Утім, усі погоджуються з тим, що, коли Степан Бандера і відвідав Буковину, то це обов’язково було повстанське село Борівці на Кіцманщині. Подейкують, що у другій половині 40-их минулого століття влада планувала вивезти до Сибіру все село, та зупинилася на тому, що винищили там чи не половину всього населення.      

– Про Степана Бандеру мені відомо з розповіді мого батька, – каже Юрій СКОРЕЙКО, голова Чернівецької міської партійної організації ВО «Батьківщина». – А він дізнався про навідини провідника ОУН від мого покійного дідуся Онуфрія Скорейка.

Було ж це так: на початку 1930-х років юний Бандера організовував підпільні оунівські осередки. Приїхав і до села Борівці Кіцманського району. Зупинявся Степан у трьох хатах: спочатку – в мого дідуся Онуфрія Георгійовича Скорейка, тоді в його рідного брата Миколи Георгійовича Скорейка, а відтак завітав і до Степана Карбашевського, на жаль, по батькові не можу пригадати.

Скільки часу Бандера перебував у селі, невідомо, та зі слів батька мені здалося, що це була доба. Заночував у нашій хаті, бо з нашою сім’єю зустрічався пізно ввечері. Та хата, до речі, ще стоїть, однак нині вона вже осучаснена.

Прикметно, що спочатку ніхто й не здогадувався, що то був провідник ОУН Степан Бандера. Мої рідні дізналися про це дещо пізніше, коли вже були створені оунівські осередки. Саме борівчани-оунівці й розповіли пізніше, що молодий чоловік, який приходив до нас тієї ночі, і був славнозвісним Степаном Бандерою.

На тій зустрічі, крім мого діда, було ще кілька його родичів, – веде далі Юрій Скорейко. – Серед них і майбутній провідник борівецького осередку Тодор Скорейко, який загинув за невідомих обставин. Навіть не відомо, де його могила.

Прийшов, до речі, Бандера зі сторони Городенківського району нинішньої Івано-Франківської області, тобто є підстави думати, що там уже були створені перші осередки організації українських націоналістів.

Дізнався ж я про цю історію тільки в 16 років від батька, бо дідусь помер, коли мені було 5 років. А факт перебування Бандери на Буковині, – наголошує п. Юрій, – мені підтвердив однокласник мого батька пан Горбашевський, автор книги «Битва за Буковину». У 40-х він був членом ОУН і господарем однієї із тих трьох хат, до якої завітав Бандера. Пізніше він виїхав з України до Румунії та, щоби його не переслідували, змінив прізвище з Карбашевського на Горбашевського.  Коли ми зустрілися, не пригадую точно, був це 2002 чи 2003 рік, то він мені переповів цю історію так, як розповідав батько, тобто зійшлися всі дрібниці. Тож у мене немає сумнівів щодо перебування Степана Бандери в нашому селі. Результатом тієї зустрічі стало розгалужене та дуже серйозне підпілля у Борівцях. 

Родина СКОРЕЙКІВ біля хати на Кіцманщині, в якій нібито побував С. Бандера

Василина Василівна ЯКІВЧЕК, колишня викладачка філологічного факультету ЧНУ, – з родини Карбашевських. Нині вона на пенсії, мешкає у Чернівцях. Уже згадуваний Юрій Горбашевський був не тільки автором книги «Битва за Буковину», а й головним архітектором Бухареста. Він –  племінник її тата, Василя Олександровича Карбашевського, якого свого часу вислали до Сибіру. Коли «добрі люди» повідомили про це в університет, де вчилася Василина, її, зрозуміло, одразу ж виключили з комсомолу та вишу. Однак у період хрущовської «відлиги» та осудження культу Сталіна їй, відмінниці та розумниці, вдалося після поїздки до Москви відновитися на навчанні. –– Борівці – село особливе, – пригадує молодість пані Василина. – Там завжди були в пошані люди вчені, розумні, волелюбні й самодостатні. Гадаю, що наше село на Буковині було єдиним, яке не віддало на поталу та захистило свого священика Полянка. Люди просто охороняли його обійстя, не дозволяючи вивезти сім’ю. Нині двоє його синів після закінчення фізичного факультету та захисту кандидатських дисертацій, прийняли священицький сан. Загалом Борівці – батьківщина дуже багатьох відомих людей. А в 40-их тут був такий рух спротиву, що у влади навіть був намір вивезти до Сибіру все село. Та влада не ризикнула цього зробити. Хоча у Борівцях дуже багато родин, які постраждали від радянської влади. Скажімо, рід братів Штефана і Теофіла Карбашевських, двоюрідних братів мого тата, цілком був знищений – нікого не залишилося в живих. Люди довкола якось терпіли, а вони – ні! Зрештою, мало не в кожній борівецькій родині були втрати… Скорейків,  Карбашевських, Федоряків і багато-багато інших…

Тож чи був Бандера на Буковині? Цим поцікавилися у науковців:

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук, політолог: – Бандера ніколи не був на Буковині. Та я не виключаю, що людина, яка організовувала на Буковині підпілля, користувалася псевдонімом Бандера. Але знову ж таки, є одне «але». Про нього стало відомо після 1933 – 1935-х років. Час, про який йдеться, суперечить історичним перевіреним фактам, бо саме тоді Степан Бандера перебував у в’язниці. Коли ж говорити про 1929–1930-ті роки, тоді Бандера перебував на території Чехословаччини і перетинав кордон її, а не Румунії. Крім того він був крайовим провідником у Галичині. А тут, на Буковині, куратором ОУН був Олег Ольжич. Але легенди – це завжди добре і дуже цікаво. Зрештою, добре, що вони є і живуть досі. А ще більше тішить, що вони передаються з покоління в покоління.

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, автор книги «Степан Бандера – соборник святої волі», погоджується з п. Буркутом і зазначає, що Степан Бандера на Буковині не бував. Але його ідеї пустили тут міцне коріння.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Чи був Бандера на Буковині?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішньої осені відзначаємо 70 років створення Української Повстанської Армії (УПА). У ній служили не лише етнічні українці, а й узбеки, таджики, грузини, вірмени, азербайджанці, татари тощо. Впродовж деякого часу в УПА існувала навіть російська сотня. Воювали люди різного етнічного походження під своїми національними прапорами, їх об’єднувало гасло «Воля народам, воля людині!». Тому 70-річчя УПА відзначатимуть на день Святої Покрови не лише етнічні українці.

Початок: польські, радянські, українські партизани – одні проти одних та проти німецьких і радянських вояків 

Власне, дата ця є цілком умовною. Повстанська армія створювалася не за якимось окремим наказом. Вона виникла у дуже складних умовах наростання народного опору політиці гітлерівських окупантів на Волині і кривавого протистояння різних політичних сил. Волинь і Полісся, окуповані гітлерівцями влітку 1941-го, були ідеально придатними до партизанської війни. Великі лісисто-болотисті масиви, нерозвинута дорожня мережа дозволяли партизанам ховатися від ворогів і завдавати їм несподіваних ударів.

Недарма у 1942 р. у Поліській котловині під машкарою партизанів діяли підрозділи радянських чекістів, які вели розвідку у глибокому німецькому тилу й влаштовували там диверсії та терористичні акти. А польське підпілля створювало свої партизанські загони, які розпочали боротьбу за відродження Польської держави із включенням до її складу західноукраїнських земель. Польські та радянські партизани навідувалися до українських сіл, щоби розжитися продовольством. А до них там уже побували представники окупаційної адміністрації, вигрібши все, що тільки могли. Селянам не вистачало їжі для власних родин, і годувати всіх охочих вони не збиралися. Тому почали створювати загони самооборони та відганяли від своїх домівок спраглих поживитися плодами їхньої праці. Збройні сутички  вартували їм чималих жертв.

Час був об’єднувати сили опору. За таку справу взялася бандерівська ОУН, яка готувалася до «національної революції». Сам Степан Бандера ще з літа 1941 р. був ув’язнений гітлерівцями, а підпільною роботою в Україні займалися його соратники. Один з них, Микола Лебедь, доклав чималих зусиль для створення УПА. Тут слід зазначити, що назва «Українська Повстанча Армія» народжена не бандерівцями. Відразу після нападу гітлерівців на СРСР, українські націоналісти, пов’язані з емігрантським урядом УНР, створили «Поліську Січ». Вона вступила у бої з червоноармійцями та чекістами, що відступати. Згодом гітлерівці розігнали «Січ», але частина її членів зі зброєю відійшла в ліси і розпочала боротьбу з окупантами. Командував ними Тарас Бульба-Боровець, який і назвав свої формування «Українською Повстанчою Армією». А члени мельниківської ОУН створювали власні збройні сили, що перебували у глибокому підпіллі й чекали сигналу для виступу. Їхні конкуренти з бандерівської ОУН діяли активніше: вже наприкінці 1942-го і на початку 1943 рр.  вони організували перші відділи УПА на Волині й Поліссі, а від літа 1943 року розпочали створення збройних формувань і в Галичині (назву УПА вони взяли пізніше). Вояки нової УПА нападали на німецькі гарнізони, а також вступали в сутички з радянськими і польськими партизанами.

 У лісах збиралися не чужинці, а однодумці…

Бандерівці вирішили об’єднати всі українські збройні формування в єдину УПА, й силою залучали до себе «бульбівців» та «мельниківців». Пролилося чимало української крові. А повстанським сотням і куреням катастрофічно не вистачало досвідчених командирів. Адже на західноукраїнських землях під польською окупацією до 1939 р. переважній більшості українців був закритий доступ до польських військових училищ: Варшава не хотіла готувати кадри професійних військовиків з тих, кого не вважала лояльними до себе. Тож де було взяти фахівців військової справи для Української Повстанської Армії? Відповідь лежала на поверхні – у німецьких таборах для радянських військовополонених або в самих німців.

Мільйони червоноармійців та командирів потрапили до німецького полону у 1941-1942 рр. Вони масово гинули від голоду, холоду, епідемій. Аби вижити, частина військовополонених погоджувалася на співпрацю з окупантами і вступала у створені ними збройні формування. Більшість потрапляла до батальйонів допоміжної поліції, так званий «шуцманшафт». Їх організовували за національною ознакою і використовували для боротьби з партизанами, охорони шляхів сполучення, проведення репресій проти мирного населення. Такі батальйони кинули і проти українських повстанців. Українці вступали в контакт з «батальйонцями» і пропонували їм переходити на свій бік. Колишні полонені ненавиділи гітлерівців і, бувало, погоджувалися на такі пропозиції. В УПА з’явилися «курені заприязнених народів». Куренем, що складався з кількох сотень, українці називали батальйон і він був головною тактичною одиницею повстанської армії.

Відомий дослідник історії УПА Петро Мірчук вважав: на початок 1944 р. у повстанській армії нараховувалося 50 власних куренів з 80 тисячами вояків, і 15 куренів заприязнених народів, у яких воювало до 20 тис. чол. Підтвердити ці дані неспростовними документами неможливо, тому й існують різні оцінки. Частина дослідників вважає, що в УПА служило не більше 2 тис. неукраїнців і майже всі вони з приходом Червоної Армії на західноукраїнські землі розбіглися. Серйозних документів на підтвердження таких поглядів теж немає. Адже в умовах партизанської війни далеко не все можна було задокументувати.

Навіть спецслужби Німеччини та СРСР, які мали розгалужений апарат і великі архіви, по-різному оцінювали чисельність УПА. Німці вважали, що у ній налічувалося від 90 до 200 тис. бійців. Радянська розвідка оцінювала чисельність УПА, разом з кущовими самооборонними відділами та озброєним підпіллям, у 300 тис. осіб. Число мінялося: кількість вояків УПА то помітно зростала внаслідок притоку добровольців і примусових мобілізацій, то внаслідок утрат і дезертирства значно скорочувалася. Червона Армія у 1944-45 рр. мобілізовувала на Заході України 750 тис. чол., в т.ч. й вояків УПА.

Деякі курені УПА існували зовсім недовго, інші пройшли чималий бойовий шлях. Серед них були і курені заприязнених народів. Вони користувалися своєю національною символікою,  команди там подавалися їхніми мовами. Спілкуючись з українцями, їхні бійці дізнавалися багато про нашу культуру, народні звичаї та традиції. А українці уважно придивлялися до традицій своїх нових бойових побратимів. Коли в боях з окупантами гинули люди різного етнічного походження і конфесійної належності, українці старалися ховати їх з дотриманням усіх звичаїв і обрядів народу, до якого належав загиблий. Тоді на Волині можна було побачити поруч хрест на могилі християнина і  зображення півмісяця й зірки  над могилою мусульманина – стрільця УПА.

Бандера і «Бандьєра росса»

До УПА радянські військовополонені потрапляли і безпосередньо з таборів, звідки їх визволяли повстанці. Частина звільнених долучилася до збройної боротьби. Але не тільки радянські полонені опинялися в лавах УПА. До таборів на території Галичини гітлерівці завозили захоплених у полон солдатів і офіцерів деяких західноєвропейських армій. Окремим з них удавалося втекти, і серед повстанців могли з’явитися, наприклад, голландці. Потрапляли до УПА й італійці з експедиційного корпусу, відправленого фашистським диктатором Муссоліні на Східний фронт. Коли 1943 року фашистський режим в Італії було скинуто, гітлерівці почали репресувати своїх недавніх союзників, й італійські солдати тікали в ліси, де опинялися в лавах українських повстанців. Були серед них вихідці з робітничих родин, що з дитинства пам’ятали бойову пісню італійських соціалістів «Бандьєра росса» («Червоний прапор»), і співали її своїм українським побратимам. Повстанцям вона сподобалася мажорною мелодією і, особливо, словом «Бандьєра». Сільські хлопці, що не володіли італійською, казали: «Ти диви, навіть там знають нашого Бандеру!».

Потрапляли до УПА і деякі військовики інших союзних з Німеччиною армій – угорської чи словацької. Здебільшого це були українці, насильно мобілізовані і відправлені на Схід. А наприкінці 1943 – на початку 1944 рр. серед повстанців опинилася і певна частина солдатів вермахту. Потрапивши в радянське оточення, вони намагалися врятувати своє життя в лавах повстанців, що вели боротьбу проти радянської влади. Радянські історики вважали, що влітку-восени 1944 р. в УПА було понад 300 німців – усіх їх зараховували до числа «інструкторів гітлерівських спецслужб». Інструктори були й насправді: документально зафіксована наявність в УПА німецьких радистів, що забезпечували передачу розвідданих, зібраних повстанцями, своєму командуванню. За німецьку зброю і боєприпаси.

Із самого зародження УПА повстанцям не вистачало кваліфікованої медичної допомоги. Тому вони намагалися знайти лікарів, де тільки була можливість. З цією метою проникали у створені окупантами єврейські гетто і визволяли звідти фахівців, переправляючи їх у свої польові шпиталі. Дехто з євреїв служив також у повстанській розвідці.

Дружина Шухевича врятувала єврейську дівчину

Комуністична пропаганда постійно звинувачувала «бандерівських бандитів» у «звірячій ненависті до людей інших національностей». Особливо акцентувалася участь українських націоналістів у масових вбивствах єврейського та польського населення. Частина етнічних українців й насправді взяла участь у знищенні євреїв гітлерівцями, за що проклята навічно. А інша частина рятувала нещасних, ризикуючи власним життям. Навіть дружина командувача УПА Романа Шухевича особисто врятувала єврейську дівчину від неминучої смерті. Чимало українців рятували своїх польських друзів у період взаємної польсько-української різанини, як і частина поляків надавала допомогу мирним українцям, що шукали порятунку від убивць з білими орлами на конфедератках. Правду необхідно знати всю, не оминаючи найчорніших сторінок історії. Аби вони не повторювалися.

Були серед українців активні ксенофоби та антисеміти, як були такі ж і серед поляків, росіян чи представників інших національностей. Злочини окремих людей не можна переносити на весь український національно-визвольний рух. Як злочини окремих червоноармійців і офіцерів – на всю Червону Армію. У боротьбі УПА проти Гітлера і Сталіна брали участь тисячі людей, в тому числі не лише етнічні українці. І про це варто пам’ятати.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис УПА – представники «заприязнених народів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.