку, яка організувала дитячий садок у фортеці, відкрила школу, влаштовувала світські вечори, написала дві книги та спілкувалася з індіанцями. Одна з гір в Каліфорнії названа на честь Гагаріної.

Княгиня Гагаріна з донькою Ольгою. Фото –m.day.kyiv.ua

Після повернення до Росії Олена та Олександр стали жити окремо. Вона поїхала до Іркутська працювати на державній службі. Там видала свою доньку Ольгу заміж за військового Ахіллеса Заборинського. Згодом зі своєю молодою дружиною він переїхав до України. У Чорбівці жив бездітний дядько Ахіллеса Івановича. За дядьком та його маєтком не було кому доглядати, тому генерал-майор Заборинський звільнився з військової служби та виїхав у Кобеляцький уїзд Полтавської губернії.

Незабаром княгиня Олена Гагаріна приїхала погостювати до доньки Ольги на кілька місяців, а залишилася в Чорбівці аж на 14 років. На Полтавщині вона й померла. Поховали її у склепі старої дерев’яної Стародухівської церкви, збудованої ще в 1800 році. З часом люди забули про поховання, воно жило лише в оповідях старожилів

Тривалий час нащадки Гагаріної вважали, що церква була знищена. На їхній запит з Полтавської єпархії надійшла відповідь, що церкву знищили. Насправді церква ніколи не була знищена. Перед війною її перетворили в клуб, потім прислали сюди священика, який правив до середини 60-х років. Коли батюшка помер, закрили й церкву, а приміщення віддали під колгоспні склади, відновилася служба тут лише на початку 2000-х років. Поховання княгині так і залишається у храмі.

– Біля церкви був розташований цвинтар, тут було сім родових могил. Їх років понад двадцять тому розгорнули бульдозером і розрівняли землю. На той час церква була стояла без вікон-дверей. Ось це ми ходимо по родовому кладовищу, – розповідає Костянтин Бобрищев, показуючи на церковний двір.

– Серед інших тут похований начальник генерального штабу військ Східного Сибіру, генерал-майор Ахіллес Заборинський, який мав родовий маєток у селі. Чорбівку він отримав у спадок від свого дядька, оселився тут разом з дружиною Ольгою Ротчевою, донькою знаменитої княгині Гагаріної. Чим воно було відоме? Тут, на початку ХІХ століття знаходився унікальний завод арабських скакунів – найбільший у Європі. Сюди приїжджали імператори Олександр ІІІ та Микола ІІ, які замовляли коней та збрую для своїх конюшень.

За храмом на околиці села, за могутніми соснами, на одній з яких лелече (!) гніздо і розташовані колись відомі на всю Європу стайні. Точніше, кілька рядів руїн, які від них залишилися.

Там само, поруч, кілька невеликих будинків без вікон-дверей, але добротних, бо збудовані два століття тому з дуба. Від самого панського будинку не лишилося вже нічого. Рід Заборинських у Чорбівці вимер, а їхні маєтності почали поступово руйнуватися ще століття тому.

Музей, якому не судилося бути

Після того як історія віднайденого поховання княгині Гагаріної облетіла світ, Костянтин Бобрищев налагодив контакти із американським музеєм Ротчевих. Окрім того, американці хотіли відкрити філію свого музею в Чорбівці, але не знайшли порозуміння із сільською владою. Там просто відмахнулися від цієї ідеї та не доклали жодних зусиль задля її втілення в життя.

Отже, підбиваючи підсумки, що вас очікує в Чорбівці:

– Старовинна церква Святого Духу;
– руїни двохсотрічного кінного заводу;
– залишки дубових будиночків, зведених теж понад 200 років тому;
– цікаві будівлі двох понад сторічних шкіл;
– без перебільшення розкішна природа.

На розвинуту інфраструктуру не розраховуйте: найближчий готель в Кобеляках, що за 20 кілометрів від Чорбівки, якщо їхати не навпростець, а більш-менш нормальною дорогою.

Текст – Ольга Правденко

Фото – Ольга Матвієнко
https://kolo.news/

Запис «Вйо, на прогулянку»: старовинна церква,  поховання з прокляттям та руїни унікальних стаєнь на Полтавщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від Миргорода до Дібрівки близько 10 кілометрів. Кілька разів на день сюди курсують рейсові автобуси. Вартість квитка – 10-15 гривень. На в’їзді вас зустрінуть наїзник з конем, а згодом – млин, який вважають візитівкою села.

Дібрівський кінний завод (ДКЗ) заснував князь Дмитро Романов 1888 року. Мандруючи Полтавщиною, він обрав саме це місце для розведення коней. Придбав же землю за дорученням Федір Ізмайлов, який став першим керівником господарства. З ініціативи Романова тут збудували додаткові стайні, манежі та іподром, що створило передумови для розвитку племінного конярства. Дібрівські чотириногі красені неодноразово перемагали на всеукраїнських та міжнародних кінноспортивних змаганнях.

«Коло» вже писало про тутешні рисисті перегони, виготовлення кумису тощо, але багато цікавого залишилося поза нашою увагою.

Із часу заснування господарства у селі залишилося чимало старих споруд. Проте всі вони в досить занедбаному стані й навіть не входять до переліку пам’яток місцевого значення. До сьогодні збереглися будівля адміністрації ДКЗ, будинок Романова, стайні, кузня.

Сам кінний завод практично в центрі села. Неподалік від входу на територію господарства розташований будинок адміністрації. Приміщення завжди використовували для роботи керівництва ДКЗ, у народі споруду називають «контора». Туристи не сплутають її з чимось іншим, адже перед будівлею стоїть пам’ятник кобилі з лошам та міститься кругла площа, яку здебільшого використовують для паркування.

– На жаль, немає інформації, хто архітектор цієї споруди. Втім, швидше за все, будівля почала функціонувати наприкінці XIX сторіччя. В одній з її частин, де зараз міститься сільський Будинок культури, був зал, де проводили аукціони з продажу коней. Перший аукціон Романов провів 1897 року. Тож робимо з цього висновок, що споруда вже існувала на той час, – розповідає екскурсоводка, племобліковиця Тетяна Копилова. – У фойє проводили вечори відпочинку для працівників господарства. Також тут була бібліотека.

Будівля в задовільному стані й потребує ремонту. Зараз у приміщенні працюють адміністрація ДКЗ, сільська бібліотека, Музей історії кінного заводу та Будинок культури.

Опалюється лише частина споруди. Попри те, що будівля має стіни по пів метра завтовшки, питання часу, коли вона почне руйнуватися.

Прикро, що не вдалося зберегти окрасу території ДКЗ – будинок Данила Романова. Будівлю, хоч вона й дерев’яна, можна було врятувати. Але зараз її затіняють дерева, туди немає достатнього доступу повітря, – резюмує Тетяна Петрівна.

Колись красива споруда з дерев’яним різьбленням зараз стоїть у чагарниках.

Ця будівля ще пам’ятає екскурсії та туристів, адже саме тут раніше був розташований Музей історії ДКЗ. Після того ж, як експозицію перенесли, споруда почала руйнуватися.

У будинку, який слугував резиденцією Данила Романова під час його приїздів, протікає дах в одному місці.

– Там уже зробили лазівку, частина кутова так затекла, що утворилася щілина, і туди можуть проникнути всі, кому заманеться, – розповідає екскурсоводка. – А в іншій частині будівлі, де раніше жила прислуга, вибили вікно, розібрали грубку. Я в попереднього керівництва попросила, то вікно забили.

Будинок мав два ґанки, а також містив спальню господаря, приміщення для прислуги, каретний зал, де розпрягали коней. Ґанок на задньому дворі вже зруйнований вщент.

Взагалі в дібрівському музеї залишилося не так багато документальних згадок про зведення цих споруд.

– Складність полягає в тому, що офіційні папери з часів заснування ДКЗ не збереглися або ж містяться в архіві Санкт-Петербурга, – каже Тетяна Петрівна.

Кінь долає дистанцію, коли він добре підкований. Тож у Дібрівці завжди досить потужною була ковальська школа. Тут працював відомий коваль Микола Березовець, який і викладав у ковальській школі. У селі, практично біля іподрому, збереглося до цього часу приміщення кузні.

Церква святих Флора й Лавра та дзвіниця на стайні

Спочатку в одній із дібрівських стаєнь люди облаштували іконостас. Стайня, у якій відбувалася служба, навіть мала дзвіницю нагорі. Цю дзвіницю з лелечим гніздом, щоправда, уже без дзвона, ви зможете побачити й сьогодні.

– Втім така імпровізована церква була не до вподоби Ізмайлову. По-перше, він мав переконання, що це відволікає працівників. По-друге, просто за іконостасом стояли лошата. Федір Миколайович вважав це неподобством, і саме він ініціював закладення першої церкви у селі, – розповідає Тетяна Копилова. – Відповідно до документів, церкву освятили в грудні 1908 року. Невипадково вона має ім’я святих Флора й Лавра, адже їх вважають покровителями конярства.

Саме біля цієї церкви й поховали першого керівника ДКЗ №62. Могила Ізмайлова збереглася в Дібрівці до сьогодні.

Попередній храм зруйнували комуністи 1936 року, адже на той час ще тривала активна антирелігійна боротьба. Від нього залишилася одна башта.

Нинішня дерев’яна церква в Дібрівці більше схожа на капличку. Її відбудували 2010 року, поблизу місця, де стояла стара.

Могила коня

Примітне в Дібрівці ще одне поховання – жеребця Лоу Гановера.

Тут варто зазначити, що в конярстві є традиція ховати видатних жеребців та кобил стоячи. Також інколи ховають лише голову та серце коня, який мав значні здобутки за життя.

На території ДКЗ розташована могила Лоу Гановера.

– Лоу Гановер – один із перших жеребців американської стандартбредної породи, які надійшли до Радянського Союзу після Першої світової війни. Лоу Гановера завезли зі США. У дібрівському господарстві він дав найкраще потомство російської орловської породи з американською кров’ю, – розповідає екскурсовдка.

Перші дібрівські всесоюзні коні-рекордисти, які здолали дистанцію 1600 метрів швидше, ніж за 2 хвилини, – нащадки іменитого американського жеребця.

Фінансування конезаводу

Ситуація в українському конярстві нині катастрофічна. І якщо ще чотири роки тому під час інтерв’ю колишній керівник ДКЗ розповідав, що в господарстві 300 коней, то зараз уже лишилося 250 голів.

Річ у тім, що Дібрівський кінний завод – державне господарство, яке підпорядковується ДП «Конярство України». Земля тут не розпайована, а отже, це ласий шматок для великих агропідприємств. Місцеві розповідають, що ДП «Конярство України» укладає угоди з агрохолдингами про оренду землі в Києві, надто не переймаючись проблемами самого господарства. Кінному ж заводу бракує землі, щоб випасати коней та засівати ділянки, знову ж таки, щоб прогодувати взимку тварин. Тож є всі шанси, що через експансію агрохолдингів коні в ДКЗ скоро стоятимуть упроголодь.

– Конярство завжди було збитковою галуззю, просто раніше отримувало дотації з тваринництва та рослинництва, – каже Тетяна Копилова. – Потрібно, щоб держава повернулася до конярства обличчям. Встановлення фіксованих цін на коней, можливості експортувати коней та впровадження тоталізатора на перегонах збільшили б шанси конярам вижити в цей скрутний час, – резюмує Тетяна Петрівна.

Записатися на екскурсію до Музею історії кінного заводу та господарством можна за телефоном: (098) 386-48-66.

Наталка Сіробаб, https://kolo.news/

Фото: Ольга Матвієнко

Запис Вйо, на прогулянку: кінний завод на Полтавщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навчальні заклади за проєктом архітектора Опанаса Сластіона на Полтавщині збудували на початку ХХ століття. Це найбільший у світі комплекс українського архітектурного модерну.

У Полтавській області 43 такі унікальні школи. Вони розташовані в Лохвицькому, Чорнухинському та Пирятинському районах. Споруди проєктування Опанаса Сластіона також є в Чернігівській та Сумській областях. Навчальні заклади можна впізнати за їхніми особливими ознаками – баштами на вході та шестикутними вікнами.

Із 54 шкіл Сластіона 11 розташовані за межами Полтавської області, 20 з них не використовують і близько 15 перебувають  у стані руїни. Кілька споруд уже знищили. З 1820-х років на Лівобережній Україні російський імператор заборонив будувати в українському архітектурному стилі. І лише на початку ХХ століття єдине повітове земство – Лохвицьке, вирішило будувати в національному архітектурному стилі, який засудив цар Микола ІІ. Тоді за проєктом Сластіона створили 60 шкіл.

Ми обрали три архітектурні пам’ятки, розташовані досить близько одна від одної, щоб наша мандрівка мала зручну логістику й можна було впоратися за один день. Відвідали три села: Мокіївку й Харсики Чорнухинського району, а також Христанівку Лохвицького району.

Мокіївка

Село Мокіївка розташоване приблизно за 6 кілометрів від траси «Київ – Харків».

Дорога сюди більш-менш пристойна. Школу за проєктом Опанаса Сластіона ми шукали недовго. Вона стоїть у самому центрі села, біля будівлі нинішньої школи та дитсадка.

Архітектурна пам’ятка добре збереглася. Зараз у її приміщенні розташований музей Мокіївської сільської ради. Потрапити всередину можна, завчасно зателефонувавши до сільради та попередивши про візит.

Про збереження архітектурних пам’яток

Вихідці з Полтавщини, насамперед журналістка, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк, три роки тому ініціювали проєкт «Школи Лохвицького земства», мета якого – зберегти ці унікальні будівлі.

В авторів ініціативи амбітні наміри – домогтися, щоб школи підпадали під охорону ЮНЕСКО. Проте наразі це зробити досить складно, адже спочатку потрібно всі будівлі внести до державного реєстру та забезпечити їм належну охорону.

Окрім того, важливо, щоб кожну школу використовували, адже споруда не може ввійти до переліку об’єктів ЮНЕСКО, якщо вона руйнується.

Нині проєкт благодійний, державного фінансування немає.

Харсіки

Після школи в Мокіївці ми попрямували до села Харсіки, розташованого приблизно за 16 кілометрів звідти.

Варто зазначити, що до кінцевого пункту призначення ви їхатимете через Чорнухи. А це батьківщина відомого уродженця Полтавщини Григорія Сковороди.

Тож якщо матимете вдосталь часу, обов’язково відвідайте Чорнухинський літературно-меморіальний музей, присвячений життю і творчості видатного українського просвітителя.

У селі Харсіки школа Лохвицького земства перебуває в значно гіршому стані, аніж наш попередній об’єкт. Протяги гуляють її кімнатами. Активісти пробували забивати вікна плівкою, але бачимо, що це не дуже допомагає. Щоправда, дах будівлі зберігся, і якби її вчасно законсервували, історичну споруду можна було б урятувати.

Місцеві люди кажуть, що раніше в цьому приміщенні була школа, а потім – медичний заклад. Тепер же будівля поступово валиться, адже в неї немає господаря.

Христанівка

Далі в нас за планом – село Христанівка Лохвицького району. Христанівка розташована на правому березі річки Сула, раніше вона входила до складу Сенчанської сотні Лубенського полку.

1913 року у селі звели однокомплектну земську школу, яку ми шукали найдовше, адже вона стоїть у чагарниках акації. Схоже, що місцева сільська рада не надто переймається історичною спорудою, адже можна було хоча б якось долучитися до розчищення території навколо неї. Сама будівля в задовільному стані. Половина споруди вціліла, адже тут донедавна був медичний пункт. Інша ж частина школи більш занедбана. У руйнуванні будівлі добряче «допомогли» вандали. Вони пошкодили підлогу та стіни в пошуках металічних дротів.

Рятувати ж колись величну архітектурну споруду взялися громадські активісти, всіляко привертаючи увагу влади до пам’ятки, яка руйнується.

– Можливо, якщо школа буде на слуху, то з’явиться більше причин вкласти гроші в цю будівлю, щоб її все-таки не знищили, – зазначає громадська активістка Оксана Олійник, яка вже понад п’ять років переймається долею історичної пам’ятки. – Архітектори кажуть не лазити по будівлі, бо вона аварійна. Але ми підписали меморандум з радою ОТГ, що дає дозвіл облаштовувати тут Музей історії Христанівки.

Пані Оксана – колишня киянка. Каже, що здебільшого люди не надто цінують місце, у якому живуть.

– Мені було це дивно, бо ми вибрали це село як чудове місце для життя й бачимо, який відгук в іноземців на нього. Тож довго думали, як додати ваги селу в очах людей, які тут живуть, і вигадали Музей історії Христанівки, – розповідає громадська активістка.

Тож Оксана Олійник поставила собі за мету зібрати родинні історії мешканців села й оформити їх так, щоб цим можна було поділитися з іншими людьми.

– Спочатку це був онлайн-проєкт, не прив’язаний до приміщення школи. Ми сканували фотографії, відновлювали їх, люди описували ці світлини й таким чином згадували давні історії, – каже жінка.

Ініціатори проєкту знімали відеоінтерв’ю, опитуючи старожилів і таким чином відшукуючи родзинки місцевості. Активісти зараз роблять усе, щоб їхню ініціативу асоціювали зі школою. Втім, оцифровані матеріали складно презентувати у її приміщенні. Для цього потрібні відповідна техніка й кошти.

Сільська ж рада всі ініціативи активістів ігнорує.

Ще два роки тому в приміщенні школи функціонував сільський ФАП. Саме тому частина будівлі збереглася краще, має вікна та двері. Але фельдшерський пункт перебрався до Будинку культури.

– Я дуже боролася за те, щоб ФАП туди не переводили, бо так будівлю хоч якось підтримували. Після того як виїхав ФАП, від’єднали світло, – каже Оксана Олійник.

Село Христанівка входить до Лохвицької ОТГ. Теперішній голова територіальної громади обіцяв посприяти в збереженні історичної споруди. Він підтримує ідею відновлення школи та відвідує заходи активістів. Проблема в тому, що після того, як школа отримала статус пам’ятки архітектури, тут не можна робити ремонт.

– Це має бути лише реставрація. Ми не можемо самовільно вставити вікна та двері, адже наші дії розцінюватимуть як вандалізм, – розповідає пані Оксана. – Зараз є багато міжнародних та українських проєктів, які підтримують відродження історичної спадщини, матеріальної та нематеріальної. У нас, у принципі, обидва компоненти присутні. І можна було б залучати кошти й відбудовувати цю школу, але без проєкту реставрації ми нічого не можемо.

Приватна київська фірма, яка має право відновлювати такі споруди, озвучила приблизну вартість такого проєкту – 350 тисяч гривень. На думку громадських активістів, саме ОТГ має виділити на це кошти.

Сама ж пані Оксана намагається всіляко залучати людей до облагородження історичної пам’ятки. Деякі місцеві не відмовляються. Завдяки жительці Христанівки Любові Божко  кімнати в школи вибілені й чисті.

Останніми роками активісти організували безліч заходів у приміщенні школи.

Спочатку щосуботи проводили читання в аварійній частині будівлі, щоб зацікавити дітей та познайомити їх зі сучасною дитячою літературою, грали з малечею в тематичні ігри.

До Христанівки приїздили іноземні волонтери та привозили книги та солодощі.

Пані Оксана з подругою знімали відеоблог, у якому показали, як прибирають приміщення історичної будівлі.

– Це відео я опублікувала на сторінці ініціативи «Школи Лохвицького земства», щоб показати, що в Христанівці теж є така школа. І Ольга Герасим’юк практично через кілька тижнів приїхала познайомитися, – говорить пані Оксана.

Тоді практично все село вийшло на толоку до школи та на христанівську кашу, а пані Ольга забезпечила присутність міністра, преси на цьому заході та людей із населених пунктів, де є такі школи. Пізніше христанівські активісти долучалися до прибирання інших навчальних закладів за проєктами Опанаса Сластіона.

Разом із місцевими дітьми Оксана Олійник влаштували виставу театру тіней, у якій символічно виганяли з напівзруйнованої школи демонів та іншу нечисть, уявляючи, що саме через них тут з’явилася розруха.

– Ще одна велика подія для села була, коли нам у бібліотеку з  американської школи українознавства надіслали англомовну дитячу літературу. Хотілося якось подякувати. І ми зібрали людей у грудні, до католицького Різдва, щоб показати цю літературу, заспівали та записали відео «Щедрика». Показали виставу та всі новини про Христанівку вивели за допомогою відеопроєктора, адже в багатьох у селі немає Інтернету, – розповідає громадська активістка.

Присутні запалили велику ватру. Місцева художниця та письменниця Олена Пригода розмалювала школу, її чоловік музикант та письменник Тарас Завітайло грав на гітарі.

На цей захід прибули представники Української академії лідерства, а також Ольга Герасим’юк і Максим Іванов. Саме тоді повісили табличку, що школа має охоронний статус.

Загалом активісти організовували багато активностей на базі пам’ятки архітектури: показували селянам фільм «Війна химер», відео зі спогадами місцевих мешканців про Голодомор. Фактично, напівзруйнована споруда – це культурний осередок Христанівки.

Пані Оксана каже, що наразі в будівлі показувати особливо немає чого, але сюди варто приїхати, щоб відчути її дух.

Потроху в приміщенні школи розростається експозиція Музею історії Христанівки.

Загалом ініціаторка створення музею не планувала виставляти тут великої давніх речей, втім, колекція тут назбиралася вже чималенька.

ш

– Це не зовсім експонати, але це те, що люди нам знесли, почувши слова «музей» і «Христанівка». Тобто все зібрали без особливих зусиль. Деякі елементи надала Васильківська школа, – розповідає Оксана Олійник.

Поки що активісти шукають варіанти, як оформити експозицію музею.

Де зупинитися

Раніше в пані Оксани була зелена садиба, але родина згодом відійшла від цього, адже це невигідна справа. Але тут завжди раді друзям та волонтерам. Тож якщо ви хочете долучитися до прибирання школи, втілювати творчі ідеї – вам сюди.

Христанівській школі хоча б на деякий час могли б продовжити життя принаймні вставлені вікна та двері. Але активісти не можуть зробити цього без проєкту.

– Давайте зробимо нарешті цей проект реставрації, щоб ми могли рухатися далі. Я не перекладаю всю відповідальність на посадовців. Ми можемо виконувати роботи спільнокоштом, шукати фінансування, але проєкт має зробити влада, – звертається до посадовців Оксана Олійник. – Якщо робити «по книжці», то це мільйони та мільярди, а можна зробити мінімум і врятувати будівлю.

Наталка Сіробаб, https://kolo.news/ 

Фото – Ольга Матвієнко

Запис «Вйо, на прогулянку»: найбільший у світі комплекс українського архітектурного модерну на Полтавщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього разу ми вирушили в подорож шевченківськими місцями – до села Березова Рудка Пирятинського району. Саме тут розташована садиба Закревських – пам’ятка історії, архітектури та садово-паркової культури кінця XVIII –початку XIX століть.

Від траси «Київ – Харків» до Березової Рудки їхати 12 кілометрів. Треба відзначити, що власною автівкою туристам дістатися туди не буде проблемою, адже дорога більш-менш нормальна. Окрім того, до населеного пункту курсують автобуси з Пирятина.

Село заснував гетьман Іван Скоропадський 1717 року. Пізніше Березову Рудку в нащадків гетьмана викупили Закревські й зробили його своїм родинним маєтком.

Досі зберігся двоповерховий мурований палац у стилі необароко, зведений 1838 року, у якому мешкали поміщики. Будівлю, яка нині має статус національної пам’ятки, проектував відомий на той час архітектор Євген Червінський.

– Династія Закревських жила в Рудці понад 160 років. П’ять поколінь у різний час мешкали в маєтку. Парадний двір складається з трьох будівель: помешкання для прийому гостей, їдальня-пекарня-кондитерська, пізніше прибудували оранжерею й палац, – розповідає директорка Березоворудського історико-краєзнавчого музею Валентина Гончар. – Раніше в маєтку були чотири альтанки (у китайському, японському стилі, чайний павільйон), але до сьогодні збереглася лише одна, цегляна, вбудована в огорожу. Із цього місця відкривався чудовий краєвид на річку Рудку.

Складнощі зі збереженням пам’ятки

Із 1929 року в приміщенні палацу функціонує сільськогосподарський технікум, тож будівля перебуває на балансі міністерства освіти й науки та міністерства аграрної політики.

Проблема полягає в тому, що палац – пам’ятка архітектури національного значення, а робити реставрацію технікуму не під силу. Міністерство культури жодним чином не долучалося до відновлення та збереження історичної спадщини. Валентина Василівна в музеї – і директорка, і екскурсоводка, і прибиральниця. Каже, що за останні роки жодної реставрації не було, лише планові ремонти виконували.

Нащадки відомої династії періодично приїжджають до маєтку, керівництво музею не втрачає з ними зв’язку.

– Одна з Закревських, яка мешкає в Люксембурзі, 2009 року виділила гроші на ремонт даху палацу. Завдяки цьому будинок не завалився, – розповідає Валентина Василівна. –Але цих грошей не вистачило. Я їздила до голови Полтавської ОДА (тоді ще – Валерія Асадчева), і нам дали ще 300 тисяч гривень. На ці кошти перекрили дах, зробили відмостку навколо будівлі, нове водовідведення, і це певною мірою врятувало будинок.

Директорка Березоворудського історико-краєзнавчого музею каже, що неодноразово зверталася до влади, писала звернення. Районна адміністрація також долучалася й просила фінансової підтримки згори, але поки що марно.

Сподівання в Березовій Рудці покладають на чинну владу.

– Нещодавно до нас приїздили голова Полтавської ОДА Олег Синєгубов і його заступниця Катерина Рижеченко, які порушили питання внесення палацу до програми «Велике будівництво» 2021 року, – розповідає Валентина Василівна.

Неподалік від палацу розташована піраміда-усипальниця.

– Своїх родичів Закревські ховали під стіною Свято-Троїцької церкви, яка, на жаль, не збереглася. А Гнат Платонович Закревський, представник останнього покоління, побачив, що ці поховання почали руйнуватися, – розповідає Валентина Гончар. – Йому хотілося увіковічнити свій знаменитий рід, адже з нього вийшло багато видатних людей. Тож Гнат Платонович вирішив накрити сімейний родинний склеп пірамідою-каплицею.

Піраміда-усипальниця складається з трьох поверхів. Два підземні – давні поховання, які збереглися частково. На другому поверсі містилися тіла самого Гната Платоновича Закревського, який помер під час подорожі в Єгипті, і його сина, який помер через шість років після батька. Два підземні поверхи закрили ажурною решіткою. Через неї проглядалися цинкові домовини, які й привабили грабіжників.

– Старожили розповідають, що коли червоноармійці прибули проводити продрозверстку в село, вони зайшли в незвичайну споруду, витягли поховання назовні, усе розібрали, кістки викинули в канаву, якою було обнесене кладовище. Цинкові домовини залишили, нічого крім срібних ручок, не знайшовши. Полізли вниз, зруйнували решту поховань. А селянам було боляче на це все дивитися, і вони тихо вночі викопали на околиці кладовища яму і знесли рештки родини Закревських туди, – розповідає Валентина Василівна.

Довго ця могила стояла без будь-яких ознак, пізніше на ній поставили примітивний хрест. А згодом, уже в часи незалежної України, сюди почали їздити нащадки Закревських. Тоді на могилі поставили хрест та надгробок, зробили біля неї огорожу.

Зараз піраміда перебуває в жалюгідному стані й потребує негайного відновлення. Свого часу розграбоване поховання всередині прикрите лише дерев’яним помостом.

За словами директорки музею, піраміду-усипальницю також внесли до проекту «Велике будівництво» 2021 року.

Березова Рудка й Тарас Шевченко

Тарас Шевченко досить часто бував у березоворудському маєтку.

Уперше він приїхав сюди в липні 1843 року на один день, потім – у грудні 1843-го. Тоді Кобзар намалював два портрети господарів будинку Платона Олексійовича та його чарівної дружини Ганни Іванівни Закревської, яка була його великим коханням.

Як зазначає директорка, музею, саме тут письменник був щасливий.

– Уже викуплений з неволі 1938 року до 1847-го, коли пішов на заслання. Значна частина цих років припадає саме на перебування в Березовій Рудці. Тут письменник мав багато друзів, тож часто їздив сюди. Шевченко любив зустрічатися з селянами, спілкувався з їхніми дітьми. Коли зустрічав малечу, завжди давав копієчку, – каже Валентина Василівна.

Саме з Березовою Рудкою пов’язане глибоке та сумне кохання письменника, адже його обраниця Ганна була заміжня. За Платона Закревського її 17-річною дівчиною видали силоміць батьки.

Ганні Закревській поет, уже перебуваючи на засланні, присвятив низку своїх віршів.

– Уперше вони зустрілися 12 липня 1843 року на балу в поміщиці Вільховської, у селі Мосівка Черкаської області. Шевченко закохався в Ганну з першого погляду. Вірш «Г.З» – спогад про їхню першу зустріч. «Якби зустрілися ми знову» – ще одна інтимна поезія, яку відомий уродженець Полтавщини Микола Лисенко поклав на музику, – каже Валентина Василівна. – Уже коли письменник відбув заслання і приїхав до Пирятина з надією побачити Ганну, то дізнався, що її вже немає живої. Саме тоді він пише плач за долею Ганни «Ой, маю я, маю оченята».

На території палацово-паркового комплексу розташований пам’ятник Тарасові Шевченку.

Пройтися місцями, де творив митець, споглядати краєвиди, якими він надихався, – усе це варте того, аби вирушити в мандри до Березової Рудки.

Варто зазначити, що неподалік розташоване і село Крячківка, де щороку проводять кобзарський фестиваль.

У центрі села, неподалік піраміди працюють три магазини та кафе. Там можна придбати собі харчі. Пані Валентина зазначає, що раніше в Березовій Рудці функціонувала «зелена» садиба, але господарі вирішили закрити її. Тож зараз зупинитися у селі з ночівлею практично ніде.

Екскурсія маєтком Закревських для дорослих коштує 20 грн, для дітей – 10 грн. Попередньо краще домовлятися з директоркою музею. Телефонуйте за номером: (096) 495-39-62.

Графік роботи: щодня з 10 до 17.00,  понеділок та неділя – вихідні.

Наталка Сіробаб, полтавське інтернет-видання Kolo.news

Запис Вйо, на прогулянку: відкриваємо невідому Полтавщину спершу з'явиться на Медіа-Версії.